У XVI — на початку XVII століття на теренах України виникла розвинена мережа освітніх закладів. Це були передусім колегіуми єзуїтів та інших католицьких орденів і протестантські гімназії, що відкривали свої двері для юнаків різних віросповідань. Усвідомлюючи вагу освіти та не бажаючи втрачати вірян, православні діячі й собі заснували низку освітніх закладів.

Перші школи

1576 року зусиллями князя Василя-Костянтина Острозького постала слов’яно-греко-латинська школа в Острозі — перша українська науково-освітня установа. Значну суму на розбудову Острозької школи надала князева племінниця Галшка Острозька. Тут здобув освіту гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Однак нащадки роду Острозьких прийняли католицизм, і 1624 року в Острозі постав єзуїтський колегіум, а православна школа остаточно припинила існування 1636 року.

Тим часом у багатьох містах України православні міщани об’єднувались у братства й засновували школи для дітей всіх станів. Першим школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 року, за її взірцем почали діяти й інші — у великих та малих містах і навіть деяких селах. У Києві на Подолі братська школа постала 1615 року — від неї веде відлік Києво-Могилянська академія.

Освіта в Києві

У братських школах навчали церковнослов’янської, грецької, руської мов, вчили читати Часослов і Псалтир. Аби подолати певну ізольованість братських шкіл, 1631 року митрополит Петро Могила заснував школу при Києво-Печерській лаврі за взірцем єзуїтських колегіумів. Братчики Київського Богоявленського братства занепокоїлися, що Лаврська школа стане конкурувати з Братською школою, утримуваною їхнім коштом. Незвичною була і проєвропейська орієнтованість освітнього закладу Петра Могили: із латинською і польською мовами викладання й програмою семи вільних наук. Утім, 1632 року вдалося досягти домовленості про об’єднання двох шкіл у колегію на Подолі.

Навчання тривало дванадцять років, дехто переривав студії і повертався через певний час. Спудеї відвідували так звані ординарні класи: фара, інфима, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов’я. Королівський дозвіл викладати богослов’я давав навчальному закладові статус академії, та його вдалось отримати не відразу.

Збережені до наших днів авторські курси лекцій та студентські конспекти дають уявлення про те, що саме викладали в Києво-Могилянській академії. Тут вивчали вивчали, зокрема, мови, спів, малювання, елементи медицини й точних наук, однак передусім вона мала гуманітарне спрямування. Філософію викладали за західним зразком, тобто суто латинською мовою, спираючись на арістотелівську науку та використовуючи католицькі підручники, а засвоєнню матеріалу сприяли публічні диспути. Поступово в академії з’явилися нові європейські мови: німецька 1738 року та французька 1753-го, — додали секулярні предмети, змінювалося наповнення традиційних курсів.

Помітною групою в школах Гетьманщини були сини козацької старшини. Зокрема, в Києво-Могилянській академії вчились майбутні гетьмани Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Скоропадський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок.

Здобували навчання й бідніші студенти — вони жили в бурсі, тогочасному гуртожитку. Існувало спеціальне розпорядження адміністрації Києво-Могилянської академії від 1764 року, згідно з яким щороку від 9 травня до 1 вересня учнів класу риторики та старших, котрі не мали належних засобів до існування, сиріт, дітей незаможних батьків офіційно відпускали для жебрання харчів із зобов’язанням повернутися до початку навчального року.

Шкільна мережа

Київська академія мала кілька філій, зокрема у Вінниці (згодом перенесений до Гощі) та Кременці. Викладали в них за програмою київського закладу, про високий рівень свідчать постаті ректорів школи Ігнатія Оксеновича Старушича й Інокентія Гізеля.

Існували також колегіуми в Чернігові, Переяславі, Харкові. Чернігівський осередок освіти називали «Чернігівськими Атенами», ним опікувався Лазар Баранович. А в Переяславському та Харківському колегіумах певний час викладав Григорій Сковорода, хоча загалом він більше уподобав домашню освіту.

Чернігівський, Харківський та Переяславський колегіуми ліквідувала на тлі згортання світської освіти в Україні імператриця Катерина II.

Освітні мандрівки

Освітні подорожі — традиція ще середньовічних студентів. У добу Відродження талановиті юнаки з руських земель вписали свої імена в списки європейських університетів. Зокрема, лемківський поет Павло Русин із Кросна навчався в Краківській академії та у Грайфсвальдському університеті, а згодом викладав в обох закладах. Оратор родом із Перемишля Станіслав Оріховський-Роксолан студіював в університетах Кракова, Відня, Віттенберга, Падуї, Болоньї, Рима, Венеції — і весь цей шлях він подолав до 27 років. Продовжуючи традицію середньовічних мандрівних студентів, українська молодь здобувала знання в найкращих західних освітніх закладах і, підкреслюючи своє походження, підписувалася «русинами» чи «роксоланами».

У добу бароко ситуація дещо змінилася. Якщо досі далека мандрівка для здобуття освітнього ступеня була безальтернативною, то відтепер вишколення українського юнацтва бодай починалося на батьківщині. Наприклад, син першого ректора Острозької академії Герасима Смотрицького Максим (відомий як Мелетій Смотрицький) здобув перші знання під крилом у батька, проте згодом також вирушив на Захід: його прізвище зафіксовано серед студентів Вроцлавського, Лейпцизького, Віттенберзького й Нюрнберзького університетів. Освітня подорож була коштовною справою, тож вигідним варіантом видавалося наставництво при котромусь із руських княжат. Мелетій Смотрицький став прецептором молодого князя Богдана Соломирецького, його товаришем під час навчання та молодечих розваг на чужині. Для тих, хто не мав статків і високого походження, існував шанс повчитися книжної мудрості за кордоном за церковної підтримки — так розпочав свою кар’єру Феофан Прокопович.

