Промислова революція — тобто перехід від ручного й ремісничого виробництва до машинного й фабричного — на теренах України, як і в решті Європи, тривала впродовж довгого ХІХ століття.

Що таке промислова революція?

Наприкінці ХVIII століття у Великій Британії почалася промислова (індустріальна) революція, тобто перехід від ручної до машинної праці. Перші індустріальні зміни були пов’язані з:

• винаходом парових машин;
• виплавленням чавуну;
• текстильною промисловістю.

Промислова революція спричинила й зміни в сільському господарстві, збільшивши продуктивність праці на землі. Це звільнило частину селян і дозволило їм перейти працювати в промисловість. 

Окрім промислового виробництва, у ХІХ столітті розвинувся транспорт — насамперед мережа залізниць. У США активно розвивалися засоби зв’язку. У 1836 році винахідник Девід Альтер створив електричний телеграф. У 1876 році Александер Грем Белл запатентував телефон, а Томас Едісон провів перші досліди з радіо.

Російська імперія опиралася політичній модернізації, але не могла встояти перед хвилею модернізації економічної. І головним символом змін стали залізниці.

Залізничне сполучення

Першу залізницю відкрили 15 вересня 1830 року в Англії. Вона з’єднала Манчестер, промисловий центр, із Ліверпулем, морським портом. У 1831 році ввели в експлуатацію залізничну колію в США, у 1832 році — у Франції, у 1835 — у Бельгії і Німеччині. В Австрійській імперії упродовж 1830–1835 років теж розробляли різноманітні проєкти залізниці.

У 1836 році коронували Фердинанда І — нового імператора Австрії. В імперії було створено Привілейоване товариство Північної залізниці імені Цісаря Фердинанда. Першу ділянку запланували між Віднем і місцями видобутку солі в Татрах. Перший відрізок  — Відень — Бохня.

На той час залізничні колії виготовляли двох типів:

• англійські — залізні рейки з поперечними шпалами;
• американські — дерев’яні рейки, обшиті бляхою, на поздовжніх балках.

На українських територіях мали використати англійський тип рейок, але Австрія не виготовляла таких, Англія ж їх не експортувала. Тому довелося скористатися американським типом. Тож 6 січня 1837 року дубовими, вкритими бляхою рейками з Відня вирушив перший потяг.

Це був локомотив із вагонами чотирьох класів. Поїзд пересувався лише за хорошої погоди (через особливість рейок). Через дим і сморід не можна було відчинити вікна у вагонах першого й другого класів, вагони третього класу були без вікон, а четвертого — без вікон і даху.

У 1845 році почали розгортати будівництво державної Галицької залізниці. Але через підготовку до Східної війни й політичну кризу, пов’язану з «Весною народів» 1848–1849 років, проєкт призупинили.

У 1843 році в Криму побудували Інкерманську залізницю — її довжина становила один кілометр. А в 1855 році спорудили Балаклавську залізницю завдовжки 23 кілометри.

1857 року заснували нове товариство Галицької залізниці імені Карла Людвіга. Воно викуповувало вже наявні магістралі, а також закладало нові, зокрема й до Львова. 4 листопада 1860 року відкрили лінію Дембиця — Перемишль, а рівно за рік почала функціонувати колія Перемишль — Львів.

Паротяг, який привіз вагони до Львова, мав назву «Ярослав». Його урочисто зустрічали на українських станціях Мостиська, Медика, Судова Вишня, Городок, Мшана. У Львові побудували вокзал, до Чернівців поїзди рушили вже у 1866 році, також залізничне сполучення встановили із Бродами й Підволочиськом. У 1869 році з галицького боку залізницю добудували до кордону з Російською імперією. За чотири роки колії підвели до Волочиська і з російського боку на Волині. Починаючи з кінця 1860-х — початку 1870-х років залізницю активно розбудовують в Україні по обидві боки кордону.

Упродовж 1870-х — 1910-х років залізниця відіграла значну роль в економіці України, значно полегшивши перевезення товарів і вантажів. Підприємства будували під’їзні колії і навіть окремі гілки. Завдяки приватній власності на землю була змога закладати й приватні колії.

«Солодкі гроші» цукрової промисловості

На початку ХІХ століття в Європі виникає цукробурякова промисловість. Досі основною сировиною для виготовлення цукру була тростина, яку привозили з британських колоній. Виробництво солодкого продукту з буряка — місцевої сировини — стало джерелом надзвичайних прибутків. 

Перший цукровий завод у Російській імперії побудували в 1800 році в Тульській губернії, через 25 років їх стало сім, а вже у 1861 — 432. В Україні цукрові заводи почали з’являтись у 1820-х роках. Першу цукроварню збудували в селі Бучак Канівського повіту. У 1840 році понад дві третини всіх заводів цієї спеціалізації в Російській імперії були розташовані в Україні.

Для українців такий завод став першим взірцем капіталістичного виробництва. Оскільки сезон цукроваріння розпочинається восени, коли більшість польових робіт уже закінчена, дешевої робочої сили ніколи не бракувало. Селяни масово восени-взимку йшли на заробітки «на буряки». Це була важка робота, але вона приносила гроші.

Упродовж 1860–1861 років цукроварні в Україні виробили понад 48 000 тонн продукту, що становило понад 80 % загальноімперського виробництва.

Розвиток залізниць також сприяв цукровій промисловості: завдяки зручнішій логістиці підвозити сировину й доставляти продукцію стало легше. Проте інтенсивне виробництво швидко наситило внутрішній ринок, і цукрозаводчики звернулися до влади з проханням налагодити постачання українського цукру на закордонні ринки збуту. Влада лишалася пасивною, тож підприємці змушені були взяти це питання у свої руки. 28 квітня 1887 року в Києві з’явився перший синдикат, який об’єднав понад 90 % усіх заводів імперії і зумів монополізувати цукроваріння.

Нова техніка й мито на привозний цукор сприяли швидкому розвитку цукрової промисловості. Цукроварінням переважно займалися правобережні поміщицькі роди Бобринських, Потоцьких і Браницьких, але наприкінці ХІХ століття контроль над майже всією галуззю перейшов до представників буржуазії — родів Симиренків, Яхненків, Бродських, Харитоненків.

Освоєння Донбасу

Паралельно зародилися металургійна й вугледобувна галузі. 

Історія промислового видобутку вугілля в Російській імперії починається в 1720-х роках. У Донецькому басейні вугілля вперше виявили в 1721 році — у Лисячій балці під Лисичанськом (сучасна Луганська область). У цьому місці пласти виходять на поверхню землі. 

Вважають, що першим кам’яне вугілля на Донбасі відкрив рудознавець Григорій Капустін, якому в Макіївці спорудили пам’ятник. Але дослідження Григорія Капустіна проходили переважно вздовж річки Дон. Натомість поклади вугілля неподалік від Бахмута виявили помічник губернатора Київської губернії, шляхтич українсько-польського походження Микита Вепрейський і комендант Бахмутської фортеці, капітан Ізюмського слобідського полку Семен Чирков. Знахідка трапилася їм, коли шукали паливо для бахмутських солеварень. 

Упродовж ХVIII століття геологи розвідували кам’яні поклади в усій Російській імперії. У 1799 році відкрили перше підприємство на Донбасі — Луганський чавуноливарний завод. Завод був єдиним економічним комплексом із шахтами, які закладали поруч.

До середини ХІХ століття найбільшим місцем видобутку кам’яного вугілля залишалася Лисяча балка.

У другій половині ХІХ століття активно розбудовували металургійні заводи. Поруч із такими підприємствами намагалися знайти вугілля — або ж навпаки, поруч із уже наявними шахтами будували металургійні підприємства.

У цей час на Донбас активно приїжджали іноземці: бельгійці, французи, англійці й інші європейці. Вони привозили із собою капітал, а натомість могли працювати в регіоні, багатому на корисні копалини. Держава надавала преференції іноземцям, і це спонукало укладати концесії і створювати трести на іноземному капіталі. Наприклад, офіс Товариства кам’яного вугілля Донбасу був розташований у Парижі.

Британець (валлійського походження) Джон Юз заснував металургійний завод  — біля нього виникло робітниче містечко, згодом назване Юзівкою (за іменем Юза). Нині це місто Донецьк (назва походить від річки Донець).

На Донбасі активно розбудовували транспортну інфраструктуру, зокрема залізниці. На початок Першої світової війни довжина колій у цьому регіоні перевищувала сучасну їх протяжність. Скорочення мережі колій нині пов’язане з розвитком автотранспорту.

Окрім залізниці, розвивався морський транспорт. Наприкінці ХІХ століття були відкриті морські ворота Донбасу: Бердянський і Маріупольський порти. Вугілля й залізо з Донбасу потягами доправляли просто в порти, там товар одразу вантажили на міжнародні судна. 

Промисловий розвиток регіону дав поштовх зародженню нових міст і розростанню старих. Харків, Дніпро (тоді ще Катеринослав), Маріуполь, Луганськ швидко збільшувалися завдяки індустріалізації. Міста на зразок Донецька були від початку побудовані як робітничі поселення. Катеринослав став центром машинобудування й одним з найбільших промислових міст імперії.

Промислові регіони приваблювали на роботу людей із різних регіонів імперії та з-поза її меж. Це були й освічені інженери, і ремісники, і некваліфіковані робітники — зокрема, селяни, які приїжджали на сезонні роботи переважно з російських губерній (бо українські селяни неохоче наймалися на фабрики, заводи чи шахти). Таких сезонних працівників нічого особливо не об’єднувало між собою, хіба лише антисемітизм. Тому робітничі протести часто переростали в єврейські погроми. Одним з найбільших став погром 1881 року, який прокотився промисловими центрами й великими містами Півдня і Сходу України.

Бориславсько-Дрогобицький нафтовий басейн

Завдяки швидкій індустріалізації Схід України перетворився на один з найбільших промислових регіонів Російської імперії. Натомість українські землі в Австро-Угорській імперії залишалися аграрною провінцією. Виняток становив лише видобуток нафти й озокериту («земного воску») в Бориславі. 

Поштовхом для розвитку нафтової промисловості стало запровадження гасового освітлення на залізницях й у великих містах. 

Галицька — переважно польська — аристократія, маючи владу в місцевому сеймі (парламенті), закріпила за собою право власності на всі підземні родовища. У решті Австро-Угорської імперії природні родовища вважали власністю держави. Однак місцевим поміщикам не вдалося скористатися з цього права через брак коштів.

За перші чотири десятиліття (1860–1890-ті роки) видобуток нафти й озокериту налагодили місцеві єврейські підприємці — переважно дрібні, лише деяким вдалося створити велике виробництво. 

Через незначні обсяги видобутку його здійснювали примітивними засобами, без дотримання техніки безпеки, унаслідок чого траплялося чимало нещасних випадків. Більшість робітників становили українські селяни з околиць, меншість — польські селяни, які в пошуках заробітку наймалися до Борислава. 

Борислав перетворився на велике промислове поселення, яке, однак, мало нагадувало місто. Натомість як місто швидко розвивався сусідній Дрогобич, де містилася нафтопереробна промисловість і були розташовані адміністративні осередки великих фірм.

Ситуація змінилася в 1900-х роках, коли до цього району прийшов великий західний капітал, у зв’язку з чим запровадили глибинне буріння. За короткий час західні підприємці витіснили дрібних єврейських, а замість сезонних робітників почав формуватися промисловий робітничий клас, який у 1904 році провів перший масовий страйк. 

Прибутки з нафти й озокериту не залишилися в краї: вони перекочували на банківські рахунки західних фірм. Жахливі умови праці й побуту робітників описали Степан Ковалів (зокрема, у збірці «Образки з галицької Каліфорнії») й Іван Франко (у повістях й оповіданнях із «Бориславського циклу»).

Автори: Ігор Цеунов, Валентина Мержиєвська

Уперше гетьман Богдан Хмельницький звернувся до царя Олексія Михайловича із закликом взяти Україну під свою «високу руку» у листі від 8 червня 1648 року. Утім, жодного натяку на «возз’єднання» лист не містив. 

