Тарас Шевченко був новатором у багатьох сенсах, зокрема і в книжковій графіці на теренах Східної Європи. Він досліджував і використовував різноманітні техніки — сталериту, мідериту, гальванопластики.

Працюючи в техніці штрихового рисунка на мідній дошці, Тарас Шевченко ілюстрував сцену з трагедії Вільяма Шекспіра «Король Лір».

Це була перша в Російській імперії спроба нового електрохімічного способу травлення мідного кліше. Добре знаючи процес гальванізування, Шевченко намірявся тиражувати в цей спосіб свої роботи, зроблені на засланні. Митець був добре обізнаний і з технікою літографії, зокрема на засланні в листі до Богдана Залеського поділився наміром друкувати способом літографії альбом «Притча про блудного сина».

Вагому частину в доробку Тараса Шевченка складають офорти. Саме за них наприкінці життя Шевченко отримав звання академіка Академії мистецтв. А першими відомими офортами митця була серія «Мальовнича Україна» (1844). 

У спадщині Шевченка виразно помітний бароковий вплив: як на рівні форми — у виборі графіки як медіуму, так і в змісті — алегоричних та історичних сюжетах. І це невипадково. Адже він сам згадував, що першими книжками в його житті були «Граматика», «Часослов», «Псалтир» і «Житія святих». Сьогодні їх назвали б пам’ятками ранньомодерного письменства. У дяківській школі Шевченко вперше милувався книжкою з бароковими гравюрами-«кунштиками».

Пізніше, вже як співробітник Ареографічної комісії, митець також цікавився стародруками. Під їхнім впливом частину заголовків у рукописній збірці «Три літа» він виконав як стилізацію урочистого каліграфічного півуставу мазепинської доби. 

У наступні кілька років Шевченко зображує «Смерть Богдана Хмельницького» і «Козацький бенкет», який ще називають «Прийом Богданом Хмельницьким польського посольства на чолі з Адамом Киселем в лютому 1649 року в Переяславі». Незабаром до серії про Хмельницького додасться офорт «Дари в Чигирині». Малюнки для «Мальовничої України» теж натхненні давньою українською спадщиною, яку Шевченко прагнув популяризувати і вводити в сучасний йому контекст. 

Авторка: Ольга Петренко-Цеунова

Гравюра була неодмінним атрибутом панегіриків, епіграм і геральдичної поезії. Їх писали як публічну подяку меценатам, без яких книгодрукування просто не виживало б. У ранньомодерній Україні друкарні не мали стабільного фінансування. Тому вміщений на початку книжки герб благодійника та хвалебний вірш до нього були своєрідною мовою вдячності, репутаційною інвестицією і проханням про подальшу підтримку.

Еліта

Герб у книжці — це родовий знак, символ влади, походження й цінностей. Поет символічно тлумачив його образи, перетворюючи візуальний знак на моральну програму. Такі вербально-візуальні композиції показують, хто й за що отримував культурний авторитет: світська шляхта, духовні ієрархи, військові й політичні очільники — гетьмани й козацька старшина.

Гравюри до геральдичної поезії дають змогу побачити ранньомодерну книжку як складний арт-об’єкт: текст і зображення, політика й поезія працюють разом.

Напередодні урочистого вступу Петра Могили на посаду Київського митрополита його сучасники прагнули підкреслити велич ієрарха. У 1633 році в лаврській друкарні вийшов друком панегірик «Мнемозина слави, праць і трудів». Новообраному митрополиту та головному оборонцю православ’я співали осанну, звеличуючи давнє походження його роду (буцімто аж від римського Муція Сцеволи), лицарську гідність (через згадку про героїзм у Хотинській битві) та духовну мудрість. Твір написаний у формі акровірша, початкові літери утворюють напис PIOTR MOHIŁA. Для більшої пишноти кожна з літер оформлена як емблема, з відсиланнями до античних і біблійних мотивів. 

Панегіричні твори присвячували як живим, так і померлим. Гравюра Івана Щирського на честь покійного брацлавського маршалка Яна Огінського ілюструє назву панегірика: «Шлях слави від воріт дому до брами раю». Це типовий для бароко приклад поєднання різночасових подій, коли реальна особа зображена в уявному середовищі, серед гербів і символів, а проте все постає виразно матеріальним, не ефемерним. Обабіч сходів, якими покійний сходить до неба, постаті святих — Іван Воїн та Іван Предтеча, що тримають лев’ячу шкуру із заголовком панегірика. 

Суспільно-політична програма

За часів гетьманування Івана Мазепи Козацька держава досягла апогею свого розквіту. Це стосувалося різних сфер життя, зокрема й мистецтва, яким опікувався гетьман-меценат. Мазепу зображували взірцевим володарем, відповідальним за долю держави, покровителем освіти, культури та церкви.

1705 року з нагоди приїзду Івана Мазепи до Києва йому піднесли гравійовану тезу — хвалебне зображення. Верхній ряд представляє шість київських церков, побудованих або реконструйованих на кошти Мазепи: це Микільський військовий собор, Троїцька надбрамна церква й Успенський собор Києво-Печерської лаври, Братська Богоявленська церква, церква Всіх святих і Воскресенська церква Києво-Печерської лаври. На наступному рівні бачимо святих — покровителів гетьмана: тут стоять Іван Богослов, Іван Златоуст, Іван Воїн, Іван Кущник та Іван Ліствичник, а також Андрій Первозванний, що передає орден свого імені Іванові Предтечі. Самого Мазепу зображено в образі бога війни Марса та з булавою. Довкола нього — алегорії чеснот: розсудливості, мудрості, істини, красномовства, справедливості, науки. 

Барокові гравери підносили особисте до всезагального, як у гравюрі «Тріумфальне знамено». Вона створена з нагоди іменин ректора Києво-Могилянської академії Прокопа Калачинського і приурочена до публічного весняного диспуту, який регулярно відбувався в академії. На корогві обабіч апостола Петра зображені преподобний Прокопій Декаполіт і великомученик Прокопій. Нижче — будинок Києво-Могилянської академії, на тлі якого вишикувався «божественний хор», що має проспівати ректорові «Многая літа». Ще нижче герб винуватця торжества у бароковому картуші з акантового листя і страусових пір’їн. Ідея гравера полягає в уславленні колегіуму як головного навчального закладу України, підкресленні мудрості професорів та старанності спудеїв («Віват академія, віват професори!» — співається в давньому студентському гімні «Gaudeamus igitur»). Із небес усіх благословляє свята Трійця, а корогву тримає… Афіна Паллада. 

Митці бароко вміли дивувати. Те, що сьогодні називають концептуальним, митці бароко ще в XVII столітті називали «консептами». У такий спосіб Іван Щирський наближає небо до землі, античне переплітає з християнським, а приватне підносить до надперсонального, громадянського.

Авторка: Ольга Петренко-Цеунова

Гравюра була головним медіа української книжної культури XVII — початку XVIII століть. Через упізнаваний візуальний код митці-гравери транслювали традиційні й нові сенси, пояснюючи світ, що дедалі ускладнювався, прикрашаючи буття, яким вони захоплювались, легітимуючи владу, з якою не завжди були згодні. 

Місце зустрічі тексту, образу і світогляду

У дусі християнського світогляду барокові митці уявляли абстрактне через конкретне. У бароковому театрі — так званій шкільній драмі — живі актори грали алегоричних «персонажів» на кшталт Віри чи Божої турботи. Подібно й у гравюрах часто використовували алегорії: апостола Петра малювали поряд зі скелею — на підтвердження слів Ісуса про те, що він створить непорушну Церкву; митрополита Варлаама Ясинського зображували у вигляді зорі, сонця, місяця чи свічки, наголошуючи на світлі добрих справ; Києво-Печерську Лавру втілювали у вигляді лаврового дерева за співзвучністю назв. 

Ініціальну літеру «К» в Євангеліях Київської і Львівської друкарень писали на тлі ангела — символу євангеліста Матея; «П» – на тлі тельця, що символізував євангеліста Луку; «В» – на тлі орла, відповідного євангелісту Йоану; «З» — на тлі лева, символу євангеліста Марка. 

Інші ініціальні літери українських стародруків писали зазвичай на тлі рослинного орнаменту, церков, пелікана, свійських тварин і птахів. 

Пошук стилю

Культура бароко не мала жорстких кордонів, поширюючись у різних країнах, ба навіть на різних континентах. У деяких культурах було сприйнято італійський варіант бароко майже без змін, а в інших, зокрема й українській, розвинувся власний самобутній національний стиль. 

У мистецтві західноєвропейських країн бароко як мистецтво тривоги, неспокою й дисгармонії заперечувало «усміхнену лагідність» і гармонію ренесансу, а митці українського бароко продовжили ренесансну традицію гармонійності й надали їй більшої піднесеності та пишноти.  

Іще одна риса, що відрізняє ранньомодерну гравюру від середньовічної естетики оформлення книг, — це динамічність. Наприклад, на гравюрі «Три ангели в гостях в Авраама й Сарри» усі персонажі зображені в русі, їхні постаті та вирази облич сповнені емоцій, на відміну від спокійної статики старозавітної Трійці в середньовічних майстрів. 