Жіноча освіта

У ранньомодерну добу жіноча освіта була малопоширеною, проте таки існувала. Найчастіше дівчата отримували домашню освіту. Окрім того, у Вільні в другій половині XVI століття діяла кальвінська школа, у якій, можливо, здобували освіту протестантські дівчата, а в 1690-х було засновано школу і для католичок при кляшторі бернардинок. Щоправда, навчали там переважно практичних справ: гаптування, шиття, прядіння, ткацтва, часом куховарства і прання, а принагідно — читання й меншою мірою письма. Принаймні черниці мали змогу читати та переписувати релігійні тексти.

Авторка: Ольга Петренко-Цеунова 

Держава, відома як Русь чи Руська земля, поставала в кілька етапів, одним із яких було творення великих за розмірами поселень — майбутніх міст, центрів князівської (чи, у випадку династії Романовичів, королівської), митрополичої (у Києві, а з часом і в Галичі) і єпископської влади, осередків адміністрування, концентрації господарських спроможностей, розвитку освіти, культури, мистецтва тощо. Очевидно, втім, що загосподарювання розлогих теренів  — від Новгорода на півночі до Тмутаракані на півдні; від Волги на сході до Карпатських гір на заході — не відбулося одномоментно.

Що необхідне для міста?

Щоб обрати місце проживання, людські спільноти (не лише в наших землях, а й будь-де на континенті) мусили насамперед подбати про три важливі речі: безпеку, воду і плодючу землю. Цей перелік можна було поповнювати доходами від митних зборів (на переправах через річки, гірські перевали, на перехрестях доріг), прибутками від транзитної торгівлі чи регулярних ярмарків, надходженнями від паломників (у місцях, де були розташовані якісь сакральні пам’ятки чи зберігалися мощі святих) і подорожніх  тощо. У кожному разі, без перших трьох факторів селитися будь-де було недоцільно, зрештою — просто небезпечно для життя.

Тому й не дивно, що головні міські центри виникали на узвишшях, що домінували над околицями, й у місцях, захищених природно (на горах, пагорбах, лісистих теренах, між руслами рік чи потічків, на берегах рік, між гірськими ущелинами тощо), а згодом і додатковими рукотворними укріпленнями. Спершу це були дерев’яно-земляні фортифікації: вали, рови із частоколом та ускладненими конструкціями в’їзду-виїзду, — які потім доповнювалися кам’яними чи цегляними (стінами, вежами, воротами, мостами). Міські укріплення завжди мали кілька рівнів. Окрім зовнішнього периметру, центральна частина населеного пункту, так званий дитинець — найчастіше місце резидування світського чи церковного володаря або його урядника, — була окремою твердинею, останнім місцем опору у разі штурму чи облоги. Усередині дитинця зазвичай містився центральний храм, зведений із каменю, або вежа (донжон) — забезпечені усім необхідним надійні укриття. Нерідко центральну частину розлогих міст, які не мали по периметру оборонної стіни, захищала на підході система добре укріплених городищ, монастирів, церковних комплексів. Вони перешкоджали підступові під головну резиденцію, блокували під’їзди, створювали потенційному ворогові додаткові перешкоди.

Назви таких перших поселенських структур часто походили від їхніх засновників або від тих, на чию честь міста були збудовані, від географічних назв або ж від назв громад, які ці поселення заклали. Престижність міста визначалася масштабуванням у часі та просторі всіх уже згаданих переваг: безпеки, води і їжі, доступу до транзитних шляхів, прибутків від різного штибу діяльності. Саме так Київ перетворився на головне місто Русі: адже це був центр княжої влади, резиденція митрополита, найбільший торговий хаб Східної Європи, місце зберігання християнських реліквій — одне слово, місто, взороване на світську столицю тогочасного світу — Константинополь — і на сакральний центр — Єрусалим. Згодом уже на сам Київ взорувалися інші міста Русі, де на княжих престолах сиділи представники однієї родини. Із усіх сторін він мав надійний захист як у вигляді окремих, додатково укріплених городищ (місця окремих князівських резиденцій — Ольжиної, Володимирової, Ярославової), так і за рахунок повноводного Дніпра, який прикривала підхід зі сходу.

Міське самоврядування

Від ХІ століття європейські міста активно боролися за самоврядування. Їхні мешканці нерідко опиралися намірам місцевих світських еліт — феодалів, на чиїх землях виникали міста, — накинути їм додаткові податки чи зобов’язання. На тлі цієї боротьби формувалися перші міські хартії, які затверджувалися королівською владою та перетворювали міста на абсолютно самодостатні автономні поселення.

Обрані до органів міської влади представники з міських еліт повністю перебирали на себе управління містом у сферах наповнення бюджету, оборони, господарської діяльності та контролю за цеховим виробництвом, торгівлі, судочинства, справ із нерухомістю тощо. Згодом стрімке збагачення міст нерідко призводило до відкритих конфліктів зі світською і церковною знаттю, яка була не проти відхопити частинку цього добробуту. В Італії, наприклад, це спричинило появу поліцентризму, коли міста за рахунок колосальних прибутків від торгівлі й цехового ремесла та участі у хрестових походах перетворилися на міста-держави з різними формами устрою та чималими колоніями по всій Європі. Остаточно систему поліцентризму в Італії було ліквідовано аж у другій половині ХІХ століття.

