Богдан Гаврилишин. Українець, який вплинув на світ

«Я завжди представлявся однаково: Богдан Гаврилишин, українець». Людина, яка консультувала президентів і прем’єр-міністрів десятків країн, стояла біля витоків Всесвітнього економічного форуму в Давосі, належала до спільноти Римського клубу, а головне — власним прикладом демонструвала, як можна нести своє коріння крізь увесь світ.

Богдан Гаврилишин народився в містечку Коропець на Тернопільщині 19 жовтня 1926 року — у часи, коли Захід України перебував під польською владою. Значний вплив на формування юної особистості мали родинні традиції й пластовий рух.

Неділі в родині Гаврилишиних були справжнім ритуалом. Мати готувала смачні страви, потім усі співали на веранді, а вона цитувала Шевченка й Біблію. Увечері батько розповідав товаришам про країни, які бачив під час Першої світової. Малий Богдан тишком ховався на кухні, ловлячи кожне слово. Так формувалися його уявлення про великий світ і мрія вільно мандрувати ним.

У 1937 році завдяки старшому брату Міськові одинадцятирічний Богдан потрапив до першого пластового табору. Біля вогнища він слухав оповіді про визначні й трагічні сторінки української історії, про віковічну мрію про незалежність. Значний вплив на формування його особистості мало знайомство з митрополитом Андреєм Шептицьким. Протягом усього життя Богдан Гаврилишин належав до куреня «Лісові чорти».

1944 року під час Другої світової війни Гаврилишин потрапив до таборів для переміщених осіб у Німеччині. У 1947 році з крихітною валізкою і великою мрією він виїхав до Канади, щоби вступити в університет і здобути освіту.

Богдан Гаврилишин працював лісорубом і вивчає англійську за власною формулою: щодня по 40 нових слів, які важливо потім розповісти іншим, у такий спосіб навчаючи їх. Газети писатимуть: «Перший лісоруб, який вступив в університет». До 1960 року він здобув ступені бакалавра й магістра в Торонто, а згодом — PhD з економіки в Женевському університеті.

Протягом 18 років Гаврилишин очолював Міжнародний інститут менеджменту в Женеві. Саме він заснував Європейський форум менеджменту, який переріс у Всесвітній економічний форум у Давосі — платформу, де світові лідери досі обговорюють виклики в економіці та інших сферах. Його книги «Залишаюсь українцем» та «До ефективних суспільств» вплинули на десятки тисяч людей в усьому світі, а його консультації шукали уряди від Японії до Бразилії.

1988 року, після десятиліть за кордоном, Гаврилишин приїхав в Україну.  Разом із Іваном Дзюбою та Дмитром Павличком він звернувся до філантропа Джорджа Сороса з ідеєю відкриття фонду для розвитку України. Так у квітні 1990-го постав Міжнародний фонд «Відродження», де Гаврилишин став Головою наглядової ради.

Того ж року він заснував у Києві «МІМ-Київ» — Міжнародний інститут менеджменту, щоб готувати нове покоління українських управлінців за світовими стандартами. Після відновлення незалежності Гаврилишин не раз був радником президентів і прем’єр-міністрів. Та що більше спостерігав за українською владою, за її браком відкритості до навчання й уміння слухати, то впевненіше переконувався, що майбутнє України —  в руках молоді.

У 2010 році Богдан Гаврилишин заснував благодійний фонд, а у 2012-му  започаткував програму «Молодь змінить Україну». На той час у нашій країні не було альтернативних програм, які давали б можливість перейняти досвід та успішні європейські практики, а після повернення в Україну на основі цих знань втілювати власні проєкти. Програму під наставництвом Богдана Гаврилишина закінчили співзасновник «The Ukrainians Media» Тарас Прокопишин, народна депутатка України Соломія Бобровська, Секретар Наглядової ради Суспільного мовлення Вадим Міський та інші.

У 2011 році у 20-ту річницю референдуму за незалежність України створено Ініціативну групу «Першого грудня», серед учасників якої був і Гаврилишин. Разом із Любомиром Гузаром, Іваном Дзюбою, Мирославом Мариновичем та іншими.  у 2012 році вони представили «Українську хартію вільної людини», у якій окреслили життєві орієнтири українського суспільства.

Незадовго до Революції Гідності Гаврилишин наголошував, що світ перебуває у кризі цінностей, а система міжнародних відносин не працює на благо людства. Тоді він ініціював створення Декларації відповідальності людини — документа, що мав оживити цінності свободи, гідності, верховенства права та соціальної справедливості.

Події на Майдані підтвердили його передбачення: українці, об’єднавшись навколо відчуття відповідальності одне за одного, продемонстрували світові силу солідарності. Опублікована у жовтні 2014-го, Декларація відповідальності людини стала спробою запропонувати універсальні орієнтири для формування більш демократичного суспільства.

24 жовтня 2016 року Богдан Гаврилишин помер у родинному колі у своїй квартирі в Києві. Прах поховано на кладовищі в рідному Коропці.

Сьогодні справу видатного українця продовжує його родина — дружина Леоніда, дочки Христина й Патриція та син Леслі. 2017 року вони заснували Благодійний фонд родини Богдана Гаврилишина, який створює програми для активних українців.

У 2021 році Верховна Рада України підтримала запровадження Дня відповідальності людини на державному рівні, який відзначають щороку 19 жовтня, у день народження Богдана Гаврилишина, щоб ушанувати його пам’ять і поширювати його спадщину.

Насамкінець…

То як ми назвемо цю країну?

24 серпня 1991 року Богдан Гаврилишин прибув до Києва і відразу з літака поїхав до Верховної Ради. Там долучився до групи з семи людей, які під час перерви обговорювали назву нової незалежної держави. Пропонували різні варіанти на кшталт «Демократична Республіка України». Тоді пролунала проста пропозиція (чи то від Гаврилишина, чи то від Павличка) — назвати її просто «Україна». Хоч дискусія тривала всього кілька хвилин, це рішення стало доленосним.

Перший факс у Службі Протоколу Президента

Богдан Гаврилишин у перші роки незалежності України подарував Службі Протоколу Президента перший факсимільний апарат. Цей великий факс став важливим кроком для налагодження міжнародних комунікацій держави. Однак через технічні обмеження апарат часто «заїдав» і працював непередбачувано. Відомий випадок, коли текст державного гімну передавали до Азербайджану факсом, і він роздрукував десятки сторінок лише з рядком «Ще не вмерла України…». І хоча апарат любив «жартувати» з користувачами, він таки увійшов в історію як перший президентський факс.

Давос. Як народжувався глобальний діалог?

У 1968 році Богдан Гаврилишин очолив Центр навчання менеджменту в Женеві (згодом перейменовано на Міжнародний інститут менеджменту). Коли інститут готувався до 25-річчя, один із викладачів — Клаус Шваб — запропонував провести для керівників європейських компаній управлінський симпозіум не в Женеві, а в Давосі. Богдан Гаврилишин підтримав цю ідею, долучився до її реалізації як наставник та організатор. Подія відбулася в 1971 році й зібрала близько 500 учасників. Богдан Гаврилишин урочисто відкрив конференцію та модерував навчальні сесії. Подія стала настільки успішною, що згодом перетворилася на Європейський форум менеджменту, а пізніше — на Світовий економічний форум у Давосі.

Автори: команда Фонду родини Богдана Гаврилишина

Мрією, якій він присвятив усе життя, була вільна Самостійна Соборна Українська Держава. Євген Коновалець і сам був уособленням цієї соборності: народжений на Галичині, він став однією із найяскравіших постатей Української революції 1917–1921 років на Наддніпрянщині. Він був природженим організатором і дипломатом: саме його таланти й авторитет зробили Січових Стрільців (курінь, полк, дивізію) однією з найбільш боєздатних українських військових формацій, УВО — реальною українською підпільною бойовою силою, а ОУН — потужним пропагандистським і політичним проєктом, здолати який виявилося не під силу ні польським спецслужбам, ні радянському репресивному апарату.

«В ньому замикалося 20 літ історії багатомільйонового і упертого народу, що, раз прокинувшись зо сну, вже не перестав, не зважаючи на рани й кров, натискати на залізну браму, зведену світовими переможцями, яка замикала йому шлях у майбутнє. Для нас було в цьому імені все — і стуготіння стотисячного українського селянського війська, що йшло зимовими шляхами на здобуття столиці, і підземні здригання двох дальших десятиліть», — писав про Євгена Коновальця один з провідних діячів ОУН(м) Олег Ольжич.

А водночас він був звичайною людиною, любив свою родину, мандрівки, умів знаходити спільну мову з різними людьми. Багато курив і любив шоколад. Останній факт зіграв у його житті фатальну роль.

«Три найважливіші моменти моєї молодості: професор Боберський, акт Мирослава Січинського та знайомство з наддніпрянською еміґрацією»

Євген Коновалець був дитиною свого часу й увібрав тверді моральні принципи та готовність до самопожертви в ім’я ідеї, притаманні тодішній українській інтелігенції. Він не обирав свою долю, однак раз ставши на шлях боротьби за Україну, не зійшов з цього шляху до кінця життя.

Народився майбутній полководець 14 червня 1891 року в селі Зашкові поблизу Львова. Предки Євгена були священиками, але батько, Михайло Коновалець, змінив духовну стезю на освітянську, ставши директором народної школи в рідному селі. Мама Марія, що походила з українського священичого роду Венгриновських, викладала в ній шиття, медицину та правила гігієни. В цій же школі закінчив перші три класи і Євген. Також у дитинстві на хлопця мали великий вплив два батькових брати: отець Володимир Коновалець, парох села Малехів, та отець Орест Коновалець, парох села Страдче. Усі вони були активними в українському житті, намагалися нести людям просвіту й самоусвідомлення. 

Продовжив навчання Євген Коновалець в українській Академічній гімназії у Львові. Вчився він добре, як згадував Остап Грицай, «був більш ніж другий у клясі» — і, зокрема, багато читав. До речі, в той час у гімназії викладав один із головних пропагандистів «тіловиховання» в Галичині та засновників спортивного товариства «Сокіл-Батько» Іван Боберський, який згуртував навколо себе активну молодь (учасниками товариства «Сокіл-Батько» були й два сини Івана Франка, Петро і Тарас). Боберський займався не лише фізичним вихованням, а й був одним із найкращих германістів у Галичині — йому Євген як приватну лектуру здав усього Ібсена, у творах якого його зацікавила «боротьба вищої одиниці з громадою, […] люди, що шукали чогось нового». Крім того, Боберський став реформатором системи навчання, сприймаючи гімназистів як рівних, як партнерів, стимулюючи їх до дискусії та пошуку правди, що на той час було абсолютним новаторством. Пізніше сам Коновалець так напише про той час: «Три найважливіші моменти моєї молодості це: професор Боберський, акт Мирослава Січинського та знайомство з наддніпрянською еміґрацією» (великий вплив на нього справили праці Дмитра Донцова, який в той час справді перебував у Галичині на еміграції).

Євген теж не лишається осторонь громадського життя. Склавши в гімназії матуру (іспити на атестат зрілості), стає секретарем львівської філії «Просвіти» і поширює просвітницьку роботу в рідному селі Зашкові та навколишніх селах, які тоді під впливом російської пропаганди стояли на москвофільських позиціях: відкриває хати-читальні, осередки «Просвіти» та товариства «Сокіл-батько».

Записується на студії права до Львівського університету, паралельно пройшовши ще й повний курс історії України під керівництвом професора Михайла Грушевського (певний пієтет до Михайла Сергійовича збережеться в Коновальця на все життя, що позначиться на його ставленні до діяльності Центральної Ради). При цьому встигає працювати у лавах Студентського союзу, товариства «Січ», пише статті в часописі «Молода Україна», який базувався на національно-патріотичних позиціях, інші видання. Долучається до боротьби за відкриття українського університету у Львові, приймає «бойове хрещення», коли його ненадовго арештовують як активіста молодіжної фракції Української національно-демократичної партії, що виступала за українізацію вищої освіти в Галичині. 

«Політичних переконань задля задоволення малоросів не міняю»

На той час Євген Коновалець зовсім не думав про військову кар’єру. Швидше за все, якби не Перша світова війна, він став би вчителем чи адвокатом, можливо, як майбутній президент ЗУНР Євген Петрушевич, відстоював би права українців в Австрійському парламенті. Але 1914 рік круто змінив не лише його долю.

Ще в 1912 році Коновальця призивають до служби в австрійській армії. Відслуживши рік в старшинській школі у Львові, він зі ступенем четаря («лейтенанта») повертається закінчувати перервані студії. У 1914-му, коли спалахує війна, починає формуватися український Легіон Січових Стрільців, тож Коновалець подає рапорт туди. Але йому відмовляють — на той час австрійський уряд побоювався створення масових українізованих збройних сил, тож із 18 тисяч запитів на вступ до «усусусів» українських добровольців було схвалено лише дві тисячі.

Доля все-таки зведе Євгена Коновальця з «усусусами», коли в серпні 1915 року їм разом доведеться протистояти росіянам у битві на горі Маківка, про яку пізніше складуть пісню. У цьому ж бою він потрапляє до російського полону і на два роки опиняється в Чорному Яру, таборі для полонених під Царициним (нині — Волгоград). Як офіцер, Коновалець має право вільно пересуватися між таборами, тож невдовзі знайомиться з багатьма полоненими, які опинилися в російській глибинці. Серед них — майбутній друг і соратник, його права рука і навіть родич Андрій Мельник (Коновалець та Мельник візьмуть за дружин двох рідних сестер, Ольгу та Софію, доньок адвоката Федака, який захищатиме членів Української військової організації на судових процесах у Польщі). Тоді ж, разом із Андрієм Мельником та іншими полоненими галицькими старшинами Іваном Чмолою, Романом Сушком, Василем Кучабським, Михайлом Матчаком, Федем Черником, Коновалець розгортає в таборах широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців.

