Він був дитиною свого часу. Спізнав голод, сирітство, фронт, захоплення і розчарування сталінізмом, а під кінець життя — радянські табори як покарання особливо небезпечному вільнодумцю, що став одним із засновників Української Гельсінської групи. 

На поклик Долі

«Людина починається не з дати свого народження — вона починається з народження власної пам’яті», — напише пізніше Микола Руденко у книзі спогадів «Найбільше диво — життя». 

Народився він 19 грудня 1920 року в селі Юр’ївка на Луганщині. Батько його був шахтарем, у вільний час вичиняв шкіри для виготовлення чобіт, від чого в пам’яті Миколки лишився стійкий дух від чанів. Ще один яскравий спогад — війни з кавунами, які він, випробовуючи дитячі сили, підкочував до краю крейдяної кручі і спускав униз, спостерігаючи, як вони вибухали, розбризкуючи довкола червону серцевину. Чи дорога, якою він бігав зустрічати батька з роботи, чекаючи гостинця «від зайчика». На жаль, це тривало недовго: коли Миколі було шість років, батько загинув на шахті. У комірчині, де сиділи шахтарі, загорілася бензинка, і хтось, щоб уникнути вибуху, схопив її й жбурнув у відчинені двері. Саме в цю мить крізь них заходив Данило Руденко. 

А через рік Миколу спіткала іще одна біда: під час дитячих баталій йому камінцем підбили ліве око, яке на довгий час осліпло.

Дитинство Миколи Руденка пройшло під знаком «нового життя». Він запам’ятав і перші розкуркулення, і колгоспи, куди довелося здати коня, корову і пару волів, і голод 1933-го. На все життя лишилася в пам’яті глиняна хатка-мазанка, яку збудувала мама, і пальто, яке вона перешила зі шматків шинельного сукна й мундирного бостону. 

Чесність і принциповість були властиві Миколі вже з юності. Він відмовився від «привілеїв», які давала йому дружба з сином секретаря райкому Митрофанова (той вимагав від Руденка написати замість нього твір українською мовою). Не доніс в НКВС на свого друга, хоча й знав, що він записує і зберігає спогади про Голодомор на Полтавщині. На шкільних зборах посмів виступити проти директора школи. 

Покоління з фронтової шинелі

Писати вірші Микола Руденко почав іще у школі. Навіть послав на конкурс й отримав стипендію від Наркомату освіти. Це, а також сприяння Леоніда Первомайського, допомогли йому вступити у 1939 році на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка. Провчитися вдалося всього два місяці — указом від 1939 року всіх юнаків, яким виповнилося 18 років, було мобілізовано до армії. Хлопець міг спокійно відсидітися, адже медкомісія одразу виявила його сліпоту і комісувала. Але він рвався на фронт і таки добився свого. У кавалерійському полку в нього теж була можливість лишитися полковим писарем, однак він пройшов через найважчі випробування і зрештою став видатним кавалеристом і зрештою навіть брав участь у парадах на Червоній площі. «Якби не пройшов військового, а відтак окопного загартування — не повернувся б із концтаборів, як не повернулися мої побратими Василь Стус чи Олекса Тихий», — напише він пізніше у своїх спогадах.

4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом Руденко був тяжко поранений розривною кулею в поперек. Лікарі навіть не сподівалися, що він зможе ходити. Зміг, виживши у блокадному Ленінграді, потім був політруком прифронтового госпіталю. З війни повернувся з орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня та шістьма медалями.

Із таким послужним списком та добіркою віршів «З походу» 1946 року юнака прийняли до Спілки письменників. На письменників «покоління фронтової шинелі», як їх тоді називали, партійне керівництво одразу поклало великі надії, протиставивши їх маститим, але «неблагонадійним» Рильському, Яновському, Малишку. У перший рік Руденко таки виконав «почесне доручення» від Кагановича і «затаврував ганьбою буржуазного націоналіста Рильського». Однак порозуміння з владою тривало недовго.

«Руденко-дисидент народився 1949 року, коли він, учорашній політрук, зміг сказати категоричне “ні” беріївському приятелю Олександру Корнійчуку. Руденко мав необережність заступитись за вислану в Казахстан авторку роману “Людолови” Зінаїду Тулуб», — писав журналіст Вахтанг Кіпіані у статті «Остання шабля Слова і Честі…». А за кілька місяців Микола відмовився підтримати кампанію винищення єврейської інтелігенції й написати негативні характеристики на «безродних космополітів» — письменників єврейського походження Риву Балясну, Матвія Талалаєвського, Григорія Полянкера, Леоніда Первомайського та інших. Декого це врятувало, дехто все одно пішов етапом. Від 1950 року Руденко іде з посад, добровільно відмовляючись таким чином від усіх привілеїв радянського істеблішменту. Утім, партійні ідеаль для нього все ще важливі: «Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна», — скаже він у 1996 році в розмові з «літописцем дисидентського руху» Василем Овсієнком.

Певне прозріння прийшло після ХХ з’їзду КПРС та розвінчання культу особи Сталіна. Руденко почав по-новому штудіювати «Капітал» Маркса і виклав свої інтерпретації у філософських працях «Економічні монологи» та «Енергія прогресу», а згодом у романі «Формула Сонця». Руденко написав лист Хрущову, критикуючи партійну систему, виступав на відкритих зборах. Довго таке вільнодумство тривати не могло: у 1974 році Руденка виключили з КПРС, через рік — із СПУ. Щоби прожити, він мусив продати машину, дачу і влаштуватися нічним сторожем.

 «Не по лжі»

Пошуки справедливості привели Миколу Руденка до правозахисної організації «Міжнародна амністія» і до контактів із російськими дисидентами. 18 квітня 1975 року його вперше арештували за правову діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям Перемоги амністували як учасника війни. Щоб «заспокоїти» правдошукача, його примусово піддали психіатричній експертизі (тоді це був звичний спосіб боротьби з інакодумцями), і лише порядність лікарів порятувала 65-літнього Руденка від запроторення в «психіатричку».

9 листопада 1976 року на квартирі Андрія Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінської групи (УГГ). До неї також увійшли генерал Петро Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Мартинович, Ніна Строката. Того ж вечора квартира Руденка на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою. Так КДБ «відсалютував» на честь створення УГГ. Невдовзі були опубліковані її Декларація і Меморандум № 1, у розділі «Типові порушення прав людини» були дані про голод 1933 року, про репресії 1930-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських політв’язнів. 

Відповідь системи була негайною. 23–24 грудня 1976 у Руденка провели обшук, під час якого «знайшли» підкинуті кагебістами 39 доларів США. Вирок — сім років таборів суворого режиму та п’ять років заслання. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфікували як наклепницькі, з книгарень та бібліотек вилучили книги його авторства. 

Але і в таборі Руденко лишився невпокореним.

Спочатку як інваліда війни другої групи Руденка не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його з Мордовії у вересні 1981 етапували в село Кучино Чусовського району Пермської області (саме тут загинуть Олекса Тихий і Василь Стус). За участь у страйках в’язнів, зривання нашивок із прізвищем, відмову від роботи Руденка часто кидали у штрафний ізолятор, а тоді, змінивши групу інвалідності з другої на третю, адміністрація послала його на тяжку роботу. Начальник табору при цьому кинув: «Ви втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи». 

Раїсу Руденко теж ув’язнили, засудивши за участь в УГГ до 5 років таборів суворого режиму. І коли їх обох звільнили в грудні 1987-го, виявилося, що повертатися нікуди: квартира конфіскована, роботи немає. Руденки добилися дозволу виїхати до Німеччини, а звідти — до США, де Микола Данилович працював на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», очолював зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінської спілки. 

1988 року Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденка «Українцем року» – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Тоді ж його запросив на аудієнцію президент США Рональд Рейган. 

У вересні 1990 року Руденки повернулися до Києва. Їх відновили у громадянстві й реабілітували. Микола Данилович працював над спогадами, але праве око остаточно перестало бачити, тому довелося записувати тексти на диктофон. Зате через пів року відкрилося ліве око, яке не бачило 63 роки. 

Останні роки Микола Руденко мешкав у Києві, уникаючи високих трибун та пишних зібрань, намагаючись до кінця «жити не по лжі». Відійшов у вічність 1 квітня 2004 року. Коли дружина клопоталася за ліки та лікарів, він її м’яко зупиняв: то все суєта, не треба, прийшла і моя пора. А 3 жовтня 2020 року не стало й Раїси Руденко. Вона кілька місяців не дожила до відзначення 100-річчя Миколи Даниловича.

Джерело: Український інститут національної пам’яті.

Із когорти праведників: Микола Руденко

Василь Вишиваний — некоронований король України, що походив із Австро-Угорської династії Габсбургів. Його справжнє ім’я — Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотаринзький. 

Василь виростав поза Україною: народився у Хорватії, навчався у Відні. З українцями чи не вперше він зіткнувся вже на полях Першої світової війни. Після закінчення військової академії в 1915 році архикнязь отримав звання лейтенанта. Його відправили служити до 13-го полку уланів, де проходили службу переважно українці. 

Габсбурги, на відміну від Романових, були далекоглядними. Вони не мали сумніву, що їхня імперія рано чи пізно розпадеться. Але їм важливо було, щоб на чолі нових держав, які постануть на уламках їхньої імперії, опинилися правителі з їхнього роду. У випадку української держави на цю роль вибрали Василя Вишиваного.

Зі свого боку, українські політики Галичини і Буковини прагнули налагодити доброзичливі відносини з Василем Вишиваним як із представником імператорської родини. Порозуміння з ним забезпечувало підтримку в реалізації важливої ідеї — створити окремий український край у межах Австро-Угорської імперії. Вони не могли вимагати виходу зі складу імперії, адже це означало б сепаратизм і державну зраду. Тому лише сподівалися, що австрійці та німці можуть допомогти їм створити незалежну українську державу по другу сторону австрійсько-російського кордону. Зокрема, йшлося про землі Північної Буковини та Східної Галичини, населені українцями. 

Із виходом Російської імперії із війни й підписанням Берестейського договору у складі австро-угорської армії створили «Групу архікнязя Вільгельма». До неї увійшов також і батальйон Українських січових стрільців. Група дислокувалася на півдні України. У той час в Україні була влада гетьмана Павла Скоропадського, який остерігався конкуренції з боку Вільгельма. Гетьман надсилав до Відня скарги на діяльність члена імператорської сім’ї і просив вивезти його з України. 