Ось основні риси барокової гравюри:

• поєднання уявного з реальним;
• повторення елементів у різних образах;
• переплетення різночасових і різнопросторових сюжетів в одному просторі й часі;
• трактування декоративних елементів як символів;
• надання прикрасам особливої значущості та вибагливості;
• помірність експресії; 
• зростання мистецької ваги написів. 

Космос барокової гравюри

Ренесансна ідея про людину як центр світобудови не згасла й у барокову добу. Водночас відкриття телескопа, мікроскопа, поширення дзеркала змушували замислитися про роль особи у світі і співмірність мікрокосму та макрокосму. Людині бароко доводилось узгоджувати богословські уявлення, народні вірування та новітні наукові знання.

Показовим є зображення Всесвіту на гравюрі Олександра Тарасевича, що поєднує ці три виміри. У центрі, в найменшому колі, розташований вогонь. Далі — твердь Землі, поверхня з обрисами морів і суходолу, атмосфера, дванадцять голівок, що дмухають; сфера знаків неба — вогняний меч, труба, комета тощо; сфера Сонця, Місяця та планет; сфера дванадцяти знаків зодіаку; сфера вод; сфера небесних брам. 

У барокових митців знаходимо чимало роздумів про час. Наприклад, на ілюстраціях Олександра Тарасевича до «Розаріума» Александра Полубинського (1677) бачимо календарний і господарський плин часу із символікою знаків зодіаку. Вигадливою композицією прикрашена й форта книжки «Труби на дні» (Київ, 1672). Це збірник проповідей Лазаря Барановича з нагоди престольних свят. На титульному аркуші зображено святих Петра і Павла, Косму й Даміана, Бориса і Гліба та інших, що утворюють календарний цикл церковних свят. Поміж портретними зображеннями святих вміщені знаки зодіаку на дванадцять місяців. 

Античність і християнство

Бароко частково виконало в Україні роль Ренесансу — принесло античні образи на український ґрунт. 

Консерватори були проти. Автор полемічного трактату «Апокрисис» засуджував естетику ренесансних гравюр, які привіз із Рима луцький єпископ унійної церкви Кирило Терлецький: «Приніс із собою звідти, разом із тією згубною єдністю, книги безсоромні, понад міру наповнені розпусними малюнками. Пасучи на них свої безбожні очі, він лише дужче розпалює в собі нестримну хіть. Та мало йому того, що сам у цьому спогляданні знаходить порочну втіху, — він ще й не соромиться показувати їх доброчесним паням».

А от панегірик Софронія Почаського митрополиту Петру Могилі оспівує вдячність за заснування школи нового європейського зразка. Твір так і називається — «Євхаристиріон, або Вдячність». У ньому автор запрошує стати покровителями школи Аполлона і Богородицю — знак поєднання античної мудрості з християнським благочестям. Основний текст поділено на дві частини, «Гелікон» і «Парнас», а окремі вірші названі іменами муз — покровительок наук і мистецтв. Починаються обидві частини символічними гравюрами, що зображують аристократа, який полишив монарші клейноди задля християнського служіння. 

За висловом дослідника українського бароко Анатолія Макарова, ідеал бароко — це людина, якій близька і зрозуміла антична любов до всього живого і земного, але чию душу переповнює жага небесного, вічного. 

У поемі «Воскреслий Фенікс» Лаврентій Крщонович оспівує діяльність Лазаря Барановича, використовуючи улюблені для обох античні образи. А Леонтій Тарасевич ілюструє поему низкою гравюр, зокрема «Радість Дніпрових вод». У ній Дніпрові хвилі персоніфіковано у вигляді русалок, що музикують. У концерті також беруть участь Давид-псалмоспівець і крилатий кінь Пегас, котрий, за міфом, ударом копита видобув джерело на горі муз Геліконі. Таке-от еклектичне поєднання.

У збірці «Аполлонова лютня» самого Барановича вступний вірш доповнений символічною гравюрою, де зображено античного співця, увінчаного лавровим вінком, із лірою в руці й верхи на Пегасі.

Барокові сади

Сад був одним з улюблених образів баркокових митців: символом гармонії, нагадуванням про рай, метафорою плодючості — результату людської праці й Божого благословення. 

Кожен з авторів утілював цю ідею на свій штиб. Зокрема, професор поетики Києво-Могилянського колегіуму Митрофан Довгалевський назвав трактат про творчість «Сад поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова». Окремі розділи в цьому тексті називаються «літорослями», тобто гілками, і плодами. Збірка поезій Григорія Сковороди «Сад божественних пісень, що проросли із зерен Святого Письма» запрошує читача в оселю духа, досконалий простір райського саду, насаджений рукою Творця. 

Образ замкнутого саду був символом непорочної Діви Марії. Зокрема, Антоній Радивиловський видає збірку проповідей «Огородок Марії Богородиці», тобто сад, що розквітнув «розмаїтими квітами словес на праздники Господські, Богородичні та святих». Автор вибудовує простір духовної чистоти, у якому розквітають людські чесноти, викорінена влада гріха, а щедрість Божого дару дає плоди, підживлені людським завзяттям. 

Тим часом Христа і його послідовників барокові митці зображували як виноградарів. На гравюрі «Вертоград печерський» із Києво-Печерського патерика 1661 року виноградна лоза в’ється з печери, у її гронах — парсуни монахів, угорі — ікона Успіння Богородиці, а про корені дбають святі Антоній і Феодосій. 

На титулі до молитовника «Розаріум» гравер Олександр Тарасевич зобразив Богородицю, яка тримає дві гілки з плодами-чеснотами. 

Його родич Леонтій Тарасевич зображує світ природи загадковим і дивовижним, місцем співдії людського й Божественного, реальним і символічним водночас. 

Із плином часу змінювалася й естетика: наближалася доба просвіченого абсолютизму в політиці й класицизму в мистецтві, тож Іван Щирський зображав уже окультурений сад у французькому регулярному стилі — як символ впорядкованого дбайливою рукою простору, яким видавалася нещодавно заселена Слобожанщина. 

Барокова жіночність

Серед барокових читачів особливо популярними були видання чудес Пресвятої Богородиці: «Тератургима» Афанасія Кальнофойського (1638), «Небо нове» (1665) і «Скарбниця потребна і пожиточна» (1676) Йоаникія Ґалятовського, «Руно орошенне» Димитрія Туптала (1680). 

Богородичні чудеса любили й гравери. На гравюрі з «Акафістів» (Київ, 1731) зображено чудо Богородиці, яка рятує Константинополь від морського нападу ворогів. За сюжетом, ідеться про напад на Царгород часів Візантії, проте цей сюжет трактували алегорично й осучаснювали, маючи на увазі пізніші події турецької загрози. Літній патріарх, стоячи на березі, опускає у воду ризу, щоб викликати бурю — рятівну для себе і згубну для ворога. Накочують хвилі, розбурхані чудотворною ризою Богородиці, і в них гинуть турецькі галери. Тим часом з неба падає дощ із вогненного каміння. 

Барокова жіночність в українській культурі XVII–XVIII століть поєднує пишну зовнішню репрезентацію зі внутрішньою силою та духовною суб’єктністю. У візуальній мові бароко це виявляється через багаті шати, корону, квіткові орнаменти як знаки небесного тріумфу й чистоти, а також через динамічні, емоційно насичені сюжети, де жіноча святість постає як активне протистояння злу. 

У барокових гравюрах жіночність показано через поєднання тріумфу й страждання. Святу великомученицю Варвару зображують у пишному, орнаментованому вбранні, з короною або вінцем — знаком небесної слави й гідності, наданої за муки. Її постава впевнена, погляд зосереджений або спрямований угору, що підкреслює внутрішню силу та духовну суверенність.

Важливу роль відіграє мова символів: квітка — цнота й чистота, чаша — причастя, тривіконна вежа — свідоме сповідання віри, меч під ногами або в руці — перемога над насильством. 

Водночас зображенням жінок була притаманна формульність і типізація. Яскравим прикладом є «друге життя» гравюри святої Варвари: її використали для «Сказання про святу діву Юліанію Гольшанську». Оскільки Юліанія не була мученицею, з-під ніг дівчини прибрано знаряддя тортур — меч. 

Людське: деталі повсякдення та емоції

Барокові гравери працювали на високому рівні абстракції й нашаровували багатство сенсів через символи та алегорії. А проте не менш цікавими сьогодні є побутові деталі, гастрономічні вподобання чи емоційні реакції святих, змальовані зі звичайних земних людей. 

Особливо зворушливо виглядають гравюри, де немовля Ісус грається п’яточкою чи голуб-Дух нашіптує щось на вухо святому. 