Революційні події лютого 1917 року сколихнули Російську імперію, яка затріщала по швах. Коновалець не став чекати, що скажуть їхні охоронці, і разом з побратимами вирушив до Києва на підмогу. Тут він долучився до створення Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців (цю назву вчорашні полонені галичани взяли на згадку про Легіон УСС, який став своєрідною легендою). На перших порах Коновалець навіть не претендував на якесь керівництво — організатором і командиром куреня від початку формування вважався сотник Василь Дідушок. 

Але Дідушок не зміг налагодити дисципліну в підрозділі, і в січні 1918 року Стрілецька Рада призначила командиром Куреня УСС Євгена Коновальця. З того часу і до кінця Визвольних змагань Січові Стрільці будуть одним із найбільш мотивованих, дисциплінованих і професійних бойових підрозділів Армії УНР. Саме вони відіграють вирішальну роль у придушенні більшовицького заколоту на заводі «Арсенал», вони прикриватимуть відхід наших частин на початку лютого 1918-го і першими за місяць звільнятимуть Київ, вони стануть головною бойовою силою в антигетьманському повстанні і в подальшому захисті Києва та України. 

Роль Січових Стрільців в Українській революції Євген Коновалець бачив так: «Національний легіон на службі законного, народом визнаного, національного уряду, без огляду на характер державного устрою та соціально-політичного законодавства, що його провадив би у життя той національний уряд».

Тому, не прийнявши спочатку Гетьманату Скоропадського (він знав про можливий переворот іще за два тижні до нього і попереджав про це Грушевського — але поважний професор тоді не надав значення цим словам і заспокоїв колишнього студента, що все під контролем), Коновалець лише в серпні 1918-го присягнув новій владі за умови, що вона стоятиме на державницьких позиціях. Скоропадський Січових Стрільців відправив до Білої Церкви: по-перше, саме там зосереджувалися головні військові склади українського війська, а полковник Коновалець та його стрільці, як найбільш національно свідомі, могли гарантувати його захист і збереження, а по-друге, так було зручніше тримати їх подалі від інформаційного і політичного центру.

Цікаві спогади наводить один із чільних діячів Української революції Олександр Саліковський у книзі «Нова Україна»(1919): «Скоропадський екстренно викликав п. Коновальця з Білої Церкви й раптом запитав його, якої політичної ситуації він зараз тримається.

— Якщо ви стоїте на платформі української самостійності, то прошу вас негайно евакуюватися зі своїм полком у Галичину. Зараз перемогу на Україні взяли малороси, котрі прагнуть до Федерації. Якщо ви погоджуєтеся з цією позицією, то можете залишитися.

Полковник Коновалець заявив, що своїх політичних переконань задля задоволення малоросів він не міняє і волів би замість евакуації в Галичину захищати Київ». 

Скоропадський тоді, за словами Саліковського, пригрозив роззброїти полк (на той час Галицько-Буковинський курінь розрісся до величини полку), але вже за кілька днів Січові Стрільці стали однією з головних сил антигетьманського повстання, а Коновалець після перемоги Директорії очолив Осадний корпус Січових Стрільців, який взяв у облогу Київ, звільняючи його від німців, гетьманців та білогвардійців.

До речі, тоді ж, наприкінці 1918 року, до Коновальця звертаються галичани з проханням підтримати їх у боротьбі з поляками за український Львів. Але Коновалець лишається в Києві, переконуючи земляків, що «Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ». Він гаряче підтримує Акт Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року і союз Армії УНР та УГА.

Утім для Української революції 1919 рік був схожий на гойдалку. Українські сили то відходили на Поділля, то в серпні звільняли Київ і значу частину території, то знову відступали. Коли наприкінці року Дієва армія УНР, змучена втратами та епідемією тифу, опиняється в «трикутнику смерті», Стрілецька Рада приймає рішення про саморозпуск Січових Стрільців і вільний вибір кожним подальшого шляху: частина бійців приєдналася до Першого зимового походу під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, частина повернулася додому в Галичину чи потрапила до таборів для інтернованих. 

У такому таборі в Луцьку опиняється і полковник Коновалець. Там, до речі, користуючись можливістю вільного спілкування з інтернованими в різних таборах, він пропонує Петлюрі ще один проєкт: зібрати військо із числа українських бійців, які опинилися за кордоном — в Італії, Німеччині, Польщі. І починає працювати над його реалізацією. Але союз Петлюри з поляками і перехід Галичини під протекторат Польщі руйнує рештки порозуміння між УНР та ЗУНР і ставить хрест на цьому проєкті. А за деякий час — і на можливостях організованого збройного спротиву з боку Директорії. Україна остаточно виявляється розділеною між двома окупантами: більшовиками та поляками.

«Уміння ставити вище добро Нації і Організації над свою особу»

Звістку про союз Петлюри з поляками Коновалець зустрів у Празі. Для нього вже тоді було зрозуміло, що відкрита боротьба практично програна, але водночас він усвідомлював, що вона має тривати. У серпні 1920 року постала Військова Організація (пізніше вона змінить назву на Українська Військова Організація — УВО), через рік її офіційно очолив Євген Коновалець. Основу Організації становили колишні воїни, зокрема старшини січових стрільців. На початках УВО мала дві мети: підтримка зв’язків з українськими військовими командирами, які опинилися в еміграції, та створення підпільної агентурної мережі (переважно на теренах Галичини) для продовження боротьби радикальними методами. 

Головним об’єктом протидії активістів УВО стала польська влада, яка на підконтрольних землях проводить жорстку політику пацифікації та дискримінації українського населення. У 1921 році члени УВО здійснили замах на маршалка Польщі Юзефа Пілсудського, а в 1924 році — замах на президента Польщі Станіслава Войцеховського. Також відбувалися напади на державні установи з метою експропріації грошей на потреби боротьби. Усі знову заговорили про українців і «українське питання».

Утім, не лише «ексами» та політичними замахами прославилася УВО. За короткий час в організації з’явилася розширена агентурна мережа, яка протидіяла Польщі на міжнародному рівні. Особливо тісною була співпраця з Литвою, яка теж потерпала від територіальних зазіхань Польщі (на той час «Вільненська область», як поляки називали Вільнюс та довколишні землі, були захоплені поляками в 1920 році). У Каунасі, який тоді був столицею Литви, діяло постійне представництво УВО. 

Така співпраця Литви та УВО мала користь для обох сторін. У 1925 році завдяки розвідданим групи УВО у Ґданську литовцям, які воювали з поляками, вдалося переправити до себе два підводні човни, куплені в Німеччині: маючи інформацію про розташування польських морських сил, литовські моряки успішно доправили субмарини до литовського порту. Наступного 1926 року литовське командування отримало від УВО інформацію про дислокацію польських військ на польсько-литовському кордоні, які свідчили про плани поляків напасти на Литву. Євген Коновалець попередив про це британський та німецький уряди, відвернувши таким чином військовий конфлікт. УВО натомість отримувало дипломатичну підтримку литовської влади — контакти, документи, фінансову допомогу. До речі, сам Коновалець теж мав литовський паспорт — українського громадянства він отримати не міг, а польського чи радянського не хотів принципово.

Міжнародні контакти Коновальця були надзвичайно широкими. І стосувалися вони не лише колишніх бойових побратимів по боротьбі, які опинилися за кордоном. УВО мало зв’язки з урядовими колами та спецслужбами Німеччини, Іспанії, Італії, Франції, Англії та Японії. На початках Коновалець намагався налагодити контакти з радянським урядом у Харкові з метою підтримки УВО, і навіть отримував деяку фінансову допомогу, але це тривало дуже короткий час. Польська розвідка відзначала, що підпільна мережа УВО тягнеться «від Барселони до Москви».

У 1926 році світ побачила книга Дмитра Донцова «Націоналізм», після чого по всій Європі, де була українська діаспора, почали виникати націоналістичні організації. І саме Євгену Коновальцю з його вмінням знаходити спільну мову з різними людьми, судилося в 1929 році об’єднати їх в Організацію Українських Націоналістів, бойовим ядром якої стала УВО (згодом ОУН розчинила в собі УВО, взявши її методи і розширивши сфери діяльності).

«Уміння ставити вище добро Нації і Організації над свою особу; супроти ворогів — безоглядність; супроти громади — усвідомлення про потребу гідної боротьби за волю. В Організації — щирість, не плазунство, а критика — для добра Організації, а не особистих амбіцій. Ми даємо новий почин і мусимо внести нові методи праці на українських землях», — говорив Коновалець. Ці слова та беззаперечний авторитет полковника, який визнавали і ветерани визвольних змагань, і молоді борці, змогли майже десятиліття, як магніт, утримувати організацію від внутрішніх конфліктів та протиріч, зумовлених різницею поглядів, які існували, з одного боку, між поколіннями, з іншого — різним досвідом життя в діаспорі та на окупованих територіях. 

Смерть Коновальця у травні 1938 року лише підтвердила цю істину: уже за два роки ці конфлікти та протиріччя стануть настільки непримиренними, що це призведе не лише до розколу в середовищі ОУН, але й до кривавої боротьби між колишніми побратимами.

«Наша ціль — обезглавити рух українського фашизму напередодні війни і примусити цих бандитів знищувати одне одного в боротьбі за владу», — цей план Сталіна спрацював. Авторитету Андрія Мельника чи Степана Бандери виявилося недостатньо, щоб зупинити братовбивство.

«Цукерки з начинкою»

Чи можна було запобігти вбивству Євгена Коновальця? Відомий історик та дослідник життя цього державного діяча Іван Хома переконаний, що це було практично неможливо. Сталін бачив вплив Коновальця на українське середовище і розумів, що якщо й почнеться якийсь рук за Україну, то за цим стоятимуть саме люди Коновальця. Тому полковник був особистим ворогом диктатора і завдання щодо його ліквідації було поставлене органам ГПУ ще в 1930 році. «Коли ти точно є в розробці радянських спецслужб, то рано чи пізно, але це завдання буде виконано. Інше питання — коли і в який спосіб», — переконаний історик. Та й сам провідник ОУН визнавав, що «якщо мене ворог захоче вбити, ніяка сила мене не охоронить».

Ключі до Євгена Коновальця радянські спецслужби шукали довго. Він пережив чи щасливо уникнув кількох замахів. Але його підловили на бажанні поширити агентурну сітку ОУН і на підрадянську Україну. Розмірковуючи про це, Коновалець навіть не міг уявити, наскільки «під ковпаком» перебуває кожен громадянин УСРР. А особливо ті, хто мав найменше відношення до української боротьби. 

Тому, коли на нього вийшов давній знайомий, колишній січовий стрілець, галичанин Василь Хом’як, з інформацією про існування українського націоналістичного підпілля на підрадянській території, полковнику й на думку не спало, що він — давно завербований агент радянських спецслужб і це — пастка. Операція тривала кілька років, протягом яких Коновальцю передавали фіктивні документи, листівки, пресу та інші «докази» існування такого підпілля.

Листування між Коновальцем та Хом’яком завершилося приїздом за кордон «його племінника», який представився як Павло Валюх, моряк радянського закордонного флоту, який має можливість без підозр бувати за кордоном, а тому може бути зв’язковим. Насправді під іменем Валюха ховався агент НКВД (а пізніше — керівник розвідувально-диверсійного управління НКВД СРСР, генерал КГБ) Павло Судоплатов. Він справляв враження амбітної і щирої людини, чудово розмовляв українською, тож невдовзі в ОУН його признали своїм і дали ймення «Петрусь» та «Вельмуд» (було іще кілька різних псевдо). «Петрусь» почав регулярно зустрічатися з Коновальцем, передавати інформацію, обговорювати плани. На останню зустріч в ресторані готелю «Атланта» 23 травня 1938 року «Вельмуд» прийшов із бомбою, виготовленою у Москві в «отделе оперативно-технических средств НКВД», замаскованою під коробку шоколадних цукерок з українським орнаментом.

Пізніше Судоплатов детально опише всі деталі підготовки цієї операції у своїх мемуарах «Записки небажаного свідка». Як і вбивство колишнього комісара внутрішніх справ та освіти Олександра Шумського, єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Теодора Ромжі та інші свої «подвиги». Після реабілітації в 1992 році він активно роздаватиме журналістам інтерв’ю і спокійно доживатиме в Москві «заслуженим пенсіонером».

Радянська система тим часом робила все, щоб витерти ім’я полковника Коновальця з української історії. Однак саме створене ним оунівське підпілля виявилося тим дієвим механізмом, що до середини 1950-х років чинив спротив радянській системі, а потім — у сталінських таборах став одним із чинників їхнього падіння. Ні Сталін, ні Судоплатов передбачити цього не змогли.

Джерело: Український інститут національної пам’яті.  Євгену Коновальцю – 130. Мистецтво єднати: штрихи до портрета Євгена Коновальця

Його називали «прапором шістдесятництва» та «совістю нації». Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація», яку він 1965 року власноруч розіслав у всі найвищі інстанції, мала ефект бомби: спочатку її намагалися спростувати, викликаючи автора на «профілактичні бесіди», щоб переконати в хибності його висновків; пізніше — заборонити. Але, випущена на волю, вона була перевидана за кордоном англійською, французькою, російською, італійською та китайською мовами, тиражувалася сотнями рукописних, друкованих чи перефотографованих примірників і за короткий час стала одним із найвідоміших зразків самвидаву. Що, зрештою, і було підставою для арешту автора.

Сам Іван Дзюба, може, і не зовсім прагнув такої слави. Але він, як блискучий інтелектуал, не міг не бачити розбіжностей між ідеологією радянської пропаганди, записаною в програмних документах, і реальністю, де нищилося все живе й самобутнє, що не вписувалося в рамки «новой исторической общности — советского народа». А зрозумівши це, мовчати вже не зміг.

У степах Донбасу

Іван Дзюба належав до покоління, яке пережило Голодомор, однак мусило викреслити на деякий час цей факт зі своєї пам’яті — і через власне малолітство, і через тотальний страх і мовчання. Народився він 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи. Сам Дзюба говорив, що пам’ятає, як бабуся терла кору, щоби прогодувати і його, дворічного, і всю родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Утім, справжню правду про Голодомор він, як і більшість українців, відкрив для себе набагато пізніше.