В архівно-слідчій справі від 1948 року сам Василь Вишиваний свідчив, що зустрічався з полковниками армії УНР — Болбочаном, Гнатівим та Петрівим. Вони пропонували очолити повалення влади Павла Скоропадського. Зі слів самого Вільгельма, він відмовився. Також були плани щодо одруження однієї з дочок гетьмана з Вільгельмом, але й вони не були втілені. 

Після повалення влади Павла Скоропадського Вільгельм Габсбург співпрацював з урядом Директорії УНР. У вересні 1919 року був призначений головою відділу закордонних зв’язків Головного управління Генерального штабу УНР, отримав звання полковника армії УНР. Але діяльність архікнязя як урядовця була недовгою. Він негативно сприйняв Варшавський договір між УНР та Польщею, який уклали Петлюра з Пілсудським. Тому на знак протесту виїхав з України до Австрії, а згодом Іспанії та Франції. 

Серед емігрантських кіл Вільгельм отримав популярність як ідеаліст та мрійник. Він випустив поетичну збірку «Минають дні» українською мовою, де висловлював любов до України та жалкував про її втрату.

Міжвоєнний час архікнязь прожив у Європі (Франції та Іспанії), де займався рієлторською діяльністю і залишався поза політикою. Трохи пізніше Вільгельм придбав завод із виробництва фарб та лаків.

Під час Другої Світової архікнязь також не займався політикою активно. Під час окупації Відня у 1947 році його арештувала Червона армія. Приводом для арешту стала зустріч із французьким офіцером. Вільгельма Габсбурга звинуватили в співпраці з французькою розвідкою та зв’язках з ОУН.

Арештованого архикнязя перевезли в Київ, у Лук’янівську в’язницю. Під час перебування у тюрмі Вільгельм захворів на сухоти та невдовзі помер (19 серпня 1948 року). Точне місце поховання Василя Вишиваного невідоме. 

Автори: Ігор Цеунов, Валентина Мержиєвська, Олександр Маєвський

Коли в 1963 році після 18-літньої відсидки Йосиф Сліпий прибув до Риму, до його особи була прикута увага всієї світової преси. Світ прагнув героя, відчував тугу за моральною величчю, потребував позитивного прикладу. Для самого Йосифа Сліпого це чудесне перетворення із в’язня мордовських таборів на людину світової слави було лише черговим знаком Божого провидіння. Усе життя він лишався вірний своїй місії: служити Богу і Україні.

 «Цей не відступить»

За переказами, пращур Йосифа Сліпого бився на боці Івана Мазепи під Полтавою, за що його осліпили вояки Петра І. Звідти й пішло родинне прізвище Сліпий. Сам майбутній кардинал був восьмою (останньою) дитиною в родині Івана Коберницького-Сліпого й Анастасії Дичковської.

Закінчивши з відзнакою тернопільську гімназію в 1912 році, Йосип Сліпий вступив до Львівської греко-католицької духовної семінарії та університету. Вступні іспити приймав митрополит Андрей Шептицький, який потім висвятить Йосифа в ієреї й пошле на навчання в Інсбрукський університет, а далі — до Рима. 

У 1922 році доктор філософії й теології Йосиф Сліпий повернувся до Львова і став професором, а згодом і ректором Львівської духовної семінарії, що переросла в академію. На той час він був фактично правою рукою Шептицького. Придивляючись до молодого й енергійного ректора, митрополит дедалі більше утверджувався в рішенні зробити його своїм наступником. Крім високої освіченості й організаторських здібностей, він побачив у Сліпому ще одну визначальну рису: цілісність характеру й відданість справі. «Цей не відступить, — говорив Шептицький про Сліпого. — Загине, а не відступить».

У грудні 1939 року за рекомендацією і на прохання митрополита папа Пій Х надав Йосифу Сліпому титул архієпископа і коад’ютора, тобто законного спадкоємця глави помісної церкви. Сам Сліпий прийняв титул як черговий обов’язок. «У час гоніння свячення не є честю, а в певній мірі тягарем», — писав він через три роки після того.

Велет духу в арештантській робі

Цілковито усвідомити правдивість цих слів Сліпому випаде в 1944 році, після смерті Андрея Шептицького. У грудні брат митрополита Климентій Шептицький передав на ім’я Сталіна та Раднаркому листи з проханням не перешкоджати діяльності греко-католицьких храмів, монастирів, духовних закладів. Керівництво ради, заручившись підтримкою Молотова та Хрущова, дало згоду на діяльність УГКЦ, прийнявши від делегації 100 тисяч карбованців у фонд Червоного Хреста. Однак уже в березні 1945 року уніатську церкву назвали «агентом Ватикану», а через рік узагалі проголосили поза законом, передавши всі парафії РПЦ. Головною причиною цього стала величезна роль УГКЦ у боротьбі УПА проти військ НКВС, яка тривала на Західній Україні.

У 1945 році Йосифа Сліпого арештували вперше. Йому приписали контрреволюційну діяльність, шпигунство на користь Ватикану, паразитичне життя за рахунок народу і засудили до восьми років. Потім було ще три терміни. Кожен — за продовження пастирської праці.

Навіть у тюрмі Йосиф Сліпий лишався беззаперечним авторитетом. Колишній майор Червоної Армії Шифрін писав: «Ми розуміли, що радянська влада ніколи не звільнить того, хто був для українців духовним прапором… Митрополит Сліпий виглядав велично навіть в арештантській одежі… Спокійний, висококультурний, він сидів у радянських таборах… у тому кипучому казані “злодійської каламуті” вже друге десятиріччя і був дуже хворий… але тримався непохитно і намагався не бути тягарем нікому, а допомагати іншим». Його поважали навіть кримінальні ув’язнені: коли одного дня нарядчик вигнав 60-літнього митрополита на роботу за зону, в’язні застрайкували, а нарядчика попередили, що зроблять самосуд.

Але найперше його слова чекали на волі. Митрополит знаходив різні способи залишатися в таборі відданим пастирем своєї спільноти. Він примудрявся навіть готувати й передавати на волю напередодні Великодня освячене миро. Збереглися листи, де він просить прислати йому різні трави й олії. Там, у тюрмі, Сліпий готував миро, освячував, а потім передавав як ліки, що «не підійшли, але хай будуть вам, щоб не пропали».

Бог і Україна

У 1962 році Сліпого засудили до довічного ув’язнення в мордовських таборах суворого режиму. Однак доля повернулася інакше. У 1963 році Хрущов зробив широкий жест і погодився передати Сліпого Риму. За три дні митрополита доправили до Москви — навіть із рідними не вдалося попрощатися. А звідти – до Рима. Усі ці три дні він нічого не їв і пив тільки воду з крана — боявся, щоб не отруїли.

Понад двадцять років Йосиф Сліпий працював у Римі заради розбудови УГКЦ. Його удостоїли звання кардинала, звели у сан Верховного архієпископа УКЦ, він був членом Святої Конгрегації (Ватиканської комісії) Східних Церков. Він побудував Український католицький університет, собор Святої Софії в Римі, заснував духовну семінарію, українську парафію в Римі, започаткував переклади літургійних книг українською. Він уперше заговорив на весь світ про Україну й українську церкву — й у 1977 році на трибуналі академіка Сахарова, і під час десятків, сотень поїздок по всьому світу. Його творча спадщина — 18 томів філософських праць, промов, роздумів.

Йосиф Сліпий зробив надзвичайно багато для примирення та єднання греко-католиків із православними. Він мріяв про «церковне з’єдинення у здвигненні Патріархату Української Церкви». Головним постулатом цього єднання мали стати дві істини: Бог і Україна. «Найбільша наша сила — це єдність, — писав він. — Ця єдність переходить вузькі межі часу і простору. Вона сягає в тисячоліття нашого християнства, в дальші навіть століття нашого народу. Любов до Батьківщини є природним обов’язком кожної людини… Не є досконалим християнином той, хто по думці Божій не любить всеціло свого народу… Тому продовжуйте працю і молитву, щоб Господь благословив труди батьків ваших. Ще багато осталось зробити, виконати, здобути. Диявол одного тільки бажає — щоб ми нічого не робили. Це йому досить, а він зробить решту».

Українська греко-католицька церква ініціювала процес канонізації Йосифа Сліпого та Андрея Шептицького. А люди давно вже канонізували Сліпого у своїх серцях. Коли домовину з його тілом перевозили до Львова, до собору Святого Юра прийшло стільки людей, що Львів, який пам’ятав велелюдні мітинги 90-х, не міг приховати свого здивування:

– Бабуню, а чого ви приїхали?

– Йой, дитино, сьвітого хоронют.

– Бабуню, але його не визнали ще за святого.

– Та шо ти, молоде, знаєш. Не видиш кілько людей? Він ніби мертвий, а живіший від нас живих. Кажу тобі, сьвітий, ай-я.

Джерело: Український інститут національної пам’яті.

Біблійний Йосиф України (до річниці від дня народження Йосипа Сліпого)

Петро Франко, молодший син Івана Франка, був педагогом, військовим, льотчиком, хіміком, письменником: співзасновником «Пласту», «батьком» військової авіації Української галицької армії, автором 36 винаходів у галузі хімії (пов’язаних зі збільшенням терміну зберігання молока) та кількох книг, які мали своїх читачів і шанувальників. 

Від спорту до «Пласту»

Петро Франко народився 28 червня 1890 року в Нагуєвичах під Дрогобичем. Змалку був шибайголовою, із 12 років уже сам вибирався в мандри Карпатами, дуже любив їздити з батьком на рибу, захоплювався полюванням. Полюбляв екстремальні випробування. Мати часто застерігала в листах: «Пильнуйте за Петром, бо він же лазить по печерах, а то бездонна пропасть».

Іван та Ольга Франки виховували дітей (а їх у родині було четверо) у майже спартанських умовах, змалечку привчаючи до селянської роботи. Ольга Франко у серпні 1904 року в листі до чоловіка повідомляла з Підгірців: «Діти могли би похвалитися умінням і працею. Гандзя уміє жати і їхати верхи на коні. Петрусь навчився плавати… Андрусь і Тарас возять снопи, косять сіно від рана до вечора».