Від кінця ХІІ століття чи не найвідомішою формою міського самоврядування стало так зване Магдебурзьке право (народжене, як підказує назва, у міських нетрях німецького Магдебурга) — Ius Teutonicorum. Воно активно проникало і на схід континенту, зокрема на руські землі. На заході Європи до певного часу існувало неписане правило, що поселенню недостатньо мати фортифікаційні споруди, щоб називатися містом: тут мусила бути резиденція єпископа чи принаймні впливового королівського урядника. Тепер же до певної міри неповноцінним вважалося й місто без міського права. Утім, переваги таких прав і самі собою підштовхували містян дедалі активніше боротися за них.

У Русі цей принцип не діяв, бо якісь обмежені самоврядні впливи тут відзначаємо лише в ХІІІ столітті, та і їх — лише в державі Романовичів (Галич, Львів, Володимир, Перемишль, Сянок тощо). Після монгольського вторгнення, коли частина взятих штурмом і пограбованих міст (Київ, Чернігів, Переяслав) лежала в руїнах та перебувала під контролем орди, говорити про появу тут якихось самоврядних традицій не доводилося.

Пік самоврядування міст у землях неінституалізованої держави Романовичів припав на часи, коли сама династія вигасла. Уперше на повну потужність цим заклопотався король Польщі Казимир ІІІ, який або підтверджував міські статуси, відомі давніше (як у випадку Львова 1356 року), або надавав їх «з нуля». За династії Ягеллонів із кінця XIV і до кінця XVI століття масштаб появи самоврядних традицій зріс у рази, торуючи шлях на схід, звідки поступово вичавлювали вплив номадів. Магдебурзьке право нерідко доповнювали інші міські права громад русинів, волохів та інших народностей — так воно виходило за межі суто міст й наколадалося навіть на сільські околиці.

Зростання економіки Речі Посполитої впродовж XVI–ХVIII століть забезпечували якраз самоврядні міста, зокрема, розташовані на теренах сучасної України. Однак перший поділ Польщі 1772 року й перехід частини українських земель до складу Російської імперії, а частини під владу австрійської династії Габсбурґів, призвів до ліквідації цих самоврядних традицій. Із новою силою вони змогли відродитися лише після 2014 року й поступового втілення в життя адміністративної реформи в Україні.

Відлік українського друкарства ведуть із започаткування кириличної друкарні у Кракові наприкінці XV століття. Заснована передусім на потреби України та Білорусі, вона мала зв’язки з українськими культурними центрами. Скажімо, 1491 року її власник Швайпольт Фіоль видав «Октоїх» — богослужбову збірку — церковнослов’янською мовою в українській редакції. До сьогодення збереглося 79 примірників видань Фіоля.

Острог і Львів

Перші друкарні на теренах України виникли у Львові — тогочасному центрі політичного, економічного й культурного життя, та в Острозі — резиденції Костянтина-Василя Острозького, найбагатшого і найвпливовішого українського магната того періоду. Заснування перших друкарень збіглося в часі з піднесенням суспільно-політичного руху: тоді саме виникла потреба у стандартизованих літургійних книгах для храмів, а також у друкованих виданнях для потреб освіти та релігійної полеміки з опонентами.

Обидві друкарні пов’язані з іменем Івана Федоровича. 1574 року він видав у Львові першу українську книжку — «Апостол»; вона містила Діяння і Послання апостолів. Книжка вийшла доволі великим як на той час накладом — 1200 примірників. Утім, на надгробку Федоровича написано, що він «занедбане друкування у Львові відновив», тож припускають, що ще до нього в місті друкували книжки.

1578 року князь Костянтин-Василь Острозький запросив друкаря до Острога для роботи над першим повним виданням Біблії церковнослов’янською мовою. Робота була кропіткою, над перекладом працював гурток книжників. Щоб уникнути помилок, перекладачі зібрали церковнослов’янські та грецькі списки Святого Письма з різних монастирів православного Сходу, а Діонісій Раллі Палеолог за вказівкою папи Григорія XIII привіз до Острога список із Рима. Згодом Острозький подарував папі примірник Біблії, яка вийшла 1581 року півторатисячним накладом.

Папірні

Окрім самих друкарень, важливу роль у книгодрукуванні відіграли папірні. Найдавніша з-поміж 146 відомих в Україні мануфактур із виробництва паперу була зведена в Буську на Львівщині в 1541 році та проіснувала з перервами до 1790-х. Потреби київської лаврської друкарні забезпечувала папірня в Радомишлі — перше в Центральній Україні підприємство з виробництва паперу. Більшість церковних і світських книг, що побутували в Центрі й на Сході України до 1648 року, були надруковані в лаврській друкарні на радомишльському папері. Його виготовляли з льону, кропиви й коноплі, папір мав світло-сірий колір і був доволі міцним.