Саме голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти — в Оленівські Кар’єри (тепер Докучаєвськ), де пройшло дитинство. Тут Іван Дзюба закінчив середню школу № 1. Школа була російськомовною, але там дуже гарно викладали українську мову і літературу. Загалом хлопець виростав двомовним: до 17 років вільно володів обома мовами, хоча розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». І це тоді видавалося нормальним.

Певне прозріння прийшло у студентські роки, під час навчання в Донецькому (тоді — Сталінському) педагогічному інституті, куди він після закінчення школи вступив на російську філологію. Вчився гарно, отримував Сталінську стипендію, був на виду. Але чим більше відкривав для себе нового, тим більше замислювався над тим, у якому світі він живе. «Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші. А я весь час, на кожному кроці, відчував оцю зневагу до всього українського. І ще один був фактор: я весь час був на боці слабшого. Я не лише за українців заступався, я заступався і за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну», — зізнавався Іван Михайлович в 2013 році в інтерв’ю Дмитру Гордону.

Ще більше відкрив він її для себе, коли переїхав до Києва, вступивши до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка. У столиці Іван Дзюба став одним із активних учасників Клубу творчої молоді, зблизившись із Іваном Світличним, Аллою Горською, Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Лесем Танюком, Євгеном Сверстюком та іншими молодими й натхненними «шістдесятниками». КТМівці збурили столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких — вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. Іван Дзюба — серед організаторів цих акцій.

Зумів він привернути до себе увагу і літературно-критичними матеріалами, які, частково лишаючись в руслі стандартних штампів «радянської» критики, все ж вирізнялися спробами об’єктивного аналізу незалежно від того, про чию творчість ішла мова: класиків ХІХ століття, молодих талантів чи сучасних «небожителів». І ця критика (не завжди компліментарна) ставала ковтком свіжого повітря серед офіціозної задухи.

До речі, таким Іван Дзюба був не лише на письмі. І вже тоді не боявся йти проти течії, на перше місце ставлячи правду, підкріплену вагомими аргументами. Він не злякався виступити в 1963 році на загальноміських зборах інтелігенції на захист свого колеги Віктора Некрасова, якого мали привселюдно «проробляти» після того, як Хрущов розкритикував за нарис «По обидва боки океану». Дзюба став на бік Некрасова, нагадавши членам президії, у якій зібралося керівництво Спілки письменників, деякі факти їхньої біографії. «Не кваплячись, не підвищуючи голосу, не зловживаючи емоціями і не вживши жодного грубого чи просто образливого епітета, в основному цитуючи з газет і журналів недавніх років висловлювання кожного з тих, хто сидів за столом президії, він методично, найвишуканішими прийомами, клав їх усіх по черзі на обидві лопатки. Корнійчук, який не уникнув цієї долі, намагався вдатися до свого улюбленого прийому — перебивати оратора. На Дзюбу це не подіяло. Корнійчук зблід, налився кров’ю, почав стукати олівцем і скляною пробкою по графину. Нічого не допомагало — Дзюба, почавши з лівого флангу, підходив уже до кінця правого. Тоді Корнійчук не витримав, підскочив і позбавив Дзюбу слова. Той продовжив свою екзекуцію, присунувши трохи ближче мікрофон. І тут я вперше побачив розгубленого Корнійчука — захлинувшись слиною, він раптом закричав на весь зал: “Міліцію, чи що, покликати? Покличте там…” Дзюба, не моргнувши оком, довів свою думку до кінця і зійшов з трибуни. Супроводжуваний аплодисментами, він акуратно склав папери і, не прискорюючи кроків, пройшов проходом, вийшов із залу, сів на тролейбус і повернувся до себе в лікарню», — згадував про це сам Віктор Некрасов.

«У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді»

Утім, Іван Дзюба лишався звичайною радянською людиною. Він щиро вірив у те, що Комуністична партія, яка в СРСР була «керівною і спрямовуючою силою», на ХХ з’їзді усвідомила весь жах безодні, в яку скотилася країна внаслідок «культу особи Сталіна» та породжених ним репресій, і цього вже ніколи не повториться. І що можна побудувати «соціалізм із людським обличчям», варто лише на повен голос вказати на помилки і «перегини на місцях».

4 вересня 1965 року Іван Дзюба з розкішним букетом квітів піднявся на сцену кінотеатру «Україна», щоби привітати знімальну групу свого друга Сергія Параджанова з прем’єрою фільму «Тіні забутих предків», який встиг уже отримати кілька престижних премій на міжнародних кінофестивалях. Вручивши квіти художниці по костюмах Лідії Байковій, він підійшов до мікрофона і сказав: «У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». У залі увімкнули сирену, щоб заглушити слова промовця, але він і далі називав імена заарештованих у серпні дисидентів: Іван Світличний, Святослав Караванський, Михайло та Богдан Горині, Іван Гель… Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув: «Хто протестує проти політичних арештів — встаньте!» За спогадами Романа Корогодського, на весь переповнений зал підвелося людей 50-60.

Про підготовку цієї акції знали тільки троє людей: Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо та сам Іван Дзюба. Однак «органи» запідозрили існування підпільної антирадянської організації. Почалися репресії: Василя Стуса, який підтримав протест, було відраховано з аспірантури, Михайлину Коцюбинську, Юрія Бадзя та його дружину Світлану Кириченко звільнено з роботи, В’ячеслав Чорновіл через два роки, після виходу в самвидаві його статті «Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”)», опинився за ґратами. Не минулася без наслідків ця акція і для Сергія Параджанова: уже за кілька тижнів була згорнута робота над фільмом «Київські фрески» і більше жодного фільму рівня «Тіней» йому не дали зняти.

Втратив роботу й Іван Дзюба — його звільнили з посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь» (два роки перед тим його так само «за ідеологічні помилки» звільнили з відділу критики журналу «Вітчизна»). Протягом трьох років після виступу в кінотеатрі «Україна» він мусив працювати коректором в «Українському біологічному журналі», що було свого роду примусовою ізоляцією від літератури й літературознавства, і лише в 1969 році отримав посаду редактора видавництва «Дніпро», яку займав до свого арешту в 1972 році.

Приводом для цього арешту стала написана того ж 1965 року фундаментальна робота «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій Дзюба, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання і доводячи, що «ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство — це не ідея наукового комунізму, а того «комунізму», який Маркс і Енгельс називали «казарменим». Твір Дзюба власноруч відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву й навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського.

Ця праця спочатку викликала шок в партійного керівництва. З одного боку, трактат був однозначно «антирадянський». З іншого — він спирався на радянські постулати, які важко було заперечити. Та й сам автор не крився, а запрошував опонентів до  відкритого діалогу. І з ним спочатку пробували вести діалог, запрошуючи на «співбесіди» й намагаючись переконати в хибності його думки. Але логіка аргументів Івана Дзюби була настільки беззаперечною, що всі ці спроби від початку були приреченими.

І тоді влада пішла перевіреним шляхом: скликала спеціальну комісію, яка визнала працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка на той час уже вийшла за кордоном і активно поширювалася в самвидаві, ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України та звинувачують в тому, що він був нібито теоретиком створення Української національної комуністичної партії та автором тексту «Програма укомуністів» (українських комуністів), а також тексту «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних його затримують, а згодом — арештовують.

У в’язниці Дзюба довів фальсифікацію «Програми укомуністів» й добився визнання того, що це не його робота. Але рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на нього. Далася й взнаки відкрита форма туберкульозу, якою він перехворів у 19 років. Було очевидно, що з табору Дзюба може не повернутися, тому 5 років таборів і 5 років заслання сприймалися як остаточний вирок.  І він обрав життя — погодився на публічне каяття та визнання своєї «провини» в обмін на помилування.

Ця новина приголомшила багатьох однодумців, для яких Іван Дзюба був  беззаперечним авторитетом. Василь Стус відгукнувся на це відкритим листом, у якому були такі рядки: «Так, Іване, ти загубився в самому собі. Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів, чиїм найбільшим щастям залишиться те, що він колись мав до великого Дзюби дуже безпосереднє відношення. І через це я й сьогодні не можу одвернути од тебе свого погляду. І через це я тужусь пригадати твоє підзабуте лицарське обличчя — і в очах у мене стоять сльози».

Утім, прогнувшись перед Системою, Іван Дзюба так і не став їй прислужувати. Працюючи багато років кореспондентом і коректором багатотиражки Київського авіазаводу імені Антонова, він жодного разу не пішов проти правди. А коли на початку 1980-х йому дозволили повернутися до літературознавства і опублікувати низку праць, присвячених літературам народів СРСР, він і там продовжив розвінчувати імперські міфи та відстоювати право народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії.

«Історія випробовує нас на здатність бути собою»

Наприкінці 1980-х років Іван Дзюба знову повернувся в активне громадське і політичне життя України. Він став одним зі співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992, в один із найскладніших моментів, очолив Міністерство культури України.

Та найбільш «сродною» для нього залишилася інтелектуальна праця. Він працював на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році став співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. І писав.

Багато його робіт викликали широкий резонанс. Книжка «Застукали сердешну волю», у якій ідеться не лише про творчість Тараса Шевченка та його поему «Кавказ», а й про боротьбу народів Кавказу проти російського поневолення, побачила світ у 1995 році та стала своєрідним відгуком на події першої чеченської війни. А праця 2011 року «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.», у якій були розділи «Прокислі “щі” від Табачника» та «Галичанофобія — отруйне вістря українофобії», що стали реакцією на діяльність Дмитра Табачника на посаді міністра освіти України, продовжила тему русифікації, розпочату в 1965 році. «Життя, на жаль, подає новий і новий матеріал до неї. Історія немов випробовує нас на здатність бути собою. А відтак і спроможність бути в ній — в історії», — писав Іван Дзюба в передмові до книжки.

За останні тридцять років Іван Дзюба написав та видав близько двох десятків книг про українську культуру, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам — від Ліни Костенко до Олега Лишеги та Сергія Жадана. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де проаналізовано не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й маніпуляції радянської влади та її наступників, які призвели до окупації.

Усі ці твори актуальні і досі, і змушують замислитися над причинами і наслідками того, що переживає Україна нині. І, схоже, ще довго будуть актуальними.

Автор: Наталка Позняк-Хоменко

Джерело: Український інститут національної пам’яті.  На службі у Правди. До 90-річчя академіка Івана Дзюби

Його прапрадід відмовився присягати Катерині ІІ, через що потрапив у кріпацтво. Його батько запровадив на своїх цукрових заводах «народний капіталізм», фінансував видання останнього прижиттєвого «Кобзаря» Шевченка, а дядько підтримував видання українських газет і журналів. Сам же Левко Платонович Симиренко навіки лишив згадку про себе і свій рід у зеленому яблуці, яке увійшло в усі садівничі каталоги під назвою Ранет Симиренка.

 Із кріпаків у цукрозаводчики.

Корені роду Симиренків сягають іще козацьких реєстрів Війська Запорозького 1649 року, де зустрічаються прізвища Феска Семеренка та Василя Семеренченка. Чи мали вони відношення до відомих меценатів — невідомо, але достеменно нащадком славного роду стали волелюбні козаки Андрій та його син Степан, які відмовилися присягати Катерині ІІ, через що були «жалувані» кріпаками графині Браницькій.

У Степана Симиренка було троє синів — Хома, Федір та Оксентій. Саме Федір виявився настільки кмітливим і хазяйновитим, що зміг викупити з кріпацтва всю свою велику родину. Одружившись із дочкою колишнього смілянського кріпака Настею Яхненко, він разом із її братами Степаном, Терентієм і Кіндратом заснував фірму «Брати Яхненко-Симиренко», яка в 30-40 роках ХІХ століття стала на півдні Російської імперії провідною за обсягами торгівлі зерном, борошном, живою худобою, шкірами, збіжжям. За визначні заслуги Федору Симиренку та братам Яхненкам у 1832 році було надане звання спадкових почесних громадян Росії — грамоти, що засвідчували це, їм вручив особисто імператор Микола І під час приїзду до Києва.

Із 22 дітей Федора Симиренка вижило лише восьмеро. Найстарший — Платон — здобувши ґрунтовну освіту в найпрестижнішому на той час Паризькому політехнічному інституті, згодом очолив фірму і започаткував на Черкащині (перші заводи були збудовані в Ташлику та Городищі біля Млієва), модерне промислове виробництво цукру-піску та рафінаду, що незабаром стало одним із провідних у Європі. На Платоновому хуторі, вотчині Симиренків, процвітав так званий «народний капіталізм» — тут існували безкоштовні технічне училище та заводська школа, бібліотека, лікарня, крамниця та їдальня. Для робітників були створені всі умови для праці, гарантувався соціальний захист на випадок старості чи каліцтва.

Брати Симиренки прославилися і як меценати – значну частину прибутків вони віддавали на розвиток української культури: книгодрукування, театр, освіту. При чому — без жодного зиску. Платон Симиренко навіть образився на Тараса Шевченка за те, що той поставив на обкладинці «Кобзаря» згадку: «Видано коштом Платона Симиренка».

Активна  українофільська  діяльність братів Симиренків насторожила уряд Росії, і в 70-х роках було зроблено все, щоб фірма «Яхненки-Симиренки» зазнала краху. В цей час у віці 43-х років помирає Платон Симиренко, лишивши на руках дружини шестеро малих дітей. Одним із них і був майбутня гордість українського садівництва Левко Симиренко.

 Каторжанськими стежками

Народився Левко Симиренко 18 лютого 1855 року в селі Млієві (на Платоновому хуторі) на Черкащині в час найбільшого розквіту фірми братів Яхненків-Симиренків. У 1872 році він закінчив приватну гімназію мадам Кнеррі в Одесі і здає іспити до Новоросійського (нині — Одеського) університету. Однак навчання починає не там, а в Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті, а за рік переводиться на природниче відділення Київського університету. Саме тут він серйозно захоплюється ботанікою та хімією.

