Чернігів

Північ має бути сувора й не дуже багата на кольори — такі вже в нас асоціації з цим словом. Чернігів же, найпівнічніший обласний центр України, — місто яскраве і красиве. З мальовничою Десною, з вулицями в каштанах, з напівсферами куполів давньоруських храмів і зеленими куполами-грушками храмів барокових. Чернігів чудовий. І дуже давній — одне з найстаріших міст країни. Ще в VII столітті слов’яни-сіверяни оселилися там, де річка Стрижень впадала в повноводну Десну. З роками поселення виросло у місто. Ім’я своє воно, можливо, взяло в міфічного князя Чорного, похованого в великому кургані за містом — а можливо, в чорних гаїв, що оточували поселення. 

Від 1024 року Чернігів став центром Чернігово-Сіверського князівства, поступаючись впливом і розмірами лише Києву. Історики кажуть, це було тоді одне з найбільших міст Європи. У середньовіччі воно мало єпископську кафедру, тут будували кам’яні церкви й вели свій літопис. 

Історія міста віддзеркалює історію країни: 1239 року його плюндрують ординці Батия, у XIV столітті захоплює Велике князівство Литовське, 1503 року Чернігів відходить до Московської держави, а з 1618-го стає польським. Польський гарнізон покинув місто з розвитком козаччини, в 1648 роки. Більше поляки сюди володарювати не повернулися. А от росіяни…

Змінювалися століття й держави, а Чернігів — залишався. І, підкорений сусідами, підкоряв і сам своїм шармом: Тараса Шевченка, Миколу Гоголя, Миколу Лисенка. А скільки видатних діячів української культури жило в місті! Серед них — Марко Вовчок, Леонід Глібов, Михайло Коцюбинський, Григорій Верьовка, Марія Заньковецька, Павло Тичина, Олекса Десняк. 

Дитинець

Найкраще історію Чернігова все ж вивчати ногами, гуляючи його вулицями. Починати варто з Дитинця, релікту князівських часів. Сьогоднішні містяни називають цю пам’ятку просто Вал — і всіх гостей міста ведуть до гармат, на Валу встановлених. 

Дитинцем у Русі називалася найцентральніша, найукріпленіша частина міст. Дитинець не може бути велетенським — щонайбільше кілька гектарів на підвищенні або над річкою. Територію цю обносили валами, обкопували ровами і взагалі всіляко фортифікували: це серце міста, тут і світська влада, і клір, і боярські хороми, і військові протоказарми. А ще саме на дитинцях стояли головні святині руських міст — і Чернігів тому найкраще підтвердження. Уже пізніше на території чернігівського дитинця були зведені бароковий будинок полкової канцелярії, котрий називають кам’яницею Івана Мазепи, і класицистичний будинок губернатора (ХІХ століття). Та й вал із трофейними шведськими гарматами теж був реконструйований пізніше. Та повернімося до серцевини, центру: соборів і колегіуму.

Преображенський собор

Часто туристичні сайти стверджують, що Преображенський собор у Чернігові — найдавніша християнська святиня України. Це неправда: у Криму є значно давніші. А от із дефініцією «давня» погоджуємося — як і з тим, що це єдина збережена на Лівобережжі мурована пам’ятка часів розквіту Київської Русі. Ця споруда стала знаковою, еталонною для будівельних традицій домонгольської Русі. Головний собор Чернігівсько-Сіверського князівства, який також виконував роль князівської усипальні, заклали ще у 1030-х роках (орієнтовно в 1033-му або 1034-му), за князя Мстислава Володимировича Тмутараканського, брата Ярослава Мудрого, а закінчували вже за Святослава Ярославича, який правив у Чернігові в 1054–1073 роках. Є версія, що Святослав продовжувати справу Мстислава не дуже хотів, тому будівництво собору на певний час було «заморожене», зовсім як іноді в наші часи. За Мстислава храм звели на висоту, якої вершник міг сягнути рукою, — так свідчить літопис. Князя-засновника собору, який помер після застуди на полюванні, поховали в недобудованому храмі. Там же упокоїлися його дружина Анастасія і син Євстафій.