Лаврська друкарня в Києві

Опікувався і папірнею, і друкарнею при Києво-Печерській лаврі архімандрит Єлисей Плетенецький. 1615 року він викупив і перевіз до Києва обладнання Стрятинської друкарні львівського єпископа Гедеона Балабана. 20 грудня 1616 року в Києві видали першу книжку — «Часослов», а першим художнім текстом став панегірик Олександра Митури на честь засновника друкарні — «Візерунок цнот Єлисея Полетенецького» (1618). Видавали тут і перекладні тексти, зокрема «Бесіди Іоана Золотоуста на Діяння святих Апостолів» (1624) і «Тлумачення Андрія Кесарійського Апокаліпсису Йоана Богослова» (1625). Для підготовки видань Плетенецький запросив до Києва провідних інтелектуалів того часу — Захарію Копистенського, Памва Беринду, Лаврентія Зизанія, Тарасія Земку.

Лаврська друкарня публікувала літургійні книги: «Служебник», «Псалтир», «Тріодь», «Акафіст», а 1646 року — «Требник» Петра Могили. Ці видання сприяли уніфікації обрядів та об’єднанню Київської православної митрополії. Видавали також навчальну літературу — скажімо, укладений Памвою Бериндою словник на сім тисяч термінів під назвою «Лексикон словенороський» (1627). Більшість видань друкарні виходила старослов’янською мовою в редакції, наближеній до розмовної.

Одним із бестселерів доби бароко був Києво-Печерський патерик — збірка житій печерських святих. Укладений іще в XІІІ столітті, Патерик не втрачав популярності і в XVII–XVIIІ століттях. Низка барокових редакцій адаптувала текст до вимог часу: їхні упорядники прибрали середньовічні кліше, спростили мову й навіть додали пригодницьку складову, що відповідала очікуванням барокового читача.

Існували й тексти, що виходили в одному примірнику: панегірики видатним особам, церковним ієрархам, військовим очільникам, магнатам. Поетичний хвалебний текст супроводжувала гравюра з гербом та девізом.

Не тільки книжки

Як і сучасні типографії, барокові друкарні продукували не тільки книжки, а й дрібніші видання — наприклад, театральні програми. Певне уявлення про театральну культуру Києва доби бароко дає програма вистави «Олексій, чоловік Божий» (1674) невідомого автора. До наших днів дійшло два примірники цього видання лаврської друкарні: один зберігається у Відділі рідкісних книг Російської державної бібліотеки, другий — у Національній бібліотеці Польщі; та їх, імовірно, було більше. На звороті першого аркуша програми надруковані назва вистави та гравюра: у фігурній рамці в обрамленні чотирьох барокових голівок херувимів зображені Христос та Олексій, чоловік Божий. Обоє босоніж ступають по камінню, вгинаючись під тягарем хрестів, які несуть на плечах. Далі подано присвяту цареві Олексію Михайловичу та повідомлення про участь у виставі спудеїв Києво-Могилянської академії. На наступних сторінках наведено стислий виклад сюжету двох актів п’єси.

Цензура

Протягом XVII–XVIII століть російська влада видала низку заборон на друк книжок староукраїнською мовою та церковнослов’янською мовою в українській редакції. Унаслідок цього в XVIII столітті, коли Європою вже масово поширилися газети, українська книжка знову стала рукописною. У рукописах поширювалися, наприклад, твори Григорія Сковороди та «Історія русів». Чимало текстів було втрачено назавжди через обмежену кількість примірників — адже писання від руки значно менш продуктивне за друкування.

Сьогодні історія українського книговидання представлена в кількох музеях: Музеї книги та друкарства в Києві, Музеї мистецтва давньої української книги у Львові, Музеї рідкісної книги імені Григорія Васильківського в Ніжині, Музеї культури і книги Покуття у Снятині. Експедиції, організовані для збору їхніх колекцій, підтвердили припущення, що друкарство існувало у Львові ще до Івана Федорова — зокрема у львівському Онуфріївському монастирі.

Авторка: Ольга Петренко-Цеунова

Світовідчуття модерну (який у різних країнах Європи мав різні назви — ар-нуво, югендстиль, сецесія) базувалося на усвідомленні цінності людської особистості, на гаслах гуманізму й демократизму. В Україні модерн — і архітектурний модерн зокрема — став частиною процесу націєтворення: він поєднав ідеї модернізму, націоналізму та соціал-демократії — найбільш популярних течій кінця ХІХ — початку ХХ століття. Естетиці модерну притаманні враження руху, динамічність, асиметричні форми, плавні органічні лінії. Для втілення своїх ідей митці використовували найсучасніші матеріали: бетон, скло, металеві конструкції — у поєднанні з притаманними тому чи іншому регіону будівельними технологіями та орнаментальними традиціями оздоблення фасадів.

Народження стилю

Український архітектурний модерн виріс із коренів народної архітектури (дерев’яне різьблення, орнаментальні мотиви), бароко (зокрема сакрального будівництва) і європейського модерну (віденська сецесія).

Основою нового стилю стала схема української п’ятичастинної хати. Предтечею модерних архітектурних пам’яток можна вважати гостьовий будинок у маєтку Григорія Ґалаґана в Лебединцях на Чернігівщині, збудований за проєктом Євгена Червінського протягом 1854–1856 років; він згорів 1917 року, та підхід архітектора можна зрозуміти за збереженими фотографіями й описами. Тогочасні технологічні досягнення поєдналися в проєкті з народними формами, а функціональність — із романтичним уявленням замовника про життя козацької старшини часів Гетьманщини. На сволоці вирізьбили надпис: «Дім цей збудовано для оживлення переказів про життя предків у пам’яті нащадків». Ця спроба реконструювати житло козацької старшини другої половини ХVІІ–ХVІІІ століття безпосередньо вплинула на український архітектурний модерн: за словами Віктора Чепелика, це був «первісток відродження народного стилю».