Іван Щирський на замовлення родини Тризн вигравіював поетичну ікону «Загравання», що зображує ніжність почуттів матері і дитини. Ісус пригорнувся до Богородиці, а довкола них буяють цвітінням трави, пурхають метелики, радіє небо з чотирма усміхненими ангелами, що підтримують раму з білих лілей. Нагадаймо собі, що в Україні в цей час тривала доба Руїни, з кривавими боями, нестабільністю й частою зміною влади. Проте паростки прекрасного мистецтва пробивалися навіть за несприятливих обставин.

Авторка: Ольга Петренко-Цеунова

Уже перші книговидавці, починаючи з Івана Федорова, прагнули прикрасити свої творіння ілюстраціями. До найвідоміших граверів доби належать майстер Ілля, котрий втілював задуми Петра Могили, Олександр і Леонтій Тарасевичі та Іван Щирський — митці часів мазепинського бароко. 

Зміна технології

У ранньомодерну добу змінилися технології книговидання: разом із поширенням друкарства з’явилася й можливість багатотиражних ілюстрацій. Утім, творці книжкової ілюстрації — гравери — були, як і мініатюристи в рукописну епоху, скоріш митцями, ніж ремісниками. Декрет львівського магістрату 1597 року наголошує на шляхетності малярського мистецтва, «яке через наслідування натури служить релігії і є радше ділом духа, ніж рук людських». 

Уже перші книговидавці, починаючи з Івана Федорова, прагнули прикрасити свої творіння ілюстраціями. Через технічні труднощі гравюри та декоративні елементи — заставки, кінцівки — могли мати довге книжкове життя. Скажімо, друкарні у Львові, Острозі й Києві ще тривалий час використовували без змін заставки, кінцівки й ініціальні літери з «Апостола» Івана Федорова (Львів, 1574), а гравюри майстра Іллі з Києво-Печерського патерика 1661 року використані й наступних виданнях до кінця XVII століття. 

Авторство

Часом під своїми творами українські гравери ставили дату й монограму або повністю вписували ім’я — завдяки цьому ми знаємо їх нині. До найвідоміших граверів доби належать майстер Ілля, котрий втілював задуми Петра Могили, Олександр і Леонтій Тарасевичі та Іван Щирський — митці часів мазепинського бароко. 

Дехто з граверів, як-от Олександр Тарасевич, встиг сформувати свою школу. Тарасевич мав чимало учнів і володів бібліотекою мистецьких книг і альбомів, за якими вчилися малювати його наступники. Найбільше в бібліотеці майстра було гравюр аугсбурзьких художників, зокрема Альбрехта Дюрера. По смерті Тарасевича його бібліотека перейшла у власність Києво-Печерської лаври та вплинула на подальшу мистецьку освіту в Україні. 

Збереглися до наших днів і студійні альбоми учнів Лаврської майстерні — кушбушки з ескізами, виконаними тушшю та олівцем. 

Деякі українські гравери писали також ікони і портрети-парсуни. Наприклад, Григорій Левицький, працюючи при Лаврській друкарні гравером, брав участь у розписі Андріївської церкви в Києві. 

Обличчя книжки

Великої ваги в оформленні книжок українські майстри надавали титульному аркушеві — так званій форті, обличчю книжки. Форту оздоблювали гравюрами, мініатюрами й символічними композиціями, що віддзеркалювали зміст книжки. Приміром, у «Требнику», що вийшов 1646 року в Лаврській друкарні, на форті вміщено біля двадцяти мініатюр, які розповідають про таїнства християнської церкви та православні свята. 

Вхідні гравюри книг (форти й фронтиспіси) нерідко оформлювали у вигляді арок — наче вхід до величного палацу знання, яким уявляли книгу. Ще один варіант — дерево життя. Майстер Ілля в оформленні форти «Великого Требника» зобразив дерево життя у вигляді голгофського хреста, який розквітнув життєдайними плодами — сімома таїнствами. З дерев’яного хреста, на якому розіп’ятий Спаситель, виростають розмаїті гілки з листям і квіти: лавр, акант, пальма, виноград, волошки, ромашки, лілеї. Ці рослини втілюють земне життя, а самі таїнства зображені в колах-соняшниках. У сьомому колі, що має вигляд сонця з голубом посередині, зображено хрещення. За задумом ініціатора видання Петра Могили, це мало втілювати ідею про незбагненність священних дій, які пов’язують людське життя з Богом. 

Традиція і новаторство

Заставки й кінцівки перших стародруків кінця XVI — початку XVII століть за стилістикою ще пов’язані з рукописними книгами. Орнамент плетениці, яким оздоблювали рукописні книги, перейшов і в друковані видання. Водночас заставки і кінцівки в українських стародруках оздоблювали пишним рослинним орнаментом, зі стилізованим листям, квітами, гронами винограду, що мали релігійну символіку. Ще одна зміна — всередину заставок майстри додають портрети святих і сюжетні композиції. 

Мініатюри рукописного Євангелія із села Грімне на Львівщині, переписаного в 1602 році, уже демонструють перші барокові риси — у деталях інтер’єру, зокрема крісел, на яких сидять євангелісти. В образах євангелістів художник передає реалістичні риси сучасників, відходячи від середньовічної традиції різких контрастних ліній. 

Натомість гравюри першого ілюстрованого видання Лаврської друкарні в Києві — «Анфологіона» (1619) — засвідчують консервативне ставлення. Видання ілюстроване переважно зображенням дванадесятих свят — найпоширеніших сюжетів у варіантах попередніх століть. Подібно і у виданні «Тріодь пісна» (1627) вміщено великий цикл ксилогравюр на прославлення Богородиці, що виконані у традиційній манері. «Тріодь пісна» виділялась оформленням: це була найбагатше ілюстрована книга з усіх, що вийшли в Україні в першій половині XVII століття (125 ілюстрацій із 84 дощок). У передмові до видання Памво Беринда підкреслює, що книжка «майстерно оздоблена малярськими зображеннями, більшість із яких беруть початок і мають підтвердження ще в давніх отцівських рукописах». Ця свідома настанова на консерватизм відображала давнє гасло, що поширилося в часи Великого князівства Литовського: «Ми старини не рушаємо, а новини не уводимо». 

А от гравюри в панегірику Касіяна Саковича «Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича Сагайдачного» (1622) із зображенням гетьмана верхи, сценою штурму Кафи й емблемою Війська Запорізького вказують на майстра, близького до народної течії.

Наступне видання друкарні Києво-Печерської лаври — «Бесіди Іоанна Златоуста» — ілюстровані вже серією гравюр за німецькими зразками, в основі яких лежать апокаліптичні гравюри Альбрехта Дюрера. Готуючи гравюри до Київської Біблії, яку задумав видати Петро Могила, майстер Ілля орієнтувався на Біблію Піскатора, що вийшла в друкарні нідерландського видавця Ніколауса Вісхера. 

Зрештою, залежно від концепції видання видавці обирали стиль, орієнтуючись на книжну архаїчну, народну чи новаторську західноєвропейську естетику.

Авторка: Ольга Петренко-Цеунова

У всі попередні часи людство лише користувалося природними ресурсами (привласнювальне господарство). Але близько 10 тисяч років тому кліматичні зміни призвели до кризи мисливського господарства. Люди більше не могли забезпечувати себе їжею лише за допомогою полювання. Треба було шукати нові форми господарювання — ними стали скотарство й землеробство (відтворювальне господарство). Вони розвинулися з попередніх, не пориваючи радикально з традиціями. Люди почали змінювати світ довкола себе, адаптували довкілля до власних потреб.

Землеробство

Землеробство сформувалось із традиції збиральництва перевірених, безпечних рослин (їхніх плодів, листя, корінців тощо). У специфічних умовах Близького Сходу люди почали засівати землю зібраним зерном. Першими культивували злакові й бобові: пшеницю, ячмінь, сочевицю, горох. 

Перехід до землеробства прив’язав людей до конкретного місця. Посіявши зерна, треба було дочекатися врожаю, захищати його від зазіхань чужинців. Крім того, зібраний врожай необхідно було десь зберігати, а в разі пересування — якось транспортувати. Отже, коли врожаю вистачало для харчування, людям простіше було залишатися на вже обжитому місці.

Найдавніша відома в Україні землеробська культура — це двозерна пшениця (полба). Методом генетичного аналізу залишків найпершої пшениці в кераміці виявили, що полба походить безпосередньо від диких злаків Близького Сходу, а не від інших видів диких пшениць, що й нині ростуть на півдні України (у передгір’ях Криму). 

Першими регіонами, куди дісталося відтворювальне господарство, були Подунав’я і Закарпаття. Землеробство й скотарство просувалися на північ, у лісову зону. Під поля землероби обирали ділянку лісу, восени вирубували на ній дерева — за зиму вони висихали. Приблизно в лютому дерева підпалювали — вони згорали, а попіл, що утворився внаслідок пожежі, слугував добривом. Навесні поле засівали. Такий метод ведення господарства називається підсічно-вогневим землеробством. Після того як на обраній ділянці земля виснажувалася, люди рухалися далі — випалювати нову частину лісу. 