Захоплення наукою не відсторонило юнака від участі в студентському русі. Не в останню чергу цьому посприяв і рідний дядько — Василь Симиренко був одним із активних членів «Старої Громади», до якої входили Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Тадей Рильський. Він фінансував видання кількох українських газет і журналів, надавав матеріальну допомогу багатьом діячам української культури: на його кошти здійснювалися етнографічні експедиції Павла Чубинського, відбувалися гастролі театральних труп Михайла Старицького, Марка Кропивницького та Миколи Лисенка, він підтримував історичні дослідження та видання праць Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича та Михайла Грушевського.

На Платоновому хуторі часто переховувалися і революціонери-народники, з якими Симиренко підтримував теплі стосунки: Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб та інші лідери «Народної волі». Для цього була іще й родинна причина – Желябов був одружений з кузиною Симиренка, донькою Степана Яхненка Ольгою (Їльгою).

Не дивно, що студент Симиренко потрапляє під пильний нагляд поліції. Коли у 1878 році з Київського університету виключили понад 150 осіб, Симиренко знову переводиться до Одеси, де і закінчує за рік навчання. Його курсова робота з органічної хімії була визнана вартою вченого ступеня кандидата природничих наук. Ця звістка зустріла Левка Симиренка у Мценській пересильній в’язниці — напередодні закінчення університету він був заарештований, і на випускні іспити його супроводжував із тюремної камери в університет жандармський чин.

Симиренка відправили етапом до Красноярська. В дорозі Симиренко познайомився з відомим письменником Володимиром Короленком (вони були старостами відповідно мценської та вишнєволоцької груп). У Красноярську, де 22 політичних в’язнів, серед яких була і майбутня дружина Симиренка польська революціонерка Альдона Гружевська, лишили на поселення, вони створили свою підпільну організацію, виготовляли фальшиві паспорти для втікачів, складали докладні списки про всіх політичних, кого доля закинула на край світу.

Після вбивства народовольцями Олександра ІІ і страти Андрія Желябова, до рук жандармерії потрапляє список явочних адрес, серед яких фігурує і прізвище Симиренка. Його знову арештовують і відправляють в Іркутську губернію. Тут народжується і помирає від голоду, холоду і хвороб первісток Симиренка. Це змушує Левка Платоновича, а згодом і його матір, прохати про помилування і дозвіл повернутися в Україну. Лише в 1886 році він з дружиною — під гласним наглядом поліції та із забороною покидати межі Київської губернії — таки оселяється в рідній садибі на Платоновому хуторі.

Яблуневий цвіт…

Перші садівничі експерименти Левко Симиренко почав іще в Красноярську. Місцевий золотопромисловець Кузнєцов якраз шукав садівника для своїх оранжерей. І хоча наміри Симиренка в багатьох навіть його друзів викликали скепсис («Цей найприродничніший кандидат наук … збирається переродити сибірську флору, змінити клімат і примусити Сибір родити виноград, персики та абрикоси, не говорячи вже про яблука і груші, яких тут ніколи не було (ціна яблучку з Росії — 10 коп. (одне), а кримське — 15-20 коп. (одне). Само собою наміри знаменитого Садівника з Городища рівноцінні бажанню виростити на вербі груші, але його впертості меж немає», — писав у 1880 році мамі Симиренка друг родини Бєлоконський), незабаром у далекому Сибіру таки з’яляються виноград, ананаси, різні овочі, численні квіти і навіть… пальми. Симиренко почав вирощувати в Красноярську й укривні карликові сади, реконструював міський парк, який і зараз є красою Красноярська. Ці досліди потім лягли в основу широкого впровадження в промисловість плодових культур на карликових підщепах, хоча в той час офіційна садівнича наука взагалі відкидала перспективи карликових садів на території Російської імперії.

У 1887 році Симиренко започатковує плодовий розсадник у рідному Млієві, і за кілька років він стає одним із найпотужніших у Російській імперії. Саджанці від Симиренка розходяться на Західний і Східний Сибір, Омськ, Тюмень, Барнаул, Красноярськ, а також до Криму, на Кавказ, Сочі, Сухумі, Баку, Тифліс, Кутаїсі, Єреван, Середню Азію. Лишаючись вірним традиціям меценатства, десятки тисяч саджанців він роздає задарма селянам, які приїжджали до Млієва із сусідніх сіл. Не в останню чергу дякуючи Симиренку Україна, особливо на Київщині та Черкащині, на початку ХХ століття мала розкішні фруктові сади. У самого ж Симиренка у 1912 році, на 25-й рік існування розсадника, у колекційному та маточному садах нараховувалося майже 3000 сортів різних дерев та кущів. По суті, це був грандіозний ботанічний сад, зроблений зусиллями і розумом вченого та його учнів – Симиренко завжди охоче ділився знаннями і навіть організував підготовку кваліфікованих садівників на базі місцевої школи та училища садівництва. Справу батька продовжив і його син Володимир, який став одним із провідних селекціонерів України. На жаль, в 30-ті роки справа Симиренків, як і справа Вавилова, Менделя, Вейсмана, увійшли в конфлікт із теоріями Мічуріна-Лисенка, підтримуваних Системою. Як наслідок – на довгі роки ці імена були стерті з аналів історії та науки.

Левко Платонович долучився і до становлення садівництва в Криму. У 1888 році він дістав дозвіл приїхати сюди на лікування, а натомість пішки обходив усі сади, розробляючи програму досліджень і даючи рекомендації місцевим садівникам. Багаторічні спостереження та експерименти лягли в основу фундаментальної праці «Кримське промислове плодівництво», що побачила світ у 1912 році. Інша його робота — «Помологія» — дійшла до читачів лише в 1960 році, через 40 років після смерті дослідника.

Левка Платоновича Симиренка підступно вбили в рідному домі на Різдвяні свята, через місяць після встановлення більшовицького режиму в Городищі. Багатющий родинний архів Симиренків енкаведисти спалили через 13 років просто на очах у сім’ї під час обшуку і арешту Володимира Симиренка. Наукового керівника першого Всесоюзного інституту південних плодових і ягідних культур після п’ятирічних мук по тюрмах і гулагівських таборах розстріляли у вересні 1938 року. Велика гілка Симиренківського дерева була знищена, як було зруйновано і унікальну українську наукову школу садівництва.

Знищити хотіли і пам’ять, вилучаючи праці вченого з підручників та перейменовуючи Ренет Симиренка у Зеленку Вуда. Після арешту Володимира Симиренка, у 30-50-ті роки ХХ століття войовничі «антисимиренківці» знищили майже всі сорти, створені Симиренком шляхом клонового добору, а заодно і його знаменитий розсадник. Однак, зелене яблуко назавжди зберегло для людей ім’я великого нащадка славного козацького роду, відтепер золотими літерами вписаного в історію України.

Джерело: Український інститут національної пам’яті. «Левко Симиренко. Нащадок роду меценатів».

Аттіла (знаний також як Атил, Атлі, Етцель) — правитель, який очолював гунів від 434 року до своєї смерті в 453 році. Аттіла володарював на просторах Європи й Азії від Волги до Рейну.

Про самого Аттілу відомо небагато. Знаємо, що він походив з царського роду гунів. Найімовірніше, його батьком був Мундзук або Бендегуз, брат правителя гунів Руа. Про Руа у візантійських хроніках написано, що в 433 році Константинополь мусив регулярно віддавати йому «плату за мир», після отримання якої гуни зобов’язувалися не вдиратися в межі імперії. Руа погрожував розірвати договір, якщо імперія продовжить переховувати в себе на теренах племена, які гуни вважали своїми рабами. 

Уже наступного 434 року згадані співправителі гунів: Бледа й Аттіла. Вони змусили константинопольського імператора Феодосія Молодшого до «плати за мир», яка була вдвічі більша за попередню. Протягом десяти років гунами правив дуумвірат Аттіли й Бледи. Про стосунки співправителів історики відомостей не подають. Єдина відома історія — про блазня Зеркона. 

У 441–442 роках гуни загарбали значну частину префектури Іллірік, розташованої на землях сучасних Албанії, Чорногорії, Хорватії, Боснії та Герцеговини й Сербії. Унаслідок військової операції вони захопили чимало здобичі, а також славнозвісного блазня, який розважав головнокомандувача східно-римського війська Аспара. Блазень Зеркон мав відразливу зовнішність — був карликом-горбанем із деформованими ногами. Зеркон відзначився тим, що відпускав в’їдливі дотепи щодо Аттіли.

Про особистість Бледи найбільше можемо дізнатися з фрагмента, де йдеться про Зеркона. Бледа обожнював свого блазня, натомість Аттіла його терпіти не міг. Заради жарту Бледа віддав за дружину Зерконові знатну візантійську жінку. 

Причина смерті Бледи, яку датують, за різними свідченнями, 444, 445 і 446 роками, достеменно невідома. Одна з найпоширеніших версій: його в пориві люті через Зеркона і його дотепи вбив Атілла, який потім став правити гунами одноосібно. 

Після цього війна гунів із Візантією спалахнула з новою силою. Гуни підійшли під зруйновані землетрусом стіни Константинополя в 447 році (невідомо, чи вдалося візантійцям відбудувати стіни). На узбережжі Мармурового моря, на Галліполійському півострові, відбулась остаточна битва, у якій перемогу здобули гуни на чолі з Аттілою. Тож «плати за мир» укотре значно збільшилися — і стали щорічними. 

Відомо, що в ці роки була спроба організувати замах на життя Аттіли. Змову викрили, але Аттіла змилувався над відповідальним за замах візантійським послом Вігілою, узявши за нього значний викуп. 

У 451 році розпочався найвідоміший похід Аттіли — до Галлії. Найбільшим боєм галльської кампанії стала битва на Каталаунських полях 15 червня 451 року. Гуни не були розгромлені, але зазнали відчутних втрат і мусили відступити до Паннонії, де вже тривалий час розташовувалася головна ставка Аттіли. Наступного року він повів свою армію до Італії, сплюндрував її північні області. Зупинити цю навалу військовою силою римляни виявилася неспроможні — ситуацію врятувала лише епідемія, що спалахнула в таборі гунів. Аттіла знов повернувся до Паннонії, де помер у 453 році.

Причини його смерті різні історики подають по-різному, але сходяться в тому, що Аттіла мав весілля. Найімовірніше, його черговою дружиною стала готка на ім’я Ільдіко. Після цього версії розходяться: за однією молода дружина заколола свого чоловіка уві сні, за другою — Аттіла перебрав з алкоголем, уві сні кров пішла горлом, і він захлинувся.

Смерть Аттіли призвела до гострої боротьби за владу й до подальшого розпаду імперії гунів. За легендою, поховали Аттілу в трьох трунах: залізній, срібній і золотій. А щоб ніхто не міг потурбувати великого полководця, гуни відвели води глибокої річки (ймовірно, Дунаю) і поховали його на дні. Після поховання й справляння всіх ритуалів, гуни повернули річку в її старе русло — і води накрили місце поховання. 

Після смерті Аттіли гуни почали осідати переважно в степовій зоні південної Європи, у Середньодунайській низовині. Легенди про гунів лягли в основу угорського історичного епосу.

Короткі висновки

• Державний діяч і реформатор — очолив імперію гунів, підкорив значні території та став одним із найвпливовіших правителів свого часу.
• Законодавець — не був законодавцем у сучасному розумінні, але був військовим лідером.
• Будівничий і меценат — не був меценатом у сучасному розумінні, немає історичних доказів, що він підтримував мистецтво чи культуру, окрім тих, що відповідали потребам його кочової військової імперії.
• Церковна політика — брав данину з церков, але не нищив їх, розуміючи їхню роль у суспільстві та багатство. Був язичником, вшановував своїх богів, шаманів та вірив в долю і пророцтва.
• Спадщина – об’єднав різноманітні племена, створивши могутню європейську протодержаву з центром у Паннонії.

Автори: Ігор Цеунов, Євген Синиця

Один з організаторів і лідерів українського козацтва, керівник козацького повстання 1594–1596 років.

Молодий воїн

Майбутній збурювач спокою Речі Посполитої Северин (в окремих джерел його йменують Семерієм і Семеном) Наливайко народився в першій половині 1560-х років у місті Гусятин, що на Західному Поділлі. Можливим місцем його народження дослідники називають також Острог.

Гусятин мав замок, навколо якого громадилося немало представників боярського військово-служилого населення. Саме з такої збіднілої боярської родини, яка не гребувала займатися для прожиття й шевською працею, й походив майбутній козацький лідер. 

Поземельний конфлікт із польським магнатом Мартином Калиновським, згідно зі свідченнями самого Северина, призвів до насильницької смерті батька та відібрання його землі. Після цього сім’я перебралась на Волинь, до Острога. Тут, у дідичних володіннях Острозьких найстарший із братів, Дем’ян Наливайко став придворним священиком князя Костянтина, активним релігійним та культурно-освітнім діячем і навіть викладачем знаменитої Острозької академії. У її стінах наймолодший Наливайко, Северин, вочевидь, і здобув добру освіту — вже у зрілому віці виявляв непогану епістолярну вправність.

Утім, покликання Северин знайшов не у вправлянні в науках, а у служінні Марсу. У листах до короля він згадував, що «з молодих літ своїх, за багатьох гетьманів козацьких на багатьох місцях у землях неприятельських хлібом козацьким» жив. Дослідники припускають, що попервах Наливайко козакував на Запорожжі, а вже потім, продемонструвавши лицарську звитягу в козацьких виправах, посів уряд сотника в надвірному війську київського воєводи князя Костянтина-Василя Острозького. Саме в цій іпостасі він і взяв участь у битві повсталих козаків гетьмана Криштофа Косинського з військами київського воєводи та шляхетським ополченням українських воєводств під П’яткою на Волині — зрозуміло, на боці свого сюзерена.

Захист від османів

Коли навесні 1594 року над Річчю Посполитої нависла загрозу нападу Османської Порти та її васалів із Криму, Наливайко з дозволу князя зібрав з «охочих людей» Подільського, Брацлавського, Київського, Волинського, Руського і «з інших гірських околиць» загін для захисту південних кордонів. Через неспроможність держави справно забезпечувати своїх оборонців усім необхідним для ефективної служби та сприятливі зовнішньополітичні обставини загін Наливайка скоро став самостійною військовою силою, і він почав відверто сторонитися князівської опіки.