Дослідник давньоруської архітектури Павло Раппопорт висловив припущення, що і Преображенський собор, і Софію Київську будували майстри з однієї візантійської артілі.

Є переказ, що собор звели на місці дерев’яної церкви-попередниці, а та стояла на колишньому язичницькому капищі. Тисячу років тому храм мусив вражати розмірами: 18 на 27 метрів, висота — 30 метрів. Його об’ємно-просторова композиція чимось нагадувала піраміду: поєднання елементів романської базиліки з візантійським хрестово-купольним плануванням не має аналогів в Україні. Сам вигляд споруди був ошатним, бо стіни складені з цегли в дуже вже мальовничий спосіб (спеціально для того, щоб ми могли оцінити цю мальовничість, на соборі є відкриті фрагменти давньої кладки). 

У криптах собору знайшли спочинок князь Ігор Сіверський (той самий, зі «Слова о полку Ігоревім»), його тезка Ігор Чернігівський, київський князь Святослав Ярославович, його син Гліб, Олег Святославович та інші князі й ієрархи Чернігівської єпархії.

У князівські часи Преображенський собор виглядав не так, як зараз: храм не раз перебудовували. Навала Батия залишила споруду з поруйнованими склепіннями. Найсуттєвішою була перебудова в 1792–1798 роках після грандіозної пожежі 1756-го, коли святиня повністю вигоріла зсередини. Дахи у відновлених башт зробили височенними — видно здалеку; та загальну картину вони все-таки вони псують.

Головними святинями храму вважали Смоленську Богородицю, яку привезла в собор у 1046 році Анна, донька базилевса Костянтина Мономаха (1097 року ікону перевіз до Смоленська син Анни Володимир Мономах), а також мощі Ігоря Ольговича, святителя Феодосія Углицького (місцевого святого) і митрополита Костянтина. Усі вони зберігались у храмі до 1917 року — як і 18 прапорів чернігівського ополчення наполеонівських часів і 11 прапорів часів Кримської війни 1853–1856 років.

Інтер’єри храму до пожежі мали би вражати навіть київських князів: про це свідчать невеликі залишки фресок, орнаментовані шиферні плити хорів і підлоги. Частина золотого та срібного церковного начиння із собору зберігається в міському краєзнавчому музеї. Храм закрили 1923 року, з 1930-х тут був склад Головросмасложирзбуту. Сьогодні Преображенський собор — частина Національного історико-архітектурного заповідника «Чернігів стародавній». 

Борисоглібський собор

Між Преображенським собором і Колегіумом — іще один руський храм. Поруч із сусідами здається крихіткою, а проте висота будівлі чимала: 30 метрів. Це лаконічний Борисоглібський собор, колись — частина Борисоглібського катедрального монастиря, який ліквідувала у 1786 році сатрапка Катерина ІІ. Перебудов за свій вік він зазнав чимало, у XVIII столітті навіть був п’ятиверхим. Зведено храм за князя Давида Святославича в 1120–1123 роках як родову усипальню Давидовичів. Глибокі ніші-аркансолі з північного й південного боків натякають: це було місце вічного спокою, усипальня — в таких нішах були погребіння. Цегла-плінфа, з якою зведено будівлю, вирізняється дуже високою якістю. Є версія, що споруда з ХІІ століття стоїть на підмурках, які датують ХІ століттям — можливо, князівського терему. У крипті похований видатний політик і клірик XVII століття Лазар Баранович. 

У 1612 році Борисоглібський собор певний час слугував домініканським храмом, а у 1672-му під час модернізації у стилі бароко до нього прибудували дзвіницю. Собор сильно постраждав у Другу світову. Із давніх фресок збереглися лише фрагменти на одному з вікон північної стіни. Зараз тут діє музей. Окраса собору — 56-кілограмові срібні з позолотою царські ворота, виготовлені на початку XVIII століття у майстерні Філіпа Якоба Дрентветта з німецького Аусбурга на замовлення Івана Мазепи.