Перше звернення

Приводом для письмового звернення до царя стала інформація з перехопленої кореспонденції царських воєвод із брацлавським воєводою Адамом Киселем, де йшлося про готовність московської сторони вже найближчим часом вислати на українські землі війська, щоби придушити виступ повсталого козацтва. Правовою підставою для такої інтервенції слугувала таємна угода між Москвою та Варшавою 1646 року, за якою сторони зобов’язувались надавати одна одній військово-політичну допомогу у разі нападу на якусь із них Кримської Орди. Щойно влада Речі Посполитої довідалася, що навесні 1648 року на українські землі ввійшли союзники повсталих козаків — перекопські татари, вона, покликаючись на цю норму, звернулася до Москви по військову допомогу. 

Прагнучи запобігти втручанню царських військ у конфлікт, гетьман у листі до Олексія Михайловича повідомляв про причини повстання, змальовував успіхи козаків у боях зі шляхтою та коронними військами, та навіть ставив питання про військову допомогу Москви повстанцям, акцентуючи увагу на одновірності козаків і московських людей. Ба більше, висловлював бажання побачити «православного християнського» монарха на польському престолі — аби «ляхом і нам паном і царем был». 

Але чи було це свідченням прагнення приєднати українські землі до Московської держави? Аж ніяк. Насправді висловлене побажання вповні вписувалось у контекст елекційної боротьби, що розгорнулися на теренах Речі Посполитої після смерті в травні 1648 року короля Владислава ІV. Козацтво, сприймаючи себе повноправним лицарським станом Речі Посполитої та намагаючись реалізувати своє законне право висувати претендентів на вакантний трон, шукало кандидата, який, по-перше, зміцнив би королівську владу в державі й тим самим унеможливив прояви магнатського всевладдя і беззаконня, по-друге, гарантував би Війську Запорозькому дотримання його давніх прав і вольностей, а по-третє, припинив би утиски православної Церкви представниками римо-католицького кліру і світськими можновладцями. Із такої перспективи Хмельницький і розглядав кандидатуру царя. Що цікаво, лист водночас містив і чітко артикульовані погрози: якщо царська влада не прислухається до прохань про допомогу, то гетьман «із усією Кримською Ордою, об’єднавшись, буде воювати твою, государеву, окраїну». Допомоги влітку 1648 року Москва Хмельницькому не надала, але й утрималась від інтервенції на українські землі.

Друге звернення

Наступну спробу заручитися військовою допомогою царя в боротьбі з Річчю Посполитою Хмельницький чинить на початку 1649 року, вперше скерувавши до Москви свого посла — полковника Силуяна Мужиловського. Стати посередником у налагодженні контактів з царською владою зголосився єрусалимський патріарх Паїсій, котрий і порушив перед Олексієм Михайловичем питання щодо переходу України під царську протекцію, наголошуючи на одновірності сторін і загрозі православ’ю від подальшого зближення Війська Запорозького з мусульманським світом унаслідок союзницької допомоги Кримського ханства. Власне, глибоке символічне значення — саме в контексті розігрування карти конфесійної єдності сторін — мав і вибір Хмельницьким кандидатури першого українського посла до Москви. Адже полковник Мужиловський доводився сином відомого церковного діяча Андрія (після постригу Анатолія) Мужиловського — слуцького протопопа, згодом ієромонаха Києво-Печерського монастиря, визначного полеміста та сподвижника київського митрополита Іова Борецького, котрий самовіддано боровся з наслідками Берестейської унії й котрого саме в такій іпостасі добре знали в Москві.

Проте внутрішня нестабільність у Московській державі, її неготовність до війни з Річчю Посполитою, а також певна недовіра до українського козацтва, що брало активну участь у походах польських військ на російську територію в Смутні часи й під час московсько-польських війн, зумовили прохолодне ставлення царя до цих пропозицій. Відтак у стосунках із козацькою державою царський уряд обмежувався моральною підтримкою та незначною економічною допомогою. Після поразки козацького війська під Берестечком 1651 року розглядалась можливість переходу Війська Запорозького під зверхність Олексія Михайловича, але без території й за умови розселення козаків на підвладних цареві землях. 

Переяславська рада

Лише в середині 1653 року, коли українська сторона провадила інтенсивні переговори з турецьким султаном щодо умов переходу під його зверхність, уряд Олексія Михайловича наважився взяти Україну під свою протекцію та, відповідно, вступити у війну проти Речі Посполитої. Ухвалене оточенням царя рішення легітимізували постанови спеціально скликаного з цього приводу Земського собору, що відбувся 1 жовтня 1653-го. Мотиви звернення української сторони по допомогу на соборі були представлені у площині релігійних переслідувань православних християн у Речі Посполитій. А ось аргументація взяття України під «високу царську руку» в соборних рішеннях уже містила апеляцію до аргументів політичної доцільності — небезпеку переходу України під протекцію турецького султана («чтоб их не отпустить в подданство турскому салтану или крымскому хану»).

В Україні цей акт проголосили за участі царського представника — боярина Василя Бутурліна — в Переяславі 8 січня 1654 року. Попереднє обговорення умов царської протекції над Україною відбулося 9–10 січня; остаточне ж узгодження політико-правових основ переходу — 13–21 березня, за особистої участі Олексія Михайловича. Українську делегацію на переговорах очолювали переяславський полковник Павло Тетеря і генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний. Межі їхньої компетенції окреслювала посольська інструкція, що постала за результатом старшинських нарад, які Хмельницький відбув спочатку в Чигирині, а згодом у Корсуні в середині лютого 1654-го. 

Березневі статті

Проєкт, який гетьман завізував 17 лютого, містив 23 статті. Найголовніші з них декларували ідею зовнішньої незалежності Гетьманату, що насамперед проявлялась у праві вільно обирати гетьмана — главу держави, керівника уряду й головнокомандувача українського війська. Крім того, за козацькою Україною зберігалося право зовнішньополітичних зносин з іноземними державами (якби під час цих зносин з’ясовувалися відомості, що зачіпають інтереси царя, гетьманський уряд брав на себе зобов’язання інформувати про це Москву). Окремо декларувалася недоторканість внутрішнього устрою Війська Запорозького, непорушність прав і привілеїв цілого українського населення та окремих його соціальних станів і груп. Москва мала надати військову допомогу проти Польщі й сприяти у втриманні від війни Кримського ханства. За це гетьманський уряд визнавав царя своїм сюзереном і зобов’язувався сплачувати фіксовану щорічну данину, як це робили правителі Трансильванії, Молдавії і Волощини на користь султана.

Ознайомившись із пропозиціями української сторони, Олексій Михайлович скликав боярську думу, на засіданні якої щодо кожного пункту було ухвалено резолюцію за формою: «Государ указал и бояре приговорили». Пропозиції уряду Хмельницького було здебільшого схвалено — однак не всі. 

По-перше, негативну відповідь отримали фінансові пропозиції. Гетьман волів сплачувати цареві за покровительство та військову допомогу певну сталу щорічну данину, а от Олексій Михайлович хотів, аби всі податки з української людності формально збиралися на його ім’я й під контролем його представників, а вже з царської казни виділялися на утримання війська й козацької адміністрації, зовнішньополітичну діяльність тощо. 

Ще одна негативна резолюція стосувалася самої зовнішньої політики. Гетьман волів бути абсолютно вільним у справі відправки своїх чи прийому чужих послів при своєму дворі. Тим часом уряд Олексія Михайловича наказав інформувати про прибуття тих посольств, що мають на меті «добрі» помисли щодо царя, та затримувати тих, хто прибув зі «злими». До останніх апріорі було зараховано весь дипломатичний корпус Речі Посполитої та Османської імперії, із якими Хмельницький без відповідного царського указу не мав права контактувати. 

Крім того, московська сторона детально аргументувала відмову від виплати козакам царського жалування — мовляв, і так доводиться дуже багато витрачатися на підготовку до війни з Польщею.

19 березня українська делегація відбула прощальну аудієнцію в царя, а за тиждень дяки Посольського приказу врешті завершили підготовку фінальних документів московських переговорів. Остаточно відредагований текст угоди складалася з одинадцяти статей (їх згрупували тематично) й отримав у історичній літературі за часом своєї появи назву «Березневі статті 1654 року». Договір був виготовлений у двох примірниках, але безслідно зник — як в українському, так і в російському варіанті. Нині в архіві Посольського приказу в Москві зберігається лише чернетка, з якої начисто переписувався текст угоди. Саме з неї зроблено відомі публікації тексту договору. Зникнення ж оригіналу залишило історикам неозоре поле для гіпотез, на підставі яких нерідко з’являються й свідомі спекуляції.

Автор: Віктор Горобець

Генеральна військова рада була вищим розпорядчим органом Гетьманщини. Генетично інститут пов’язаний із військовими радами, що функціонували на Запорозькій Січі й уособлювали центральну цінність у структурі воєнної демократії запорозької спільноти — поняття колективної волі. 

Функції ради

Інститут військових рад, пересаджений на ґрунт гетьманської України внаслідок Козацької революції, спершу не зазнав суттєвих змін і діяв у формі прямого волевиявлення всіх без винятку повноправних представників козацької спільноти. На розгляд Генеральної військової ради виносили всі найважливіші питання функціонування держави: укладення миру й проголошення війни, виступ у похід, обрання гетьмана й генеральних старшин, обговорення умов міжнародних договорів тощо. Як і на Січі, раду в Гетьманщині скликали барабанним дробом, за порядком наглядали військові осавули, а головував на ній гетьман. 

Та що складнішим ставало державне життя, то виразніше інститут Генеральної військової ради виявляв вади: як зумовлені охлократичними схильностями учасників, так і пов’язані з неналежною ефективністю в розв’язанні важливих нагальних питань, які потребували фахового обговорення. Тож на початку 1650-х років гетьман Богдан Хмельницький відмовився від скликання Генеральної військової ради, перенісши розгляд нагальних проблем на засідання більш ефективних старшинських рад. 

Коли існувала необхідність додатково легітимізувати постанови гетьмана і генеральних старшин, значення загальної ради посилювалося. Щоправда, нерідко її використовували не для пошуку рішень, а щоб узаконити вже готові постанови волею представників усієї козацької спільноти. З останньої чверті XVІІ століття за Генеральною радою збереглися функції лише обрання гетьмана та затвердження умов договорів із Російською державою (так званих гетьманських статей). 

Участь у раді

Найширшого представництва досягали ради, скликані в козацькому таборі під час військового походу всього Війська Запорозького. Однією з найбільш масових була Генеральна рада під Ніжином 1663 року, в роботі якої брали участь «сорок тисяч і больши» осіб. Утім, переважно практикувалося запрошення на раду делегатів від полків: «усіх полковников и козаков чолнійших», «всю старшина і виборних Війська Запорозького козаків і міщан», «полковників і сотників усіх полків, а з усяким сотником черні чоловік з 20» або ж «сотників і черні у полковників чоловік по десять і менше». У квітні 1672 року, готуючись до обрання на гетьманство наступника Дем’яна Ігнатовича, старшина постановила надалі на виборчих радах бути лише «полковником, сотником и старшині войсковой и начальным людем, всего войска не собирая». Тому, скажімо, при обранні на гетьманство Івана Мазепи участь у Коломацькій раді 1687 року взяло близько двох тисяч козаків — тимчасом як до Кримського походу (під час якого й відбувалася рада) було залучено не менше п’ятдесяти тисяч. 

До середини ХVІІ століття до участі в роботі генеральних рад допускали тільки представників козацького стану. Та соціальний склад учасників значно змінився мірою того, як Військо Запорозьке перебрало на себе функції політичного народу всієї України. Уже з часів Івана Виговського на ради почали обов’язково запрошувати київського митрополита, єпископів, архімандритів й ігуменів найбільших православних монастирів, а також найбільш впливових представників білого духовенства, переважно протопопів полкових центрів Гетьманщини. Для розгляду «войскових і градцких діл к потановленню статей» залучали й «виборних міщан». Інтереси міст на радах зазвичай представляла міська адміністрація — війти, бурмистри, райці, лавники, писарі. 