Землеробство дійшло до своєї північної межі на кордоні низовин Середньої Європи: Північнонімецької низовини, Польської, а в Україні — Полісся. Низини, де росли ліси, виявилися непридатними для землеробства.  Лісові мешканці так і продовжували вести господарство привласнювального характеру. Їхнє життя змінилося лише в тому, що доволі швидко перейняли від сусідів-землеробів техніку виробництва кераміки. Посуд жителі лісів використовували здебільшого для варіння м’яса чи риби. Зона привласнювального господарства — це Полісся й північний схід України. 

Правобережна Україна, окрім низин Дніпра, була землеробсько-скотарською. Степовим півднем України поширилося лише скотарство.

Скотарство

Скотарство закорінене в полювання. Першим виникло загороджувальне скотарство — люди будували загородки, за якими тримали худобу. Імовірно, одомашнення першої скотини сталося тоді, коли мисливці вбили тварину-матір і підібрали її потомство. Оскільки холодильників, ясна річ, не було, перша худоба виконувала роль живих консервів. 

Населення степової смуги України у зв’язку з кліматичними й ландшафтними особливостями регіону вело лише скотарське господарство. З кінця VI до І тисячоліття до Р. Х. українські степи стали місцем пасторального господарства, основою якого був воїн-пастух — він мав випасати худобу, а також захищати свої отари від зазіхань чужинців. 

Сформувалися невеликі поселення, де люди жили в міцніших і тепліших будинках з кам’яними елементами. Зокрема, археологи натрапляють на кам’яні фундаменти, а також сліди обкладання стін. Землеробство зводилося до присадибної ділянки. Узимку люди жили осіло, а в теплу пору року кочували, випасаючи худобу. 

Якщо проводити паралелі із сучасністю, то подібний спосіб життя мають гірські скотарі, які сезонно випасають стада на полонинах. Однак у людей епохи палеометалів замість гір був безкрайній степ. Поступово він збільшувався на північ унаслідок аридизації клімату (він, як ми вже зазначали, ставав сухішим і холоднішим), а також господарчої діяльності землеробів культури Кукутень-Трипілля, які, маючи мідні знаряддя праці, доволі швидко просувались до лісу, перетворюючи його на поля, а згодом — на майбутні пасовиська.

В археологічних пам’ятках скотарів більше ніж половина знахідок кісток належить коням, вівцям, козам. Ці тварини й становили основу господарчої моделі населення півдня України. 

Скотарі першими починають насипати кургани в українському степу. Курган — це давнє кладовище. Він має форму пагорба, який височіє в степу. Більшість курганів розташована на водорозділі — найвищій точці рельєфу; саме водорозділами часто проходили стародавні дороги. 

Доба перших металів 

Долі давніх народів визначали не лише землеробство й скотарство, а й металургія. Метал виявився для людини надважливим — насамперед для створення міцних і зручних знарядь праці. 

Відкриття міді вважають одним з найзначніших досягнень первісності. Мідь дозволила створювати надзвичайно тонкі й гострі леза. Збільшився коефіцієнт корисної дії від праці людини. 

Як люди дійшли до ідеї металургійного плавлення мідних руд? Точної відповіді на це питання ми не маємо. Лишається запропонувати одну зі здогадок, як це відбувалося. Переважно самородки міді залягають в окислених частинах рудної жили. Ця частина має зеленкуватий колір, а самородки міді — червонясті, завдяки чому виділяються й одразу помітні. Поруч з ними формуються окислені мідними мінералами малахіт (зелений мінерал), азурит (або ж мідна лазур), куприт (червоний мінерал). Найімовірніше, саме їх люди збирали передусім — як красиве каміння для прикрас. Зрозуміти якості міді, можливо, допоміг випадок: прикраси впали у вогонь, а після температурної обробки набули іншої форми. 

В археологічній періодизації виокремлюють період появи міді — енеоліт, або халколіт, — час, коли мідь увійшла до вжитку, коли з неї почали виливати знаряддя праці й прикраси. Люди навчилися виготовляти з міді голки, швайки, риболовні гачки, ножі. Метал увійшов в широкий обіг, і це покращило якість життя й змінило моделі господарчої адаптації. Порівняно з минулими часами, коли люди лише пристосовувалися до природних умов, разючою відмінністю енеоліту від неоліту стала модернізація техніки: люди почали змінювати умови життя незалежно від примх природи.

Перехід до виготовлення знарядь праці з міді, а пізніше й бронзи, вивів деревообробку на новий рівень. Її вдосконалення, своєю чергою, уможливило винахід дерев’яного колеса — а отже, колісного транспорту. Від відкриття колеса був один крок до гончарного кола. Використання мідних інструментів дозволило вдосконалити й технології зведення будівель.

Поява металу відіграла важливу роль у землеробстві. Одночасно з’явилися мідні знаряддя й суцільно дерев’яні соха і ярмо. За допомогою цих інструментів вдавалося швидше обробляти більше посівних площ у лісостеповій зоні.

Плавлення мідної руди винайшли на Близькому Сході у VIII–VII тисячоліттях до Р. Х. На цих землях знаходять поодинокі мідні вироби: здебільшого це прикраси-намистини, але трапляються й мідні риболовні гачки та швайки.

Освоєння міді та бронзи у світі й в Україні

Людство продовжувало експериментувати з металургійним виробництвом. Мідь — м’який метал, який легко гнеться, а золото не міцніше за мідь. Унаслідок експериментів зі зміцнення міді на Близькому Сході винайшли бронзу — сплав міді, цини (олова), миш’яку, свинцю та інших складників. Бронза потрапила до України приблизно наприкінці ІV тисячоліття до Р. Х. У цей час трипільська культура остаточно розчинилася в сусідніх. Тоді територія нинішньої України була поділена між скотарями в степу й лісостепу — і лісовими мисливцями.

Поява бронзи спричинила подальший культурний сплеск і розвиток людства. У цей час на Близькому Сході з’являються перші цивілізації Межиріччя й Давнього Єгипту. Якщо мідь відчутно вплинула на розвиток людства, то бронза інтенсифікувала його ще більше. У широкий вжиток увійшов колісний транспорт, про що свідчить велика кількість поховань з колесами в супровідному інвентарі, а іноді й із цілими транспортними засобами (возами, колісницями). Двоколісний транспорт був призначений для швидшого, мобільнішого пересування, а чотириколісний мав більшу місткість і вантажність.

Автор: Ігор Цеунов

По-справжньому розвиток української археології як повноцінної науки почався наприкінці ХІХ століття.

ХІХ століття

Наприкінці ХІХ століття стався бум археологічних робіт в Україні. Із цим часом пов’язані розкопки Вікентія Хвойки. Український археолог чеського походження відкрив чимало давніх пам’яток у Подніпров’ї — з-поміж них привертають увагу осередки з красивою ліпною керамікою та довгими житлами. Ця кераміка якісно відрізняється від усіх інших знахідок. Пам’ятки з такими знахідками виокремлюють у Трипільську культуру (за назвою селища Трипілля на Київщині, де її було вперше відкрито). 

У цей час активізуються археологічні дослідження й на території Заходу України, який входив до Австро-Угорщини. Львів стає великим науковим центром. 1870 року меценат Володимир Дідушицький відкрив у місті природничий музей (зараз це Державний природознавчий музей Національної академії наук України). 

ХХ століття

У радянські часи активно розбудовували мережу музеїв. Ці заклади влада сприймала не лише як наукові або просвітницькі, а і як пропагандистські: вони мали прославляли спосіб життя в СРСР, тож їх потрібно було якомога більше. 

У 1920–30-х роках в Україні розпочали будівництво великих підприємств. У зв’язку із цим уперше у світовій практиці провели й рятувальні археологічні дослідження неабиякого масштабу: в Україні — під час будівництва металургійного комбінату «Азовсталь» у Маріуполі (розкопки очолив Микола Макаренко) і гідроелектростанції на Південному Бузі на чолі з Федором Козубовським.

З усіх великих будівництв найграндіознішим було спорудження гідроелектростанції на Дніпрі (ДніпроГЕСу) в Запоріжжі. Відповідно найбільшою з «новобудовних» експедицій була дніпрогесівська на чолі з Дмитром Яворницьким. 

На Заході України, під владою Польщі, теж проводили інтенсивні археологічні дослідження. У Львівському університеті Яна Казиміра (нинішній Львівський національний університет імені Івана Франка) працювала кафедра доісторії.

Під час Другої світової війни всю територію України окупувала Німеччина. Німці шукали старожитності готів, яких пов’язували зі своїм етногенезом. Також їхню зацікавленість викликали горщики зі свастиками. Окупанти здійснили облік музейних колекцій в Україні, а в самих музеях створювали експозиції, які возвеличували німецький народ і всіляко намагалися довести, що Україна, як і Східна Європа загалом, історично належала німцям, тож загарбники мають на неї право. Коли ж гітлерівська армія відступала з України, найцінніші експонати вона забрала із собою.

Археологічні дослідження часто пов’язані з потребою щось побудувати. У радянські часи в Україні здійснили велику кількість експедицій, пов’язаних з меліораційними (зрошувальними) роботами в полях. Фактично це були «новобудовні» експедиції, які розкопували кургани, перш ніж на полях проведуть труби поливу.