Любов до природи й екстриму вилилась у Петра Франка в серйозне захоплення спортом.  Навчаючись у Львівській політехніці, він грав у футбольній команді «Україна», любив судити матчі, організовував спортивні товариства «Луґ», був членом «Сокола-батька», а пізніше здав іспит на право викладати руханку у гімназіях. Тоді ідеї фізичного вдосконалення були дуже популярними серед молоді, передусім завдяки праці теоретика і практика української національної фізичної культури, організатора сокільсько-січового руху Івана Боберського, з яким Франко-молодший був знайомий особисто.

До фізичного виховання додалося й патріотичне. Восени 1911 року у Львівській академічній гімназії вчитель фізичного виховання Петро Франко разом з Іваном Чмолою створив перші пластові гуртки. Назву взяли від аналогії з англійським «скаут», тобто «розвідник»: пластунами звалися розвідники в козацькому війську. У 1913 році юнак став одним із ініціаторів першого з’їзду «Пласту», видав книжечку «Пластові ігри та забави». «Для нас, пластунів, Петро Франко найбільшою мірою співтворець Пласту — тієї організації, яка переможно пережила дві світові війни, ворожі окупації і сьогодні виховує оце вже п’яте покоління української молоді дослівно по цілому світу», — згадувала відома письменниця і журналістка Леся Храплива-Щур.

Пізніше, у 1922 році, вчителюючи в Коломийській гімназії, Петро Франко знову створив пластовий гурток, цього разу — таємний, бо Польща боролася з будь-якими проявами самоідентифікації серед українців. Однак за деякий час пластуни так почали вирізнятися на загальному учнівському тлі вихованістю й організованістю, що це не лишилося непоміченим. І хоча ніхто з гімназистів не відкрив таємницю, усіх 22 пластунів зрештою виключили з гімназії без права продовжити навчання в іншому польському навчальному закладі. А заодно — і шістьох вчителів, які за них заступилися. Серед останніх був і Петро Франко.

Крилаті першопрохідці

Із початком Першої світової війни Петро Франко з багатьма друзями-пластунами записався легіону Українських січових стрільців, де, прослуживши рік четарем сотні Романа Сушка (був і розвідником, і кулеметником) захопився літаками. У 1916 році його, як дипломованого інженера, відрядили в авіаційну школу в Райльовац біля Сараєва, де він отримав кваліфікацію технічного старшини. Згодом деякий час служив у авіаційній частині на Італійському фронті.

Ці навики знадобилися, коли проголошена у 1918 році Західно-Українська Народна Республіка взялася за формування підрозділів військової авіації Української Галицької армії. Петро Франко став командантом «летунського відділу» і сам брав участь у бойових операціях і як розвідник, і як винищувач. Головним завданням авіації УГА була повітряна розвідка, яка фактично стала єдиним джерелом інформації про розташування й пересування польських військ, але повітряні бої, обстріли з повітря та бомбардування також траплялися.

В один із таких вильотів на початку 1919 року його літак збили, і Франко разом із  другим пілотом, Романом Кавутою, потрапив у польський табір для інтернованих Домб’є. Однак надовго там не затримався: вимінявши на фамільний золотий перстень польську уніформу в одного зі своїх охоронців, Петро втік із табору й через Прагу, Відень, Будапешт і Станіславів повернувся до своїх. 

Петра Франка справедливо вважають одним із фундаторів української військової авіації. Він особисто контролював розбудову аеродромів, навчання молоді, кілька разів літав у Проскурів, пропонуючи Директорії об’єднати сили і облаштувати спільну авіабазу. Ще дві авіабази на той час діяли в Красному та Стрию. Його зусиллями до 1919 року авіазагін УГА налічував 35 старшин і 300 вояків і складався з 3 авіаційних сотень, авіашколи, технічної сотні і сотні обслуги. Після Чортківської офензиви частина цього авіазагону була переправлена в Кам’янець-Подільський і об’єдналася з авіазагоном УНР, частину ж інтернувала Чехословаччина.

Заслуги Петра Франка високо відзначила Директорія — Симон Петлюра присвоїв воїну звання полковника армії УНР. У квітні 1919 року Франко за рішенням уряду ЗУНР вирушив у Белград, щоб у складі Міжнародного Червоного Хреста займатися питаннями звільнення військовополонених. Коли у 1922-му Франко повернувся, Визвольні змагання практично закінчилися, тож він осів у Коломиї та повернувся до вчителювання та наукових дослідів. У 1923-му народилася його донька Віра, за два роки — Іванна (Ася).

Тріумф і трагедія

З радянською владою Петро Франко уперше зіткнувся 1931 року, коли його на прохання тодішнього президента Польської республіки професора Ігнатія Мосьціцького включили до групи польських інженерів, які поїхали працювати в СРСР на запрошення радянського уряду. П’ять років Петро Франко прожив у Харкові, займаючись в  Інституті прикладної хімії проблемами збереження та переробки молока та молокопродуктів. Він став свідком Голодомору і бачив людей-напівпримар, які намагалися знайти в тодішній столиці порятунок. Це зробило Франка неблагонадійним в очах НКВС — як і те, що на неодноразові пропозиції прийняти радянське громадянство він відповідав категоричною відмовою. 1936 року він, як польський підданий, мусив протягом доби залишити Радянську Україну, надавши розписку про нерозголошення того, що бачив. Утім, зрозуміло, що таке не забувалося — після повернення на Галичину в приватних розмовах страшні факти, бувало, зривалися з вуст Франка. Пізніше це стало одним із доказів його «націоналізму».

Спочатку, однак, радянська влада спробувала переманити Петра Франка на свій бік. Одразу ж після приходу «перших совітів» у вересні 1939-го його викликали до щойно сформованого обкому КП(б)У. Там пояснили, що син Каменяра дуже потрібний радянській владі, наговорили компліментів, запропонували золоті гори. І він погодився, хоча входив до групи польських інженерів, яких запросив на роботу уряд Японії, — 20 вересня делегація уже мала виїжджати.

Його обрали депутатом Верховної Ради УРСР. Саме Петро Франко зачитав на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР ухвалене в Львівському оперному театрі рішення про включення Західної України до складу УРСР. Хоча, як згадував у одній із передач Вахтанга Кіпіані «Історична правда» директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богдан Тихолоз, уже тоді він відчував, чим це може обернутися. «Його зробили одним із фігурантів так званого Золотого вересня, він був у президії народних зборів, а потім — представником Галичини, що приїхав до Верховної Ради Радянської України і зачитував там “привітання від братів з-за Збруча”. Та, коли чуємо цей запис кінохроніки, його голос дрижить. Ми відчуваємо, що насправді він почувався далеко не комфортно», — зазначав Тихолоз.

Напозір же все виглядало дуже пристойно. Ім’я Петра Франка та його брата Тараса не сходило з газетних шпальт. Петра призначили деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі (нині — Комерційна академія) та директором щойно створеного музею Івана Франка з дуже пристойними зарплатами. Він став символом єднання наддніпрянців і галичан.

Однак це все була лише ширма. Щойно Німеччина із союзника Радянського Союзу у Другій світовій війні обернулася на ворога, із Москви надійшла вказівка евакуювати Петра Франка зі Львова, щоб не дати йому можливості компрометувати радянську владу можливою співпрацею з німцями. 28 червня його разом із мовознавцем Кирилом Студинським під вартою посадили на потяг до Києва. І на цьому сліди обох губляться.

Є кілька версій загибелі Петра Франка. За однією, потяг потрапив під обстріл на станції Прошова під Тернополем, і коли Франко та Студинський залягли за насипом, конвой прошив їх кулеметною чергою, імітувавши спробу втечі. Однак останні розсекречені матеріали дають дещо іншу картину. Зокрема, у тій же передачі «Історична правда» директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус розповів, що вдалося розшукати шифротелеграму НКДБ СРСР за 9 червня 1941 року, у якій є прохання про дозвіл на розстріл Петра Франка. «Є висока імовірність, що їх таки довезли до Києва. А потім не знали, що з ними робити, тому вирішили просто знищити. Тоді ж масштаб розстрілів був просто шаленим», — зазначив Богдан Тихолоз. Місце поховання Петра Франка досі не відоме. Можливо, він став однією із численних жертв Биківнянських могил.

Авторка: Наталка Позняк-Хоменко

Джерело: Український інститут національної пам’яті.  Пластун, летун і депутат: до дня народження Петра Франка

Богдан Гаврилишин. Українець, який вплинув на світ

«Я завжди представлявся однаково: Богдан Гаврилишин, українець». Людина, яка консультувала президентів і прем’єр-міністрів десятків країн, стояла біля витоків Всесвітнього економічного форуму в Давосі, належала до спільноти Римського клубу, а головне — власним прикладом демонструвала, як можна нести своє коріння крізь увесь світ.

Богдан Гаврилишин народився в містечку Коропець на Тернопільщині 19 жовтня 1926 року — у часи, коли Захід України перебував під польською владою. Значний вплив на формування юної особистості мали родинні традиції й пластовий рух.

Неділі в родині Гаврилишиних були справжнім ритуалом. Мати готувала смачні страви, потім усі співали на веранді, а вона цитувала Шевченка й Біблію. Увечері батько розповідав товаришам про країни, які бачив під час Першої світової. Малий Богдан тишком ховався на кухні, ловлячи кожне слово. Так формувалися його уявлення про великий світ і мрія вільно мандрувати ним.

У 1937 році завдяки старшому брату Міськові одинадцятирічний Богдан потрапив до першого пластового табору. Біля вогнища він слухав оповіді про визначні й трагічні сторінки української історії, про віковічну мрію про незалежність. Значний вплив на формування його особистості мало знайомство з митрополитом Андреєм Шептицьким. Протягом усього життя Богдан Гаврилишин належав до куреня «Лісові чорти».

1944 року під час Другої світової війни Гаврилишин потрапив до таборів для переміщених осіб у Німеччині. У 1947 році з крихітною валізкою і великою мрією він виїхав до Канади, щоби вступити в університет і здобути освіту.

Богдан Гаврилишин працював лісорубом і вивчає англійську за власною формулою: щодня по 40 нових слів, які важливо потім розповісти іншим, у такий спосіб навчаючи їх. Газети писатимуть: «Перший лісоруб, який вступив в університет». До 1960 року він здобув ступені бакалавра й магістра в Торонто, а згодом — PhD з економіки в Женевському університеті.