Гострою проблемою суспільно-політичного життя України другої половини ХVІІ століття стала участь у Генеральних радах запорозьких козаків. Претензії Коша на збереження свого політичного лідерства, утвердженого в першій половині століття, виливались у вимогу обов’язкової участі повноважних представників січового товариства в роботі Генеральних рад у Гетьманщині. Натомість старшина Гетьманщини наполягала на тому, що козаки, котрі «із Запорожья пришед, должни в свої полки розойтитца», і лише в складі делегацій відповідних городових полків претендувати на участь у радах.

А ось у чому козаки і старшина були суголосні, то це в тому, що для легітимності ради у її роботі неодмінно мусили брати участь представники всіх козацьких полків Гетьманщини. Тож, наприклад, неправомочність елекції Якима Сомка на Козелецькій раді 1662 року його опоненти аргументували тим, що у виборах не брали участь Полтавський, Зіньківський і Миргородський полки — «яка ж то повна рада, якщо половина обирала, а друга половина не обирала Якима Сомка в гетьмани».

Заходи, спрямовані на обмеження кола учасників ради й допущення на неї лише старшини й виборних («чолнійших») козаків, об’єктивно сприяли її трансформації з інституту прямого волевиявлення в установу представницьку. Утім, через авторитарні схильності окремих гетьманів занепадав інститут ради як такий — і загальної, і вужчої старшинської. 

Конституція Пилипа Орлика

Енергійну спробу реанімувати роль і значення Генеральної військової ради у розв’язанні державних справ зробили творці Конституції 1710 року, узаконивши положення, за яким гетьман мав тричі на рік — на Різдво, Великдень і на покрову Пресвятої Богородиці — скликати її, виносячи на розгляд найважливіші питання політичного й соціального життя Гетьманату. Важливо, що це було не право, а обов’язок реґіментаря — на гетьмана покладали зобов’язання «нічого, без… ради, приватною своєю владою, не зачинати, не установляти и в скуток не приводити». 

Конституція передбачала, що участь у Генеральних радах братимуть, крім гетьмана і генеральної старшини, ще й полковники, полкова старшина і сотники, а також з усіх полків «генеральні радці». Зважаючи на виняткову роль Запорозької Січі у подіях збройного виступу гетьмана Мазепи проти Москви 1708–1709 років, окремо було наголошено на обов’язковій участі в засіданнях ради представників низового козацтва. Участь у роботі рад запрошених спеціальних гетьманським «ординансом» старшин і козаків знов-таки була не лише правом, а й обов’язком: «Послы міютъ и повинни будуть, за присланьем к себі от Гетмана ординансу, прибувати, ничого назначеного термену не ухибляючи». 

Автори Конституції навіть закріпили в документі своєрідний кодекс «депутатської честі», закликаючи послів «о том всім благосовістно, без жадного, приватного свого і чужого порядку, респектові, без душегубной зависти и вражды, совітовати». 

Автор: Віктор Горобець

Переяславська рада — козацька рада, яку скликав гетьманський уряд Богдана Хмельницького 8 січня 1654 року, щоби проголосити акт переходу Війська Запорозького (української козацької держави) під зверхність московського царя Олексія Михайловича. Вона була епізодом у процесі оформлення військово-політичного союзу Гетьманщини з Московською державою, що згодом в радянській науці й офіційній ідеології був окреслений як «возз’єднання українського народу з братнім російським народом». 

Зміна планів

Скликанню Переяславської ради передували переговори гетьмана Богдана Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського та переяславського полковника Павла Тетері з главою московської делегації боярином Василем Бутурліним, що відбулися 7 січня 1654 року. Узгоджена під час них процедура проголошення переходу Війська Запорозького під «високу руку царя» не передбачала скликання Генеральної військової ради: українська сторона мала обговорити доцільність прийняття царської протекції на старшинській раді. Після цього Бутурлін мав оприлюднити адресовану гетьману та всьому Війську Запорозькому грамоту Олексія Михайловича, а старшина — обговорити її зміст і присягнути на вірність цареві в соборній церкві Переяслава. 

Скликати козацьку раду з розширеним складом учасників  постановили вже під час старшинської ради, що розпочалася вранці 8 січня. Загальну раду призначили на другу по полудні того ж таки дня. Щоправда, Військо Запорозьке після завершення виснажливої Жванецької кампанії 1653 року було розпущене по домівках, тож долучитися до зібрання реально могли лише ті старшини й козаки, які або супроводжували Хмельницького в його поїздці до Переяслава, або мешкали в Переяславі чи околицях. Тож достеменно відомо, що в роботі Переяславської ради взяли участь полковники Переяславського, Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Білоцерківського, Київського, Чернігівського, Ніжинського, Прилуцького, Миргородського та Полтавського полків, а відсутніми були брацлавський, уманський, кропивнянський, кальницький і паволоцький полковники. 

Загалом на раді було близько двохсот старшин полкового і сотенного рівня, а рядових козаків — обмаль. Скажімо, до списків козаків, які 8 січня склали присягу цареві, було занесено лише одного безурядового козака з Чигиринського полку, трьох –– із Канівського, чотирьох –– із Корсунського і жодного — з Уманського, Паволоцького і Кальницького полків. Тому вважати Переяславську раду Генеральною військовою радою можна хіба з певними застереженнями.

Перебіг

З опису Переяславської ради, який за наказом Бутурліна склали російські приказні дяки, відомо, що на її початку до присутніх звернувся з промовою гетьман Хмельницький, нагадавши всім про трагічні перипетії боротьби з Польщею, а також змалювавши можливі — відверто невтішні — перспективи політичного розвитку України під протекцією турецького султана, кримського хана чи польського короля. Натомість він у доволі привабливих барвах змалював переваги зверхності одновірного московського монарха, принагідно повідомивши присутнім, що до Переяслава саме прибула його повноважна  делегація. Адже, попри широко представлені в літописах і відображені у мистецьких творах (наприклад, картині Михайла Хмелька «Навіки з Москвою») сюжети про перебування на раді царського посольства, представництво Бутурліна обмежувалося лише таємними вивідувачами, посланими збирати інформацію. Заклики Хмельницького прийняти зверхність царя не викликали заперечень в учасників ради — навпаки, вони доволі одноголосно висловили підтримку. Після ради гетьман і старшина відвідали главу московської делегації, котрий ознайомив їх зі змістом царської грамоти й виголосив власну промову. 

А ось процедура приведення керівництва Війська Запорозького до присяги Олексію Михайловичу в соборній церкві Переяслава засвідчила принципові відмінності в політичній культурі сторін і виявила концептуальні розбіжності в баченні характеру вже проголошеного союзу. Зокрема, козацька старшина розраховувала на те, що складена присяга на вірність цареві отримає логічне продовження в складеній від імені Олексія Михайловича присязі московських послів щодо непорушності прав і привілеїв Війська Запорозького (як це практикували у відносинах короля Речі Посполитої та шляхти). Бутурлін, покликаючись на брак відповідних повноважень і нетиповість таких дій для політичної практики Московської держави, відмовився виконувати вимогу української сторони — і тоді Хмельницькому довелося, залишивши царську делегацію в храмі, уже втретє впродовж 8 січня скликати козацьку раду, цього разу за участі лише вищої козацької старшини. 

Негативна реакція старшини на факт однобічної присяги, виявлена в ході дебатів з цього приводу, змусила гетьмана через полковників Григорія Лесницького і Павла Тетерю ще раз спробувати схилити царського посла до задоволення вимоги української сторони. Однак і цього разу Бутурлін, покликаючись на самодержавний характер влади московського монарха, відмовився це зробити. Утім, він запевнив  старшину в непорушності царського слова, зокрема гарантій дотримання прав і вольностей Війська Запорозького. Гостра потреба залучити Московську державу до антипольської коаліції спонукала українське керівництво погодитися на такий варіант. Присяга вірності, яку принесли гетьман і вища козацька старшина, а також передача від московської делегації Хмельницькому царського прапора, булави, ферязі й боярської шапки знаменували завершення процедури переходу України під зверхність царя.

Наслідки

Упродовж наступних двох днів відбувалися переговори гетьманського уряду з представниками царя щодо характеру відносин Гетьманщини з владними інститутами Московської держави. Остаточно політико-правовий статус Гетьманщини було визначено в березні 1654 року під час московського раунду переговорів і закріплено в так званих Березневих статтях.

Наголошуючи в описі подій, у результаті яких Україна перейшла під зверхність царя, на Переяславській раді 8 січня 1654 року, історики й ідеологи намагалися надати актові міждержавної військово-політичної співпраці характеру всенародного волевиявлення до «возз’єднання» двох народів та, відповідно, притлумити значення інших важливих аспектів цього процесу (насамперед договірного характеру акту визнання козацтвом влади царя), зокрема непорозумінь і конфліктних ситуацій, які виникали під час принесення присяги. Із другого боку, повне ігнорування Переяславської ради чи зосередження суто на її нелегітимності — це прояви намагання штучно применшити роль переяславських подій 1654 року в історії України та всієї Центрально-Східної Європи.

Автор: Віктор Горобець

Політико-правовий статус Гетьманщини в Московській державі / Російській імперії визначали так звані гетьманські статті — документи міжнародно-правового та державно-правового змісту, що впродовж другої половини XVII й у XVIII столітті окреслювали засади українсько-російських відносин, прерогативи гетьмана й устрій Української козацької держави. 

Гетьманські статті

Уперше гетьманські статті — так звані Березневі статті або статті Богдана Хмельницького — було укладено в Москві у березні 1654 року. Підставою для них стали, по-перше, переговори царського уповноваженого Василя Бутурліна з гетьманським урядом Богдана Хмельницького, що відбулись у Переяславі 9–10 січня 1654 року, а по-друге, переговори послів Війська Запорозького Павла Тетері і Самійла Богдановича-Зарудного з керівництвом Посольського приказу — 13–21 березня в Москві. 

Згідно з нормами цих статей, політико-правовий статус Гетьманщини у відносинах із царською владою вповні відповідав критеріям політичної автономії: козацька держава зберігала в непорушності політичний, соціальний, адміністративний і господарський устрій, власну модель судочинства, а також можливості реалізації власної внутрішньої та зовнішньої політики (крім відносин з польським королем і турецьким султаном). Залежність від царя була суто номінальна й передбачала публічне визнання зверхності династії Романових над Україною й певне узгодження напрямів зовнішньополітичної діяльності.

Статті 1654 року стали базовими для розробки наступних договірних документів, які впродовж другої половини XVII століття укладав кожен новообраний гетьман (крім Івана Виговського 1657 року): Юрій Хмельницький — Переяславські статті 1659 року, Іван Брюховецький — Батуринські статті 1663-го, Дем’ян Ігнатович (Многогрішний) — Глухівські статті 1669-го, Іван Самойлович — Конотопські статті 1672-го, Іван Мазепа — Коломацькі статті 1687-го. Іноді гетьманські статті укладали, щоб зафіксувати принципово нові політичні чи міжнародні обставини: наприклад, Переяславські статті 1674 року царська влада уклала з гетьманом Самойловичем, щоб легітимізувати взяття Правобережної України під гетьманську булаву лівобережного правителя, а Московські статті гетьмана Брюховецького 1665 року встановлювали якісно новий рівень залежності гетьманату від російського монарха.

Взаємодія з імперією

Укладенню гетьманських статей зазвичай передувала підготовча робота, спрямована на узгодження позицій сторін. Зазвичай проєкт майбутніх статей подавала українська сторона (найвідоміші в історичній літературі українські проєкти — статті Богдана Хмельницького 17 лютого 1654 року та Жердівські статті Юрія Хмельницького 1659-го). Уповноважені представники царя, проаналізувавши подані пропозиції, погоджувалися, відкидали запропонований варіант або коригували його зміст. У вироблені умов гетьманських статей 1654-го безпосередню участь брав цар Олексій, а надалі інтереси монарха представляли його уповноважені особи. 

Щодо так званих Нових статей Юрія Хмельницького (частини гетьманських статей 1659 року — Переяславських) ініціатива виходила від московської сторони, та й загалом вони мали форму не двостороннього договірного акту, а указу-пожалування царя. Так само уряд Олексія Михайловича знехтував звичною процедурою вироблення гетьманських статей під час підготовки Московських статей 1665-го, запропонувавши на підпис Брюховецькому варіант, узгоджений із його опонентом єпископом Методієм. 