Загалом кажучи, для археології це звичайна історія: під час господарських робіт доволі часто знаходили пам’ятки. Прикладом є вже згадана вище — і найдавніша на території України — знахідка мощей Володимира Великого на місці Десятинної церкви в Києві. Так само випадково знайшли й Мізинську стоянку на початку ХХ століття — копали господарчу яму. Таких прикладів в історії української і світової археології можна нараховувати десятки, а то й сотні. 

За сучасної України більшість археологічних експедицій з дослідження первісності зосередилася довкола закладів вищої освіти. Відновлення незалежності України, падіння «залізної завіси» дозволили науковцям налагодити широкі контакти із закордонними колегами.

Радіовуглецеве датування

Після Другої світової війни у зв’язку з технічним прогресом в археології стався прорив. Ідеться про відкриття радіовуглецевого методу датування, який дав науковцям змогу значно точніше з’ясовувати вік різноманітних артефактів. 

У чому ж полягає цей метод?

Усі живі організми (і тварини, і рослини) за життя накопичують вуглець із довкілля. Він може бути радіоактивний (С14) і звичайний (С12). 

С14 несуть у собі сонячні промені, тож цей елемент накопичується в рослинах під час фотосинтезу. Тварини поїдають рослини з елементом С14 — і так він потрапляє до їхніх організмів. Поки рослини й тварини живуть, співвідношення С14 і С12 лишається сталим. Однак після смерті організму накопичення С14 припиняється — і починається його розпад.

Період напіврозпаду С14 становить приблизно 5730 років. Отже, у лабораторії науковці вимірюють кількість С14 щодо С12 у кістках, у залишках деревини, у вугіллі. Що менший його вміст, то, відповідно, давніше ця рослина чи тварина жила. Цим методом можна доволі точно визначати вік решток до 60 тисяч років. 

За винайдення принципу радіовуглецевого датування Віллард Франк Ліббі 1960 року здобув Нобелівську премію в галузі хімії. 

Радіовуглецевий аналіз допоміг точніше датувати події давньої світової історії. Наприклад, за допомогою С14-датування встановили, що найдавнішими селянами на території України були представники буго-дністровської культури, а не трипільці, як вважали раніше. 

Збереження спадщини

З 2014 року постала велика проблема — збереження історичної спадщини під час бойових дій. Багато пам’яток давнини потрапили в окупацію. У 2014 році від бойових дій постраждав Донецький обласний краєзнавчий музей: уціліли лише три зали з 29. Були пошкоджені чи зруйновані чимало археологічних колекцій, які зберігали у фондах музею.

Із повномасштабним вторгненням російських військ у 2022 році ця ситуація значно погіршилася. Під час бойових дій зазнало руйнувань багато пам’яток культури, історії, археології. Станом на жовтень 2023 року, доки війна триває, важко визначити весь масштаб шкоди, якої окупанти завдали нашій давній історії. 

З поступовою деокупацією території України стає відомо про нові випадки нищення нашої історії. Наприклад, на горі Кременець біля Ізюма Харківської області були виставлені половецькі кам’яні скульптури (так звані «баби»). Після звільнення Харківщини ми отримали доступ до цього ансамблю й виявили, що одна скульптура з дев’яти майже повністю знищена внаслідок прямого влучання снаряда, решта — посічена уламками. 

У сучасних умовах надважливо писати про історію України: джерела, звідки ми можемо дізнатися про неї, зникають. Такий процес невідворотний, особливо в умовах повномасштабної війни, тож потрібно встигнути з дослідженнями, доки є джерела — і люди, які можуть їх прочитати й створити нові пам’ятки.

Автор: Ігор Цеунов

Інтерес до давньої історії має глибоке коріння. Людям завжди було цікаво знаходити й навіть колекціонувати старі речі. Скажімо, уже вавилонський цар Набонід, який жив у VI столітті до Р. Х., проводив розкопки давніх міст. Власне, це перші відомі цілеспрямовані розкопки. Але ми навряд чи можемо назвати їх безпосередньо археологічними дослідженнями — з однієї простої причини: метою було здобуття давніх речей. 

Натомість мета археології як науки про давнину полягає в здобутті інформації.

Цим і відрізняється наука від збиральництва. Згадаймо Геродота — він ставив питання. Так само й ми, вивчаючи первісні періоди історії, маємо бути зацікавлені не в давніх речах, а в інформації, яку вони дають. Сама собою давня річ — артефакт — не має наукової цінності, хоч би з яких коштовних матеріалів була зроблена. 

Коли їздиш Україною в археологічні експедиції, доводиться часто спілкуватися з місцевими мешканцями. І найчастіше лунає стереотипне запитання: «А багато ви вже знайшли золота?» У людській свідомості часто викарбуваний образ археолога як людини, що шукає коштовності. Та й загалом тема скарбів не зрідка виринає в розмовах про історію. У фольклорі збереглися легенди про сховані багатства, пов’язані з різними історичними подіями та діячами: скажімо, про золоту турецьку галеру, що затонула в річці, про золото Махна / гайдамаків / козаків / опришків тощо. 

Власне, зі скарбошукацтва почалася й археологія в Україні. А ще перші археологічні пошуки були пов’язані з релігійними мотивами. 

Петро Могила й Десятинна церква.

У 1630-х роках київський митрополит Петро Могила проводив розкопини руїн Десятинної церкви в Києві. Метою було знайти поховання Володимира Великого. 

За легендою, Петро Могила любив по суботах відвідувати різні храми Києва. І от в одну з таких субот він пішов до греко-католицької церкви святого Петра, що стояла на залишках Десятинної церкви. Виходячи з храму, побачив невеличке провалля в землі. Митрополит наказав його розкопати — і в тому місці знайшли два мармурові саркофаги з кістками. Петро Могила вирішив, що це останки святого князя Володимира Великого, хрестителя Русі, і його дружини — грекині Анни. 

Щоправда, до нас ці археологічні знахідки не дійшли — уже в ХІХ столітті про них писали як про втрачені.

Курган поблизу Кропивницького

У 1763 році поблизу сучасного Кропивницького (тоді це була фортеця святої Єлизавети) розкопали курган багатого скіфського правителя. Це місце увійшло в історію як Лита Могила, або ж Мельгунівський курган (названий так, бо його розкопали за наказом генерала Олексія Мельгунова). Викопані в кургані речі подарували тодішній імператриці Російської імперії Катерині ІІ з метою вислужитися.

Пошуки літописних пам’яток

У 1820-х роках у Києві активізувалися роботи з пошуку та відкриття реліквій часів Русі й іще давніших: скажімо, відкопали залишки Золотих воріт. Фактично це були пошуки в межах історичної археології — тобто археологи підтверджували певні історичні події. Наприклад, Кіндратій Лохвицький відкопав шматок дерева, який пов’язав із переказом з «Повісті временних літ». Ось що сказано в «Повісті»:

«Дніпро впадає в Понтське море трьома рукавами, і море те називають Руським. Понад морем Руським учив святий апостол Андрій, брат Петрів, як його називають. […] І прийшов до гирла Дніпрського, і звідти пішов по Дніпру горі, і за призначенням божим прийшов, і став під горами на березі. І, вставши зранку, рече учням своїм, що були з ним: “Бачите гори оці? Яка на горах цих возсія благодать божа, і має бути город великий, і багато церков бог воздвигне”. І зійшов на гори ці, і благословив їх, і хрест поставив, і помолився Богу, і зійшов з гори тої, де опісля постав Київ, і пішов по Дніпру горі».

Той шматок деревини, на думку Кіндратія Лохвицького, якраз і був залишком поклінного хреста, який установив на дніпрових кручах Андрій Первозваний. 

Давнє поселення на Полтавщині

Під час перших розкопок власне пам’яток давнини — кам’яної доби, тобто часу, коли люди вміли виробляти речі лише з каміння, — археологи також ставили собі за мету знайти підтвердження історичним подіям. Саме так 1873 року відкрили й розкопали Гінцівську стоянку (названа так, бо її знайшли на території села Гінці) на Полтавщині. Місцевий учитель ставив собі за мету зрозуміти, коли саме на цьому місці жили люди: до біблійного Великого потопу чи після. 

«Чорна археологія»

На жаль, справа скарбошукацтва досі не забута. В Україні й у світі є чимало людей, які прагнуть знайти свій скарб, — і для них важлива саме його грошова вартість, а не наукова цінність. Такі скарбошукачі з легкої руки журналістів отримали прізвисько «чорних археологів». 

На перший погляд, чим погано, що людина хоче знайти якусь стару цінну річ? Але проблема в тому, що сучасні технології дозволили «чорним археологам» озброїтися потужними металошукачами, які показують усе, що є в землі на глибині до 30–40 сантиметрів. Викопуючи певні речі, скарбошукач робить ямки на стародавніх поселеннях, руйнує цілісність культурного шару. Коли ж до пам’ятки добираються фахові археологи, вона виявляється порушеною. І це значно ускладнює дослідження.