Першою будівлею, яку можна назвати повноцінним зразком цього стилю (який у друкованих виданнях початково називали південноруським або псевдомавританським), став будинок Полтавського губернського земства, збудований у 1903–1908 роках за проєктом Василя Кричевського. 1905 року архітектор також спроєктував дім для адвоката й журналіста Миколи Дмитрієва, редактора журналу «Рідний край», у селі Яреськи на Полтавщині — стилістика будівлі виразно перегукувалася з будинком для гостей у Лебединцях. 1907-го за проєктом Кричевського в Києві спорудили будинок Івана Щітківського на два поверхи — тут український архітектурний модерн був особливо помітний у вхідному порталі.

Розквіт і руйнація

Через брак коштів та імперську цензуру будівництво в стилі українського архітектурного модерну спершу було малодоступним для української інтелігенції. Та поступово такі житлові будинки почали поставати в Харкові, Києві, Львові, Катеринославі, Одесі. Зазвичай вони мали від двох до п’яти поверхів, електрику, водогін, каналізацію, а в пластиці й оздобленні були виразно просякнуті українськими традиціями.

Серед найяскравіших прикладів житлових споруд українського архітектурного модерну — двоповерховий будинок підприємця і видавця Івана Бойка на вулиці Мироносицькій, 44 в Харкові (проєкт Сергія Тимошенка, 1911–1913 роки). Головний фасад складався з трьох частин, вікна і двері мали форму трапеції; над пласким порталом містився балкон із мереживом залізних грат. На розі будинку красувався виступ-еркер із колонками й куполом, що відсилали до народної храмової архітектури. Вестибюль був розмальований квітами, двері прикрашало різьблення, а на стінах висіли картини, серед яких — портрет Тараса Шевченка. Розписи у сходовому холі зображали зміну пір року; колони були прикрашені мереживними квіти. Орнаменті для будинку розробив академік живопису Микола Самокиш, а панно «Козача левада» створив художник Сергій Васильківський. У 1930 будинок був сплюндрували: розписи зафарбували, а панно пошматували.

Іще один виразний зразок стилю — чотириповерховий із мансардою дім Попова на вісім квартир на вулиці Катеринославській, 46 у Харкові (проєкт Сергія Тимошенка, 1912–1913 роки). Над головним фасадом нависає еркер, що виходить з вежі, накритої шатровим дахом зі шпилем, — у ньому впізнаються романтичні уявлення про героїчну боротьбу козаків та їхні фортеці-твердині.

Такі алюзії до минувшини не відповідали радянській ідеології, тому чимало зразків українського архітектурного модерну було спаплюжено або знищено. Така доля спіткала й будинок у Лебединцях, і прибутковий будтнок родини Грушевських, і дім Бойка, і модерні будинки в Харкові на вулицях Іванівській, Річній, Луначарського, Свердлова. 1968 року спалили дім Пазенка, а в 1970–1980-х роках спотворили й позносили низку будинків у Києві, аргументуючи нищення тим, що ці споруди буцімто не мають ані історичної, ані архітектурної цінності.

Так само старанно стирали з пам’яті імена архітекторів українського модерну: Василя Кричевського, Костянтина Жукова, Олександра Вербицького, Якова Пономаренка, Віктора Естровича, Євгена Сердюка, Івана Труби, Павла Альошина, Сергія Тимошенка, Миколи Шехоніна, Дмитра Дяченка, Віктора Троценка, Опанаса Сластіона.

Поширення стилю

Будівлі в стилі українського архітектурного модерну були поширені практично всюди, де жив український народ, розділений між двома імперіями — Австро-Угорською і Російською. Найбільше зразків стилю було на Харківщині й Полтавщині, але чимало також у Львові, Києві, Одесі, Кропивницькому, Чернігові, Херсоні, Луцьку. У західних областях його інколи називають «гуцульською сецесією» — у цій назві виразно помітне вже згадане поєднання західноєвропейських модерних ідей із місцевою мистецькою традицією.

Межа ХІХ і ХХ століть стала часом демографічного й будівельного буму у Львові. До початку Першої світової війни у співпраці архітекторів Тадея Обмінського, Владислава Садловського, Івана Левинського, Юліана Захаревича, Василя Нагірного, Олександра Лушпинського з будівельними фірмами місто збагачувалося новими сецесійними будинками, із яких досі складається його обличчя. Тутешній модерн — це поетичність ліній і форм, вишукана орнаментація, багатий внутрішній декор у поєднанні з великою кількістю скла, вітражів, метало-цегляних і залізобетонних конструкцій, що роблять будівлі світлими й легкими.

Перша світова війна поставила на паузу мистецький розвиток, зокрема й український архітектурний модерн у всьому його розмаїтті. Чимало архітекторів або померло, або емігрувало. Ще більших втрат завдала Друга світова, проте й після неї небезпека для стилю не минула. Модерн не вписувався в рамці соцреалізму; його вважали буржуазним і занепадницьким, надміру манірним і невідповідним до смаків радянської людини.