Протягом 18 років Гаврилишин очолював Міжнародний інститут менеджменту в Женеві. Саме він заснував Європейський форум менеджменту, який переріс у Всесвітній економічний форум у Давосі — платформу, де світові лідери досі обговорюють виклики в економіці та інших сферах. Його книги «Залишаюсь українцем» та «До ефективних суспільств» вплинули на десятки тисяч людей в усьому світі, а його консультації шукали уряди від Японії до Бразилії.

1988 року, після десятиліть за кордоном, Гаврилишин приїхав в Україну.  Разом із Іваном Дзюбою та Дмитром Павличком він звернувся до філантропа Джорджа Сороса з ідеєю відкриття фонду для розвитку України. Так у квітні 1990-го постав Міжнародний фонд «Відродження», де Гаврилишин став Головою наглядової ради.

Того ж року він заснував у Києві «МІМ-Київ» — Міжнародний інститут менеджменту, щоб готувати нове покоління українських управлінців за світовими стандартами. Після відновлення незалежності Гаврилишин не раз був радником президентів і прем’єр-міністрів. Та що більше спостерігав за українською владою, за її браком відкритості до навчання й уміння слухати, то впевненіше переконувався, що майбутнє України —  в руках молоді.

У 2010 році Богдан Гаврилишин заснував благодійний фонд, а у 2012-му  започаткував програму «Молодь змінить Україну». На той час у нашій країні не було альтернативних програм, які давали б можливість перейняти досвід та успішні європейські практики, а після повернення в Україну на основі цих знань втілювати власні проєкти. Програму під наставництвом Богдана Гаврилишина закінчили співзасновник «The Ukrainians Media» Тарас Прокопишин, народна депутатка України Соломія Бобровська, Секретар Наглядової ради Суспільного мовлення Вадим Міський та інші.

У 2011 році у 20-ту річницю референдуму за незалежність України створено Ініціативну групу «Першого грудня», серед учасників якої був і Гаврилишин. Разом із Любомиром Гузаром, Іваном Дзюбою, Мирославом Мариновичем та іншими.  у 2012 році вони представили «Українську хартію вільної людини», у якій окреслили життєві орієнтири українського суспільства.

Незадовго до Революції Гідності Гаврилишин наголошував, що світ перебуває у кризі цінностей, а система міжнародних відносин не працює на благо людства. Тоді він ініціював створення Декларації відповідальності людини — документа, що мав оживити цінності свободи, гідності, верховенства права та соціальної справедливості.

Події на Майдані підтвердили його передбачення: українці, об’єднавшись навколо відчуття відповідальності одне за одного, продемонстрували світові силу солідарності. Опублікована у жовтні 2014-го, Декларація відповідальності людини стала спробою запропонувати універсальні орієнтири для формування більш демократичного суспільства.

24 жовтня 2016 року Богдан Гаврилишин помер у родинному колі у своїй квартирі в Києві. Прах поховано на кладовищі в рідному Коропці.

Сьогодні справу видатного українця продовжує його родина — дружина Леоніда, дочки Христина й Патриція та син Леслі. 2017 року вони заснували Благодійний фонд родини Богдана Гаврилишина, який створює програми для активних українців.

У 2021 році Верховна Рада України підтримала запровадження Дня відповідальності людини на державному рівні, який відзначають щороку 19 жовтня, у день народження Богдана Гаврилишина, щоб ушанувати його пам’ять і поширювати його спадщину.

Насамкінець…

То як ми назвемо цю країну?

24 серпня 1991 року Богдан Гаврилишин прибув до Києва і відразу з літака поїхав до Верховної Ради. Там долучився до групи з семи людей, які під час перерви обговорювали назву нової незалежної держави. Пропонували різні варіанти на кшталт «Демократична Республіка України». Тоді пролунала проста пропозиція (чи то від Гаврилишина, чи то від Павличка) — назвати її просто «Україна». Хоч дискусія тривала всього кілька хвилин, це рішення стало доленосним.

Перший факс у Службі Протоколу Президента

Богдан Гаврилишин у перші роки незалежності України подарував Службі Протоколу Президента перший факсимільний апарат. Цей великий факс став важливим кроком для налагодження міжнародних комунікацій держави. Однак через технічні обмеження апарат часто «заїдав» і працював непередбачувано. Відомий випадок, коли текст державного гімну передавали до Азербайджану факсом, і він роздрукував десятки сторінок лише з рядком «Ще не вмерла України…». І хоча апарат любив «жартувати» з користувачами, він таки увійшов в історію як перший президентський факс.

Давос. Як народжувався глобальний діалог?

У 1968 році Богдан Гаврилишин очолив Центр навчання менеджменту в Женеві (згодом перейменовано на Міжнародний інститут менеджменту). Коли інститут готувався до 25-річчя, один із викладачів — Клаус Шваб — запропонував провести для керівників європейських компаній управлінський симпозіум не в Женеві, а в Давосі. Богдан Гаврилишин підтримав цю ідею, долучився до її реалізації як наставник та організатор. Подія відбулася в 1971 році й зібрала близько 500 учасників. Богдан Гаврилишин урочисто відкрив конференцію та модерував навчальні сесії. Подія стала настільки успішною, що згодом перетворилася на Європейський форум менеджменту, а пізніше — на Світовий економічний форум у Давосі.

Автори: команда Фонду родини Богдана Гаврилишина

Мрією, якій він присвятив усе життя, була вільна Самостійна Соборна Українська Держава. Євген Коновалець і сам був уособленням цієї соборності: народжений на Галичині, він став однією із найяскравіших постатей Української революції 1917–1921 років на Наддніпрянщині. Він був природженим організатором і дипломатом: саме його таланти й авторитет зробили Січових Стрільців (курінь, полк, дивізію) однією з найбільш боєздатних українських військових формацій, УВО — реальною українською підпільною бойовою силою, а ОУН — потужним пропагандистським і політичним проєктом, здолати який виявилося не під силу ні польським спецслужбам, ні радянському репресивному апарату.

«В ньому замикалося 20 літ історії багатомільйонового і упертого народу, що, раз прокинувшись зо сну, вже не перестав, не зважаючи на рани й кров, натискати на залізну браму, зведену світовими переможцями, яка замикала йому шлях у майбутнє. Для нас було в цьому імені все — і стуготіння стотисячного українського селянського війська, що йшло зимовими шляхами на здобуття столиці, і підземні здригання двох дальших десятиліть», — писав про Євгена Коновальця один з провідних діячів ОУН(м) Олег Ольжич.

А водночас він був звичайною людиною, любив свою родину, мандрівки, умів знаходити спільну мову з різними людьми. Багато курив і любив шоколад. Останній факт зіграв у його житті фатальну роль.

«Три найважливіші моменти моєї молодості: професор Боберський, акт Мирослава Січинського та знайомство з наддніпрянською еміґрацією»

Євген Коновалець був дитиною свого часу й увібрав тверді моральні принципи та готовність до самопожертви в ім’я ідеї, притаманні тодішній українській інтелігенції. Він не обирав свою долю, однак раз ставши на шлях боротьби за Україну, не зійшов з цього шляху до кінця життя.

Народився майбутній полководець 14 червня 1891 року в селі Зашкові поблизу Львова. Предки Євгена були священиками, але батько, Михайло Коновалець, змінив духовну стезю на освітянську, ставши директором народної школи в рідному селі. Мама Марія, що походила з українського священичого роду Венгриновських, викладала в ній шиття, медицину та правила гігієни. В цій же школі закінчив перші три класи і Євген. Також у дитинстві на хлопця мали великий вплив два батькових брати: отець Володимир Коновалець, парох села Малехів, та отець Орест Коновалець, парох села Страдче. Усі вони були активними в українському житті, намагалися нести людям просвіту й самоусвідомлення. 

Продовжив навчання Євген Коновалець в українській Академічній гімназії у Львові. Вчився він добре, як згадував Остап Грицай, «був більш ніж другий у клясі» — і, зокрема, багато читав. До речі, в той час у гімназії викладав один із головних пропагандистів «тіловиховання» в Галичині та засновників спортивного товариства «Сокіл-Батько» Іван Боберський, який згуртував навколо себе активну молодь (учасниками товариства «Сокіл-Батько» були й два сини Івана Франка, Петро і Тарас). Боберський займався не лише фізичним вихованням, а й був одним із найкращих германістів у Галичині — йому Євген як приватну лектуру здав усього Ібсена, у творах якого його зацікавила «боротьба вищої одиниці з громадою, […] люди, що шукали чогось нового». Крім того, Боберський став реформатором системи навчання, сприймаючи гімназистів як рівних, як партнерів, стимулюючи їх до дискусії та пошуку правди, що на той час було абсолютним новаторством. Пізніше сам Коновалець так напише про той час: «Три найважливіші моменти моєї молодості це: професор Боберський, акт Мирослава Січинського та знайомство з наддніпрянською еміґрацією» (великий вплив на нього справили праці Дмитра Донцова, який в той час справді перебував у Галичині на еміграції).

Євген теж не лишається осторонь громадського життя. Склавши в гімназії матуру (іспити на атестат зрілості), стає секретарем львівської філії «Просвіти» і поширює просвітницьку роботу в рідному селі Зашкові та навколишніх селах, які тоді під впливом російської пропаганди стояли на москвофільських позиціях: відкриває хати-читальні, осередки «Просвіти» та товариства «Сокіл-батько».

Записується на студії права до Львівського університету, паралельно пройшовши ще й повний курс історії України під керівництвом професора Михайла Грушевського (певний пієтет до Михайла Сергійовича збережеться в Коновальця на все життя, що позначиться на його ставленні до діяльності Центральної Ради). При цьому встигає працювати у лавах Студентського союзу, товариства «Січ», пише статті в часописі «Молода Україна», який базувався на національно-патріотичних позиціях, інші видання. Долучається до боротьби за відкриття українського університету у Львові, приймає «бойове хрещення», коли його ненадовго арештовують як активіста молодіжної фракції Української національно-демократичної партії, що виступала за українізацію вищої освіти в Галичині. 

«Політичних переконань задля задоволення малоросів не міняю»

На той час Євген Коновалець зовсім не думав про військову кар’єру. Швидше за все, якби не Перша світова війна, він став би вчителем чи адвокатом, можливо, як майбутній президент ЗУНР Євген Петрушевич, відстоював би права українців в Австрійському парламенті. Але 1914 рік круто змінив не лише його долю.