Колегіум

Залишилася ще одна споруда Дитинця — і це не сакральна пам’ятка, а давній навчальний заклад, який 1700 року на кошти Івана Мазепи заснував архієпископ, педагог і письменник Йоан Максимович як Малоросійський колегіум. Тоді з Новгорода-Сіверського перевели сюди слов’яно-математичну школу. Під заклад віддали монастирську трапезну, збудовану в XVII столітті. Вигадливу башту над західною частиною трапезної звели у 1700–1702 роках. 

У той час Києво-Могилянська академія переживала не найкращі часи, Україні потрібен був власний протоуніверситет. За взірець обрали навчальні заклади Речі Посполитої, навіть підручник з латини був європейський — «Institutiones linguae latinae» авторства Емануїла Альвара. Діти козацької старшини та шляхти з Лівобережжя й нащадки заможних міщан тут вивчали латину, грецьку, польську і слов’янську мови, історію, географію, математику й філософію. Траплялися учні з Галичини, серед викладачів також були галичани. Неграмотних не брали: учні мали вже вміти читати, рахувати і писати. Поступово список предметів розширювався: відомо про курси французької та німецької мов, геометрії і планіметрії. Недарма Колегіум називали Чернігівськими Афінами. 

Із викладанням спершу було скрутно: до 1705 року всі предмети (від філософії до греки) в кожному класі читав — неодмінно латиною — один учитель. Класів було всього чотири: три граматичні й один — поетики. Учителі поетики складали і ставили п’єси, із якими спудеї-старшокурсники потім на канікулах мандрували краєм. Префект закладу Антоній Стаховський у 1708 році написав у цих стінах перший місцевий підручник із риторики «Clavis scientiarum» — «Ключ до науки».

Наприкінці XVIII століття Колегіум реорганізували в духовну семінарію, яка діяла до 1917 року. При семінарії діяв музей церковної старовини, працювала церковно-археологічна комісія. Будівлю модернізували під тогочасні потреби. У ХІХ столітті було знищено весь фасадний декор колегіуму (що за ненависть до козацького бароко!), а в 1891 році із західного боку прибудовано сіни з ґанком у псевдоросійському стилі. Вони й зараз там є, очі муляють. 

Вал і фортифікації

Вал, що оточує дитинець, здавна цікавив істориків: ще на межі ХІХ і ХХ століть тут проводили археологічні дослідження. Розкопки виявили не лише зарубинецьку кераміку й римські монети перших століть нашої ери, а й залишки чотирьох храмів, князівського терему, двох брам, численних житлових і господарчих будівель.

Столичний статус Чернігів отримав 1024 року. Князь Мстислав Володимирович розширив дитинець, заклав тут свій двір і Спаський собор. Ще через століття навколо Борисоглібського собору виріс двір єпископа. У ХІІІ столітті площа дитинця сягала 16 гектарів, а довжина оборонних споруд становила понад півтора кілометра. 

Після татарської навали Русь отямлювалася довго. Фортеці потроху відроджувалися; постала з попелу й чернігівська. Наповнений водою рів, високі вали, дерев’яний мур із баштами, канонічний підземний хід до Десни — все це було і за литовців, і за поляків, і за росіян. Вал усе так само захищав місто, на території дитинця виросли храми, шумів базар, мовчазно стояло кладовище. Залишки фортифікацій реорганізували 1799 року: гарнізон розформували, озброєння вивезли — все, крім 12 гармат. Укріплення розрівняли, влатувавши на їх місці Костянтинівський бульвар. Пізніше поруч із Валом звели будинок губернатора (зараз історичний музей імені Василя Тарновського), поштову станцію, Дворянське зібрання.