Утім, в Україні модерн протривав навіть довше, аніж в інших європейських країнах — аж до кінця 1930-х років. Зовсім завершальним його акордом можна вважати готель «Жовтень» у Луганську, збудований у 1947–1952 роках за проєктом архітектора Йосипа Каракіса. Загалом же у стилі було зведено близько 500 споруд різного призначення — від технічних до сакральних. Уцілілі до наших днів будівлі свідчать про гармонійну залученість українських митців у загальноєвропейський культурно-мистецький процес і про прагнення втілити місцеві мистецькі традиції в сучасну їм забудову.

Авторка: Оксана Сморжевська

Каральна психіатрія була методом боротьби радянського тоталітарного режиму з дисидентами, що набув поширення у 1960-х роках і активно та системно використовувався до самого розпаду СРСР. Інакодумців запроторювали до психіатричних лікарень, щоб ізолювати, їх катували, завдаючи непоправної шкоди фізичному і психічному здоров’ю.

Першою жертвою радянської каральної психіатрії вважають ліву есерку Марію Спірідонову, яку 1921 року ув’язнили у психіатричній лікарні за особистим наказом Фелікса Дзержинського. Однак на організовану систему ця практика перетворилася лише у 1960-х роках: ГУЛАГу вже не було, хрущовська «відлига» добігла кінця, і радянська держава потребувала нових методів упокорення незгодних.

У жовтні 1961 року Міністерство охорони здоров’я СРСР затвердило «Інструкцію з невідкладної госпіталізації психічно хворих, які є суспільно небезпечними», що давала змогу позбавляти пацієнта волі без рішення суду. Та перетворення психіатрії на смертоносний конвеєр відбулося за прямої участі Юрія Андропова — тодішнього очільника КДБ СРСР і майбутнього генсека радянської держави. 1969 року він подав у ЦК КПРС проєкт із розширення мережі психлікарень та їхнього вдосконалення для кращого захисту «інтересів держави й суспільства».

Захищати ж радянське суспільство, певна річ, передусім було потрібно від політичного вільнодумства. Для цього в Радянському союзі існували два типи психіатричних лікарень: загальні та спеціальні (які до 1961 року відверто називалися тюремними); у звичайних лікарнях також створювали спецвідділення. «Спецслужби були глибоко переконані у тому, що збільшення спеціальних психіатричних лікарень сприятиме скороченню “розповсюдження злісних антирадянських документів, вчинення хуліганських написів у громадських місцях, зменшенню кількості листів, направлених у різні інстанції”», — зазначав історик Олег Бажан.

Генерал-майор Петро Григоренко, дисидент і правозахисник, засновник Української Гельсінської спілки, двічі ставав жертвою примусового психіатричного лікування. Між арештами він написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», де зазначив: «Треба боротися за докорінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання й лікування хворих у цих умовах». Через гучний суспільний резонанс у 1983 році СРСР вийшов із Міжнародної асоціації психіатрів, не чекаючи, поки його звідти виключать за використання психіатрії в політичних цілях.

Підступність системи каральної психіатрії полягала в тому, що з юридичного погляду вона, власне, каральною не була. Формально людину не репресували, а влаштовували у спецзаклад «до остаточного одужання» — і заради її ж власного блага. Однак, на відміну від тюремного строку, присуд «до остаточного одужання» не мав жодних часових рамок — як і точних критеріїв цього одужання. Ніхто не міг сказати, коли «хворий» вийде з лікарні, чи вийде з неї взагалі й у якому буде стані з огляду на методи «лікування»: електрошок, психотропні медикаменти, важкі нейролептики, галоперидол, штучний інсуліновий шок, ін’єкції сірки тощо.

Людям, що потрапили в жорна каральної психіатрії, переважно ставили універсальний псевдодіагноз «млявоплинна шизофренія» — тобто, людину оголошували психічно хворою попри повний брак зовнішніх проявів хвороби. Жертви розповідають, що часто лікарі систематичними тортурами примушували їх визнати себе психічно хворими — так само, як колись слідчі НКВС змушували в’язнів визнати себе винними в міфічних злочинах. «Почуття безвихідності, необмеженості перебування в цьому пеклі спонукало багатьох здорових в’язнів думати про самогубство. Я теж втрачав волю до життя. Тримався тільки самозаклинанням: не розлютитися, не забути, не піддатися», — згадував дисидент Леонід Плющ, що пройшов крізь лабета каральної психіатрії.

Акт судово-медичної експертизи Миколи Плахотнюка, українського лікаря-фтизіатра, заарештованого за антирадянську пропаганду, свідчить, що фактично єдиною його хворобою була любов до України: «Психічний стан: обстежуваний у розмові тримається підкреслено вільно, з почуттям власної гідності. Категорично відмовляється спілкуватися російською мовою, заявляючи, що передати свої думки й відчуття може тільки українською, а тому наполягає на присутності перекладача. Під час розмови про поставлене звинувачення стає ворожим і роздратованим, каже, що боровся й буде боротися з несправедливістю і неправильним ставленням держави до України, не раз повторював, що Україна має бути вільною, що її русифікація неприпустима». Висновком цієї експертизи був діагноз «хронічне психічне захворювання у формі шизофренії», від якого Плахотнюка «лікували» загалом 12 років; популярними діагнозами дисидентів були також «марення сутяжництва та реформаторства» і «маніакальний психоз».