Ще в 1912 році Коновальця призивають до служби в австрійській армії. Відслуживши рік в старшинській школі у Львові, він зі ступенем четаря («лейтенанта») повертається закінчувати перервані студії. У 1914-му, коли спалахує війна, починає формуватися український Легіон Січових Стрільців, тож Коновалець подає рапорт туди. Але йому відмовляють — на той час австрійський уряд побоювався створення масових українізованих збройних сил, тож із 18 тисяч запитів на вступ до «усусусів» українських добровольців було схвалено лише дві тисячі.

Доля все-таки зведе Євгена Коновальця з «усусусами», коли в серпні 1915 року їм разом доведеться протистояти росіянам у битві на горі Маківка, про яку пізніше складуть пісню. У цьому ж бою він потрапляє до російського полону і на два роки опиняється в Чорному Яру, таборі для полонених під Царициним (нині — Волгоград). Як офіцер, Коновалець має право вільно пересуватися між таборами, тож невдовзі знайомиться з багатьма полоненими, які опинилися в російській глибинці. Серед них — майбутній друг і соратник, його права рука і навіть родич Андрій Мельник (Коновалець та Мельник візьмуть за дружин двох рідних сестер, Ольгу та Софію, доньок адвоката Федака, який захищатиме членів Української військової організації на судових процесах у Польщі). Тоді ж, разом із Андрієм Мельником та іншими полоненими галицькими старшинами Іваном Чмолою, Романом Сушком, Василем Кучабським, Михайлом Матчаком, Федем Черником, Коновалець розгортає в таборах широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців.

Революційні події лютого 1917 року сколихнули Російську імперію, яка затріщала по швах. Коновалець не став чекати, що скажуть їхні охоронці, і разом з побратимами вирушив до Києва на підмогу. Тут він долучився до створення Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців (цю назву вчорашні полонені галичани взяли на згадку про Легіон УСС, який став своєрідною легендою). На перших порах Коновалець навіть не претендував на якесь керівництво — організатором і командиром куреня від початку формування вважався сотник Василь Дідушок. 

Але Дідушок не зміг налагодити дисципліну в підрозділі, і в січні 1918 року Стрілецька Рада призначила командиром Куреня УСС Євгена Коновальця. З того часу і до кінця Визвольних змагань Січові Стрільці будуть одним із найбільш мотивованих, дисциплінованих і професійних бойових підрозділів Армії УНР. Саме вони відіграють вирішальну роль у придушенні більшовицького заколоту на заводі «Арсенал», вони прикриватимуть відхід наших частин на початку лютого 1918-го і першими за місяць звільнятимуть Київ, вони стануть головною бойовою силою в антигетьманському повстанні і в подальшому захисті Києва та України. 

Роль Січових Стрільців в Українській революції Євген Коновалець бачив так: «Національний легіон на службі законного, народом визнаного, національного уряду, без огляду на характер державного устрою та соціально-політичного законодавства, що його провадив би у життя той національний уряд».

Тому, не прийнявши спочатку Гетьманату Скоропадського (він знав про можливий переворот іще за два тижні до нього і попереджав про це Грушевського — але поважний професор тоді не надав значення цим словам і заспокоїв колишнього студента, що все під контролем), Коновалець лише в серпні 1918-го присягнув новій владі за умови, що вона стоятиме на державницьких позиціях. Скоропадський Січових Стрільців відправив до Білої Церкви: по-перше, саме там зосереджувалися головні військові склади українського війська, а полковник Коновалець та його стрільці, як найбільш національно свідомі, могли гарантувати його захист і збереження, а по-друге, так було зручніше тримати їх подалі від інформаційного і політичного центру.

Цікаві спогади наводить один із чільних діячів Української революції Олександр Саліковський у книзі «Нова Україна»(1919): «Скоропадський екстренно викликав п. Коновальця з Білої Церкви й раптом запитав його, якої політичної ситуації він зараз тримається.

— Якщо ви стоїте на платформі української самостійності, то прошу вас негайно евакуюватися зі своїм полком у Галичину. Зараз перемогу на Україні взяли малороси, котрі прагнуть до Федерації. Якщо ви погоджуєтеся з цією позицією, то можете залишитися.

Полковник Коновалець заявив, що своїх політичних переконань задля задоволення малоросів він не міняє і волів би замість евакуації в Галичину захищати Київ». 

Скоропадський тоді, за словами Саліковського, пригрозив роззброїти полк (на той час Галицько-Буковинський курінь розрісся до величини полку), але вже за кілька днів Січові Стрільці стали однією з головних сил антигетьманського повстання, а Коновалець після перемоги Директорії очолив Осадний корпус Січових Стрільців, який взяв у облогу Київ, звільняючи його від німців, гетьманців та білогвардійців.

До речі, тоді ж, наприкінці 1918 року, до Коновальця звертаються галичани з проханням підтримати їх у боротьбі з поляками за український Львів. Але Коновалець лишається в Києві, переконуючи земляків, що «Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ». Він гаряче підтримує Акт Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року і союз Армії УНР та УГА.

Утім для Української революції 1919 рік був схожий на гойдалку. Українські сили то відходили на Поділля, то в серпні звільняли Київ і значу частину території, то знову відступали. Коли наприкінці року Дієва армія УНР, змучена втратами та епідемією тифу, опиняється в «трикутнику смерті», Стрілецька Рада приймає рішення про саморозпуск Січових Стрільців і вільний вибір кожним подальшого шляху: частина бійців приєдналася до Першого зимового походу під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, частина повернулася додому в Галичину чи потрапила до таборів для інтернованих. 

У такому таборі в Луцьку опиняється і полковник Коновалець. Там, до речі, користуючись можливістю вільного спілкування з інтернованими в різних таборах, він пропонує Петлюрі ще один проєкт: зібрати військо із числа українських бійців, які опинилися за кордоном — в Італії, Німеччині, Польщі. І починає працювати над його реалізацією. Але союз Петлюри з поляками і перехід Галичини під протекторат Польщі руйнує рештки порозуміння між УНР та ЗУНР і ставить хрест на цьому проєкті. А за деякий час — і на можливостях організованого збройного спротиву з боку Директорії. Україна остаточно виявляється розділеною між двома окупантами: більшовиками та поляками.

«Уміння ставити вище добро Нації і Організації над свою особу»

Звістку про союз Петлюри з поляками Коновалець зустрів у Празі. Для нього вже тоді було зрозуміло, що відкрита боротьба практично програна, але водночас він усвідомлював, що вона має тривати. У серпні 1920 року постала Військова Організація (пізніше вона змінить назву на Українська Військова Організація — УВО), через рік її офіційно очолив Євген Коновалець. Основу Організації становили колишні воїни, зокрема старшини січових стрільців. На початках УВО мала дві мети: підтримка зв’язків з українськими військовими командирами, які опинилися в еміграції, та створення підпільної агентурної мережі (переважно на теренах Галичини) для продовження боротьби радикальними методами. 

Головним об’єктом протидії активістів УВО стала польська влада, яка на підконтрольних землях проводить жорстку політику пацифікації та дискримінації українського населення. У 1921 році члени УВО здійснили замах на маршалка Польщі Юзефа Пілсудського, а в 1924 році — замах на президента Польщі Станіслава Войцеховського. Також відбувалися напади на державні установи з метою експропріації грошей на потреби боротьби. Усі знову заговорили про українців і «українське питання».

Утім, не лише «ексами» та політичними замахами прославилася УВО. За короткий час в організації з’явилася розширена агентурна мережа, яка протидіяла Польщі на міжнародному рівні. Особливо тісною була співпраця з Литвою, яка теж потерпала від територіальних зазіхань Польщі (на той час «Вільненська область», як поляки називали Вільнюс та довколишні землі, були захоплені поляками в 1920 році). У Каунасі, який тоді був столицею Литви, діяло постійне представництво УВО. 

Така співпраця Литви та УВО мала користь для обох сторін. У 1925 році завдяки розвідданим групи УВО у Ґданську литовцям, які воювали з поляками, вдалося переправити до себе два підводні човни, куплені в Німеччині: маючи інформацію про розташування польських морських сил, литовські моряки успішно доправили субмарини до литовського порту. Наступного 1926 року литовське командування отримало від УВО інформацію про дислокацію польських військ на польсько-литовському кордоні, які свідчили про плани поляків напасти на Литву. Євген Коновалець попередив про це британський та німецький уряди, відвернувши таким чином військовий конфлікт. УВО натомість отримувало дипломатичну підтримку литовської влади — контакти, документи, фінансову допомогу. До речі, сам Коновалець теж мав литовський паспорт — українського громадянства він отримати не міг, а польського чи радянського не хотів принципово.

Міжнародні контакти Коновальця були надзвичайно широкими. І стосувалися вони не лише колишніх бойових побратимів по боротьбі, які опинилися за кордоном. УВО мало зв’язки з урядовими колами та спецслужбами Німеччини, Іспанії, Італії, Франції, Англії та Японії. На початках Коновалець намагався налагодити контакти з радянським урядом у Харкові з метою підтримки УВО, і навіть отримував деяку фінансову допомогу, але це тривало дуже короткий час. Польська розвідка відзначала, що підпільна мережа УВО тягнеться «від Барселони до Москви».

У 1926 році світ побачила книга Дмитра Донцова «Націоналізм», після чого по всій Європі, де була українська діаспора, почали виникати націоналістичні організації. І саме Євгену Коновальцю з його вмінням знаходити спільну мову з різними людьми, судилося в 1929 році об’єднати їх в Організацію Українських Націоналістів, бойовим ядром якої стала УВО (згодом ОУН розчинила в собі УВО, взявши її методи і розширивши сфери діяльності).

«Уміння ставити вище добро Нації і Організації над свою особу; супроти ворогів — безоглядність; супроти громади — усвідомлення про потребу гідної боротьби за волю. В Організації — щирість, не плазунство, а критика — для добра Організації, а не особистих амбіцій. Ми даємо новий почин і мусимо внести нові методи праці на українських землях», — говорив Коновалець. Ці слова та беззаперечний авторитет полковника, який визнавали і ветерани визвольних змагань, і молоді борці, змогли майже десятиліття, як магніт, утримувати організацію від внутрішніх конфліктів та протиріч, зумовлених різницею поглядів, які існували, з одного боку, між поколіннями, з іншого — різним досвідом життя в діаспорі та на окупованих територіях. 

Смерть Коновальця у травні 1938 року лише підтвердила цю істину: уже за два роки ці конфлікти та протиріччя стануть настільки непримиренними, що це призведе не лише до розколу в середовищі ОУН, але й до кривавої боротьби між колишніми побратимами.