За однією з версій, гармати на Валу — дарунок сатрапа Петра І місту, козаки якого допомогли воювати зі шведами. За іншою, гармати свої ж, звезені з бастіонів чернігівської фортеці в XVII–XVIII століттях. 1846 року Тарас Шевченко писав: «У цитаделі давньої фортеці лежать три великі фортечні гармати, доволі грубої роботи, без прикрас і написів, до якого вони часу відносяться — невідомо, такі гармати є і в Городні».

П’ятницька церква

Із реліктів княжих часів є ще в Чернігові П’ятницька й Іллінська церкви з XII століття. П’ятницька, яку звів киянин Петро Милоніг (той самий, що спроєктував підпірну стіну Видубицького монастиря), нині стоїть поблизу міського театру та вважається зразком якісної реставрації: свого часу храм було перебудовано у стилі бароко, тож реставраторам довелося буквально видобувати давньоруську святиню з лушпиння пізніших нашарувань. 

Коли 1239 року монгольське військо під проводом хана Менгу ввірвалося до Чернігова, товстостінна П’ятницька церква єдина продовжувала оборонятися. У храмі закрилися від ворогів жінки та малі діти. Хоч як намагалися східняки, а взяти церкву не виходило. Коли ж у монахів, які тримали оборону, закінчилися їжа і вода, вони піднялися на верхню частину храму — і кинулися звідти на списи загарбників. Принаймні так стверджує легенда. А далі храм понад чотириста років провів у комі: відбудовувати руїни взялися аж в 1670-х на кошти полковника Василя Дуніна-Борковського. Цього поважного чоловіка в місті вважали упирем (про це ми ще згадаємо) — і лише лінощі кінематографістів не зробили з його біографії нашу відповідь легенді про Дракулу. 

У Другу світову святиня постраждала більше, ніж у Батиєві часи: авіабомба, пряме потрапляння. Уже в 1943–1945 роках були проведені антиаварійні роботи під керівництвом архітектора Петра Барановського. Тоді ж створено проєкт відновлення цієї чотирьохстовпної і тринавної пам’ятки в первісних, добатиєвих формах. Рекострукцію закінчили аж 1962 року. Плінфу для відбудови вигтовляли за старими технологіями. Нижню частину стін змурували старовинною, ще давньоримською кладкою. Тепер це зразково реставрований храм князівського міста. 

Єлецький монастир

Про козацькі часи в Чернігові нагадають дім Лизогуба (кінець XVIII століття) чи собор Троїцького Іллінського монастиря (1679–1689). О, за Гетьманщини Чернігів розцвів, став полковим містом із розвиненим культурним життям. Архієпископ Лазар Баранович відкрив тут друкарню (1675). В Чернігові працювали видатні гравери епохи бароко Леонтій Тарасевич та Іван Щирський, архітектори Іван Баптист і Адам Зерніков. Більшість храмів міста тоді було реконструйовано в бароковому стилі. 

А от по легенду про упиря треба пройти до південно-західного, ледь помітного схилу Болдиних гір, де над Десною стоїть один із найстаріших монастирів Сіверщини — Єлецький. За переказами, його заснував у середині ХІ століття (нібито це сталося 3 лютого 1060 року) князь Святослав, син Ярослава Мудрого, після того як на одній з ялин з’явилася ікона Богородиці. Звідси й назва. Ченці кротами почали врізатися в Болдині гори, облаштовувати келії. 

Перша кам’яна споруда комплексу виникла на межі ХІ–ХІІ століть на місці легендарної ялини — і був це тринавний Успенський собор. Він, багато разів перебудований, і зараз домінує в обителі — а на той час здавався, певно, справжнім велетом. 25-метровий куб із масивним куполом було видно з усіх частин князівського міста і навіть із сусідніх сіл. 

Ще одна вертикаль комплексу — зведена в 1670–1675 роках 36-метрова дзвіниця з оборонними бійницями. Унікальним є будинок настоятеля (північні келії) з XVI століття, одна з найстаріших споруд цієї частини України.