У 1988 році з психіатричного обліку в СРСР було знято близько 776 тисяч пацієнтів, а у 1989-му з Кримінального кодексу вилучено статті, за якими антирадянська пропаганда й наклеп на радянський лад вважалися соціально небезпечною діяльністю. Кінець епохи каральної психіатрії настав разом із кінцем Радянського союзу.

Авторка: Ольга Герасименко

У часи сталінського терору набула поширення специфічна термінологія — набір мовних кліше, що слугував для маркування політичних супротивників, для класифікації їхніх злочинів проти радянського уряду та, звісно, для пропаганди.

«Контрреволюція», «шкідництво», «вороги народу», «буржуазний націоналізм», «безрідний космополітизм» — ці мовні витвори радянської репресивної системи добре знайомі нам і сьогодні. Більшовики добре розуміли, що слова — це зброя, тому активно користувалися ними для обґрунтування репресій і зміцнення своєї влади. Кривава реальність ховалася за нагромадженням абстрактних мовних конструктів, що сприяло дегуманізації гаданих чи реальних противників радянського устрою. Гасла на кшталт «Всі на боротьбу зі шкідниками!» або «Смерть мерзенним ворогам народу!» асоціювалися не з живими людьми, які можуть мешкати по сусідству, а з паразитами, яких потрібно безжально нищити.

Одним із головних гріхів проти радянської держави була так звана контрреволюційна діяльність — тобто дії, спрямовані на знищення здобутків революції та відновлення старого ладу. Це абстрактне поняття, запозичене у французьких революціонерів XVIII століття, мало дуже широке тлумачення, однак йому відповідала цілком конкретна стаття кримінального кодексу (у якій було офіційно закріплене ще одне вбивче кліше — «ворог народу»). Тож у разі потреби знайти ознаки контрреволюційної діяльності можна було в житті фактично будь-якого громадянина. Засуджених за цією статтею у таборах зневажливо називали «контриками»; вони зазнавали знущань як від табірних наглядачів, так і від ув’язнених за реальні кримінальні злочини — ті, на відміну від «ворогів народу», були для радянської влади «соціально близькими елементами».

Ще одним пластичним терміном, яким можна було за необхідності затаврувати будь-кого, від бабусі-колгоспниці до міністерського чиновника, було «шкідництво». Згідно з радянським визначенням, це дія або бездіяльність, спрямовані на підрив промисловості, транспорту, сільського господарства, грошової системи, торгівлі або інших галузей народного господарства, діяльності державних органів чи громадських організацій з метою ослаблення Радянської держави. Цим терміном також послуговувалися нацисти: у 1920-х роках пропаганда НСДАП спочатку називала «антинародними шкідниками» (Volksschädling) спекулянтів і лихварів, згодом — всіх «зрадників держави», а 1930-го «шкідництво» стало офіційним юридичним терміном у Третьому райху — так само, як і в Радянському союзі.

Особливе місце в історії радянських репресій на українських теренах посідає «український буржуазний націоналізм». Радянська держава визначала його як ідеологію, «спрямовану на визнання зверхності національних інтересів над класовими». Якщо відкинути ідеологічне словоблуддя, то на практиці буржуазним націоналізмом вважали будь-яку діяльність, що мала проукраїнський характер або принаймні відрізнялася від офіційної політики пролетарського інтернаціоналізму (з фактичним домінуванням російської мови та культури). Потрапити в лещата ГУЛАГу можна було за інтерес до української історії, мови або культури, за творчість, що не вписувалася в межі соцреалізму, за необережне висловлювання на власній кухні. Переважна більшість української інтелігенції була репресована саме за «український буржуазний націоналізм».

Своєрідною противагою «буржуазному націоналізму» (проте так само тяжким гріхом) був «буржуазний космополітизм», який протиставляли ідеології «дружби народів». Боротьбі з «безродними космополітами» було присвячено повоєнну сталінську чистку: влада ставила мету «непримиренно боротися з низькопоклонством перед західною культурою, ліквідувати недооцінку значення діячів російської науки і культури в розвитку світової цивілізації». Винними проголошували всіх, хто мав контакти з західними країнами або принаймні прозахідні погляди — передусім то були євреї, чиї внутрішньоспільнотні зв’язки виходили за межі радянської держави. На початку кампанії пропаганда говорила про три види цього злочину: «ура-космополітизм», «розгнузданий космополітизм» і «безрідний космополітизм» — однак у широкий вжиток увійшов лише останній термін.

Окремо слід відзначити особливу любов репресивної системи до суфікса «-ізм»(«-изм»). Навряд чи можливо перерахувати всі «-ізми», якими таврували людей, перш ніж приректи на смерть, — вони росли, як гриби після дощу, і часто просто вигадувалися під конкретну ситуацію, справу, або навіть особу. Показовим тут є приклад Миколи Хвильового, іменем якого сталінський уряд назвав окремий гріх проти системи: «хвильовізм». Кульмінацією цієї драми абсурду стало те, що сам Хвильовий був змушений публічно зректися «хвильовізму» в марній надії захистити від репресивної машини своїх колег-письменників.

Путінська тоталітарна Росія, що вважає себе країною-наступницею Радянського союзу, також активно застосовує репресивну риторику у боротьбі з інакомисленням. Такі поняття, як «націонал-зрадники», «іноагенти» тощо, виразно перегукуються з лексиконом сталінської доби — і використовують їх із тією самою метою.