У червні 1594 року Наливайко здійснив успішний похід на Придністров’я, зруйнувавши турецьку фортецю Паркани. Тим часом на початку липня кримський хан Газі II Ґерай за сприяння молдавського господаря Аарона швидким рейдом пройшов Молдавію і через Покуття вторгся в Галичину. Козацька розвідка завчасно повідомила поляків про наміри татар; та хоча польська сторона й мала достатньо часу, до оборони вона готувалася мляво і зрештою виявилася небоєздатною. Коли татари руйнували Снятин, Тисменицю, Галич, Калуш, Долину та інші галицькі міста і містечка, Жолкевський із кварцяними військами ще стояв в районі Заліщиків. Бездіяльність коронної армії змусила Наливайка самотужки кинутися навздогін татарам. 

Намагаючись зміцнити свій полк, козацький зверхник вдерся до ряду магнатських і шляхетських маєтностей, захоплюючи зброю та порох. Не зміг він утриматися й від того, аби не поквитатися з давнім недругом своєї сім’ї Мартином Калиновським, маєтності котрого в Теребовлі й Гусятині були нещадно спустошені. До рук нападників потрапило шістнадцять тисяч злотих грішми, коштовності й дороге столове начиння. Доволі значним виявися і місцевий арсенал, звідки козаки забрали «гармату, 150 сміговниць з гаківницями, 200 півгаків з рушницями, 10 півбочок пороху, 500 куль до гармати, 3 барила куль до сміговниць і гаківниць, 3 барила куль до півгаків і рушниць». Загалом Калиновський зазнав збитків на п’ятдесят тисяч злотих, не рахуючи вартості зброї. Особливою статтею втрат подільського магната стали «скриньки з привілеями на його спадкові маєтки». Така ж доля чекала й на ділові папери шляхтичів-клієнтів, які обрали Гусятинський замок свого патрона сховищем для своїх привілеїв і купчих. 

Молдавські походи

Не маючи змоги наздогнати Орду, яка вже перебувала на підвладних Габсбургам землях, Наливайко рушив до Молдавії. Тут він захопив і зруйнував найбільше на Придністров’ї турецьке місто Тягині, здобув багаті трофеї, в тому числі й багатотисячний полон. І хоч на переправі через Дністер молдавському господарю вдалося відбити частину трофеїв, цей похід наливайців мав гучний позитивний розголос у нажаханій османською загрозою Європі. Посланець папи римського Климента VІІІ Олександр Комулович, якому було доручено формувати антиосманську коаліцію в Європі, із задоволенням доносив у Рим, що «козаки виконали свій обов’язок». Такі ж настрої запанували у Празі, Кракові й навіть далекому Ґданську.

Ще більш масовим і потужним став козацький похід у Молдавію восени 1594 року. Напередодні виступу Наливайко спробував налагодити взаємодію із запорозьким козацтвом. Проте досягти цього було нелегко: запорожці не могли вибачити Наливайкові його належності до війська князя Острозького, яке розгромило повстанців Криштофа Косинського в битві під П’яткою. Напругу зняли тільки показово шанобливе ставлення полковника до запорожців, його визнання зверхності Січі над усім козацтвом і готовність розділити здобуті в поході військові трофеї (зокрема таких необхідних низовцям коней). Тож цього разу в похід виступило все козацтво: офіційне реєстрове на чолі з українським магнатом Миколаєм Язловецьким і Яном Оришовським, запорожці на чолі з гетьманом Григорієм Лободою і козацька «збиранина» Северина Наливайка. Козаки зайняли Цецору та Ясси. Після цього спочатку молдавський господар, а згодом і правителі Волощини та Семигороду заявили про вихід з-під протекції султана й оголосили Порті війну. 

Невідомо, чим би завершилася така масштабна антиосманська боротьба, якби тертя між придунайськими володарями у другій половині 1595 року не переросли у відкритий конфлікт. До того ж воєнні приготування Османів знеохотили Варшаву продовжувати конфронтацію, і вона запропонувала Порті мирну угоду, яка передбачала повернення Молдавії під протекторат султана. За таких умов Наливайко влітку 1595-го перейшов на австрійську службу в Угорщині. 

Повстання проти шляхти

Повернувшись восени на чолі війська на українські землі, Наливайко виразно заявив про себе як про лідера у відстоюванні станових інтересів козацтва. Окрилене успіхами в Молдавії, козацьке керівництво розсилало шляхті вимоги щодо утримання козацьких підрозділів і визнання козацьких порядків. Законність цих запитів обґрунтовували доблесною участю в християнській боротьбі з мусульманами. Але на той час небезпека татарського вторгнення вже минулась, тож дослухатися до козацьких вимог не поспішали.

Найперше шляхта спробувала вибила Наливайка з Брацлава, де він облаштував резиденцію. Але козаки наголову розгромили супротивників і таким чином стали повноправними господарями на теренах Східного Поділля. Крім загонів Наливайка, тут також розквартирувалися запорожці гетьмана Лободи та чимало загонів реєстровців. Опанувавши Брацлавщину й Південну Київщину, козацькі загони почали вихлюпувати свою енергію на Волинь і навіть на землі Південної Білорусі — здійснивши похід на Слуцьк, Бобруйськ, Могильов і Річицю. У лютому 1596 року під контролем Наливайка перебувала більша частина Волині. 

Бунтівні настрої поширилися й на інші верстви населення. У регіоні зростало свавілля поспільства, селяни відмовлялися коритися панам. Місцева шляхта почала масово покидати регіон та оббивати пороги владних канцелярій у Варшаві та Кракові, вимагаючи від уряду негайних дій щодо приборкання виступу. 9 грудня 1594 року делегація шляхти з України на аудієнції в Зиґмунда ІІІ скаржилась, що козаки допекли їм гірше, аніж татари, і просила «рятунку прудкого», бо далі ставатиме тільки складніше — «щогодини більше тих лотрів прибуває».

Проте королівська влада тривалий час залишалася глухою до волань лицарського стану з України. Цьому було декілька пояснень. Передовсім, як завжди, у Варшави бракувало надійних військ, здатних приборкати козацький виступ. Крім того, король не був певний щодо своєчасності такої боротьби взагалі, адже після неприємного конфузу з маршем татар через Галичину влада усвідомлювала, що козаки залишаються чи не єдиною військовою потугою, здатною вберегти південні кордони республіки від повторення ганьби. А тому на королівській нараді в січні 1595 року щодо ситуації в Україні ухвалили не надто сувору постанову.

У лютому 1595 року козацтво вирушило в новий похід у Молдавію, і подільська шляхта змогла на якийсь час перевести дух. Її позиції додатково посилилися, коли наприкінці травня в район Кам’янця і Бару вступили коронні війська на чолі з гетьманом Жолкевським. Утім, запалена Наливайковим виступом іскра ще жевріла. По всіх українських воєводствах різко зросла кількість селянських втеч. І навіть коли самі козацькі загони були далеко, бунт поширювався — причому іноді в радикальних формах, які межували із соціальним бандитизмом. 

Нового піднесення рух набув восени 1595 року, коли загони Северина Наливайка повернулися з походу на угорські землі. В останніх днях вересня наливайківці наблизилися до адміністративного центру Волинського воєводства — Луцька. Хоча місто прикривав потужний замок, громада вирішила відкупитися від непроханих гостей. Католицький єпископ і низка шляхтичів передали Наливайку за містом декілька тисяч злотих, після чого козаки, не завдавши Луцьку жодних прикростей, рушили на Білорусь. Масштаби опанування козацтвом нових територій були такі, що сучасники поляки з жахом зауважували: «Вся Україна покозачилась».

Боротьба з повстанцями

Загроза повної суспільної дестабілізації в українських і білоруських воєводствах змусила владу до рішучих каральних дій. Цій зміні урядового курсу сприяло й замирення з Османської імперією, яке девальвувало роль козаків як ефективного оборонця вітчизни. Щоправда, шляхетське ополчення східних воєводств було відверто слабким порівняно з повстанськими силами, тож Варшава вперше мобілізував проти них регулярні коронні війська та навіть кілька хоругв литовської армії. Підтримку цим силам мали надавати надвірні армії українських магнатів — Вишневецького, Ружинського, Струся. Загальне командування доручили досвідченому польному гетьману Станіславу Жолкевському. 

Стратегічний задум Жолкевського полягав у використанні незгоди, яка панувала між старовинним козацтвом Лободи й Шаули та різнорідною за соціальним походженням збиранкою Наливайка. Спершу планували розбити більш радикальних наливайківців. Але стрімкий марш на Волинь, під Степань, де Наливайко облаштував собі зимову резиденцію, успіху не приніс. Шпигуни завчасно повідомили козацькому зверхникові про наближення коронних військ, тож він зумів відірватися від переслідування і вивести свої загони з Волині на Подніпров’я. Поблизу Білої Церкви наливайківці об’єдналися із запорожцями Лободи, Шаули та Саська й обрали Матвія Шаулу гетьманом усього війська. Тут, щоправда, Жолкевському вдалося наздогнати супротивника та нав’язати бій. Після жорстокої січі, в якій загинуло чимало вояків як з однієї, так і другої сторони, повстанцям під покровом ночі вдалося вийти з-під вогню і перейти на Лівобережжя. У битві Шаулу важко поранили, і командування ненадовго перейшло до Наливайка. 

Укріплений табір козаки заклали в урочищі Солониця на берегах річки Сула. На місце Наливайка гетьманом обрали значно досвідченішого у військовій справі Григорія Лободу. Його досвід дозволив якнайліпше укріпити табір. Але після того як Жолкевський отримав із Києва важкі облогові гармати, шанси на успішну його оборону практично розтанули. Лобода, щоб уникнути численних людських жертв, спробував домовитися з польним гетьманом. Жолкевський у відповідь поставив вимогу видати йому Наливайка та всіх селян-утікачів, які були серед козаків. Демонстративна приязнь, яку виявляв Жолкевський до Лободи, дала козакам привід запідозрити гетьмана в намірах зрадити і на цій підставі не лише відібрати в нього булаву, а й стяти голову.

5 червня розпочався безперервний обстріл табору з важких гармат. Численні людські жертви та майже повний брак води за неймовірної спеки змусили повсталих погодитися на ультимативні вимоги Жолкевського. Наливайко на чолі невеликого загону намагався вирватись у степ, але козаки перехопили його й віддали полякам.

Розправа над Наливайком

Захопленого в полон «царя Наливая» Жолкевський спершу тріумфально повів вулицями Львова. Ще грандіознішу «презентацію» влаштували в середині серпня у Варшаві. У столицю процесія в’їхала у складі декількох десятків відкритих карет і возів: везли вісімнадцять гармат, трофейні прапори і полонених, а Наливайка помістили в окремому екіпажі. Коли королева-вдова виявила бажання подивитись на «здрайцю», процесія завернула до її приміського замку. Королеву, котра вийшла на балкон, Наливайко, вставши в кареті, привітав шляхетним поклоном. Публіка була неабияк подивована з того, що козацький ватажок «ані одним рухом не виказав малодушності або страху». 

Тортури і страти наливайківців розтяглися з кінця вересня до грудня 1596 року. Особливо винахідливими кати були у своєму ставленні до Наливайка. Його катували голодом і неспанням. Щойно він заплющував очі, приставлені до нього особи з усіх сил били в литаври, доводячи в’язня мало не до божевілля. Коли йому все-таки випадали хвилини спокою, козак намагався перепиляти окови пилкою, яке йому передав джура, і вирватися на волю — але сторожа встигла помітити приготування.

Тим часом затримка зі стратою Наливайка породила в шляхти підозру щодо можливих високих покровителів бунтівника; поляки боялися, що він зможе уникнути кари. Тож у переддень сейму 1597 року чимало повітових сеймиків постановило вимагати від короля пришвидшити екзекуцію. Щоб не дратувати шляхту, 11 квітня на площі поза мурами столиці на очах велелюдного натовпу Наливайкові стяли голову. По тому тіло четвертували і шматками розвішали по Варшаві.

Існує й інша версія, за якою козацького ватажка «посадили на розпеченого коня, а на голову одягли розпечений залізний вінець». Утім, як довів Іван Франко, це не що інше, як осучасненням римо-католицьким священиком Йончинським античної легенди про тирана Фаларіса. Той нібито спалював своїх опонентів у мідному бику, а врешті й сам у ньому загинув.

А от Пантелеймон Куліш — вельми неприхильний на схилі свого життя до козаччини — розмірковуючи про причини жорстокості козацьких воєн уже ХVІІ століття, зауважив, що саме жорстокі погроми Жолкевського на Солониці народили «отих страхітливих лицарів Хмельницького». І справді, хоча наприкінці ХVІ століття козацтво було жорстоко впокорене, але репресії й масово пролита козацька кров волали про помсту, заповідаючи тим самим наступне століття саме як століття кривавих ексцесів.

Короткі висновки

• Козацький ватажок — очолив масштабне козацьке повстання проти польського панування наприкінці XVI століття.
• Військові походи — здійснив кілька вдалих походів на Молдавію та очолив повстання проти гніту польської шляхти.
• Діяльність — був організатор та керівником повстань, спричинив значний вплив на подальший розвиток українського козацтва.
• Церковна політика —  не проводив окремої церковної політики, його боротьба була спрямована проти соціальних та національних утисків.
• Спадщина —  започаткував епоху національно-визвольної боротьби проти поневолення українського народу.

Автор: Віктор Горобець

Державний, політичний і військовий діяч, дипломат, гетьман України в 1687–1709 роках.

Освіта молодого шляхтича

Іван Мазепа походив із православного шляхетського роду Мазеп-Колединських, осідком яких була переважно Білоцерківщина, але також Волинь. Вірна служба Мазеп при старостинському уряді Білоцерківщини зблизила їх із місцевою коронною владою та гербовою шляхтою. Один з очільників місцевої адміністрації — білоцерківський підстароста князь Курцевич — навіть прийняв шляхтичів Мазеп до свого родового герба Курч. 