«Наша ціль — обезглавити рух українського фашизму напередодні війни і примусити цих бандитів знищувати одне одного в боротьбі за владу», — цей план Сталіна спрацював. Авторитету Андрія Мельника чи Степана Бандери виявилося недостатньо, щоб зупинити братовбивство.

«Цукерки з начинкою»

Чи можна було запобігти вбивству Євгена Коновальця? Відомий історик та дослідник життя цього державного діяча Іван Хома переконаний, що це було практично неможливо. Сталін бачив вплив Коновальця на українське середовище і розумів, що якщо й почнеться якийсь рук за Україну, то за цим стоятимуть саме люди Коновальця. Тому полковник був особистим ворогом диктатора і завдання щодо його ліквідації було поставлене органам ГПУ ще в 1930 році. «Коли ти точно є в розробці радянських спецслужб, то рано чи пізно, але це завдання буде виконано. Інше питання — коли і в який спосіб», — переконаний історик. Та й сам провідник ОУН визнавав, що «якщо мене ворог захоче вбити, ніяка сила мене не охоронить».

Ключі до Євгена Коновальця радянські спецслужби шукали довго. Він пережив чи щасливо уникнув кількох замахів. Але його підловили на бажанні поширити агентурну сітку ОУН і на підрадянську Україну. Розмірковуючи про це, Коновалець навіть не міг уявити, наскільки «під ковпаком» перебуває кожен громадянин УСРР. А особливо ті, хто мав найменше відношення до української боротьби. 

Тому, коли на нього вийшов давній знайомий, колишній січовий стрілець, галичанин Василь Хом’як, з інформацією про існування українського націоналістичного підпілля на підрадянській території, полковнику й на думку не спало, що він — давно завербований агент радянських спецслужб і це — пастка. Операція тривала кілька років, протягом яких Коновальцю передавали фіктивні документи, листівки, пресу та інші «докази» існування такого підпілля.

Листування між Коновальцем та Хом’яком завершилося приїздом за кордон «його племінника», який представився як Павло Валюх, моряк радянського закордонного флоту, який має можливість без підозр бувати за кордоном, а тому може бути зв’язковим. Насправді під іменем Валюха ховався агент НКВД (а пізніше — керівник розвідувально-диверсійного управління НКВД СРСР, генерал КГБ) Павло Судоплатов. Він справляв враження амбітної і щирої людини, чудово розмовляв українською, тож невдовзі в ОУН його признали своїм і дали ймення «Петрусь» та «Вельмуд» (було іще кілька різних псевдо). «Петрусь» почав регулярно зустрічатися з Коновальцем, передавати інформацію, обговорювати плани. На останню зустріч в ресторані готелю «Атланта» 23 травня 1938 року «Вельмуд» прийшов із бомбою, виготовленою у Москві в «отделе оперативно-технических средств НКВД», замаскованою під коробку шоколадних цукерок з українським орнаментом.

Пізніше Судоплатов детально опише всі деталі підготовки цієї операції у своїх мемуарах «Записки небажаного свідка». Як і вбивство колишнього комісара внутрішніх справ та освіти Олександра Шумського, єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Теодора Ромжі та інші свої «подвиги». Після реабілітації в 1992 році він активно роздаватиме журналістам інтерв’ю і спокійно доживатиме в Москві «заслуженим пенсіонером».

Радянська система тим часом робила все, щоб витерти ім’я полковника Коновальця з української історії. Однак саме створене ним оунівське підпілля виявилося тим дієвим механізмом, що до середини 1950-х років чинив спротив радянській системі, а потім — у сталінських таборах став одним із чинників їхнього падіння. Ні Сталін, ні Судоплатов передбачити цього не змогли.

Джерело: Український інститут національної пам’яті.  Євгену Коновальцю – 130. Мистецтво єднати: штрихи до портрета Євгена Коновальця

Його називали «прапором шістдесятництва» та «совістю нації». Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація», яку він 1965 року власноруч розіслав у всі найвищі інстанції, мала ефект бомби: спочатку її намагалися спростувати, викликаючи автора на «профілактичні бесіди», щоб переконати в хибності його висновків; пізніше — заборонити. Але, випущена на волю, вона була перевидана за кордоном англійською, французькою, російською, італійською та китайською мовами, тиражувалася сотнями рукописних, друкованих чи перефотографованих примірників і за короткий час стала одним із найвідоміших зразків самвидаву. Що, зрештою, і було підставою для арешту автора.

Сам Іван Дзюба, може, і не зовсім прагнув такої слави. Але він, як блискучий інтелектуал, не міг не бачити розбіжностей між ідеологією радянської пропаганди, записаною в програмних документах, і реальністю, де нищилося все живе й самобутнє, що не вписувалося в рамки «новой исторической общности — советского народа». А зрозумівши це, мовчати вже не зміг.

У степах Донбасу

Іван Дзюба належав до покоління, яке пережило Голодомор, однак мусило викреслити на деякий час цей факт зі своєї пам’яті — і через власне малолітство, і через тотальний страх і мовчання. Народився він 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи. Сам Дзюба говорив, що пам’ятає, як бабуся терла кору, щоби прогодувати і його, дворічного, і всю родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Утім, справжню правду про Голодомор він, як і більшість українців, відкрив для себе набагато пізніше.

Саме голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти — в Оленівські Кар’єри (тепер Докучаєвськ), де пройшло дитинство. Тут Іван Дзюба закінчив середню школу № 1. Школа була російськомовною, але там дуже гарно викладали українську мову і літературу. Загалом хлопець виростав двомовним: до 17 років вільно володів обома мовами, хоча розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». І це тоді видавалося нормальним.

Певне прозріння прийшло у студентські роки, під час навчання в Донецькому (тоді — Сталінському) педагогічному інституті, куди він після закінчення школи вступив на російську філологію. Вчився гарно, отримував Сталінську стипендію, був на виду. Але чим більше відкривав для себе нового, тим більше замислювався над тим, у якому світі він живе. «Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші. А я весь час, на кожному кроці, відчував оцю зневагу до всього українського. І ще один був фактор: я весь час був на боці слабшого. Я не лише за українців заступався, я заступався і за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну», — зізнавався Іван Михайлович в 2013 році в інтерв’ю Дмитру Гордону.

Ще більше відкрив він її для себе, коли переїхав до Києва, вступивши до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка. У столиці Іван Дзюба став одним із активних учасників Клубу творчої молоді, зблизившись із Іваном Світличним, Аллою Горською, Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Лесем Танюком, Євгеном Сверстюком та іншими молодими й натхненними «шістдесятниками». КТМівці збурили столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких — вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. Іван Дзюба — серед організаторів цих акцій.

Зумів він привернути до себе увагу і літературно-критичними матеріалами, які, частково лишаючись в руслі стандартних штампів «радянської» критики, все ж вирізнялися спробами об’єктивного аналізу незалежно від того, про чию творчість ішла мова: класиків ХІХ століття, молодих талантів чи сучасних «небожителів». І ця критика (не завжди компліментарна) ставала ковтком свіжого повітря серед офіціозної задухи.

До речі, таким Іван Дзюба був не лише на письмі. І вже тоді не боявся йти проти течії, на перше місце ставлячи правду, підкріплену вагомими аргументами. Він не злякався виступити в 1963 році на загальноміських зборах інтелігенції на захист свого колеги Віктора Некрасова, якого мали привселюдно «проробляти» після того, як Хрущов розкритикував за нарис «По обидва боки океану». Дзюба став на бік Некрасова, нагадавши членам президії, у якій зібралося керівництво Спілки письменників, деякі факти їхньої біографії. «Не кваплячись, не підвищуючи голосу, не зловживаючи емоціями і не вживши жодного грубого чи просто образливого епітета, в основному цитуючи з газет і журналів недавніх років висловлювання кожного з тих, хто сидів за столом президії, він методично, найвишуканішими прийомами, клав їх усіх по черзі на обидві лопатки. Корнійчук, який не уникнув цієї долі, намагався вдатися до свого улюбленого прийому — перебивати оратора. На Дзюбу це не подіяло. Корнійчук зблід, налився кров’ю, почав стукати олівцем і скляною пробкою по графину. Нічого не допомагало — Дзюба, почавши з лівого флангу, підходив уже до кінця правого. Тоді Корнійчук не витримав, підскочив і позбавив Дзюбу слова. Той продовжив свою екзекуцію, присунувши трохи ближче мікрофон. І тут я вперше побачив розгубленого Корнійчука — захлинувшись слиною, він раптом закричав на весь зал: “Міліцію, чи що, покликати? Покличте там…” Дзюба, не моргнувши оком, довів свою думку до кінця і зійшов з трибуни. Супроводжуваний аплодисментами, він акуратно склав папери і, не прискорюючи кроків, пройшов проходом, вийшов із залу, сів на тролейбус і повернувся до себе в лікарню», — згадував про це сам Віктор Некрасов.

«У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді»

Утім, Іван Дзюба лишався звичайною радянською людиною. Він щиро вірив у те, що Комуністична партія, яка в СРСР була «керівною і спрямовуючою силою», на ХХ з’їзді усвідомила весь жах безодні, в яку скотилася країна внаслідок «культу особи Сталіна» та породжених ним репресій, і цього вже ніколи не повториться. І що можна побудувати «соціалізм із людським обличчям», варто лише на повен голос вказати на помилки і «перегини на місцях».

4 вересня 1965 року Іван Дзюба з розкішним букетом квітів піднявся на сцену кінотеатру «Україна», щоби привітати знімальну групу свого друга Сергія Параджанова з прем’єрою фільму «Тіні забутих предків», який встиг уже отримати кілька престижних премій на міжнародних кінофестивалях. Вручивши квіти художниці по костюмах Лідії Байковій, він підійшов до мікрофона і сказав: «У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». У залі увімкнули сирену, щоб заглушити слова промовця, але він і далі називав імена заарештованих у серпні дисидентів: Іван Світличний, Святослав Караванський, Михайло та Богдан Горині, Іван Гель… Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув: «Хто протестує проти політичних арештів — встаньте!» За спогадами Романа Корогодського, на весь переповнений зал підвелося людей 50-60.