Обмеження автономії

Нові гетьманські статті зазвичай були кроком до подальшого обмеження автономії Гетьманщини на користь царської влади. Наприклад, Переяславські статті 1659 року забороняли зовнішньополітичну діяльність (гетьман хіба що міг підтримувати дипломатичні зноси з іноземними правителями за дорученням царя) і надання без відповідного царського дозволу військової допомоги сусіднім правителям, а водночас містили вимоги бути готовим до походу за царським наказом і делегувати частини адміністративних повноважень царським воєводам, котрі вводились на чолі військових залог до стратегічно важливих українських міст; вони також надавали частині козацької старшини адміністративний і судовий імунітет стосовно гетьманської влади. Усі ці нововведення трансформували політичну автономію в адміністративну. 

Ще радикальнішими були обмеження Московських статей 1665 року: вони передбачали виведення з-під влади гетьмана й передачу під владу царських воєвод всього некозацького населення Гетьманщини, понижуючи тим статус автономії з адміністративної до соціальної (лише для одного стану — козацтва).

Винятком із загальної тенденції стали тільки Глухівські статті 1669 року, коли після спроб запровадити інкорпораційні за змістом Московські статті 1665-го і вибуху на цьому ґрунті 1668 року антимосковської війни на Лівобережжі України царська влада мусила повернути гетьманату значну частину відібраних раніше автономних прав, реанімувавши по суті дух Переяславських статей Юрія Хмельницького, — тобто відновити адміністративну автономію. 

Історично останніми гетьманськими статтями, укладеними за традиційною формою, стали узгоджені при обранні на гетьманство Івана Мазепи Коломацькі статті 1687 року. Загалом вони підтверджували за гетьманатом статус адміністративної автономії, але вкотре звужували її межі. Чи не найсуттєвішим нововведенням до Конотопських статей стало скасування норми Глухівського договору про обов’язкову присутність представників Війська Запорозького на тих мирних російсько-польських переговорах, де йтиметься про українські справи. Іншим, не менш важливим, доповненням була норма, що унеможливлювала територіальне розростання Гетьманату (цього прагнув гетьманський уряд Дем’яна Ігнатовича). До редакції 1687 року за наполяганням фактичного глави царського уряду князя Василія Ґоліцина внесли норму, яка обмежувала право гетьмана орудувати земельними ресурсами Гетьманату, вивівши з-під його юрисдикції землі та угіддя, надані приватним особам відповідними царськими указами. Українському реґіментареві відтепер законодавчо забороняли призупиняти дію будь-яких правових актів російського уряду на території його реґіменту. Симптоматичною з огляду на входження України під корону Романових стала поява в тексті договору й норми, що вказувала на потребу тіснішої злуки «малоросіян» і «великоросів» на побутовому рівні, що мало забезпечити й політичну інтеґрацію: «народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением», щоб були під однією царською державою «обще, яко единой християнской веры и никто б голосов таких не испущал, что Малороссийский край — гетманского регименту, а отзывались бы единогласно: “Их царского пресветлого величества самодержавной державы гетман и старшина и народ малороссийский обще с великороссийским народом”».

Відмова царя від статей

Після антиросійського виступу гетьмана Івана Мазепи 1708 року під час обрання на гетьманування Івана Скоропадського Петро І відмовив українській стороні в укладенні традиційних гетьманських статей, мотивуючи своє рішення складністю воєнної ситуації й обіцяючи повернутися до питання в майбутньому. Проте й після завершення воєнної кампанії 1708-1709 років дозволу на укладення нового договору Петро І не надав. Натомість у своїй політичній діяльності виявляв повне нехтування положеннями, що впродовж другої половини XVІІ століття входили до всіх гетьманських статей, бувши базовими нормами двосторонніх українсько-російських відносин. 

Квінтесенцією такою політики стали реформи 1722–1725 років, коли в Україні було загалом ліквідовано інститут гетьманства. Після реставрації інституту гетьманства (1727) новообраний гетьман Данило Апостол спробував реанімувати практику укладання гетьманських статей, але подані ним пропозиції уряд Петра ІІ розглянув не на офіційному рівні, а як приватну справу гетьмана, сформувавши свої резолюції у так званих «Рішительних пунктах» 1728 року. Формально гетьманські статті діяли аж до ліквідації інституту гетьманства 1764 року, але вже не як політико-правовий документ, а лише як символ добровільності входження України під владу російських монархів.

Автор: Віктор Горобець

Характерною особливістю адміністративного устрою Гетьманщини було те, що він дублював іррегулярну структуру козацького війська, а окремі його структурні одиниці — полки, сотні, курені — відтворювали ієрархії відповідних бойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізацію козацького стану та злагодженість його бойових дій. 

Полковий устрій

Така модель державної організації не була козацьким новотвором: подібними засадами переважно й послуговувались у середньовічних і ранньомодерних державах, щоб оперативно мобілізовувати збройний люд. В організації повітово-воєводської структури Великого князівства Литовського й Корони Польської також був застосований мобілізаційний принцип, коли шляхта певного повіту під час війни формувала окрему хоругву посполитого рушення. Новаційний же підхід козацької моделі полягав у тому, що полки і сотні мали значно менші території, ніж воєводства і повіти Речі Посполитої, — скажімо, на теренах одного лише Київського воєводства постало ціле гроно полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Паволоцький, Корсунський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Полтавський, Миргородський, певний час – Овруцький і Чорнобильський. Відповідно, накази центрального уряду швидше доходили до місцевих урядників, а мобілізаційні заходи відбувались оперативніше. 

Поступово адміністративна структура Гетьманщини змінювалася: одні полки існували короткий час, другі то зникали, то знову з’являлися, терени третіх поділялися на декілька одиниць. Загалом у перші десятиліття існування козацької держави кількість полків коливалася, за різними даними, від 20 до 35. Наймасштабнішою для полково-сотенної структури була втрата 1676 року, коли після падіння правобережного Гетьманату Петра Дорошенка зникли Білоцерківський, Брацлавський, Корсунський, Канівський, Могилевський, Паволоцький, Вінницький, Уманський, Черкаський та Торговицький полки. У процесі колонізаційної діяльності правобережного козацтва, очолюваного Семеном Палієм і його соратниками, упродовж 1684–1685 років на Правобережжі було відновлено Фастівський і Богуславський полки, згодом — Корсунський і Брацлавський, а вже на початку ХVІІІ століття — Чигиринський, Уманський і Могилевський. Щоправда, ці полки не ввійшли до складу Гетьманщини, яка тоді охоплювала лівобережні терени, — тут існувало десять полків: Київський, Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, Стародубський, Прилуцький, Гадяцький, Лубенський, Миргородський і Полтавський.

Територія і населення полків

Адміністративними центрами полків зазвичай були найбільші та найкраще укріплені міста й містечка полку, від назв яких і походила назва адміністративної та військової одиниці. Утім, іноді полковники — самостійно чи з наказу гетьмана — обирали місцем свого резиденування й інші населенні пункти полку. Зокрема, центр Київського полку містився то в Гоголеві, то в Острі, то в Козельці. Полковник Дмитрашко Райча, отримавши восени 1667 року уряд у Переяславському полку, переніс резиденцію з Переяслава до Баришівки. У Миргородському полку полковим містом спочатку був Миргород, але згодом Данило Апостол облюбував для полкового адміністрування містечко Сорочинці, що за 25 кілометрів від Миргорода, яке й стало полковим центром і родинною резиденцією Апостолів. У Полтавському полку за урядування Василя Кочубея роль полкового центру відігравало село Диканька, а лубенський полковник Андрій Маркович переніс полковий центр з Лубен до Ромен.

Полки були неоднорідні як за площею, так і за посполитим населенням. Скажімо, «старі» полки — Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський та Білоцерківський — мали площу 2-3 тисячі квадратних кілометрів, натомість полки, що постали в роки Козацької революції, були значно більшими: Київський — 20 тисяч, Ніжинський — понад 30 тисяч квадратних кілометрів. А от щодо кількості населення ситуація була протилежною: якщо до компуту Ніжинського полку 1649 року було записано лише 991 козаків, а Чернігівського — 997, то Корсунський полк об’єднував у своїх лавах аж 3472 реєстровців, а Чигиринський — 3222. 

Так само неспівмірною була кількість сотень у полках. Якщо у Чернігівському полку, згідно з реєстром 1649-го, було вісім сотень, то у Брацлавському — 22, а в Білоцерківському — 23. Значно різнитися могли також кількості козаків і посполитих, що їх населяли: якщо Роменська й Лохвицька сотні Миргородського полку чи Стародубова сотня Канівського полку налічували 300 осіб, а сотня Гладченка в Миргородському полку — майже 400 вояків, то Ситницька сотня Корсунського полку мала тільки 48, Микитина сотня Черкаського полку — 50, а полкова сотня Київського полку — взагалі 8 осіб. Звісно, з плином часу кількість козаків у сотнях змінювалася, іноді — значно, та подолати очевидні диспропорції в кількісному співвідношенні населення сотень так і не вдалося. Наприклад, за результатами перепису кількості козацьких дворів Полтавського полку 1732 року кількість козацьких дворів в Орлянській сотні становила 93, у Переволочанській і Китайгородській — 84, а в Маяцькій — лише 72; тим часом Білицька сотня налічувала 411 дворів, Кобеляцька — 588, Перша полкова – 783, а Друга полкова — аж 799. 

Джерела фіксують не одну ініціативу місцевих мешканців і представників старшинських корпорацій щодо передачі населеного пункту або сотні зі складу одного полку до іншого. Причинами подібних прохань могли бути як прагнення покращити владну комунікацію, так і конфлікти з полковими старшинами. На потребу оптимізації сотенного поділу вказує хоч би приклад з облаштування Ніжинського полку, де села Хотинівка і Ліхачов Олишківської сотні були розташовані серед поселень Мринської сотні.

У ХVІІІ столітті зростання чисельності козацького товариства породило практику поділу певних сотень (переважно розташованих у полкових центрах, але не лише) на декілька окремих. На початку 1740-х років існували плани поділу всіх сотень Гетьманату, що вдвічі збільшило б кількість сотенних урядів. Ба більше, у середині листопада 1742-го задум реалізували — але невдовзі його скасував сенат.

Адміністративні центри сотень розташовувались у містах і містечках, часом у великих селах. У великих козацьких центрах, переважно в полкових містечках, була не одна, а дві, три й більше сотень. Їхні назви переважно походили від назви населеного пункту, де містився сотенний центр. Але інколи назва сотні могла походила й від прізвища чи (рідше) імені сотника чи засновника. Така практика переважно характерна для ранніх десятиліть козацької держави, але іноді її рудименти траплялись і в 1720-х роках. Коли ж у якомусь місті було декілька сотень, то їх нумерували: наприклад, Перша Ніжинська, Друга Ніжинська, Третя Ніжинська.

Сотні й курені

Не в усіх нижчих адміністративних одиниць Гетьманщини були рівні права. Скажімо, у ХVІІІ столітті особливий статус мала Глухівська сотня — адже у Глухові містилися резиденція гетьмана, Генеральна військова канцелярія і Генеральний військовий суд. За таких умов Глухівська сотня не перебувала під юрисдикцією ніжинського полковника, а підпорядковувалась суто глухівському сотнику, статус якого помітно вирізнявся з-поміж інших. Перед цим подібний статус мали очільники сотень з інших гетьманських резиденцій — Чигирина, Гадяча та Батурина (щоправда, тоді він не був належно формалізований).

Особливим статусом були наділені й так звані засеймські сотні Ніжинського полку — Новомлинська, Кролевецька, Коропська, Воронезька, Глухівська та Ямпольська, які формували в тілі полку автономний анклав. Після того як за наказом Петра І восени 1708 року  гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, козаки засеймських сотень не підлягали владі полковника. У походах із них формували особисту гетьманську охорону (своєрідну лейб-гвардію гетьмана), а ще вони «непремінно» супроводжували Генеральну військову артилерію, забезпечуючи їй захист і належне спорядження. У роки першої реставрації гетьманства Данило Апостол видав спеціальний універсал (1727), яким підтверджував особливий статус козаків засеймських сотень, беручи їх «по прежнему под бунчук»; командиром їхнім став колишній глухівський сотник і колишній «правитель Генеральної військової канцелярії» (в часи реформ Малоросійської колегії 1724-1727 років). Гетьман наголошував, що ніжинський «полковник до них дела не имеет и до полкового правленія оних не привлекает».