Водночас, як і переважна більшість шляхетського загалу півдня Київщини, Мазепи на лише відбували на користь короля «боярську службу» зі свого наданого на ленному праві маєтку, а й підтримували тісні зв’язки з козацтвом. Такі контакти, втім, аж ніяк не заперечували лояльності Короні, адже часто-густо шляхетське ополчення, королівські кварцяні хоругви і козацькі загони робили одну спільну справу — захищали державу.

Освіту Іван, імовірно, здобував спочатку в Києво-Могилянському колегіумі. Далі батьки 1652 року (за іншими відомостями — близько 1655-го) послали юнака до Варшави, аби він у королівській столиці «навчатися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь у корчмах». 

Складно напевне встановити хронологію цього навчання: чи то Мазепа спочатку за рекомендацією короля Яна ІІ Казимира відбув в освітню подорож Європою, побувавши в Німеччині, Італії і Франції та затримавшись для вивчення артилерійської справи в голландському місті Девентер, а вже по поверненню до Польщі продовжив студії в Краківській академії та у Варшавському єзуїтському колегіумі, чи це відбувалося в якомусь іншому порядку. Можливо, деякі із пунктів цієї життєвої мандрівки молодого шляхтича взагалі вигадані. 

У кожному разі, молодий Мазепа поєднував здобуття освіти зі службою при королівському дворі Яна ІІ Казимира. Власне, скидається на те, що Іван спочатку саме поступив на придворну службу в ранзі королівського покоєвого, потім відбув за кордон, а повернувшись за кілька років до Варшави, продовжив службу при дворі. Але навчання також не занедбав і, ймовірно, ще не раз повертався до студій як у польських, так і в інших європейських освітніх закладах. При дворі ж він виконував певні дипломатичні доручення, що переважно стосувалися взаємин із Військом Запорозьким і Кримським ханством. 

На дипломатичній службі

По смерті батька в 1665 році Мазепа успадкував його майно та гоноровий титул чернігівського підчашого. Він дедалі більше часу проводив в Україні, опікуюсь господарськими справами, а остаточно повернувся на батьківщину після того, як Ян ІІ Казимир 1668 року зрікся королівського престолу. Тоді ж Іван одружився з Ганною, донькою генерального обозного Семена Половця та вдовою по білоцерківському полковнику й генеральному осавулові Війська Запорозького Самійлові Фридрикевичу, та поступив на службу до правобережного гетьмана Петра Дорошенка. 

В оточенні Дорошенка Мазепа переважно працював у вже звичній для себе сфері — дипломатичній. Зважаючи на зовнішньополітичні пріоритети гетьманського уряду, йому довелося зосередитися переважно на османському напрямі та суміжному з ним кримському. Утім, досвід тривалого перебування на королівському дворі обумовлював і його залученість у тонкощі перемовин з польським королем Міхалом Вишневецьким. 

На службовій драбині Гетьманату Мазепа посідав посаду ротмістра надвірної гвардії гетьмана, а 1674 року, ймовірно, був номінований на генерального осавула (а можливо, тільки на наказного генерального осавула). Того самого року, виконуючи дипломатичну місію до Криму і Туреччини, потрапив у полон до запорозьких козаків. Завдяки заступництву Івана Сірка уникнув розправи, проте запорожці передали його опоненту Дорошенка — лівобережному гетьману Івану Самойловичу. Після нетривалого розслідування справи (спочатку в Батурині, згодом у Москві) Мазепу звільнили з-під варти, після чого він поступив на приватну службу до Самойловича. Але навіть не посідаючи попервах важливих старшинських урядів, від самих початків свого перебування на Лівобережжі Мазепа брав участь у залагодженні важливих державних справ — передовсім тих, де почувався особливо комфортно, тобто пов’язаних із зовнішньою політикою. Скажімо, уже в лютому 1676 року документи вперше фіксують факт залученості вчорашнього бранця в дипломатичну службу лівобережного Гетьманату: тоді Самойлович відрядив його в посольство до Москви. Ще через рік Мазепа знов очолив московське посольство, а вже з наступного року такі відрядження стали регулярними. 

У посольській документації 1676 року його службовий статус визначено як «військовий товариш», тобто вже не рядовий козак, але ще не козацький старшина. У посольство 1678-го він вирушає вже як «значний військовий товариш», тобто у званні, яке носили переважно відставні старшини або представники відомих старшинських родин. А вже 1681-го (чи 1682-го), минаючи всі сотенні і полкові щаблі старшинської ієрархії, Мазепа потрапив на уряд генерального осавула. 

Нова посада вимагала більшої уваги до військових справ. Крім того, суттєве підвищення службового статусу дало Мазепі змогу активніше долучатися до важливих завдань внутрішньої політики. Скажімо, за дорученням гетьмана Самойловича 1685 року генеральний узяв участь у виборах Київського митрополита — а по суті, проконтролював їх. Але, поза всяким сумнівом, дипломатія таки залишалась для Мазепи головним пріоритетом. Часті відвідини Москви сприяли зав’язуванню тісних службових й особистих контактів із представниками московської знаті. І ці зв’язки стали чи не вирішальними під час подій, пов’язаних із позбавленням Івана Самойловича гетьманської булави та обрання Мазепи гетьманом на Коломацькій генеральній раді 1687-го.

Гетьманська влада

Статус і владні повноваження Івана Мазепи на гетьманстві визначали положення Коломацьких статей. Текстологічний аналіз засвідчує, що головним чином вони ґрунтувалися на пунктах Глухівських статей 1669 року, тобто на договорі, затвердженому на початку гетьманування ще навіть не Івана Самойловича, а його попередника — Дем’яна Ігнатовича. Утім, до угоди за наполяганням російської сторони внесли тільки ті пункти договору 1669-го, які цілком влаштовували офіційну Москву. Доповнення ж, як правило, обмежували гетьманські прероґативи. Зокрема, один із пунктів Коломацьких статей обмежував право гетьмана розпоряджатися земельними ресурсами Гетьманату, вивівши з-під його юрисдикції землі та угіддя, надані приватним особам відповідними царськими указами. Українському реґіментареві відтепер законодавчо забороняли призупиняти дію будь-яких правових актів російського уряду на території його реґіменту. А ще статті містили цікаві новації — наприклад, норму, що зобов’язувала «народ малоросійський усякими заходами і способами з великоросійським поєднувати і в нерозірвану та міцну згоду приводити одруженням та іншими засобами». Окрім того, із тексту угоди зникла вже звична для попередніх договорів обіцянка Москви, що «нічим права їх і вольності порушені не будуть».

Отримавши гетьманську булаву, Мазепа зосередився на зміцненні центральної влади Гетьманщини, передовсім на дисциплінуванні старшини на полковому і сотенному рівні та на її підпорядкуванні гетьманському проводу. Надзвичайно гостро стояло перед ним і питання подолання чвар у середовищі козацької старшини, що набули особливого розмаху в роки так званої Руїни і тривали ще за гетьманування Самойловича. Утім, така політика зустрічала активний спротив серед певної частини старшини, й упродовж перших років гетьманування Мазепи різні змовники кілька разів намагалися повалити його владу. 

Намагаючись упорядкувати соціальні відносини в автономії, Мазепа доволі послідовно впроваджував модель соціально структурованого суспільства та сприяв виділенню козацької старшини і шляхти в окрему привілейовану верству. Він масово роздавав вільні землі у приватні руки, стимулюючи тим самим перетворення козацької старшини як провідної соціальної верстви в економічно потужну силу; це вповні відповідало тогочасним європейським трендам розвитку соціальної еліти. Водночас він звертав увагу й на те, аби стрімке розширення економічного потенціалу старшини та посилення володільницьких прав державців не провокували загрозливих для суспільного спокою протестних настроїв. Тож гетьман законодавчо обмежував розміри примусової праці підданих селян на користь власника землі й забороняв насильно обертати вільних селян і збіднілих рядових козаків у підданство та відбирати в них землю.

У контексті заходів, покликаних зміцнити державну владу в Гетьманаті, варто розглядати й кроки Мазепиного уряду до реформування військового устрою. Основою реформи став принцип поступового збільшення частки найманого війська та посилення його впливу в структурі загальної мілітарної спроможності Гетьманату. Мазепа намагався також істотно посилити роль полковників найманого війська — комонних і сердюцьких полків, зміцнивши в такий спосіб власні позиції супроти традиційних старшинських кланів і корпорацій Гетьманату, зацікавлених у послабленні гетьманської влади. Зрозуміло, що очільники полків, спираючись на широкі військово-адміністративні повноваження і фінансові можливості, що були похідними їхнього службового статусу, а також на значні особисті матеріальні ресурси, скріплені розгалуженою мережею сімейних зв’язків і родового авторитету, в загальній службовій ієрархії автономії стояли значно вище за охотницьких полковників. Утім, гетьман здобував чималу перевагу, коли спирався на залежних особисто від себе найманих командирів: вони були безпосередніми виконавцями гетьманської волі, і такий службовий статус мінімізував впливи на них старшинських кланів чи регіональних «партій». Більшість із цих охотницьких полковників починали або продовжували службу як особисто довірені особи реґіментаря, його «конфіденти». Це, з одного боку, забезпечувало їм належний службовий аванс — просування по службі, земельні пожалування, вигідні шлюби й уряди для дітей, а з другого, формувало необхідну соціальну підтримку гетьмана.

Культурна діяльність і зовнішня політика

Зберігаючи у своїх руках гетьманську булаву найдовше з-поміж усіх українських гетьманів (аж 22 роки), Іван Мазепа став найбагатшою людиною козацької України. Тож він міг дозволити собі щедрі пожертви православним монастирям, церквам і релігійним громадам — як на теренах козацької України, так і далеко поза її межами. Гетьман цілеспрямовано опікувався розвитком освіти і науки, особливо дбайливо ставлячись до Києво-Могилянської академії, яка в його гетьманування отримала від царя Петра І підтвердження її високого академічного статусу (вперше цей статус підтвердив Ян ІІ Казимир, впроваджуючи постанови Гадяцької угоди 1658 року). На кошти гетьмана було збудовано кам’яний навчальний корпус і Богоявленський собор Братського монастиря. Його щедрі пожертви сприяли появі цілого ряду визначних культових споруд у Києві й у всій Лівобережній Україні, що сформували особливий архітектурний стиль — козацьке бароко (іноді фахівці називають його ще «мазепинським»). Благодійність Мазепи сягала Палестини, Сирії, Сербії, Волощини, Литви і Польщі.

Вельми промовиста оцінка діяльності гетьмана в царині освіти, культури й духовності міститься на виданій Київською академією у 1708 році гравюрі, де його названо «батьком-захисником вітчизни», «захисником Церкви» та «покровителем усіх мистецтв війни та миру». Професор академії Феофан Прокопович у трагікомедії «Владимир» (1705) зарахував Івана Мазепу до «слави квітучих російських світил» й узагалі порівняв його зі святителем Русі Володимиром. Саму академію, що характерно, Прокопович називав не інакше, як «Преславна Академія Могило-Мазеповіанська Київська».

Зовнішньополітична діяльність гетьмана Мазепи, згідно з Коломацьким договором, могла стосуватися лише дрібних порубіжних справ із сусідніми державами або йти у фарватері російської зовнішньої політики. Тож упродовж дванадцяти років Мазепа допомагав Московській державі поширювати впливи на південь — і як авторитетний експерт у царині зовнішньополітичної діяльності, і як очільник козацького війська, що впродовж кінця 1680-х — 1690-х років несло тягар війни з Оттоманською Портою і Кримським ханатом. Визнаючи заслуги гетьмана на цьому поприщі, цар Петро І 1700 року удостоїв Івана Мазепу найвищої нагороди Московської держави — ордена Андрія Первозваного. 

Північна війна

На початку ХVІІІ століття Петро І розпочав Північну війну 1700–1721 років. Тяжкий для царя початок війни підштовхнув його до насильницької мобілізації всіх наявних у державі ресурсів і до волюнтаристського втручання у царину господарських відносин, зовнішньої і внутрішньої торгівлі, причому не лише на російських землях, а й у Гетьманаті. Козацька Україна зазнавала значних людських жертв і господарських втрат. Скажімо, 1700 року цар видав указ із забороною вивозити з країни селітру на зовнішні ринки, зобов’язавши виробників збувати її винятково в Артилерійський приказ. У царській скарбниці, втім, не вистачало коштів для того, аби викупити весь обсяг виробленої продукції, та й використати його не могли. У цій ситуації саме українські виробники зазнали найбільших втрат, адже на межі ХVІІ й ХVІІІ століть селітряні майдани Лівобережної і Слобідської України стали основними постачальниками селітри до Росії. Наступного року Петро І заборонив вивозити українське прядиво через Ригу і Кенігсберг, визначавши єдино можливим портом відправки російський Архангельськ, що — зокрема з огляду на його значну віддаленість від українських теренів — також призводило до неймовірних втрат. Неабиякі логістичні, а відтак і матеріальні збитки приносили війна купцям і через ускладнення в результаті бойових дій комунікації з іншими традиційними центрами зовнішньої торгівлі: Бреславлем (Вроцлавом) і Гданськом. Окрім того, у документах спорадично виринають згадки про екстраординарні збори з українського поспільства грошей, коней, підвод, харчів і фуражу. 

Численні жертви та злигодні від участі козацького війська у війні зі Швецією, зрозуміло, неабияк били по авторитету гетьмана Мазепи у Війську Запорозькому. Перебуваючи на початку квітня 1706 року в поході, гетьман у листі до царського канцлера Федора Головіна з болем писав про щоденні «великие докуки» і «турбации», які випадають на його голову через те, що військо, «будучи наго и босо и голодно», ледь не вимирає від голоду, оскільки «отнюдь негде хлебных запасов взятии».