Про підготовку цієї акції знали тільки троє людей: Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо та сам Іван Дзюба. Однак «органи» запідозрили існування підпільної антирадянської організації. Почалися репресії: Василя Стуса, який підтримав протест, було відраховано з аспірантури, Михайлину Коцюбинську, Юрія Бадзя та його дружину Світлану Кириченко звільнено з роботи, В’ячеслав Чорновіл через два роки, після виходу в самвидаві його статті «Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”)», опинився за ґратами. Не минулася без наслідків ця акція і для Сергія Параджанова: уже за кілька тижнів була згорнута робота над фільмом «Київські фрески» і більше жодного фільму рівня «Тіней» йому не дали зняти.

Втратив роботу й Іван Дзюба — його звільнили з посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь» (два роки перед тим його так само «за ідеологічні помилки» звільнили з відділу критики журналу «Вітчизна»). Протягом трьох років після виступу в кінотеатрі «Україна» він мусив працювати коректором в «Українському біологічному журналі», що було свого роду примусовою ізоляцією від літератури й літературознавства, і лише в 1969 році отримав посаду редактора видавництва «Дніпро», яку займав до свого арешту в 1972 році.

Приводом для цього арешту стала написана того ж 1965 року фундаментальна робота «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій Дзюба, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання і доводячи, що «ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство — це не ідея наукового комунізму, а того «комунізму», який Маркс і Енгельс називали «казарменим». Твір Дзюба власноруч відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву й навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського.

Ця праця спочатку викликала шок в партійного керівництва. З одного боку, трактат був однозначно «антирадянський». З іншого — він спирався на радянські постулати, які важко було заперечити. Та й сам автор не крився, а запрошував опонентів до  відкритого діалогу. І з ним спочатку пробували вести діалог, запрошуючи на «співбесіди» й намагаючись переконати в хибності його думки. Але логіка аргументів Івана Дзюби була настільки беззаперечною, що всі ці спроби від початку були приреченими.

І тоді влада пішла перевіреним шляхом: скликала спеціальну комісію, яка визнала працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка на той час уже вийшла за кордоном і активно поширювалася в самвидаві, ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України та звинувачують в тому, що він був нібито теоретиком створення Української національної комуністичної партії та автором тексту «Програма укомуністів» (українських комуністів), а також тексту «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних його затримують, а згодом — арештовують.

У в’язниці Дзюба довів фальсифікацію «Програми укомуністів» й добився визнання того, що це не його робота. Але рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на нього. Далася й взнаки відкрита форма туберкульозу, якою він перехворів у 19 років. Було очевидно, що з табору Дзюба може не повернутися, тому 5 років таборів і 5 років заслання сприймалися як остаточний вирок.  І він обрав життя — погодився на публічне каяття та визнання своєї «провини» в обмін на помилування.

Ця новина приголомшила багатьох однодумців, для яких Іван Дзюба був  беззаперечним авторитетом. Василь Стус відгукнувся на це відкритим листом, у якому були такі рядки: «Так, Іване, ти загубився в самому собі. Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів, чиїм найбільшим щастям залишиться те, що він колись мав до великого Дзюби дуже безпосереднє відношення. І через це я й сьогодні не можу одвернути од тебе свого погляду. І через це я тужусь пригадати твоє підзабуте лицарське обличчя — і в очах у мене стоять сльози».

Утім, прогнувшись перед Системою, Іван Дзюба так і не став їй прислужувати. Працюючи багато років кореспондентом і коректором багатотиражки Київського авіазаводу імені Антонова, він жодного разу не пішов проти правди. А коли на початку 1980-х йому дозволили повернутися до літературознавства і опублікувати низку праць, присвячених літературам народів СРСР, він і там продовжив розвінчувати імперські міфи та відстоювати право народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії.

«Історія випробовує нас на здатність бути собою»

Наприкінці 1980-х років Іван Дзюба знову повернувся в активне громадське і політичне життя України. Він став одним зі співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992, в один із найскладніших моментів, очолив Міністерство культури України.

Та найбільш «сродною» для нього залишилася інтелектуальна праця. Він працював на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році став співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. І писав.

Багато його робіт викликали широкий резонанс. Книжка «Застукали сердешну волю», у якій ідеться не лише про творчість Тараса Шевченка та його поему «Кавказ», а й про боротьбу народів Кавказу проти російського поневолення, побачила світ у 1995 році та стала своєрідним відгуком на події першої чеченської війни. А праця 2011 року «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.», у якій були розділи «Прокислі “щі” від Табачника» та «Галичанофобія — отруйне вістря українофобії», що стали реакцією на діяльність Дмитра Табачника на посаді міністра освіти України, продовжила тему русифікації, розпочату в 1965 році. «Життя, на жаль, подає новий і новий матеріал до неї. Історія немов випробовує нас на здатність бути собою. А відтак і спроможність бути в ній — в історії», — писав Іван Дзюба в передмові до книжки.

За останні тридцять років Іван Дзюба написав та видав близько двох десятків книг про українську культуру, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам — від Ліни Костенко до Олега Лишеги та Сергія Жадана. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де проаналізовано не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й маніпуляції радянської влади та її наступників, які призвели до окупації.

Усі ці твори актуальні і досі, і змушують замислитися над причинами і наслідками того, що переживає Україна нині. І, схоже, ще довго будуть актуальними.

Автор: Наталка Позняк-Хоменко

Джерело: Український інститут національної пам’яті.  На службі у Правди. До 90-річчя академіка Івана Дзюби

Його прапрадід відмовився присягати Катерині ІІ, через що потрапив у кріпацтво. Його батько запровадив на своїх цукрових заводах «народний капіталізм», фінансував видання останнього прижиттєвого «Кобзаря» Шевченка, а дядько підтримував видання українських газет і журналів. Сам же Левко Платонович Симиренко навіки лишив згадку про себе і свій рід у зеленому яблуці, яке увійшло в усі садівничі каталоги під назвою Ранет Симиренка.

 Із кріпаків у цукрозаводчики.

Корені роду Симиренків сягають іще козацьких реєстрів Війська Запорозького 1649 року, де зустрічаються прізвища Феска Семеренка та Василя Семеренченка. Чи мали вони відношення до відомих меценатів — невідомо, але достеменно нащадком славного роду стали волелюбні козаки Андрій та його син Степан, які відмовилися присягати Катерині ІІ, через що були «жалувані» кріпаками графині Браницькій.

У Степана Симиренка було троє синів — Хома, Федір та Оксентій. Саме Федір виявився настільки кмітливим і хазяйновитим, що зміг викупити з кріпацтва всю свою велику родину. Одружившись із дочкою колишнього смілянського кріпака Настею Яхненко, він разом із її братами Степаном, Терентієм і Кіндратом заснував фірму «Брати Яхненко-Симиренко», яка в 30-40 роках ХІХ століття стала на півдні Російської імперії провідною за обсягами торгівлі зерном, борошном, живою худобою, шкірами, збіжжям. За визначні заслуги Федору Симиренку та братам Яхненкам у 1832 році було надане звання спадкових почесних громадян Росії — грамоти, що засвідчували це, їм вручив особисто імператор Микола І під час приїзду до Києва.

Із 22 дітей Федора Симиренка вижило лише восьмеро. Найстарший — Платон — здобувши ґрунтовну освіту в найпрестижнішому на той час Паризькому політехнічному інституті, згодом очолив фірму і започаткував на Черкащині (перші заводи були збудовані в Ташлику та Городищі біля Млієва), модерне промислове виробництво цукру-піску та рафінаду, що незабаром стало одним із провідних у Європі. На Платоновому хуторі, вотчині Симиренків, процвітав так званий «народний капіталізм» — тут існували безкоштовні технічне училище та заводська школа, бібліотека, лікарня, крамниця та їдальня. Для робітників були створені всі умови для праці, гарантувався соціальний захист на випадок старості чи каліцтва.

Брати Симиренки прославилися і як меценати – значну частину прибутків вони віддавали на розвиток української культури: книгодрукування, театр, освіту. При чому — без жодного зиску. Платон Симиренко навіть образився на Тараса Шевченка за те, що той поставив на обкладинці «Кобзаря» згадку: «Видано коштом Платона Симиренка».

Активна  українофільська  діяльність братів Симиренків насторожила уряд Росії, і в 70-х роках було зроблено все, щоб фірма «Яхненки-Симиренки» зазнала краху. В цей час у віці 43-х років помирає Платон Симиренко, лишивши на руках дружини шестеро малих дітей. Одним із них і був майбутня гордість українського садівництва Левко Симиренко.

 Каторжанськими стежками

Народився Левко Симиренко 18 лютого 1855 року в селі Млієві (на Платоновому хуторі) на Черкащині в час найбільшого розквіту фірми братів Яхненків-Симиренків. У 1872 році він закінчив приватну гімназію мадам Кнеррі в Одесі і здає іспити до Новоросійського (нині — Одеського) університету. Однак навчання починає не там, а в Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті, а за рік переводиться на природниче відділення Київського університету. Саме тут він серйозно захоплюється ботанікою та хімією.

Захоплення наукою не відсторонило юнака від участі в студентському русі. Не в останню чергу цьому посприяв і рідний дядько — Василь Симиренко був одним із активних членів «Старої Громади», до якої входили Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Тадей Рильський. Він фінансував видання кількох українських газет і журналів, надавав матеріальну допомогу багатьом діячам української культури: на його кошти здійснювалися етнографічні експедиції Павла Чубинського, відбувалися гастролі театральних труп Михайла Старицького, Марка Кропивницького та Миколи Лисенка, він підтримував історичні дослідження та видання праць Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича та Михайла Грушевського.

На Платоновому хуторі часто переховувалися і революціонери-народники, з якими Симиренко підтримував теплі стосунки: Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб та інші лідери «Народної волі». Для цього була іще й родинна причина – Желябов був одружений з кузиною Симиренка, донькою Степана Яхненка Ольгою (Їльгою).

Не дивно, що студент Симиренко потрапляє під пильний нагляд поліції. Коли у 1878 році з Київського університету виключили понад 150 осіб, Симиренко знову переводиться до Одеси, де і закінчує за рік навчання. Його курсова робота з органічної хімії була визнана вартою вченого ступеня кандидата природничих наук. Ця звістка зустріла Левка Симиренка у Мценській пересильній в’язниці — напередодні закінчення університету він був заарештований, і на випускні іспити його супроводжував із тюремної камери в університет жандармський чин.