Базовою одиницею козацького устрою Гетьманщини був курінь, сформований із козаків одного великого чи кількох малих сіл. На чолі куреня стояв виборний курінний отаман. Якщо курінь складався з кількох сіл, то козацьку громаду кожного окремого села очолював свій виборний сільський отаман. Якщо в селі, крім козаків, проживало ще й некозацьке населення (особисто вільні посполиті чи міщани), то воно підпорядковувалося обраним зі свого соціального середовища війтам. Якщо ж село повністю або частково перебувало в підданстві державця, то залежна частина мешканців, відповідно, підлягала владі призначеного власником села старости.

Інші адміністративні одиниці

Окрім типової моделі козацького адміністрування, на терени Гетьманщини накладалися й інші локальні мережі. Скажімо, у джерелах паралельно із сотенним поділом інколи трапляється й поділ на повіти (або «уезды») — Ніжинський, Глухівський, Роїнський, Коропський, Биховський, Полтавський тощо. Згадки про них виринають спорадично, тож складно визначити, що саме це була за одиниця: за одними версіями, «повіт» синонімічний до «сотні», за іншими (вочевидь, більш слушними) — це територія, підлегла в судовому відношенні тій чи іншій міській владі. Подеколи синонімом повіту — саме в цьому, судовому, сенсі — слугує історичний термін «дивізія». 

Крім повітів, у джерелах зустрічаємо згадки і про волості, що об’єднували декілька або багато володінь, які належали гетьманам, монастирям чи вищим козацьким старшинам (у пізніші часи — ще й високопоставленим російським сановникам). Волосний поділ був характерним насамперед для півночі Лівобережжя, де, наприклад, Бобовицька, Поповогірська і Лищицька волості належали Києво-Печерському монастирю, а Почепська входила до складу гетьманських володінь. 

Компактно розташовані рангові володіння гетьмана та вищої козацької старшини поєднувались у староства. Їх очолювали призначені за узгодженням з володарями рангових маєтностей старости, котрі не підлягали місцевій козацькій старшині, а підпорядковувалися «маршалку двору рейментарського», якщо мова йшли про володіння гетьмана, та, відповідно, їхнім аналогам у структурі господарювання полковників і генеральних старшин. 

Автор: Віктор Горобець

Державне утворення (самоназва — Військо Запорозьке), що постало на землях Наддніпрянської України в результаті Козацької революції середини ХVІІ століття. 

Полковий устрій і територія Гетьманщини

Стихійна розбудова нового державного утворення розпочалася вже з літа 1648 року, коли повстале козацтво не лише знищувало владні інститути Речі Посполитої на Лівобережжі та Правобережжі Наддніпрянської України, а й запроваджувало нові моделі владної, соціальної та господарської організації. 

В основу нового адміністративно-територіального устрою лягла полково-сотенна модель. Вона давала змогу якнайкраще реалізувати головну на той час функцію козацької держави — військово-мобілізаційну, коли кожний полк як адміністративна одиниця й військовий округ був базою для формування й утримання однойменного полку як бойової структури. У доповнення до реєстрових полків, які існували ще з 1620–1630-х років на півдні Київського воєводства (з центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі, Черкасах, Полтаві й Яблунові), упродовж літа 1648-го постають нові — на Лівобережжі, Чернігівщині й Брацлавщині. Восени аналогічні процеси відбуваються на Правобережжі Київського воєводства, в південно-східній частині Волинського, східній і центральній — Подільського. 

Утім, за умовами Зборівської угоди 1649 року, яку Військо Запорозьке уклало з королем і Річчю Посполитою, кордони Гетьманщини охопили лише терени Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств (на яких існувало 16 полків — 9 правобережних і 7 лівобережних), розташовані ж у Волинському й Подільському воєводствах Барський, Звягельський, Любартівський, Миропільський, Остропільський і Подністровський полки підлягали ліквідації. За умовами Білоцерківського договору 1651 року територія козацької автономії звузилася ще більше, локалізувавшись винятково в межах Київського воєводства. 

У наступні роки успіхи визвольних змагань козацтва дали гетьманському уряду змогу не лише відновити контроль над територіями, визначеними Зборівської угодою, а й значно поширити його на захід, а також на терени Південно-Східної Білорусі. Унаслідок цього постали Волинський, Турово-Пінський, Бихівський (Білоруський) полки. Однак несприятливі міжнародні процеси, поєднані з конфліктами всередині самого козацтва, від кінця 1650-х років призвели до того поступового зменшення територій Гетьманщини. На кінець ХVІІ століття вона обмежувалася теренами Лівобережжя, на яких діяло десять полків: Київський, Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, Стародубський, Прилуцький, Гадяцький, Лубенський, Миргородський і Полтавський. Саме ця структура залишалася майже незмінною аж до 1746 року, коли Катерина ІІ ліквідувала козацьку державність.

Адміністративні центри Гетьманщини (гетьманські резиденції) в різний час містились у Чигирині, Білій Церкві, Гадячі, Батурині, Глухові. Землі Вольностей Війська Запорозького Низового, якими розпоряджався кіш Запорозької Січі, зберігали автономний статус щодо Гетьманщини практично впродовж усієї історії їхніх взаємин.

Козацькі права

Основу мілітарної потуги Гетьманщини становило козацьке військо, яке формувалося за соціальною й територіальною ознаками, а за базовими показниками відповідало критеріям станового ополчення ранньомодерної Європи. 

Служба в козацькому війську (так само, як для шляхти Речі Посполитої участь в посполитому рушенні) була визначальним маркером належності до привілейованої верстви. В обмін на сплачений «податок кров’ю» козацтво отримувало характерний для європейського нобілітету набір прав і привілеїв: звільнення від податків і повинностей, допуск до участі в генеральних, полкових і сотенних радах, різного роду господарські преференції. Зважаючи на іррегулярний характер козацького війська, коли кожен вояк мусив самостійно забезпечувати себе зброєю, кіньми, одягом, спорядженням і харчами, володіння землею на ленному праві й доступ до певних прибуткових промислів були важливою передумовою забезпечення належної боєздатності козацького війська. 

Військові ради

Засади військової демократії, вкорінені в політичних практиках Запорозької Січі, формували й політичну культуру в Гетьманщині — усі найважливіші проблеми обговорювали на загальних військових радах. Питання з життя полку обговорювала полкова рада, сотні — сотенна. Генеральна рада, яка була розпорядчим органом Гетьманщини, опікувалася аспектами, пов’язаними з функціонуванням козацької держави: укладенням миру й оголошенням війни, виступами в похід, обранням гетьмана й генеральних старшин, обговоренням умов міжнародних договорів, визначенням способів поповнення Військового скарбу тощо. 

Із тим, як поступово ускладнювалося державне життя, проступали й вади цього інституту. Ідеться передовсім про вплив охлократичної стихії, а відтак і неефективність ради в розв’язанні важливих питань, які потребували фахового обговорення відповідним чином підготовлених осіб. Тож уже в першій половині 1650-х років Богдан Хмельницький відмовився від скликання загальних військових рад і переніс нагальні справи на засідання більш ефективних старшинських рад. Винятком була скликана 8 січня 1654 року Переяславська рада: тоді постанову старшинської ради про визнання протекції московського царя гетьман вирішив легітимізувати відповідною ухвалою загальної ради. Щоправда, зважаючи на обставини скликання — постанову з цього приводу ухвалили лише за кілька годин до початку ради, тож рядове козацтво не мало можливості прибути на неї, — сприймати її як Генеральну раду можна лише умовно.

У часи гетьманування наступників Хмельницького, коли виникала потреба легітимізувати постанови гетьмана, значення Генеральної ради посилювалось. Але нерідко інститут використовували не як інструмент для пошуку розв’язань, а лише як спосіб публічного узаконення того, що вже раніше ухвалили на старшинській раді. З останньої чверті XVІІ століття, в міру стабілізації суспільно-політичної ситуації в козацькій Україні та втрати гетьманським урядом прерогатив зовнішньополітичної репрезентації, за інститутом збереглися переважно функції гетьманського обрання й затвердження умов договорів із Московською державою (так званих гетьманських статей). Енергійну спробу реанімувати роль і значення Генеральної ради в державному житті Гетьманщини зробили творці Конституції 1710 року, узаконивши положення, згідно з яким гетьман був зобов’язаний тричі на рік — на Різдво, Великдень і на Покрову Пресвятої Богородиці — скликати раду для обговорення найважливіших проблем поточного політичного і соціального життя.

Гетьманська влада й уряд

Гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень: скликав загальну військову (Генеральну) раду або раду старшин, керував ними, брав участь в обговоренні питань й ухвалень рішень рад, організував їхнє виконання, очолюючи козацьку адміністрацію. За його підписом виходили найважливіші розпорядження і накази — гетьманські універсали. Гетьман очолював судочинство Гетьманату й був вищою апеляційною інстанцією. Організовував і керував фінансовою справою. Визначав напрями зовнішньої політики (спільно з Генеральною чи старшинською радою). Очолював військові сили. Мав значний вплив на церковне життя. 

Загалом як верховний правитель гетьман очолював усі соціальні стани та групи козацької України, користуючись правом уставодавства, вищої адміністративної і судової влади: для козаків у ролі прямого глави, а для решти станів — як верховний арбітр. Положення Конституції 1710 року пропонують ідеальну модель гетьманської влади, якій належить зосереджуватися на гарантуванні суб’єктності Гетьманщини, непорушності прав і привілеїв усіх станів держави, територіальної цілісності, конфесійної стабільності в країні (у тогочасному розумінні цього поняття — непорушності прав Православної церкви). 

Уряд, крім самого гетьмана, формували генеральні старшини, кількість і функціональні обов’язки котрих зростали з ускладненням державного життя. Інституційно до категорії генеральних старшин у середині XVІІ століття належали: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний осавул. Іноді уряди генерального судді і генерального писаря посідав не один, а двоє старшин. Уряд же генерального осавула обов’язково посідало кілька осіб (переважно двоє). З останньої третини XVІІ століття до складу гетьманського уряду ввійшли генеральний хорунжий і генеральний бунчужний. 

Коли 1727 року на гетьманство обрали Данила Апостола, було узаконено посаду генерального підскарбія. Згадки про існування цього інституту зустрічались і в часи гетьманування Богдана Хмельницького й Івана Брюховецького, але відтепер він ставав постійим. А ще підскарбіїв мало бути двоє, причому один із них обов’язково призначався з російських чиновників і представляв імперську владу. 

Судова система

Унаслідок Козацької революції систему суддів Речі Посполитої було зруйновано, а судоустрій — максимально спрощено. У процесуальному провадженні домінантних позицій набуло звичаєве право — як у судових інстанціях нижчого рівня, так і судах, наділених прерогативами касаційних проваджень. Але вже з останніх десятиліть XVІІ століття до українських судів (принаймні полкового рівня) активно повертаються відомі в Україні з річпосполитських часів правові кодекси — Литовські статути, Магдебурзьке право, «Саксонське зерцало» — а натомість звужується сфера застосування норм звичаєвого права. Та й судові органи, що тепер формувалися навколо особи гетьмана, полковників, сотників, а також магістратів і ратуш, багато чого запозичили з практик гродського і земського судочинства Речі Посполитої. 

Загалом структура загальностанових судів була тісно пов’язана зі структурою козацького адміністрування. Судові й адміністративні установи Гетьманату мали тотожні ієрархічні рівні: низова ланка, сотенне правління, полкове правління, гетьманський провід. Очільники адміністративних урядів входили до складу судової інстанції певного рівня, ба більше, саме вони їх й очолювали. Центральний рівень формували суд гетьмана, Генеральна військова канцелярія та Генеральний військовий суд. 