Часто «чорні археологи» прикриваються тим, що вони нібито цікавляться історією, адже мають багаті колекції металевих речей. Насправді ж ці люди — ніякі не любителі історії, а її грабіжники: через діяльність скарбошукачів ми втрачаємо значні шари історичної інформації. Речі, які мали бути в музеї, якими могли б милуватися всі охочі, натомість перебувають у приватних зібраннях окремих осіб. 

У більшості країн світу за «чорну археологію» встановлене кримінальне покарання — в Україні теж. 

Авторка: Ігор Цеунов

Інфляція є цілком нормальним економічним явищем, яке полягає у зниженні купівельної спроможності грошей, а отже — у зростанні цін. Але в Україні у 1992–1994 роках вона досягла разючого рівня. 

Першими поштовхами до інфляції стали скасування фіксованих радянських цін і шалений дефіцит споживчих товарів, але вже в 1992 році додались інші чинники. Дефіцит бюджету вирішили нівелювати друком грошей, тож до кінця року інфляція досягла 2000 %. Наступний рік встановив світовий рекорд інфляції серед країн, які не перебувають у стані війни: у грудні 1993 року вона сягнула 10 206 %. Отже, якщо в січні десяток яєць коштував близько 350 купонокарбованців, то в грудні за нього треба було віддати вже 35 000 — у сто разів більшу суму.

Зарплату нараховували мільйонами. Це був час, коли більшість українців стала «мільйонерами». Гроші встигали знецінюватись упродовж місяця — отримана зарплата «випаровувалась на очах». До того ж її могли видавати не грошима, а товаром, який виготовляло підприємство: посудом, автомобільними шинами, комбікормом — кому з чим пощастило. Найгостріше в той час для людей стояла проблема елементарного виживання. Символом 1990-х став ручний візок, названий на честь першого президента — «кравчучкою». На ньому перевозили різноманітні товари для роздрібної торгівлі й овочі, вирощені на дачах. 

Щоб зупинити інфляційну хвилю, уряд запровадив режим жорсткої економії. Був заморожений фонд заробітної платні. У 1994 році ВВП України зменшився на 20 %, так само впав рівень особистих доходів громадян. 

Висока інфляція робила неможливими не лише заощадження, а й будь-яке довге планування. Мільйони людей у ці роки жили злиденно: бракувало продуктів харчування, базових предметів домашнього вжитку, послуг, але це не означало прагнення повернутися до комунізму. Падіння «залізної завіси» поступово змінювало світогляд людей. 

У перші роки президентства Леоніда Кучми короткий час тривали економічні реформи, які помітно вплинули на подальший розвиток країни. Зокрема, було здійснено реформу аграрного сектора, за якою колишні колгоспні землі розділили на паї між селянами, і грошову реформу. У вересні 1996 року, коли інфляцію вдалося знизити, запровадили національну грошову одиницю — гривню. Одну гривню обмінювали на 100 000 купоно-карбованців. Офіційний курс гривні на момент запровадження становив 1,76 гривні за долар. Середня заробітна плата в 1996 році становила 126 гривень — трохи понад 70 доларів. 

У 1997 році у світі вибухнула азійська економічна криза. Стрімке зростання економіки Таїланду, Індонезії, Малайзії, Південної Кореї спричинило інтенсивний приплив інвестицій і кредитів у ці країни. На світовій економіці це позначилося відтоком капіталу, у Росії призвело до дефолту. А в Україні криза найбільше відбилася на металургії, оскільки попит на українську сталь у світі в наступні роки різко скоротився. Це потягло за собою закриття підприємств і звільнення працівників. Середня зарплата в Україні у 1999 році скоротилася до 43 доларів.

Загалом період перших років незалежності недарма отримав назву «буремні 90-ті», або «лихі 90-ті»: його характеризували приватизація підприємств, економічні кризи, відсутність державного регулювання й високий рівень злочинності.

Авторка: Валентина Мержиєвська, Павло Артимишин

Дисиденти (від лат. dissidens — незгодний) — це люди, чиї політичні погляди та переконання відрізняються від тих, що офіційно дозволені в державі проживання. Така позиція незгоди зазвичай призводить до переслідувань і репресій. 

Спротив системі

Початково термін «дисиденти» застосовували до тих, чиї релігійні погляди відрізнялися від загальноприйнятих і прийнятних. Політичного звучання термін набув у СРСР та країнах так званого соціалістичного табору у 1960-х — першій половині 1980-х років. Утім, самі дисиденти воліли себе так не називати. Вацлав Гавел в есе «Сила безсилих» (1978) зазначав, що по-перше, термін етимологічно позначає таких собі «відступників», але ж дисиденти не заперечують щось, а навпаки — стверджують свою людську гідність та ідентичність, відкидаючи фальш і брехню системи. По-друге, термін застосовують ніби як позначення професії, роду діяльності, що принципово неправильно, адже дисидентом може бути людина будь-якого фаху, яка виходить проти системи. Та це протистояння із системою зумовлене не прагненням людини бути з чимось незгодною, а небажанням миритися зі станом речей — порушенням законів і прав громадян.

За словами Радомира Мокрика, «дисидентами не народжувались, дисидентами ставали». В Україні спротив радянській системі, який у різних формах існував від початків СРСР, набув системного характеру в роки перебування при владі Микити Хрущова. Переломним моментом став ХХ з’їзд комуністичної партії у лютому 1956 року в Москві, а саме промова Хрущова «Про культ особи і його наслідки», виголошена на закритому засіданні в останній день з’їзду, що ознаменувала початок «відлиги». 

Ще одним фактором, який вплинув на формування дисидентського руху в УРСР, була «повзуча русифікація». Зокрема, освітня реформа 1958–1959 років передбачала можливість обирати мову навчання. Десятиліттями формоване сприйняття української мови (та й мов інших союзних республік) як чогось другосортного, відсталого на противагу елітній і прогресивній російській, а тим більше подальші кар’єрні можливості спонукали батьків обирати російську мову шкільного навчання. Представники української інтелігенції чудово усвідомлювали мету й ризики такої політики. Саме питання мови стало наріжним каменем гуртування людей різних професій, поглядів і соціальних статусів, що не погоджувалися з радянською політикою.

Шістдесятники

Учасників та активістів українського національно-культурного руху 1960-х — початку 1970-х років називають шістдесятниками. Це були представники творчої інтелігенції, які працювали заради відродження української культури й опиралися політиці русифікації. Шістдесятники не прагнули до виходу України зі складу СРСР. Вони сподівалися, що хрущовська лібералізація все-таки торкнеться й національних питань. До середини 1960-х років учасників руху не переслідували, деякі з них навіть робили успішну кар’єру. 

Центром шістдесятництва був Київ. У 1960–1964 роках тут діяв клуб творчої молоді «Сучасник» на чолі з Лесем Танюком. Клуб мав секції кіно, театру, образотворчого мистецтва, музики, письменства. Лекції читали Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверсюк, Олена Апанович, Михайло Брайчевський. Відбувалися творчі вечори Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча. До клубу належали, зокрема, В’ячеслав Чорновіл і Алла Горська, яка разом із Симоненком і Танюком досліджувала поховання жертв сталінських репресій у Биківні. 

Осередком шістдесятників був також клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові, що виник 1962 року. Його учасники — Михайло Косів, Ігор Калинець, Михайло Горинь, Богдан Горинь, Григорій Чубай — також торкалися національних проблем. 

У Дніпрі, Запоріжжі, Одесі, Черкасах теж діяли клуби шістдесятників. Але «творчі зустрічі» Хрущова з мистецькою інтелігенцією у грудні 1962 року та в березні 1963 року поклали край «відлизі» в інтелектуально-мистецькому житті. В УРСР почалися переслідування інакодумців, звільнення з роботи, цькування, арешти. Не забарились і закриття клубів. 

Самвидав і закордонні видання

1963 року творчість шістдесятників заборонили друкувати у радянських часописах та газетах — але її поширювали в самвидаві та друкували в україномовних виданнях за кордоном: «Наше слово», «Український календар» (Польща); «Дукля», «Дружно вперед», «Народний календар» (Чехословаччина). У видавництві «Сучасність» (Мюнхен) друкували твори Петра Григоренка, Ігоря Калинця, Валентина Мороза, Миколи Руденка, Івана Світличного, Василя Симоненка, Василя Стуса. 

Окрім суто літературної творчості, обертів набувала політична публіцистика. Спершу такі публікації були анонімні, та вже з другої половини 1960-х років виступи стали відкритими. Самвидавом у січні 1970 року почав виходити анонімний «Український вісник», де друкували хроніки з життя політв’язнів, інформацію про репресії, дослідження з історії України, художню прозу й поезію. «Вісник» мав читачів у понад десяти областях України. 

Яскраві зразки шістдесятницького самвидаву — це памфлет Євгена Сверстюка й Івана Світличного «З приводу процесу над Погружальським», «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола. 