Від 1623 до 1649 року відремонтований комплекс належав греко-католикам. Якраз тоді (а точніше, 1648 року) тут звели дерев’яний житловий будиночок, який нині зберігся як найдавніший дерев’яний будинок усього Лівобережжя. Ігуменом обителі був Кирило Ставровецький — він 1646 року видав першу в Чернігові друковану книжку — збірку віршів і морально-етичної прози «Перло многоцінне». 

У некрополі Єлецького монастиря поховані полковник Яків Лизогуб, князь Всеволод Трубчевський і генеральний обозний запорізького війська Василь Дунін-Борковський (1640 — 7 березня 1702 року). Кажуть, після смерті останнього люди бачили, як опівночі з брами Єлецького монастиря вилітала карета-примара, у якій покійний козак вирушав до свого маєтку на Чорній Кручі, щоби проконтролювати, як ідуть справи у його вотчині. Гарний господарник і після смерті не хотів втрачати контроль над своїми володіннями. Перед першими півнями Дунін-Борковський указував на старий колодязь — і танув у променях сонця. Коли криницю розкопали, знайшли лаз у печеру, а в печері зберігалася книга з чорної шкіри з якимись інфернальними написами. 

На похованні обозного на бронзовій плиті вибили епітафію авторства архієпископа Йоана Максимовича. Та народ склав свою епітафію:

Кажуть люди, що полковник

По ночам блукає,

Бо душа його стражденна

Упокою все шукає.

Першим «екзорцистом» привида в кареті був якраз архієпископ Максимович, якого люди, втомлені щонічними вояжами покійника, поросили про допомогту. Ієрарх із колегами начебто й справді однієї ночі чекав на упиря поблизу Красного мосту — і від такої делегації розсіявся Дунін-Борковський туманом понад рікою. А наступного дня провели ексгумацію: обозний, як і личить вампірам, лежав як живий, рум’яний і гарний, та ще й з трубки в роті йшов димок. Тієї ж ночі під час громовиці Десна вийшла з берегів і затопила місце поховання.

Таку романтичну легенду пробачити легко: вона виникла в середині ХІХ століття, коли Європа вже вдосталь налякала саму себе казками про Франкенштейна від Мері Шеллі та про вампіра від Жака Казота. Нашого українського упиря воскресили етнографи Володимир Максимович і Петро Єфименко. На користь фантастичній історії пішло й те, що всі старання польського козака пішли з вітром: згоріли Воскресенська і Спаська церкви, зник подарований Єлецькій обителі іконостас — а коли в радянські роки з’явилася можливість дослідити склеп Дунін-Борковського, то й жодних людських останків там не знайшли; ба більше, з’ясувалося, що склеп зведено через століття після смерті обозного. 

Чернігів сучасний

А ще в Чернігові варто побачити барокову Катерининську і Воскресенську церкви, палаци архієпископа і губернатора, будинок Мір і вагів, підземні печерні комплекси і старі кургани… Воістину наче справжній музей під відкритим небом.

Та місто далеке від застиглої музейної академічності. Це й студентський центр, й осередок космонавтики: серед випускників колишнього Чернігівського вищого військового авіаційного училища — 9 льотчиків-космонавтів, зокрема перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк.У мирні часи гості Чернігова не мали коли сумувати: на них чекали Національний архітектурно-історичний заповідник «Чернігів стародавній», обласний академічний український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, молодіжний театр, ляльковий театр імені Олександра Довженка, обласний історичний музей імені Василя Тарновського, літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського, художній музей, Центральний парк культури та відпочинку. 

6 березня 2022 року президентським указом Чернігів отримав почесну відзнаку «Місто-герой України». Він іще вітатиме туристів, він іще побачить сотні селфі біля шведських гармат — усе буде. Бо найпівнічніший обласний центр України — місто з українським характером. 

Авторка: Ірина Пустиннікова