Генеральний військовий суд вважали найвищим судом у державі. Його очолювали два генеральні судді, а до участі в засіданнях залучалися генеральні старшини, бунчукові товариші й представники значного військового товариства. Цей суд розглядав переважно земельні спори та цивільні позови, а також апеляції в карних справах. Генеральна військова канцелярія колегіально (гетьман з генеральною старшиною) розглядала апеляції з важливих карних і цивільних справ. Суд гетьмана був найвищою судовою інстанцією, рішення якої формально оскарженню не підлягало.

До місцевих козацьких судів належали: суд сільського отамана (незначні карні та цивільні справи козаків і посполитих), сотенні суди (сотник, писар, підсудки та городовий отаман) і полкові суди (полковник, полкові суддя, старшина, писар, значкові товариші). 

Були ще й станові суди, які не мали стрункої ієрархічної вертикалі й безсистемно слугували такими собі локальними острівцями правосуддя для розв’язання конфліктів і покарання злочинів лише для певних соціальних груп. Передовсім до групи станових судів належали суди для міщан, які поділялися на магістратські (магдебурзькі) й ратушні («мейські»), де суд вершила міська адміністрація: бурмістр, війт, райці, лавники, писар, а також представники козацької старшини. Для селян існували сільський суд війта і домініальні (панські) суди. Для духовенства і мирян у церковних та родинно-шлюбних справах діяли духовні або церковні суди — протопопівські, єпархіальні, єпископські та суд Київської митрополичої консисторії. Ще одну групу так званих спеціальних судів формували суди цехові, ярмаркові, митні, мирові, а також суди для окремих етнорелігійних громад — наприклад, ніжинських греків. Вони розглядали суто специфічні, групові чи корпоративні спори і діяли на засадах загального судочинства.

Руйнування Гетьманщини

Неспроможність козацької держави в умовах несприятливої міжнародної ситуації самостійно відстояти державотворчі здобутки революції середини XVІІ століття спричинила потрапляння окремих частин, а згодом і загалом цілої держави під протекцію іноземних правителів — московського царя, турецького султана, кримського хана. 

Найдовше козацька держава проіснувала на теренах Лівобережної України (до якої належав також Київ з округою) під протекцією Московської держави / Російської імперії. Політико-правовий статус Гетьманщини під царською протекцією визначали положення так званих гетьманських статей. Договірні норми укладених гетьманом Богданом Хмельницьким Березневих статей 1654 року гарантували Україні права політичної автономії, що передбачали збереження традиційних моделей адміністрування, судочинства, соціальних відносин і практик господарювання, а також можливостей для зовнішньополітичної репрезентації на міжнародній арені (забороненими були лише дипломатичні відносини з Річчю Посполитою й Османською імперією). Березневі статті стали базовими для наступних договірних документів, що укладались упродовж другої половини XVІІ століття щоразу після виборів нового гетьмана (крім Івана Виговського): вступ на гетьманування Юрія Хмельницького позначили Переяславські статті 1659-го, Івана Брюховецького — Батуринські статті 1663-го, Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного) — Глухівські статті 1669-го, Івана Самойловича — Конотопські статті 1672-го, Івана Мазепи — Коломацькі статті 1687 року. 

Іноді статті укладались і з метою фіксування принципово нових внутрішньополітичних чи міжнародних реалій. Скажімо, Переяславські статті 1674-го царська влада уклала з гетьманом Самойловичем, щоб легітимізувати взяття Правобережної України під гетьманську булаву, а Московські статті Брюховецького 1665-го встановлювали якісно новий рівень залежності гетьманату від царя. 

Після антиросійського виступу гетьмана Івана Мазепи під час обрання на гетьманство Івана Скоропадського 1708 року Петро І відмовив українській стороні в укладенні традиційних гетьманських статей, а у своїй політичній діяльності виявляв повне нехтування автономним статусом Гетьманщини. Квінтесенцією такою політики стали реформи 1722–1725 років, коли в Україні було ліквідовано інститут гетьманства. Після реставрації гетьманства 1727-го новообраний гетьман Данило Апостол вчинив спробу реанімувати практику укладання гетьманських статей, але його пропозиції уряд Петра ІІ розглянув не на офіційному рівні, а як приватну справу, сформувавши свої резолюції у так званих Рішительних пунктах 1728 року. При цьому формально гетьманські статті як правова підстава переходу України під протекцію царської влади зберігали правосильність аж до 1764 року, коли Катерина ІІ ліквідувала Гетьманщину. 

Автор: Віктор Горобець

У 635 році в межиріччі Дону й Волги утворилася Хозарська держава. Первинним ядром цієї держави була хозарська орда — один із численних уламків Західнотюркського каганату. Те, що беки хозарської орди самовільно підвищили свій статус до каганів, було нечуваним політичним зухвальством (це була молодша гілка роду Ашина, її представники навіть теоретично не мали право на такий титул у нормальних умовах). 

Внутрішній устрій Хозарії наслідував зразки тюркських «степових імперій», а в зовнішній політиці хозари послуговувалися вже не раз згаданою моделлю військового підкорення сусідів із подальшим накладанням данини й інтеграцією владних і військових структур підданців у загальну систему каганату. 

У VII–IX століттях влада Хозарії поширювалася на Північний Кавказ, степи між Волгою і Дунаєм, Крим і сусідні землі в лісостеповій та на півдні лісової зон Східної Європи. Столицею Хозарської держави було місто Ітіль (Атіль) у дельті Волги. Точне розташування Ітіля наразі достеменно невідоме. 

Сучасні дослідники називають Хозарський каганат конфедерацією різноетнічних племен. Більшість мусульманських авторів виокремлювали два види хозарів: чорних і білих. Дискусійним і відкритим лишається трактування цих слів. Чорний і білий — це расове визначення чи соціальне? 

Правителі Хозарської держави були представниками однієї з гілок Ашина — розгалуженого роду західнотюркських каганів. Окрім того, давні автори долучали хозарів до тюркської мовної сім’ї, але зазначали, що їхня мова — це не мова тюрків. Натомість дуже схожими, якщо взагалі не однією, є хозарська й болгарська мови.

Верховна влада в Хозарській державі належала кагану. Його заступниками-помічниками були беки (біги, беї). Бек обов’язково мав походити з роду, який правив нині чи принаймні колись. Титул бека давав право претендувати на титул кагана. 

Хозарський стиль життя

На особливу увагу заслуговує хозарський спосіб життя. 

Хозари поєднували життя в кочовищах і містах. Узимку вони жили в містах, а влітку відкочовували до степу. Це визначало структуру хозарських міст. Там були ділянки стаціонарних будівель: дерев’яних, глинобитних чи навіть мурованих, як-от у передгір’ях Кавказу або Криму. У таких будинках мешкали ті, хто займався всілякими міськими справами, насамперед різноманітними ремеслами. Із кварталами стаціонарних будівель сусідили ділянки, призначені для того, щоб ті з хозарських підданих, хто й надалі дотримувався звичного кочового способу життя, мали змогу поставити свої переносні юрти, приїхавши до міста на зимівлю.

Чимала частина хозарських підданих займалася землеробством. Поволі осідали на землі й самі хозари, насамперед представники збіднілих родів, що втрачали худобу — а отже, не мали потреби кочувати.

Хозарів зараховували до напівкочових народів, які мали систему облаштованих стійбищ-кочовищ. Проблема археологічної ідентифікації місць стійбищ полягає ось у чому: навіть якщо кочівники поверталися на ділянку щорічно, але не мешкали там постійно, вони практично не лишали по собі культурного шару. Люди відганяли худобу до певних місць і, поки тварини паслися, займалися рибальством. 

Поступово почали формуватися селища — неукріплені поселення, що, як і кочів’я, були розташовані поблизу річок. На відміну від кочовищ, селища заселяли неодноразово. Люди постійно приходили на те саме місце. Селища виникали в зручних місцях підходу до води. Часто на таких місцях можна знайти залишки життя і більш ранніх народів, археологічних культур (наприклад, скіфів, пам’ятки неолітичного часу тощо). Трапляються два типи селищ: витягнуті вздовж річки й більш-менш правильної округлої форми в плані (якщо дивитися на таке селище зверху). 

Відомі селища як курінного, так і аїльного планування. Курінь — це житло у вигляді шалаша, яке збільшується чи зменшується залежно від кількості людей. Слово «аїл» (від тюркського — «поселення», «стійбище») означало село в народів Сходу. У такий спосіб відбувався перехід від одного до декількох жител, які поступово перетворювалися на селище, тобто аїл. Курінні селища є відбитком родових громад: усі їх мешканці належали до однієї великої родини й вели спільне господарство. Натомість аїльне планування свідчить, що або така велика родина розділялася на менші сім’ї, незалежні одна від одної в побуті й господарюванні, або про те, що кілька великих родин об’єднувалися в більшу громаду. 

Чітко відстежити хронологію появи аїльних селищ неможливо, оскільки для цього не напрацьовано необхідної джерельної бази. Найімовірніше, цей процес пов’язаний із тим, що у VIII столітті хозари взяли під контроль торговельні шляхи. Отже, можна говорити не про зміну одних поселень іншими, а про те, що поселення одного часу відображали більш і менш складні суспільні відносини. 

Каганат охоплював лісостепові й степові землі. У степу були поширені кочів’я, а в лісостепу, переважно по берегах річок, розташовані постійні поселення. Останні «заходили» далеко в степ берегами Сіверського Дінця й Оскола (на 100–150 кілометрів південніше від кордону лісостепу зі степом). Унікальним є землеробський мікрорегіон у дельті Дону. Тут були побудовані й функціонували поселення з кріпосними стінами: Правобережне Цимлянське городище, Камишівське городище, а згодом — фортеця Саркел. 

Салтівська археологічна культура

На території України найбільшим укріпленням VIII–X століть є Верхньосалтівське городище, або ж Салтівська фортеця (північ сучасної Харківської області, недалеко від державного кордону). Вона стала однією з частин ланцюжка хозарських фортець у басейні Сіверського Дінця. 

Про існування старих укріплень на Дінці було відомо давно. Ще московські картографи, складаючи мапи Української лінії вздовж Сіверського Дінця у XVII столітті, позначали старі укріплення, які можна було використати з військовою метою. У другій половині XVIII століття, коли Російська імперія поступово захоплювала Кримське ханство, городища втратили своє стратегічне значення.

Салтівська фортеця стала взірцевою для салтівсько-маяцької (салтівської) археологічної культури, яку традиційно ототожнюють із хозарськими укріпленнями в регіоні. Серед матеріальних залишків салтівсько-маяцької культури виокремлюють специфічні типи зброї (шаблі, палаші), кераміки тощо. Певна відмінність у речах, які знаходять у пам’ятках, є між степовим і лісостеповим варіантом салтівської культури. 

Публікації результатів палеогенетичних досліджень останніх десяти років дозволяють археологам робити припущення про життя поліетнічної спільноти на фортецях Дінця. Хозари здійснювали політичне керування, але етнічний склад самої спільноти був строкатий. Однозначно можна стверджувати, що люди, чиї залишки життєдіяльності пов’язують із салтівською культурою, мали азійський тип обличчя. Мешканці фортець називали себе аланами, хозарами, болгарами тощо, і в їхніх жилах текла кров жителів Центральної Азії та Кавказу.

Хозарія релігійна 

Первісно хозари були язичниками, як і всі тюркомовні народи. Вони шанували різноманітних божеств, верховним із яких був Куар — бог блискавки. Серед хозарів, як і серед усіх ранньосередньовічних азійських кочівників, був поширений культ коня. 

У ранньому середньовіччі релігійне питання постало особливо гостро. На Заході формувалася християнська цивілізація. У цей час на Близькому Сході в VII столітті з’являється нова потужна релігія — іслам. Завдяки діяльності пророка Мухаммада і його послідовників іслам активно поширюється з Близького Сходу світом. Не став винятком і Хозарський каганат. 

У 642 році мусульманська армія підійшла до стін хозарського Беленджера (територія сучасного Дагестану). Оборонці міста на голову розбили арабське військо. Ця битва стала першою в майже столітньому протистоянні хозарів з арабами — боротьбі за контроль над основними проходами через Кавказ. Зрештою, 21 серпня 722 року Беленджер захопили й розграбували мусульмани. Армії арабських полководців і раніше періодично здійснювали рейди на північ від хребтів Великого Кавказу. Але після того як хозари остаточно втратили контроль над так званими Дербентськими воротами (проходом вздовж каспійського узбережжя), арабські походи стали регулярнішими й масштабнішими.