Самвидав став потужним джерелом консолідації шістдесятників у рух спротиву — втім, цей рух ніколи не був монолітним, у ньому можна виокремити як культурницьку течію, так і політичну. У середині 1960-х років розпочався процес формування шістдесятницької політичної опозиції радянському режимові. 

Правозахисний рух

На заході України шістдесятницький рух мав форму національно-визвольного в поєднанні з релігійним, а на сході — виразний правозахисний відтінок. Правозахисна діяльність дисидентів набула поширення у Харкові, Луганську, Запоріжжі, Донецьку, а також Чернівцях. Із другої половини 1970-х років увиразнилася тенденція переплітання правозахисного руху із національним. Особливо це було помітно в засланні, зокрема в мордовських політичних таборах. Генріх Алтунян та Леонід Плющ були членами першої радянської правозахисної організації — Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР. Одним зі щорічних маніфестів українських дисидентів було покладання квітів до пам’ятників Тарасові Шевченку 22 травня (день перепоховання Кобзаря на Чернечій Горі).

Після операції «Дунай» (вторгнення військ СРСР і країн-сателітів до Чехословаччини у серпні 1968 року) радянський режим іще суворіше переслідував дисидентів. Україною прокотилася ще одна хвиля арештів, масових обшуків, звільнень з роботи. Всеохопним явищем стало явне або приховане стеження за незгодними, прослуховування телефонів, перехоплення кореспонденції; декому під час обшуків навіть підкидали наркотики. Набирала обертів каральна психіатрія. Розпочалася ще одна хвиля русифікації. 

Серед заарештованих були Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Ірина Стасів-Калинець, Надія Світлична, Василь Рубан, Семен Глузман, Стефанія Шабатура. Їх звинувачували у виготовленні, поширенні та зберіганні забороненої літератури, в участі у вертепах, у паплюженні радянської соціалістичної системи. Більшість засудили на поздавлення волі терміном від 5 до 7 років. Аллу Горську, Володимира Івасюка, Миколу Зварича вбили.

Попри переслідування, 1976 року новий етап українськоо опозиційного руху ознаменувався створенням за ініціативою Петра Григоренка Української Гельсінської групи (УГГ) — правозахисної організації, яка керувалася підписаними в Гельсінкі загальноєвропейськими постановами про права людини. Національний рух уже зовсім виразно набув правозахисних рис і методів боротьби. Права людини були близькими як культурницькій, так і політичній гілці дисидентів. 

УГГ зосереджувала основну увагу на фіксації порушень національних прав, майже не зачіпаючи релігійних і соціально-економічних. Та на початку 1980-х років діяльність групи була майже знекровлена арештами її учасників. Протягом першої половини 1980-х років відкриті виступи дисидентів були практично неможливі через реакцію радянської влади, посилення психіатричних репресій. Дисиденти, що залишилися на волі, діяли переважно підпільно. 

У таборах ув’язнені нонконформісти продовжували діяльність, стаючи головними рупорами спротиву через голодування, страйки, заяви про відмову від радянського громадянства. Вони вели літописи тюремного життя, фіксували події табірних буднів. Іноді ці документи вдавалося таємно передати за межі табірної неволі — тоді їх поширювали в самвидаві й навіть публікували на Заході, де вони викликали певний резонанс щодо ситуації в СРСР.

Українські дисиденти, яким вдалося вижити в таборах, повернулися з неволі протягом 1987–1989 років і долучилися до політичної діяльності. Вони стали осердям політичних партій національно-демократичного та національно-радикального спрямування. 

Вплив на історію

Українські дисиденти прагнули до утвердження гуманістичних цінностей, поваги до людини, до особистості, до культурної, національної самобутності та ідентичності, про що в СРСР можна було лише мріяти — і то тихенько. Багато з них вірило в «соціалізм з людським обличчям», однак виявилося, що їхні ідеї та вчинки небезпечні й неприйнятні для системи. Масові арешти, каральна психіатрія, позбавлення можливості працювати за фахом, тотальне стеження, вбивства — ось арсенал, який радянська влада застосовувала для придушення дисидентських настроїв. Та попри всі ці засоби, культурницька і правозахисна діяльність нонконформістів справді наблизила відродження державної незалежності України. 

Авторка: Оксана Сморжевська

Великим переселенням народів називають рух давніх племен і народів у ІV–VII століттях, спричинений, зокрема, кліматичними змінами. Унаслідок цього процесу утворилося те «обличчя» європейського континенту, яке ми знаємо сьогодні.

Шлях на схід

Численні сучасні дослідники вважають початковим етапом доби Великого переселення народів гунський період — порівняно невеликий (звісно, в історичному вимірі) відтинок часу, від середини 370-х до середини 450-х років. Саме тоді перестав існувати звичний тогочасним європейцям світ, у якому від Британських островів до Аравійської пустелі безроздільно панував Рим. Мешканці Європейського Барбарикуму — земель поза межами Римської імперії, окреслених потужними прикордонними укріпленнями лімесів уздовж Рейну та Дунаю, — більше не прагнули статусу «друзів і союзників римського народу» і не взорували на римський культурний зразок.

Імпульс гунського вторгнення від самого початку спонукав багатьох жителів Східної та Центральної Європи до вимушених мандрівок на тисячі кілометрів. Візіготи від берегів Дністра дісталися аж до узбережжя Біскайської затоки, дорогою відвідавши Італію та приголомшивши увесь цивілізований світ нечуваним зухвальством: вони тричі брали в облогу сам Рим. Остання з цих облог (410 року) завершилася взяттям і розграбуванням Вічного Міста. 

Сучасники були переконані, що ця подія однозначно свідчить про кінець часів, а Блаженний Августин відгукнувся на неї своїм головним твором — «Про місто Боже». Його суть зводиться до тези про неодмінне падіння всіх «градів земних», навіть таких могутніх, як Рим, і можливість порятунку для людей лише в «граді Божому», себто в християнській вірі. 

До речі, Августин дожив до ще однієї знакової події, прямо пов’язаної з агресивними мігрантами зі східної частини Європи. Останні тижні свого життя він провів в облозі. Його рідне місто Гіппон Регій (тепер — Аннаба в східній частині узбережжя сучасного Алжиру) облягали війська вандалів та аланів, яких очолював король вандалів Гейзеріх. 

Напередодні вторгнення гунів до Європи вандали мешкали в теперішніх Малопольщі та прилеглих до неї землях української Галичини. Уже на самому початку V століття вони відіграли провідну роль у коаліції варварських племен, що прорвали Рейнський лімес, сплюндрували Галлію, а невдовзі опинилися аж в Іспанії, де панували протягом близько двох десятиліть. 

Наприкінці 420-х років вандали скористалися внутрішніми чварами римських можновладців, щоб опинитися в Африці, яка в ті часи була житницею всього Заходу імперії. Намісник Африки Боніфацій, шукаючи союзників у протистоянні з уже відомим нам Флавієм Аецієм, сам запросив вандальське військо і забезпечив йому безперешкодну переправу через Гібралтарську протоку. Цікаво, що невдовзі по цій переправі Боніфацій порозумівся зі своїми політичними супротивниками і навіть намагався переконати вандалів повернутися до Іспанії. Однак варвари відмовилися від цієї пропозиції і за кілька років бойових дій витіснили з Африки останні римські гарнізони. На близько століття колишній імперський діоцез Африка перетворився на Королівство вандалів і аланів.

Тогочасні варварські королівства були здебільшого так званими лімітрофами, тобто прикордонними державами-супутниками по варварський бік кордонів імперії — як от королівства остроготів і везіготів, розташовані на території сучасної України. Однак уже на середину V століття чимало з цих королівств, скориставшись формальним дозволом римських імператорів, «переїхало» в межі імперії. Там вони перетворилися на культурно-територіальні автономії на землях імперських провінцій. Варвари номінально залишалися в статусі федератів, які дедалі менше зважали на центральну владу й часто не поспішали виконувати свій головний обов’язок: боронити імперію від зовнішніх загроз. Показово, наприклад, що везіготи долучилися до відсічі походу Аттіли на Галлію лише тому, шо гуни створили безпосередню загрозу їхнім володінням в Аквітанії. Ба більше, везіготи всіляко спонукали імперське військо до такої відсічі. 

У різних варварських королівствах взаємодія мігрантів-варварів із місцевим романізованим населенням провінцій відбувалася за різними моделями, проте про гострі конфлікти не йшлося за жодної з них. За буремних часів варвари, які приходили не просто пограбувати й рухатися далі, а мали намір оселитися в певній провінції, часто здавалися місцевим меншим злом порівняно із владою Риму. Прибульці перебирали на себе військові функції, а натомість вимагали порівняно незначних податків на утримання цього війська. Це влаштовувало провінційну еліту, яку складали переважно землевласники, що потребували спокою задля ефективного господарювання. Тож роль імперської адміністрації та імперського війська як захисників від зовнішніх загроз у природний спосіб зійшла нанівець — тепер цей захист надавали варварські королі та їхні армії. 