Не менш виснажливими були й примусові роботи, до яких залучали козаків і посполитих Гетьманату, готуючись до оборони краю від можливого перенесення сюди театру бойових дій Північної війни. Наприклад, у грудні 1706 року в листі до Олександра Меншикова гетьман із жалем констатував, що козаки повернулися з будівництва Печерської фортеці в Києві «утружденными, с конми чуть живыми». Коли ж щойно наприкінці листопада козаків розпустили по домівках, а вже в грудні Петро І видав наказ про виступ в новий похід, Мазепа попереджав російську владу про вкрай небезпечні наслідки від такого знесилення козацтва: в народі вже давно мова шириться, що якщо знову буде їх призвано в далекий похід, «то все в рознь розбигутся, разве я сам з полковниками и з старшиною остануся».

Оскільки ж Петро І та його оточення не зважали на попередження гетьмана, перед Мазепою гостро постало питання пошуку альтернативних способів захисту інтересів України. Тим паче, що негативний розвиток міжнародних процесів у регіоні, загроза перенесення бойових дій на українські терени та обговорення в оточені Петра І планів суттєвого обмеження української автономії загалом загрожували самому існуванню української державності. Очевидна реальність небезпеки, що невблаганно насувалась на Україну, змусила Мазепу до переорієнтації зовнішньої політики Гетьманату, налагодження контактів з польським королем Станіславом Лещинським, а через з нього і з представниками шведського короля Карла ХІІ. Наближення театру воєнних дій між Росією та Швецією до українських кордонів восени 1708 року стало для Мазепи сигналом до розриву стосунків з царем і до переходу на бік Карла ХІІ. Формалізації українсько-шведського союзу, що де-факто постав 29 жовтня 1708 року, було досягнуто після долучення до нього Запорозької Січі 23 березня 1709-го. Угода забезпечувала патронат Карла ХІІ над Україною, підтвердження влади гетьмана Мазепи над усіма українськими землями, збереження в недоторканості усіх традиційних прав і вольностей всіх українських станів. 

Утім, поразка шведської армії в генеральній битві під Полтавою 27 червня 1709 року унеможливила реалізацію укладеної угоди. Гетьманові довелося емігрувати на підвладні турецькому султану землі, до Молдови. Помер Мазепа в селі Варниця неподалік від Бендер, а згодом його тіло перепоховали в місті Галац (нині Румунія).

Короткі висновки

• Державний діяч і реформатор — вивів Гетьманщину з-під московського протекторату та намагався об’єднати Правобережжя та Лівобережжя у спільний Гетьманат.
• Законодавець — уклав з московськими царями Коломацькі статті, що встановлювали українсько-московські домовленості.
• Будівничий і меценат — активно підтримував і розвивав Києво-Могилянську академію, щедро фінансував будівництво та реставрацію церков, монастирів і громадських споруд, зокрема в Києві. 
• Церковна політика — надавав церквам і монастирям земельні володіння, захищав їх від податків та інших повинностей, чим сприяв збагаченню духовенства. 
• Спадщина – сприяв появі ряду визначних культових споруд у Києві й у всій Лівобережній Україні, що сформували особливий архітектурний стиль — козацьке бароко (іноді фахівці називають його «мазепинським»).

Автор: Віктор Горобець

Політичний і державний діяч, лідер Козацької революції середини ХVІІ століття, творець і очільник ранньомодерної Української держави (Гетьманат, Гетьманщина, самоназва — Військо Запорозьке). 

Шляхетський син

Народився Зиновій-Богдан Хмельницький, імовірніше за все, 27 грудня 1595 року на Чигиринщині в шляхетсько-козацькій родині. Мати (ім’я невідоме) була місцевою козачкою, а батько, Михайло Хмельницький, походив з Галичини і належав до шляхетського роду гербу Абданк. 

Замолоду Михайло служив при дворі коронного гетьмана Станіслава Жолкевського в Жовкві, а на початку 1590-х років перейшов на службу до його зятя Яна Даниловича й перебрався на Подніпров’я, де той отримав від короля уряд корсунсько-чигиринського старости. Можливо, причиною переїзду Хмельницького на прикордоння Речі Посполитої стало те, що за якусь провину суд наклав на нього кару інфамії (знеславлення), а, можливо, й баніції (вигнання) — це тоді були доволі поширені покарання за, скажімо, наїзди шляхтичів на чужі маєтності. На пограниччі Дикого Поля вироки судів Речі Посполитої де-факто втрачали силу, тож Хмельницький міг спокійно засновувати від імені Даниловича нові поселення: Чигирин, Лисянку, а також численні слободи. Згодом він навіть виконував обов’язки чигиринського підстарости. Й оскільки старостинські уряди, як правило, посідали впливові магнати, котрі не виявляли бажання особисто перебувати у своїх староствах і делегували повноваження своїм помічникам, владні можливості підстаростів були доволі значними.

Утім, зв’язків із Галичиною і своїм патроном Станіславом Жолкевським чигиринський підстароста й надалі не втрачав. Тож коли постало питання, куди відправити сина здобувати освіту, вибір упав на засновану коронним гетьманом у Львові єзуїтську колегію.

Реєстровий козак

Завершивши навчання, 1618 року Богдан вступив на службу до реєстрового козацького війська, а через два роки у складі охочих козаків Чигиринської сотні, якими командував Михайло Хмельницький, взяв участь у провальному Молдавському поході гетьмана Жолкевського. Старший із Хмельницьких, як згадував пізніше його син, «голову свою поклав на Цецорі», а ось молодший під час нічного відступу коронних військ у ніч з 20 на 21 вересня 1620 року потрапив до турецької неволі. 

Доля закинула Богдана до Стамбула. Там він, за повідомленням турецького літописця Наїма Челебі, перебував у неволі в одного зі старшин султанського флоту. Як згадував пізніше сам козак, він терпів «два роки суворого ув’язнення», аж поки доля не послала йому жадане звільнення. За одними відомостями, з неволі Богдана викупила мати, за іншими, запорожці виміняли його на турецьких бранців, за ще іншими, його викупив король Сигізмунд ІІІ Ваза, «вдячно згадуючи батька». Сам же Богдан Хмельницький в листі до Яна ІІ Казимира від 15 серпня 1649 року нічого не говорив про викуп, а лише зазначав: «Після того, як мене Господь Бог з цієї неволі визволити зволив». Це дає підстави припускати, що волю бранець здобув утечею з полону.

Повернувшись на батьківщину, Богдан поновив службу в реєстровому козацькому війську та швидко дослужився до чину отамана, а згодом і сотника Чигиринської сотні. Зважаючи на активну залученість козацького реєстрового війська до воєнних кампаній Речі Посполитої, можемо припустити, що він брав участь у війнах зі Швецією та Московським царством й у відбитті нападів Кримської Орди. Утім, джерельних свідчень про це немає — як і про участь Богдана в козацьких повстаннях середини 1620-х — початку 1630-х років. 

Чигиринський сотник

На передній план козацької політики Хмельницький виходить уже під час Козацької війни 1637–1638 років. Джерела доносять свідчення про нього як про одного з учасників цього козацького виступу. А ще він входить до керівництва Війська Запорозького, посідаючи посаду військового писаря. Саме як військовий писар Хмельницький ставить підпис під актом капітуляції Війська Запорозького під Боровицею 24 грудня 1637 року. Наступного року провадить листування та бере безпосередню участь у перемовинах козаків з королівським урядом у Варшаві. 

Утім, Ординація Війська Запорозького, ухвалена після придушення Козацької війни, посаду військового писаря скасувала, тож Хмельницькому довелося вдовольнитися своєю попередньою посадою — чигиринського сотника. Але навіть у такому формально невисокому статусі він фактично залишився впливовим козацьким лідером. Чигиринський сотник і надалі активно долучався до відстоювання станових інтересів козацтва та брав участь у переговорах Війська Запорозького з королем і його уповноваженими представниками, ба навіть із іноземними дипломатами. 

Зокрема, збереглися свідчення залученості Хмельницького до вербунку козаків на службу французькому королю, що його восени 1644 року провадив посол Франції граф де Брежі за дорученням глави уряду кардинала Джуліо Мазаріні. Після двох особистих зустрічей із де Брежі у Варшаві Хмельницький навесні наступного року продовжив перемовини щодо умов цього найму вже у Франції, куди морем через Гданськ відбув у супроводі козацьких старшин Сірка і Солтенка. Імовірно, у другій половині квітня у Фонтенбло відбулася зустріч козацької делегації з представниками французького командування, під час якої було домовлено про набір на службу до короля 1800 козаків-піхотинців і 800 кінноти. Згідно з деякими джерелами, козаки-волонтери прибули морем із Гданська до Кале у жовтні 1646 року. Але не до кінця зрозумілою залишається участь у кампанії самого Богдана Хмельницького — «здібного полководця» (як його характеризував граф де Брежі). Утім, десять років по тому, зустрічаючись із іншим французьким дипломатом, гетьман козацької України з неприхованим задоволенням згадував дні, які провів у Франції, та розпитував про полководця герцога Енґієнського принца Конде, з гордістю називаючи його «своїм старим вождем». 

Деякі дослідники мають сумніви щодо участі козаків у самій облозі Дюнкерка. Зате вповні достовірною є інформація щодо участі чигиринського сотника — разом із військовими осавулами Іваном Барабашем та Ілляшем Караїмовичем і полковим осавулом Максимом Нестеренком — 1646 року в таємних переговорах зі Владиславом IV. Ініціатива перемовин виходила від короля, котрий марив величною перемогою християн над «невірними» (Оттоманською Портою), але ніяк не міг заохотити шляхту до такої війни. План короля полягав у тому, що козаки, які вже не раз демонстрували вправність у воєнному протистоянні османам, своїм походом спровокують війну з Портою, а тоді шляхта вже муситиме виступити на захист вітчизни. Наприкінці березня 1646-го в королівських покоях відбулася таємна нічна аудієнція козацької старшини, на якій і було узгоджено план дій. Козаки отримали від Владислава IV 6 тисяч талерів на будівництво 60 чайок, на яких і мали вийти у Чорне море й атакувати османів. Агітуючи козаків на королівську службу, монарх обіцяв удвічі збільшити число реєстрових козаків і суттєво розширити їхні привілеї.

Утім, через особисті обставини (у короля спочатку помер єдиний син і спадкоємець, а по тому й найближчий соратник — великий коронний гетьман Станіслав Конецпольский) і тиск шляхти Владиславові IV урешті-решт довелося відмовитися від планів завоювання Порти. Тим часом залученість Хмельницького до підготовки морського походу використав його давній ворог — чигиринський підстароста Данило Чаплінський, який звинуватив опонента в державній зраді (формально воно так і було — з огляду на заборону козакам виходити в Чорне море). За підтримки свого патрона, чигиринського старости і коронного хорунжого Олександра Конецпольського, Чаплінський добився арешту Хмельницького, а заразом і відібрав у нього хутір Суботів.

Запорозький гетьман

Утікши з ув’язнення, Хмельницький виїхав на Запорозьку Січ, де в січні 1648 року козаки обрали його гетьманом Війська Запорозького. Оборонні листи, отримані від Владислава ІV на таємній нараді у Варшаві, дозволили йому виступати проти свавілля шляхти та коронної адміністрації, ратувати за повернення козакам старожитніх прав і вольностей, ліквідованих Ординацією 1638-го, але при цьому декларувати лояльність королю. Звістка ж про новий козацький виступ, та ще й санкціонований самим Владиславом IV (котрий користувався серед козацтва неабияким авторитетом і, поруч зі Стефаном Баторієм, шанобливо іменувався «козацьким батьком»), блискавично розлетілася по всій Україні; лави прибічників Хмельницького масово наповнилися повстанцями. Водночас гетьман заручився підтримкою кримського хана Іслама ІІІ Ґерая. 

На відміну від попередників — лідерів козацьких повстань 1620–1630-х років — Хмельницький обрав не оборонну, а наступальну тактику війни, протидії якій коронне командування так і не змогло знайти. Упродовж травня повсталі здобули переконливі перемоги над коронними військами у битвах під Жовтими Водами та Корсунем. За їхніми результатами в полон потрапили обидва коронні гетьмани — Миколай Потоцький і Мартин Калиновський. Як чи не найбільшу мілітарну ганьбу Речі Посполитої сучасники сприйняли черговий розгром коронних військ і шляхетського ополчення, цього разу у вересні 1648 року в битві під Пилявцями. Ще в травні помер король, коронні гетьмани перебували в полоні, військо було розбите, а повсталі козаки стояли під Львовом і Замостям — тобто Річ Посполита на кінець року справді перебувала в катастрофічному положенні. 

Повстання Хмельницького ознаменувалося не лише значними військовими тріумфами, а й потужними політичними, адміністративними і соціальними трансформаціями. На зміну владі Речі Посполитої на місцях розбудовували козацький устрій, апробований перед тим на теренах шести реєстрових полків на півдні Київського воєводства. Цього разу козацькі полки постали на решті територій Київського воєводства, а також Чернігівського, Брацлавського, частинах Волинського та Подільського. Козацькі полковники перебрали на себе функції воєвод, а сотники й отамани адміністрували й вершили судочинство, яке доти перебувало у віданні каштелянів і старост. Селяни й міщани залежних міст вийшли з підданства колишнім власникам, здобули особисту волю та правом шаблі набули майно, яке покинула шляхта. Таким чином козацький виступ переріс зі звичного повстання в Козацьку революцію. За її результатами в Україні виникла козацька держава.

Очільник держави

Важливим етапом в осмисленні нових реалій стало те, як святково кияни зустріли Хмельницького біля Золотих воріт, коли він повернувся з походу 17 грудня 1648 року. Гетьмана проголосили «Мойсеєм руським», «спасителем, освободителем і визволителем народу з неволі лядської». Присутній у цей час у Києві єрусалимський патріарх Паїсій назвав його «князем руським», порівнюючи з рівноапостольним імператором Костянтином Великим, а під час урочистої служби у Софійському соборі провів обряди, характерні для посвячення європейських монархів на трон. 

Під впливом військових перемог, ідейних зрушень і структурних перетворень Хмельницький у лютому 1649 року — під час мирних перемовин із комісарами нового короля Яна ІІ Казимира у Переяславі — вперше заявив про свій намір «вибити з неволі лядської весь народ руський… воювати за нашу православну віру» та захищати «князівство моє по Львів, Холм і Галич».