У 737 році арабське військо підійшло до стін міста Ітіля. Хозари зазнали поразки. Умовою капітуляції було прийняття ісламу хозарським каганом. Каган формально прийняв іслам, і арабське військо повернулося до Закавказзя. Утім, іслам не став державною релігією Хозарського каганату, хоч давні автори згадували про численних мусульман у державі. Археологічні дослідження виявили численні поховання мусульман на пам’ятках салтівсько-маяцької археологічної культури. Найвідоміші такі поховання знайдені на Сидорівському городищі біля Слов’янська (Донецька область).

Невдовзі основною релігією верхівки Хозарського каганату став юдаїзм. Існує кілька версій щодо того, чому хозари обрали саме його.

• «Офіційна» версія викладена в листі хозарського царя Йосифа до кордовського халіфа: хозарський цар Булан (у юдаїзмі Сабріель, що означає дослівно «Бог — моя надія») мав видіння янгола, після чого прийняв юдаїзм. Це сталося в середині VIII століття. Правителі Візантії та Арабського халіфату, дізнавшись про те, що хозари прийняли монотеїзм, відправили своїх посланців, щоб переконати Булана перейти до їхньої віри. Ставлячи запитання, хозарський цар зміг досягти того, щоб християнин визнав: юдаїзм кращий за іслам. Водночас мусульманський посланець погодився, що юдаїзм кращий за християнство. Так хозари лишилися в юдаїзмі.
• Єврейська версія, викладена в Кембриджському документі, пов’язана з тим, що етнічні євреї проникли до Хозарському каганаті й поширилися на його землях.
• Мусульманську версію описують арабські середньовічні автори, згадуючи присутність єврейських спільнот в основних великих містах хозарів.
• Християнська версія подій викладена в житії святого Костянтина. Вона відрізняється від «офіційної» лише однією деталлю: відправляли посольство до хозарського правителя щодо вибору віри у 850-х роках, а не в VIII столітті. 

Отже, питання реального проникнення юдаїзму в усіх сферах життя каганату лишається відкритим. Чи переважна більшість хозарів були юдеями, чи це стосувалося тільки політичної еліти, а також окремих груп купців — не відомо. Так чи так, у ІХ столітті на українських і суміжних землях були поширені юдаїзм та іслам. 

Руський каганат

Такі історики, як Чанад Балінт, Омелян Пріцак та інші, вважають, що в ІХ столітті західний кордон Русі проходив західніше від Києва. Принаймні про такий кордон сказано в листі хозарського правителя Йосифа. Власне, чи це безпосередньо Хозарія, чи землі, з яких хозари лише збирали данину, остаточно не зрозуміло. Автор «Повісті временних літ» повідомляв про те, що деякі слов’янські племена платили данину хозарам. 

Омелян Пріцак вважав, що Київ був хозарським містом, поляни — хозарами, а рання Русь — Хозарським каганатом. 

Такі висновки базуються насамперед на документі з бібліотеки Кембриджського університету, відомому як «Київський лист». У ньому викладене прохання єврейської спільноти Києва допомогти у справі викупу одновірця, купця Якова, із боргової кабали. Останнім у цьому документі є слово, написане давньою рунічною тюркською мовою. Воно означає «я прочитав (це)». Омелян Пріцак тлумачить це слово як резолюцію представника хозарської адміністрації в Києві. 

Про активну економічну присутність хозарів у Києві свідчать і масові знахідки арабських монет. Арабські куфічні дирхеми з території сучасного Ірану стали звичним платіжним засобом для Києва того часу. 

Хозари, безперечно, мешкали в Києві. Можливо, слов’янські племена платили їм данину. А от чи була в Києві хозарська адміністрація і чи ця земля була повноцінною складовою Хозарського каганату — питання відкрите. 

Хозарський міф козаків

Зі становленням козацтва у XVI–XVIII століттях виникає фантастичний хозарський міф. Згідно з ним, козаки ведуть своє походження від хозарів, або ж «казарів». У козацьких літописах хозари представлені як місцевий слов’янський народ, який був відомий давнім грекам і римлянам. У перспективі цього міфу козацтво постає як лицарська спільнота, що з давніх-давен стояла на обороні Європи від набігів варварських племен Сходу. 

Уявлення про хозарський міф можна знайти в літописі Григорія Граб’янки, у Конституції Пилипа Орлика, в «Історії русів» тощо. 

Творення таких міфів було звичним для тих часів. Майже кожна владна еліта вигадувала міф про своє старовинне походження, щоб у такий спосіб відділити себе від посполитих (звичайних) людей. Наприклад, литовська еліта вважала, що походить від античних римлян, польська шляхта — від королівських сарматів.

Хозарський козацький міф виник як наслідування сарматського міфу Речі Посполитої — і як протиставлення йому водночас. Він був потрібен для утвердження козацької «одвічності» на українських землях. Хозарський міф походження козаків історичними фактами не підкріплений. 

Автор: Ігор Цеунов, Євген Синиця

Сучасне літочислення поділяється на два періоди: «до Різдва Христового» і «після Різдва Христового». Англійське B. C. на позначення часу «до нашої ери» означає «Before Christ» — «до Христа»; тоді як A. D. з латинської «Anno Domini» — «року Божого» є скороченням від «Anno Domini Nostri Iesu Christi» — «року Господа нашого Ісуса Христа». Різдво, отже, виявилося настільки епохальною подією, що вплинуло на саме сприйняття часу.

Різдво в ранній церкві

Ранні християни вважали, що день народження — це суто язичницьке свято. Додаткову роль зіграли історичні обставини. У Римській імперії християн вважали за державних злочинців. Їх переслідували, піддавали тортурам та мученицькій смерті. За таких умов наголос на воскресінні в Христі після смерті був для них дуже природним. І святих, і мучеників, уважали вони, мали б згадувати в день їхньої смерті — справжнього народження для вічності. Також вони сподівалися, що друге пришестя Месії настане ще за їхнього життя.

Обставини змінилися за часів володарювання Константина (306–337). Він був одним із трьох імператорів, які правили Римською імперією після її розділення на три частини, але з часом зосередив владу в своїх руках.

Із Константином пов’язана й інша подія, яка мала світове значення. Він переніс столицю з Рима, якому постійно загрожували варвари, до Візантії. Це була головна територія, де щороку офіційно святкували Різдво.

Усі східні християнські церкви, за винятком Вірменської, прийняли 25 грудня як день Різдва. Натомість християни Єгипту святкували Різдво 6 січня — у день, коли Христа, Діву Марію і Йосифа відвідали й обдарували три мудреці зі Сходу. Цю дату також пов’язували з Водохрещем, тобто об’явленням Христа як Бога, і вона усталилася в більшості західних церков як свято Богоявлення.

Склалася ситуація, коли східні та західні церкви святкували Різдво у різні дні. Турський собор 567 року прийняв здоровий компроміс: запровадив різдвяні свята, які тривали 12 днів — від 25 грудня до 6 січня. На останню, дванадцяту, ніч у різних культурах упродовж наступних століть запроваджували додаткові святкування. У Великій Британії

це був час загальних веселощів (звідси назва відомої Шекспірової п’єси «Дванадцята ніч, або Як собі хочете»). У православних країнах на цю ніч припадає друга Свята Вечеря. 

Поширення християнства в середньовічній Європі

Християнство прийшло до Англії в VІІ столітті й до Німеччини у VІІІ столітті, але його утвердження серед цих народів не було ані повним, ані остаточним. Християнські місіонери гинули від рук язичників. Такою, наприклад, була доля святого Боніфація, який приніс християнство на германські землі і з яким пов’язують появу ялинки як одного із центральних символів Різдва. Історія з іншим великомучеником, В’ячеславом, лягла в основу англійської колядки про «славетного короля Венцлава» з Богемії (теперішньої Чехії). 

Переломним моментом стало коронування франкського короля Карла Великого на імператора нової, Священної Римської імперії. Воно відбулося в Римі на Різдво 800 року, і Карл Великий прийняв імператорську корону з рук папи. Відтоді Різдво стало офіційним святом на землях, які входили до складу цієї великої імперії: теперішніх Франції, Німеччини та Північної Італії. До Східної і Північної Європи Різдво прийшло із хрещенням Моравії (863), Болгарії (864), Польщі (966), Русі (988), Угорщини (1000), Швеції (1100), Норвегії (1154) та Литви (1387).

Очікування Різдва

Кожна деталь у святкуванні Різдва виснувана з твердого християнського переконання: у Бога немає нічого випадкового. Навіть найменша абищиця, найнепомітніший відгомін Великої Історії у матеріальному світі має свої місце та значення. Тож і очікування свята, і саме свято, його післясмак і перегукування з іншими святами в році тісно переплетені.

Час очікування Різдва в західній традиції (католицькій та протестантській) називають адвентом.
Історія адвенту сягає 524 року, коли він увійшов у церковне життя після рішення єпископського синоду. Цікаво, що багато християн виділяють адвент як п’яту пору року — час великого очікування. Скажімо, за давньою німецькою традицією, рівно об 11:11 одинадцятого дня одинадцятого місяця християнські родини ставлять на обідній стіл ялинковий вінок із чотирма свічками. Першу свічку запалюють за чотири тижні до Різдва, через тиждень після неї наступну — аж поки горітимуть усі чотири: свічка пророцтва, вифлеємська свічка, пастуша свічка та свічка янгольська. 

Арковий підсвічник, що з’являється на підвіконнях домівок у п’яту пору року, є своєрідним повторенням юдейської менори, а також прапором Різдва. Ця традиція виникла в Сілезії в XVII столітті. Узагалі, територія Німеччини стала центром «передріздвяної моди»: ярмарки, ласощі, перший адвент-календар, а також численні різдвяні пісні проросли для всього світу саме звідти. 

Осмислене чекання Різдва, адвент, має чимало красивих традицій. Але, мабуть, жодна з них не приносить дітям такої тремкої радості, як щоденне зазирання до таємничого адвент-календаря.

Дослідники вважають, що їхнє коріння сягає глибше в часі, ніж це можна довести «твердими фактами» з архівів. Перший відомий історії дерев’яний адвент-календар з’явився 1851 року, а сучасний друкований адвент-календар «винайшов» Ґерхард Ланґ, видавши його доволі обмеженим накладом іще 1908 року й зберігаючи світлі спогади власного дитинства. 

Різдвяна музика

Іще одна сповнена радості традиція — це особлива різдвяна музика. Для християн це таємничий інструмент, який дає змогу висловити Богові невисловлюване, хоч на кілька акордів зазирнути за часопростір — прямісінько до Раю. Недарма ж звістку про новонародженого Месію янголи принесли пастухам зі співом.

Перша згадка про різдвяну пісню датується 129 роком, тобто ще часом, коли Різдва як свята не існувало. У цьому році єпископ Риму оголосив, що «на Святу Ніч Різдва нашого Господа і Спасителя ми всі урочисто співаємо “Гімн Ангелів”». А вже в ІV столітті існувало декілька гімнів на честь Різдва.
Перші колядки виникли в Римі в IV столітті й були написані латинською мовою. Однак вони мали богословський характер і навряд чи були зрозумілі простим людям. Коли з’явилися народні різдвяні пісні, залишається загадкою. Правдоподібно, вони виникли на основі язичницьких пісень.

Золотим віком колядок стали XV–XVI століття. Їх співали в церквах, удома і на вулиці; їхні тексти і ноти масово поширювалися завдяки винайденню друкарського верстата. 

Цікаво, що одна з найкрасивіших давніх колядок, написана невідомим монахом ще у VIII столітті, згодом доповнена францисканським гімном XV століття і перекладена англійською (автором перекладу є вже згаданий священик Джон Ніл), так і називається: «O Come, O Come Emmanuel» — «Прийди, прийди, Еммануїле». Її слова, покладені на щемку й меланхолійну мелодію, цитують давні пророцтва і виявляють тугу Божого народу за Спасителем. Вірус різдвяних колядок заразний і невиліковний, але хворіти ним тепло і радісно.