Симиренка відправили етапом до Красноярська. В дорозі Симиренко познайомився з відомим письменником Володимиром Короленком (вони були старостами відповідно мценської та вишнєволоцької груп). У Красноярську, де 22 політичних в’язнів, серед яких була і майбутня дружина Симиренка польська революціонерка Альдона Гружевська, лишили на поселення, вони створили свою підпільну організацію, виготовляли фальшиві паспорти для втікачів, складали докладні списки про всіх політичних, кого доля закинула на край світу.

Після вбивства народовольцями Олександра ІІ і страти Андрія Желябова, до рук жандармерії потрапляє список явочних адрес, серед яких фігурує і прізвище Симиренка. Його знову арештовують і відправляють в Іркутську губернію. Тут народжується і помирає від голоду, холоду і хвороб первісток Симиренка. Це змушує Левка Платоновича, а згодом і його матір, прохати про помилування і дозвіл повернутися в Україну. Лише в 1886 році він з дружиною — під гласним наглядом поліції та із забороною покидати межі Київської губернії — таки оселяється в рідній садибі на Платоновому хуторі.

Яблуневий цвіт…

Перші садівничі експерименти Левко Симиренко почав іще в Красноярську. Місцевий золотопромисловець Кузнєцов якраз шукав садівника для своїх оранжерей. І хоча наміри Симиренка в багатьох навіть його друзів викликали скепсис («Цей найприродничніший кандидат наук … збирається переродити сибірську флору, змінити клімат і примусити Сибір родити виноград, персики та абрикоси, не говорячи вже про яблука і груші, яких тут ніколи не було (ціна яблучку з Росії — 10 коп. (одне), а кримське — 15-20 коп. (одне). Само собою наміри знаменитого Садівника з Городища рівноцінні бажанню виростити на вербі груші, але його впертості меж немає», — писав у 1880 році мамі Симиренка друг родини Бєлоконський), незабаром у далекому Сибіру таки з’яляються виноград, ананаси, різні овочі, численні квіти і навіть… пальми. Симиренко почав вирощувати в Красноярську й укривні карликові сади, реконструював міський парк, який і зараз є красою Красноярська. Ці досліди потім лягли в основу широкого впровадження в промисловість плодових культур на карликових підщепах, хоча в той час офіційна садівнича наука взагалі відкидала перспективи карликових садів на території Російської імперії.

У 1887 році Симиренко започатковує плодовий розсадник у рідному Млієві, і за кілька років він стає одним із найпотужніших у Російській імперії. Саджанці від Симиренка розходяться на Західний і Східний Сибір, Омськ, Тюмень, Барнаул, Красноярськ, а також до Криму, на Кавказ, Сочі, Сухумі, Баку, Тифліс, Кутаїсі, Єреван, Середню Азію. Лишаючись вірним традиціям меценатства, десятки тисяч саджанців він роздає задарма селянам, які приїжджали до Млієва із сусідніх сіл. Не в останню чергу дякуючи Симиренку Україна, особливо на Київщині та Черкащині, на початку ХХ століття мала розкішні фруктові сади. У самого ж Симиренка у 1912 році, на 25-й рік існування розсадника, у колекційному та маточному садах нараховувалося майже 3000 сортів різних дерев та кущів. По суті, це був грандіозний ботанічний сад, зроблений зусиллями і розумом вченого та його учнів – Симиренко завжди охоче ділився знаннями і навіть організував підготовку кваліфікованих садівників на базі місцевої школи та училища садівництва. Справу батька продовжив і його син Володимир, який став одним із провідних селекціонерів України. На жаль, в 30-ті роки справа Симиренків, як і справа Вавилова, Менделя, Вейсмана, увійшли в конфлікт із теоріями Мічуріна-Лисенка, підтримуваних Системою. Як наслідок – на довгі роки ці імена були стерті з аналів історії та науки.

Левко Платонович долучився і до становлення садівництва в Криму. У 1888 році він дістав дозвіл приїхати сюди на лікування, а натомість пішки обходив усі сади, розробляючи програму досліджень і даючи рекомендації місцевим садівникам. Багаторічні спостереження та експерименти лягли в основу фундаментальної праці «Кримське промислове плодівництво», що побачила світ у 1912 році. Інша його робота — «Помологія» — дійшла до читачів лише в 1960 році, через 40 років після смерті дослідника.

Левка Платоновича Симиренка підступно вбили в рідному домі на Різдвяні свята, через місяць після встановлення більшовицького режиму в Городищі. Багатющий родинний архів Симиренків енкаведисти спалили через 13 років просто на очах у сім’ї під час обшуку і арешту Володимира Симиренка. Наукового керівника першого Всесоюзного інституту південних плодових і ягідних культур після п’ятирічних мук по тюрмах і гулагівських таборах розстріляли у вересні 1938 року. Велика гілка Симиренківського дерева була знищена, як було зруйновано і унікальну українську наукову школу садівництва.

Знищити хотіли і пам’ять, вилучаючи праці вченого з підручників та перейменовуючи Ренет Симиренка у Зеленку Вуда. Після арешту Володимира Симиренка, у 30-50-ті роки ХХ століття войовничі «антисимиренківці» знищили майже всі сорти, створені Симиренком шляхом клонового добору, а заодно і його знаменитий розсадник. Однак, зелене яблуко назавжди зберегло для людей ім’я великого нащадка славного козацького роду, відтепер золотими літерами вписаного в історію України.

Джерело: Український інститут національної пам’яті. «Левко Симиренко. Нащадок роду меценатів».

Аттіла (знаний також як Атил, Атлі, Етцель) — правитель, який очолював гунів від 434 року до своєї смерті в 453 році. Аттіла володарював на просторах Європи й Азії від Волги до Рейну.

Про самого Аттілу відомо небагато. Знаємо, що він походив з царського роду гунів. Найімовірніше, його батьком був Мундзук або Бендегуз, брат правителя гунів Руа. Про Руа у візантійських хроніках написано, що в 433 році Константинополь мусив регулярно віддавати йому «плату за мир», після отримання якої гуни зобов’язувалися не вдиратися в межі імперії. Руа погрожував розірвати договір, якщо імперія продовжить переховувати в себе на теренах племена, які гуни вважали своїми рабами. 

Уже наступного 434 року згадані співправителі гунів: Бледа й Аттіла. Вони змусили константинопольського імператора Феодосія Молодшого до «плати за мир», яка була вдвічі більша за попередню. Протягом десяти років гунами правив дуумвірат Аттіли й Бледи. Про стосунки співправителів історики відомостей не подають. Єдина відома історія — про блазня Зеркона. 

У 441–442 роках гуни загарбали значну частину префектури Іллірік, розташованої на землях сучасних Албанії, Чорногорії, Хорватії, Боснії та Герцеговини й Сербії. Унаслідок військової операції вони захопили чимало здобичі, а також славнозвісного блазня, який розважав головнокомандувача східно-римського війська Аспара. Блазень Зеркон мав відразливу зовнішність — був карликом-горбанем із деформованими ногами. Зеркон відзначився тим, що відпускав в’їдливі дотепи щодо Аттіли.

Про особистість Бледи найбільше можемо дізнатися з фрагмента, де йдеться про Зеркона. Бледа обожнював свого блазня, натомість Аттіла його терпіти не міг. Заради жарту Бледа віддав за дружину Зерконові знатну візантійську жінку. 

Причина смерті Бледи, яку датують, за різними свідченнями, 444, 445 і 446 роками, достеменно невідома. Одна з найпоширеніших версій: його в пориві люті через Зеркона і його дотепи вбив Атілла, який потім став правити гунами одноосібно. 

Після цього війна гунів із Візантією спалахнула з новою силою. Гуни підійшли під зруйновані землетрусом стіни Константинополя в 447 році (невідомо, чи вдалося візантійцям відбудувати стіни). На узбережжі Мармурового моря, на Галліполійському півострові, відбулась остаточна битва, у якій перемогу здобули гуни на чолі з Аттілою. Тож «плати за мир» укотре значно збільшилися — і стали щорічними. 

Відомо, що в ці роки була спроба організувати замах на життя Аттіли. Змову викрили, але Аттіла змилувався над відповідальним за замах візантійським послом Вігілою, узявши за нього значний викуп. 

У 451 році розпочався найвідоміший похід Аттіли — до Галлії. Найбільшим боєм галльської кампанії стала битва на Каталаунських полях 15 червня 451 року. Гуни не були розгромлені, але зазнали відчутних втрат і мусили відступити до Паннонії, де вже тривалий час розташовувалася головна ставка Аттіли. Наступного року він повів свою армію до Італії, сплюндрував її північні області. Зупинити цю навалу військовою силою римляни виявилася неспроможні — ситуацію врятувала лише епідемія, що спалахнула в таборі гунів. Аттіла знов повернувся до Паннонії, де помер у 453 році.

Причини його смерті різні історики подають по-різному, але сходяться в тому, що Аттіла мав весілля. Найімовірніше, його черговою дружиною стала готка на ім’я Ільдіко. Після цього версії розходяться: за однією молода дружина заколола свого чоловіка уві сні, за другою — Аттіла перебрав з алкоголем, уві сні кров пішла горлом, і він захлинувся.

Смерть Аттіли призвела до гострої боротьби за владу й до подальшого розпаду імперії гунів. За легендою, поховали Аттілу в трьох трунах: залізній, срібній і золотій. А щоб ніхто не міг потурбувати великого полководця, гуни відвели води глибокої річки (ймовірно, Дунаю) і поховали його на дні. Після поховання й справляння всіх ритуалів, гуни повернули річку в її старе русло — і води накрили місце поховання. 

Після смерті Аттіли гуни почали осідати переважно в степовій зоні південної Європи, у Середньодунайській низовині. Легенди про гунів лягли в основу угорського історичного епосу.

Автори: Ігор Цеунов, Євген Синиця

Короткі висновки

• Державний діяч і реформатор — очолив імперію гунів, підкорив значні території та став одним із найвпливовіших правителів свого часу.
• Законодавець — не був законодавцем у сучасному розумінні, але був військовим лідером.
• Будівничий і меценат — не був меценатом у сучасному розумінні, немає історичних доказів, що він підтримував мистецтво чи культуру, окрім тих, що відповідали потребам його кочової військової імперії.
• Церковна політика — брав данину з церков, але не нищив їх, розуміючи їхню роль у суспільстві та багатство. Був язичником, вшановував своїх богів, шаманів та вірив в долю і пророцтва.
• Спадщина – об’єднав різноманітні племена, створивши могутню європейську протодержаву з центром у Паннонії.

  Редакція «Порталу»