Феномен варварських королівств поширився здебільшого в західній частині імперії. Тож не дивно, що в певний момент авторитет центральної влади настільки впав не лише у провінціях, а й у самій Італії, що Одоакр 476 року без жодного спротиву позбавив Ромула Августула трону й проголосив себе королем. Колиска імперії перетворилася на ще одне варварське королівство, яке формально визнавало верховну владу імператорів Сходу, однак не відчувало потреби в подальшому існуванні імператорів Заходу.

Під час Великого переселення народів гуни почали рух на захід, стимулювавши інші народи до переміщень. Це не було чимось нечуваним — подібні хвилі міграцій відбувались і раніше, але саме гунська навала закарбувалася в пам’яті сучасників як чи не вселенська катастрофа. Тож саме так вона й описана в джерелах, а жах перед доти не баченими варварами назавжди залишився в подальшій історичній традиції — навіть попри те, що слідом за гунами тим самим простором одна за одною прокочувалися наступні хвилі кочівників. 

Велике переселення народів відіграло також вирішальну роль в історії давніх слов’ян. Гуни розгромили готів, які були найгрізнішою силою на українських землях у першій половині І тисячоліття. У ІV столітті готи вели боротьбу проти предків слов’ян, які мешкали на північ від зони готського панування, та внаслідок Великого переселення народів основним ворогом готів стали гуни. Отже, ті слов’яни, які жили на сучасних українських теренах, після нашестя гунів лишились у більшості. Зі зменшенням впливу германських племен у Східній та Центральній Європі давні слов’яни почали розселятися. 

Велике розселення слов’ян

У середині V століття гунська держава розпалася, відкривши шлях слов’янам — насамперед на південь. У районі дельти Дунаю археологи знаходять пам’ятки, на яких пеньківські й празькі риси змішані з ромейськими та дакськими речами. Тут жило, вочевидь, змішане слов’янсько-дакське населення, яке стояло на кордоні Візантії.

У першій половині VI століття слов’яни (анти і склавини) перейшли тодішній кордон із Візантією — річку Дунай. Візантійські імператори намагалися боротись зі слов’янами, однак ця боротьба була приречена на провал — імператори мусили дозволити слов’янам селитися в межах імперії. 

Існує навіть версія, що сама назва «слов’яни» є кабінетним терміном, яким візантійці позначили цих «нових північних варварів». Слов’яни, згідно з цією версією, народилися «в тіні візантійських фортець». Однак, як слушно зазначив Любор Нідерле, чеський історик-славіст, археолог, етнограф і дослідник слов’янської старовини, етимологія назви «слов’яни» не є остаточно розв’язаною науковою проблемою.

Від VI століття пам’ятки празької культури з’являються вгору по Дунаю на сучасних чеських, словацьких, польських і німецьких землях. Північно-західною межею поширення слов’ян є річка Ельба в Центральній Німеччині. 

Археологічні знахідки, які свідчать про розселення слов’ян на південь і захід, розподілені нерівномірно. На Балканах типових зразків ранньосередньовічної слов’янської матеріальної культури порівняно небагато. Натомість у середній течії Дунаю і його верхів’ях слов’янська археологія знову є. Такий феномен свідчить про пластичність і швидкість перейняття матеріальної культури. Коли слов’яни потрапили на Балкани, то отримали доступ до кращих речей (порівняно з тими, які робили самостійно) і, без сумніву, взяли їх у вжиток. Тому сліди життя ранньосередньовічних слов’ян на Балканах визначають переважно за топонімікою. 

Слов’яни формувались у колі варварських, нецивілізованих народів, що й зумовило порівняно низький рівень їхнього технічного розвитку. Попри те, що слов’яни доволі успішно змагались у військовій міці з візантійцями, вони не могли протистояти їм у якості облаштування побуту, стилі життя, культурі. Балканський ландшафт був геть незвичним для слов’ян, тож не дивно, що вони швидко переймали перевірені століттями способи пристосування до цього простору, з якими їх знайомило місцеве населення. 

Слов’яни мали неабиякий асиміляційний потенціал, завдяки якому поширили свою культуру. На Південних Балканах матеріальну культуру слов’ян витіснила розвиненіша, але вони зберегли культуру духовну, а також мову.

Важливо, що болгари, тюрки за походженням, прийняли слов’янську мову й культуру, тобто стали слов’янами, а угорці — ні, хоч обидва народи були кочовими, осілими в одному регіоні. Є різноманітні версії, чому так сталося. Найпоширеніша з них така: те, що угорці поселились у степовій Середньодунайській низовині, дозволило їм зберегти свій стиль життя — із кочівництвом і тваринництвом. Болгари ж осіли в невластивій для них гористій місцевості, тому зазнали асиміляції: більшою мірою від слов’ян і меншою — від греків. І коли йдеться про слов’ян та угорців — це розмова передусім про культуру й стиль життя, але аж ніяк не про кров. Свій потужний асиміляційний потенціал слов’яни пізніше реалізували в Русі. 

Кліматичні зміни

Велике переселення народів було зумовлене ще й кліматичними змінами. 

Останні десять тисяч років клімат на Землі був порівняно сталим. 12 тисяч років тому почав відступати льодовик і почався голоцен — нова геологічна епоха міжльодовиків’я, у якій людство живе й зараз. Геологічною ознакою голоцену є формування чорнозему, що свідчить про теплий клімат. Цей клімат сприяв пишній рослинності, що була початковою ланкою харчового ланцюжка для численних тварин — не лише травоїдних, а й хижаків.

Утім, протягом голоцену траплялися порівняно короткочасні (і не такі масштабні, як у періоди зледенінь) коливання середньорічних температур. Почергово змінювали одне одного потепління (оптимуми) і похолодання (песимуми). Протягом І століття до Р. Х. — ІІ століття після Р. Х. кліматологи виокремлюють римський кліматичний оптимум. Саме на цей час припало розширення Римської імперії. Клімат тоді був схожий на сучасний. 

Похолодання, яке прийшло згодом, поступово наростало протягом IІІ–V століть, його пік припав на першу половину VІ століття, а загалом прохолодний період тривав приблизно до середини VIII століття. Різниця в температурі була незначною: становила приблизно на 1–1,5 °C нижче від сучасної. 

Здавалося б, на що може вплинути така невеличка відмінність? Але в цей час відбулися значні зміни в рослинному світі Європи. Збільшився об’єм льодовиків Альп: вони забирали в себе прісну воду, у горах почали зникати джерела, льодовики давали меншу кількість талої води, придатної до пиття. Межа альпійських лісів опустилася приблизно на 200 метрів. Як наслідок, скажімо, римська дорога в горах у районі Валь-ле-Бен зробилася непрохідною. Альпи стало набагато важче переходити, була пошкоджена стала система комунікації. Римське військо опинилось у скрутнішому становищі, аніж у ті часи, коли захоплювало землі на північ від Альп. 

Незначна, на перший погляд, зміна клімату спричинила зменшення кількості врожаїв по всій Європі, а це відбилося на рівні дитячої смертності й смертності літніх людей. Як наслідок, населення Європи невпинно скорочувалося: за приблизними оцінками істориків — з 20 до 10 мільйонів осіб. Для суспільства, де основним джерелом поповнення державної скарбниці були саме податкові визискування з аграрного сектора, це було катастрофою. Рим просто втратив змогу утримувати військо, розмір якого дозволяв би захищати довгі кордони й контролювати завойовані території. 

На території України в цей час мала збільшитися частка лісів — вони мали значно розширитися на південь, особливо долинами річок. Разом з лісами просувались і лісові жителі — слов’яни. Зменшення степу зменшило ареал життєвого простору для кочовиків. Крім того, зміна клімату спричинила посухи в цій кліматичній зоні. Такі процеси стали однією з головних причин, що дала поштовх Великому переселенню народів: кочові племена в пошуках нових пасовиськ змушені були переселитися на нові території, а цим запустили ланцюг переселень зі Сходу на Захід. Іншим напрямком міграцій був рух із Півночі на Південь. Готи, прийшовши з півночі в перших століттях після Р. Х., стають першим народом, що мешкав одночасно в усіх кліматичних зонах України (степу, лісостепу й лісах). Безумовно, це стало можливим через унікальні кліматичні умови, які склались у той час.

Кліматичні зміни були довготривалим процесом, часто непомітним за життя однієї людини. Тодішні римські автори не надто усвідомлювали їх, але бачили наслідки, які вони приносили, — послаблення армії та Риму. Рим, який здавався «вічним містом», центром європейської цивілізації, виявився безсилим проти природних катаклізмів. Людина, побудувавши цивілізації за часів античності, однаково залишалася залежною від природних процесів — хай йдеться про зменшення середньорічної температури «лише» на 1 °C. 

Отже, кліматичні зміни руйнували традиційну економіку, що своєю чергою впливало на соціальні процеси. Зміна клімату змусила великі людські групи шукати собі нового місця в цьому світі. Цілі народи зрушили з місця, і цей рух супроводжувався асиміляціями, культурними обмінами, знищеннями етносів — аж до геноцидів окремих племен чи спільнот.

Автори: Ігор Цеунов, Євген Синиця