Святкова пошта

«Поштівки» з новорічними вітаннями надсилали одне одному іще древні китайці, а значно пізніше — і єгиптяни (використовуючи папірусні сувої). 

У XV столітті на території Німеччини з’явився звичай обмінюватися вітальними гравюрами з дерева — дереворитами. 

1680 року в Лондоні відкрилася «Penny Post» — національна мережа поштових відділень із фіксованою ціною в один пенні за відправлення. Ця ініціатива була покликана зробити поштові послуги доступними для простих людей, які хотіли надіслати листа близьким у межах десяти миль, і традиція надсилати саморобні вітання почала набирати обертів. 

У 1843 році сер Генрі Коул, який долучався до реформування «Penny Post», зініціював створення комерційних різдвяних листівок, залучивши до процесу свого друга, художника Джона Горслі, і згодом продавав їх по шилінгу за штуку. До речі, сер Генрі писав дитячі книжки, заснував у Лондоні Музей Вікторії та Альберта, накидав ескіз першої у світі поштової марки й винайшов особливо вдалий чайник, а роботи його друга, містера Горслі, досі прикрашають Вестмінстерський палац. 

Із розвитком друкарства, коли ціни на різдвяні картки впали, зробивши їх доступнішими, традиція розсилати листівки до свят поширилася по всьому світу. У такий спосіб на Різдво ословлена любов надходила до тих, хто був далеко: у селі, вдалині від галасливого індустріалізованого міста; на війні; на іншому боці країни чи деінде. 

Першою «українською» «різдвяною» листівкою дослідники вважають картку 1898 року з малюнком Іллі Рєпіна, названу «Запорожець». Згодом їх малювали Олена Кульчицька, Осип Курилас, Антін Манастирський, Ярослав Пстрак, Мирон Левицький. Отримувачі прикрашали листівками інтер’єри своїх помешкань, шкатулки та спеціальні альбоми. 

Джон Р. Р. Толкін упродовж багатьох убогих років ранньої кар’єри малював для своїх дітей листівки й писав листи від Різдвяного Діда (сьогодні їх добірку видано окремою книжкою, що вийшла в перекладах численними мовами, зокрема й українською). 

Листи й листівки своїх дітей до Миколая чи Санти батьки часто зберігали в спеціальних коробках, щоб подарувати їм, коли діти виростуть. А часом писали їх і самі, бо передсмак Різдва був для них немовби дозволом наважитися мріяти й вислухати бажання власного серця. 

Згодом, із розвитком розмаїтих технологій, різдвяні вітання перейшли у формат телеграм, телефонних дзвінків, імейлів та неперсоналізованих дописів у соцмережах. Однак і сьогодні різдвяна поштівка залишається символом особливого святкового тепла й сподіваної радості-зі-скриньки. 

Зрештою, ще задовго до того, як Рей Томлісон винайшов імейл, а залізниці запустили поштові вагони, Бог написав для людей власного Листа Любові, а ще Сам, будучи Словом, утілився поміж людей.

Автори: Надійка Гербіш, Ярослав Грицак

Різдво за Гітлера

З приходом Гітлера до влади в 1933 році тепло Різдва Ісуса Христа, Спасителя людського роду, мало бути перетворене на святкування солідарності арійської раси та лояльності до її Фюрера. Для цього різдвяну символіку планували очистити від «юдео-християнських наростів».

Нацистів особливо дратував образ Христа як єврейської дитини та Марії і Йосифа як єврейських батьків. Християнські символи Різдва мали бути замінені дохристиянськими, нордичними. Христа замінили арійським богом Одіном, у німецьких вертепах образ Святої Родини разом із волом та осликом — образом правічного німецького лісу з оленем і зайцями, замість різдвяної зірки ялинки мала прикрашати свастика, «Святу ніч» та інші німецькі колядки переписали так, щоб у них не було християнських образів і символів. 

Питання, наскільки спроби нацистів «націоналізувати» Різдво були успішними, залишається відкритим. З одного боку, існували нацистські організації, особливо серед жінок і молоді (Гітлер’юґенд), які найагресивніше боролися проти християнських ознак Різдва. Із другого боку, за весь час нацистської влади не вмовкали голоси протесту церковної ієрархії — як католицької, так і (меншою мірою) протестантської. Було, втім, чимало католицьких священиків і протестантських пасторів, які вдавали, що не помічають антихристиянського характеру нацистської влади (а особливо нацистських атак на Різдво), і підтримували нацистів, особливо під час війни, і німців, які не могли і не хотіли відмовитися від Різдва як християнського свята і далі святкували його, як колись. 

Ефективність нацистської пропаганди падала мірою того, як із фронту приходили повідомлення про німецькі поразки. Коли 1944 року нацисти вітали своїх громадян із Різдвом й обіцяли різдвяні подарунки, з’явився жарт «Думайте практично, подаруйте нам труни».

Різдво в СРСР

Маркс називав релігію «опіумом для народу», відповідно, більшовики були войовничими атеїстами. Усе, пов’язане з християнством, підлягало забороні та репресіям. Одна з фотографій 1920-х років показує дитячий мітинг за скасування Різдва. У руках у дітлахів — плакат «Батьки, не збивайте нас із пантелику, не влаштовуйте Різдва та ялинки».

Утім, не лише Різдво, а й будь-які свята вилучали з офіційного радянського календаря. Це було зроблено спеціальною постановою Ради Народних Комісарів (радянського уряду) 1930 року, яка скасувала всі святкові дні та ввела шестиденний робочий тиждень.

1935 року Сталін оголосив, що соціалізм у СРСР «в основному» побудовано і що «жити стало краще, жити стало веселіше». Напередодні Нового року, 28 грудня 1935-го, у центральній газеті «Правда» з’явився лист другого секретаря Компартії України (й одного з організаторів українського голоду) Павла Постишева із закликом «зробити дітям гарну ялинку». 1936 року було офіційно відновлено Новий рік. Однак 1 січня залишалося робочим днем — його було оголошено святковим аж після війни, у 1947 році. Радянський Новий рік мав замінити християнське Різдво. Заради цього запровадили Діда Мороза замість дореволюційного Миколая, і до нього приєдналася його помічниця, внучка Снігуронька. Різдвяну восьмикутну зірку було замінено червоною п’ятикутною. Було відроджено колядки, але їхні слова переписали на новий лад, так що на місці Христа був Ленін, замість «нової радості» — «нова Рада» (тобто радянська влада) тощо.

Від 1953 року партійні лідери стали записувати новорічні радіозвернення. У 1970-х з’явилася традиція зустрічати Новий рік біля телевізорів, які до того часу вже стали масовими.

Різдво за Сталіна

Про Різдво в СРСР краще розповідати на прикладі реальних історій. Ось декілька прикладів, узятих зі спогадів 1930–1940-х років. Є в них щось від високої літератури: та сама оповідь про людську природу, про глибину падіння і висоту злету людського духу

Щодо першого, глибини падіння, то її найкраще підсумував в’язень ҐУЛАҐу, польський письменник Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський: «Немає такої речі, якої людина не зробила б із голоду і болю» і «мало таких, у кого витривалість тіла дорівнювала б силі віри». Ламають усіх: старих більшовиків, польських офіцерів, німецьких комуністів тощо.

Високих моментів, натомість, особливо багато, коли заходить мова про Різдво. Навіть «трупарня» — місце, куди в таборі відсилали «доходяг» на повільну смерть, — у Святвечір набувала святкового вигляду,і в’язні вітали одне одного із червоними від сліз очима: «Усього найкращого — наступного року на свободі». Під «свободою» тут розуміється не воля, а смерть: в уяві приречених вона розросталася до розмірів єдиного найвищого блага, коли решта вже давно розчарували. 

На справжній же свободі — хоча «справжня свобода» у сталінській країні була оксюмороном — Різдво бодай на декілька годин звільняло від страху.

Ось приклад. Одного з повоєнних Святвечорів студентська молодь на Західній Україні повертається із сіл приміським поїздом до Львова, бо за неприсутність на лекціях під час релігійних свят виганяють із вишів. У вагонах немає світла, і хтось, користуючись цим, затягує «Нова радість стала…». Після першої колядки дехто несміливо починає другу, «Чи чули ви, люди…». До нього долучаються інші: «Закували у кайдани нашу неньку Україну». Із середини вагона лунає чоловічий голос: «Молчать!» Біля лавок хтось нервово креше сірника, але хлопці позаду задмухують його. На першій зупинці чоловік вибіг із вагона й повернувся з ліхтарем та енкаведистом: «Хто почав?» Хлопці стенають плечима: «Не знаємо… Темно було, а людей, бачите самі, багато».

Різдво пробуджує солідарність навіть серед колишніх ворогів. Скажімо, у спогадах львівського професора-латиніста Ришарда Ґансинця, польського націоналіста, зберігся такий сюжет. На католицьке Різдво 1944 року Ґансинець заходить до Львівського університету, який був уже не польським, а радянським, а його студентами тоді були переважно місцеві українці. Ті вітають його, встаючи, а відтак співають по черзі три колядки — латиною, польською та українською. Збігаються студенти зі Сходу, зазирають у двері й намагаються зрозуміти, що відбувається: серед молодих людей, вихованих у СРСР, багато хто вже не знав не те що колядок, а навіть християнських історій, в основі яких лежало Різдво. Потім декан розповідає по секрету, що студенти таємно збиралися після пар на репетиції. Але ніхто не доніс ані в партком, ані в «особливий відділ».

Іван Козловський

Подейкують, що український артист Іван Козловський був улюбленим співаком Сталіна. Він виступав перед членами Політбюро й розважав представників радянської верхівки, здобув чимало державних нагород — і, можливо, завдяки цьому мав сміливість заколядувати з великої сцени на весь Союз.

У спогадах Козловський писав, що виріс на українській пісні і дитиною щороку ходив колядувати. 1920 року, служачи в Червоній армії, він разом із хором — в українських народних строях і з різдвяною зіркою — ходив колядувати по Полтаві. Колядники зайшли до російського письменника Володимира Короленка і заспівали «Добрий вечiр тобi, пане господарю». Той в окулярах сидів на стільці й майстрував черевики, які потім міняв на базарі на борошно. Чим довше Короленко слухав колядників, тим більше його окуляри почали пітніти, а потім на очах з’явилися сльози. «Значить, — підсумовував Козловський, — це душа з Богом говорила».

Коли Козловський давав ювілейний концерт, в московському Большому театрі 18 січня 1970 року на честь свого сімдесятиріччя, догоряла «відлига» — доба лібералізації в СРСР після смерті Сталіна. За рік–два у Радянському Союзі пройдуть нові арешти, які потім назвуть «Великим погромом». Козловський не міг цього знати. Та й, зрештою, йому, двічі лауреату Сталінської премії та людині, яка досягла повноти життя, не було чого боятися. Тому в останній частині концерту Козловський почав колядувати. Спочатку він заспівав «Іде звізда чудна». Потім — «Ірод-цар за Христом ганявся», «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Нова радість стала», «По всьому світу стала новина». Закінчився ж концерт співом «Многая літа», і, як згадують, Козловський спустився зі сцени і пройшовся залом, посіваючи всіх слухачів пшеницею зі своєї рідної землі, села Мар’янівка на Київщині.

Записи, зроблені під час концерту, видав радянський завод «Мелодія». Альбом складався з чотирьох платівок, колядки в ньому становили другу сторону останньої платівки. Уперше альбом вийшов одразу після ювілею, 1970 року, вдруге — після 1974 року. Утім, як і кожен добрий товар у СРСР, його продавали «з-під прилавка», «по блату».

Колядки разом із Козловським співали сестри-солістки Карина і Рузанна Лисиціан, бас-октавіст Михайло Злотопольський і Великий хор Всесоюзного радіо і телебачення, а акомпанував оркестр Большого Театру СРСР. Концерт навряд чи відбувався без репетицій, а за такої кількості «змовників» утримати репетиції в таємниці було просто неможливо. Сумніву, однак, не підлягає ось що: поява цієї платівки справді була екстраординарною подією. Це був перший і єдиний раз, коли українські колядки в СРСР виконувалися публічно і без цензури.

Автори: Надійка Гербіш, Ярослав Грицак