Прагнучи реалізувати настільки амбітні плани, Хмельницький розпочав активну зовнішньополітичну діяльність, спрямовану на розвиток союзницьких відносин із Кримським ханатом і на залучення до війни з Річчю Посполитою нових союзників — Османської імперії, Трансільванії, Московської держави, Венеції, Бранденбургу, Швеції, Молдавії, Волощини. Через шлюбний союз сина Тимоша з донькою молдавського господаря Василе Лупу він прагнув заснувати власну правлячу династію. 

Однак реалізація широко закроєних планів Хмельницького зіткнулася з неабиякими проблемами. Сепаратний договір кримського хана з польським королем завадив перемогти в Зборівській битві 1649 року, хоч попервах її перебіг складався на користь Війська Запорозького. Не здобувши перемоги в бою, гетьман мусив піти на компромісну політичну угоду з Яном ІІ Казимиром: Військо Запорозьке потрапляло під владу короля, коронна адміністрація й шляхта повертались на українські землі. Зі свого боку король визнавав за козацькою Україною у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств права широкої автономії. Ще тяжчими були умови договору, укладеного з Річчю Посполитою після поразки під Берестечком 1651 року, коли підвладна гетьманській владі територія звузилася лише до одного Київського воєводства. Ба більше, політичні прорахунки гетьмана у Придунайському регіоні призвели не лише до смерті сина Тимоша, а й до утворення тут антиукраїнської коаліції у складі Трансільванії, Молдавії та Волощини.

Шукаючи виходу зі скрутного становища, Хмельницький активізував стосунки з Османською імперією та Московським царством. І на середину 1653 року спочатку султан, а згодом і цар висловили готовність прийняти Україну під протекцію. Зваживши мілітарну спроможність сторін, гетьман обрав московський напрямок як більш перспективний у тогочасних умовах. Перехід під царську протекцію був закріплений угодою — Березневими статтями 1654 року, яка гарантувала Україні збереження політичної автономії (аж до власної зовнішньої політики) та військову допомогу у війні з Річчю Посполитою. 

Укладення військово-політичного союзу з Москвою допомогло Хмельницькому переломити хід війни з Річчю Посполитою, зокрема, перенести бойові дії з України на південно-східні землі Великого князівства Литовського, а досягнутий там успіх дав гетьману змогу поширити свою владу на терени Білорусі, де постав Чауський (Білоруський) козацький полк. Водночас зближення з Москвою розладнало військово-політичний союз України з Кримом та спровокувало союз, який хан уклав із польським королем. Наслідки цього перегрупування проявилися вже взимку 1655 року, коли вторгнення Орди разом з коронним військом на Брацлавщину призвело до демографічного й господарського спустошення краю. Та й наступні роки загроза нового вторгнення кримців постійно нависла над півднем Гетьманату.

Союз із Москвою теж виявився не таким уже й успішним. Намагаючись не допустити посилення Швеції за рахунок Польщі, царський уряд 1656 року оголосив війну шведському королю Карлу Х Густаву та розпочав пошук шляхів замирення з Варшавою. Хмельницький же прагнув продовження війни з Річчю Посполитою і звільнення всіх українських земель з-під влади короля. Для цього він активно розвивав союзницькі стосунки зі Шведським королівством, розглядаючи його як важливого потенційного союзника. Тож укладеного Москвою Віленське перемир’я з Варшавою (1656) Хмельницький не прийняв і, попри припинення війни з Річчю Посполитою та оголошення війни Швеції, у січні 1657 року відправив козацьке військо на допомогу Карлу Х Густаву на польські землі. Незалежність зовнішньої політики Хмельницького викликала роздратування уряду Олексія Михайловича й неабияк поглиблювала конфлікт, що вже якийсь час наростав на тлі спроб Москви посилити вплив на Україну та обмежити повновладдя гетьмана. 

Аби вберегти козацьку державу від руйнівного протиборства за гетьманську булаву по своїй смерті, Хмельницький іще за життя домігся, щоб на старшинській раді гетьманом обрали його сина Юрія, та докладав зусиль для визнання правомочності цього обрання й на міжнародному рівні — московським королем і польським королем. Утім, по смерті Богдана Хмельницького царський уряд розпочав дії, спрямовані на ревізію договору 1654 року та суттєве обмеження автономії Гетьманату. Тим часом вища козацька старшина, аби протистояти цьому наступу, знехтувала даними покійному гетьману обіцянками й обрала на гетьманство Івана Виговського. Збудована ж Богданом Хмельницьким козацька держава, попри зовнішній тиск і несприятливі геополітичні умови, проіснувала ще понад сто років.

Короткі висновки

• Державний діяч і реформатор — став лідером Козацької революції середини ХVІІ століття, творцем і очільником ранньомодерної Української держави (Гетьманщини).
• Законодавець — уклав військово-політичного союз із Москвою, закріплений Березневими статтями 1654 року, що гарантували Україні збереження політичної автономії та військову допомогу у війні з Річчю Посполитою.
• Будівничий і меценат — за його наказом була збудована Іллінська церква у Суботові, що також слугувала родовою усипальницею Хмельницького.
• Церковна політика — стояв на захисті православної церкви,  брав під свою опіку духовенство і монастирі, щедро наділяв їх землею.
• Спадщина – збудована ним козацька держава, попри зовнішній тиск і несприятливі геополітичні умови, проіснувала ще понад сто років.

Автор: Віктор Горобець

У другій половині ХІХ століття на історичному обрії з’явилася нова постать, яка підштовхнула кримських татар до оновлення, просвітництва та національного пробудження, — Ісмаїл Ґаспринський. Він став для кримськотатарського народу символом відродження тюркізму, змін, відмови від старих догм і стереотипів.

Ґаспринський був одним із найвідоміших педагогів-реформаторів кінця XIX — початку XX століття. Його ідеї вплинули на розробку та втілення реформи національної освіти. А головне — Ґаспринський присвятив життя справі синтезу традиційної духовності зі здобутками європейської культури, досягнувши в цій сфері видатних успіхів. Він був одним із небагатьох, хто свого часу формував національну інтелігенцію, із якої пізніше виросла інтелектуальна еліта кримських татар.

Ісмаїл Ґаспринський народився 20 березня 1851 року в селі Авджикой поблизу Бахчисарая в родині кримських мурз — дворян за походженням. Навчався й у медресе, й у світській гімназії, пізніше здобув філологічну освіту й почав викладати. Але Крим здавався йому затісним — його вабив світ, великі ідеї, нові горизонти.

Молодий Ісмаїл вирушив до Парижа повний ідей і планів. У пригоді стало знання мов — арабської, французької, російської. У Парижі юнак занурився в інтелектуальну атмосферу, відвідував лекції в Сорбонні, познайомився з передовими європейськими ідеями. У 1874 році вирушив у мандрівку Північною Африкою та Близьким Сходом, побував у Османській імперії: тут він удосконалив знання турецької мови, дослідив систему освіти й глибше пізнав пізнає історію тюркських народів.

1876 року Ґаспринський повернувся до Бахчисарая, влаштувався викладачем та вперше одружився. Уже тоді в нього зродилася мрія створити в Криму першу кримськотатарську газету. Його підтримав тесть М  , людина освічена й заможна. На тестеві гроші Ісмаїл набув устаткування для друкарні та зміг профінансувати видання свого першого літературного твору.

Ґаспринський брав участь у виборах до місцевих органів самоврядування і 5 березня 1879 року отримав посаду міського голови. А от видавництво виявилося збиткове, коштів постійно бракувало, тож у цей час він іще раз попросив у тестя грошей. Той відмовив. Вибухнув сімейний скандал, який закінчився розірванням першого шлюбу. Але Ісмаїл не відмовився від своїх просвітницьких ідей.

Попри розлучення й суспільні пересуди, цей період виявився щасливим для Ґаспринського. Новий голова Бахчисарая «запалив» перші ліхтарі у місті, відкрив лікарню для простолюду й театр, а також утричі збільшив бюджет міста. Він домігся від влади підвищення обмеженої законами квоти для кримських татар в органах місцевого самоврядування, дбав про санітарний стан міста і про розвиток народної освіти. Через п’ять років Ґаспринський, залишивши посаду міського голови, мав думку випускати власну газету — але влада йому відмовила.

Променем нової надії стало знайомство з донькою фабриканта Зухрою Акчуриною — освіченою дівчиною, в якій Ісмаїл побачив однодумицю. Вона стала для нього не просто дружиною, а вірною сподвижницею. І коли 10 квітня 1883 року Ґаспринський отримав дозвіл на видання газети, молоде подружжя негайно взялося за роботу; щоправда, імперська влада дозволила публікацію тільки за умови, що газета буде двомовною: виходитиме не лише кримськотатарською, а й російською.

Так народився «Терджиман» («Перекладач») — головне дітище Ісмаїла Ґаспринського, часопис, який згодом став легендою. Утім, забезпечувати його матеріально було вкрай непросто, навіть із підтримкою меценатів. Зухра продала всі свої коштовності та вклала виторг у справу. На початку вони з Ісмаїлом усе робили самі: вручну крутили маховик типографського станка, складали й сортували газети, носили їх на пошту, клеїли марки, розсилали читачам.

Газета потихеньку завойовувала популярність, її тираж зростав. Якщо перші номери тижневика виходили накладом лише 320 екземплярів, то в наступні роки тираж газети виріс до 20 тисяч, а публікації почастішали: зрештою вона стала щоденною. До редакції надходило багато подяк — особливо від молоді.

«Терджиман» довго залишався єдиною тюрксько-кримськотатарською газетою. Нескладно уявити ентузіазм тюркських народів імперії, які вперше отримали періодичне видання рідною мовою. Газету, що висвітлювала проблеми культури й освіти, з нетерпінням чекали у всіх куточках Російської імперії. Крім того, її купували читачі з Туркестану, Румунії, Китаю, Франції, Швейцарії, Ірану, Єгипту, Болгарії та навіть США. Сам Ґаспринський вважав, що його газета популярніша серед іноземців, ніж серед земляків, — але помилявся: кримські татари зачитувалися виданням і передавали газету з рук в руки, дбайливо зберігаючи пошарпані від часу номери. Саме тоді Ґаспринському спало на думку організувати передплату видання.

Згодом сім’я почала видавати додатки до «Терджимана». У типографії Ґаспринського друкували щотижневу газету «Міллет» («Народ»), журнал для жінок «Алем-і нісван» («Світ жінок»), журнал для дітей «Алем-і суб’ян» («Світ дітей») кримськотатарською мовою, а також гумористичне видання «Ха-ха-ха!». 1886 року на сторінках «Терджимана» вперше з’явилася реклама — «Листок оголошень».

Ґаспринський зумів поєднати духовну традицію зі світською освітою, створити перший публічний простір для дискусії серед тюркомовних народів імперії. На сторінках газети відкривався його талант не тільки як редактора, а й публіциста і письменника. Він і сам підтримував талановитих людей. Завдяки «Терджиману» читачі відкрили для себе багатьох кримськотатарських письменників, поетів і майбутніх політиків.

Із номера в номер Ґаспринський висловлював ідею рівності мусульманських жінок, вважаючи, що їм необхідні ті самі права, що й чоловікам. На його думку, «начитана, освічена десятилітня дівчинка корисніша за такого самого хлопчика, бо дівчинка — майбутня мати та природна, перша вчителька своїх дітей». Це не було простою теорією: завдяки зусиллям Ґаспринського в кримських містах поставали школи для дівчаток.

1903 року Зухра померла. До видавничої праці долучилися син Рефат і 17-річна дочка Шефіка, якій батько згодом довірив керувати журналом «Жіночий світ». Популярність журналу після цього ще більше зросла.

Освітянська роль Ісмаїла Ґаспринського неоціненна. Він доклав максимум зусиль, щоб реформувати систему народної освіти кримських татар, очоливши новометодний педагогічний рух — перехід від конфесійної до національно-світської освіти. Йому та його однодумцям вдалося побудувати перспективну, чітко продуману структуру національної освіти: мектеб (початкова школа) — мектеб-рушдіє (середня школа) — медресе (вища школа, університет). Перший новометодний навчальний заклад в Криму Ґаспринський відкрив ще в січні  1884 року; він сам викладав там за власним підручником. 1909 року просвітник ініціював будівництво нового двоповерхового будинку Зинджирли медресе, де теж викладали за новим методом.

1910 року за досягнення в міжнародній освіті, просвітницьку діяльність у Європі й Азії, а також пошуки шляхів толерантних відносин між різними народами французький журнал «La Revue du Monde Musulman» висунув Ісмаїла Ґаспринського на здобуття Нобелівської премії. 1911 року його обрали головою Центрального комітету турецької партії «Згода і прогрес».

Ґаспринський багато подорожував світом, виступаючи у медіа різних країн і пропагуючи свій новий освітній метод. Його знали також як письменника — автора популярних романів і повістей «Арслан-к’из», «Сто років по тому», «Африканські листи» та «Французькі листи».

Ісмаїл Ґаспринський помер 11 вересня 1914 року від туберкульозу, заповівши поховати його поруч із Зинджирли медресе. Це прохання виконали. Просвітника, письменника й видавця в останню путь проводжала вся інтелігенція Криму. Згодом його іменем назвуть чоловічу вчительську семінарію в Бахчисараї та жіночу вчительську семінарію в Сімферополі.

Справу Ґаспринського продовжили діти, зокрема син Рефат. Його старша дочка Хатідже Ґаспринська стала делегаткою першого Курултаю кримськотатарського народу в 1917 році. Шефіка Ґаспринська теж була політичною діячкою, а ще — соратницею Номана Челебіджіхана.

У радянський період Ґаспринського звинувачували в пантюркізмі і панісламізмі. Його ім’я намагалися стерти з історії, а могилу знесли. Лише в 1999 році кримським татарам вдалося відновити надгробок.

Ісмаїл Ґаспринський був реформатором без мандату, лідером без армії, але його слово пережило імперію. Він вірив: «Щоб бути сильним, треба бути освіченим. Щоб бути освіченим, треба мати свою мову, свою школу, свою газету». І це він дав рідному народові.

Автор: Гульнара Абдулаєва