Авторка: Ольга Герасименко

Ліквідація неписьменності була державною політикою, яку більшовики проводили в 1920–1930 роках, щоби подолати неписьменність серед дітей і дорослих — передусім селян. Її втілювали в життя у примусово-заохочувальному порядку й використовували як інструмент пропаганди.

На початку ХХ століття Україна за рівнем письменності була аутсайдером навіть у європейській частині Російської імперії. За статистикою, яку уклали вже більшовики, станом на 1897 рік письменними було 32,4 % росіян, а українців — лише 13 %. У 1920 році Християн Раковський, революційний діяч, очільник Ради народних комісарів УРСР, у нотатках із подорожі Україною писав: «Населення скрізь посилено вимагає шкіл. Селяни самі віддають будинки поміщиків та ремонтують школи». Одним із перших указів нової влади після встановлення більшовицького режиму було поновлення шкіл, зачинених за денікінців: «Зосередьте всі зусилля на підтримці та зміцненні початкової школи. Відкрийте всі українські школи, що існували раніше. Забезпечте їх навчальними посібниками, паливом і всіма засобами охороняйте приміщення від реквізиції».

21 травня 1921 року Раднарком УРСР затвердив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», якою зобов’язав усе населення республіки віком від 8 до 50 років навчатися грамоти «українською, російською або будь-якою іншою мовою». Постанова передбачала можливість притягати грамотних громадян до навчання неписьменних у формі трудової повинності, однак з оплатою. З 1922 року лікнеп почали називати третім фронтом, а його активістів, відповідно, — «культармійцями»; риси кампанії — масовість і повальна мобілізація на боротьбу з неписьменністю — цілковито відповідали мілітарній риториці. Більшовики використовували метод «батога і пирога»: було кримінальним злочином ухилятися від повинності або ж заважати неписьменним людям відвідувати спеціально створені школи, а от учасники кампанії отримували пільги й заохочення.

Щоб контролювати процеси лікнепу, радянська влада створила Всеукраїнську надзвичайну комісію з ліквідації неписьменності — ВУНКЛН, або ж «Всеукрграмчека». Її очолив Григорій Петровський, що згодом став одним із архітекторів примусової колективізації — і Голодомору. Оскільки метою лікнепу була не просто ліквідація неграмотності, а й пропагандистська робота, нові букварі друкували з ідеологічно вивіреним змістом. Це призводило до спротиву селян — багато хто негативно сприймав, зокрема, агресивну атеїстичну пропаганду.

У роки НЕПу відбулася нетривала лібералізація лікнепу, однак згодом уряд знову повернувся до примусово-заохочувальної системи. Після проголошення курсу на прискорену індустріалізацію темпи ліквідації неписьменності теж мали пришвидшитися — до неї залучили все письменне населення від 16 до 50 років, що мало виборчі права. Тепер це була трудова повинність, якої не оплачували; тим часом учням шкіл для неписьменних надавали привілеї подібні до тих, які мали ударники виробництва: премії, путівки, право на позачергове отримання товарів побуту й харчів.

У 1930-х роках на зміну лікнепівським школам прийшли трикласові школи для дорослих, що пропонували також загальноосвітню програму на рівні початкової школи. Водночас було знижено критерій грамотності: письменною почали вважати кожну людину, що вміла читати по складах і писати власні ім’я та прізвище. Завдяки цьому 1936 року влада бадьоро відрапортувала про письменність 85,3 % українського населення. Того ж року було ліквідовано товариство «Геть неписьменність», що стояло біля витоків лкінепу — мовляв, воно виконало свою роль. Утім, реально подолати проблему вдалося лише після Другої світової війни завдяки впровадженню обов’язкової середньої освіти для дітей.

Авторка: Ольга Герасименко

Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) — державна кінематографічна організація раннього Радянського союзу. Діяла в 1922–1930 роках.

ВУФКУ постало в березні 1922 року на базі Всеукраїнського кінокомітету — організації, заснованої в Харкові після приходу до влади більшовиків і примусової націоналізації приватних кіноательє та студій: Єрмольєва і Ханжонкова в Ялті, Гросмана, Харитонова і Борисова в Одесі, Іванова в Києві тощо.

З червня 1923 року ВУФКУ запрацювало на повну потужність. Спершу кіновиробництво було зосереджене на Одеській і Ялтинській кінофабриках, а з 1928 року до них долучилася новоутворена Київська. На роботу в організацію запрошували молодих письменників, режисерів і акторів, зокрема Григорія Косинку, Олеся Досвітнього, Майка Йогансена, Фавста Лопатинського, Леся Курбаса, Олександра Довженка, Юрія Яновського — свій досвід роботи на Одеській кінофабриці він описав у романі «Майстер корабля» (1928).

Українське кіновиробництво зростало — а разом із ним росла й кількість кінозалів. Протягом 1924–1925 років їх побільшало з 110 до 714, а в липні 1927 в Україні діяло вже 1646 стаціонарних кінотеатрів і 15 — залізничних пересувних. Для потреб кіногалузі налагодили власне виробництво кіноапаратів й побудували в Шостці фабрику «Свема», що виробляла кіноплівку. Розвивався кінопрокат: ВУФКУ експортувало за кордон стрічки «Отаман Хміль», «Слюсар і канцлер», «Остап Бандура», а європейські фільми закуповувало для прокату в Україні.

1925 року розпочався конфлікт між ВУФКУ і державною студією-монополістом «Совкіно», що об’єднувала російські кінофірми. Було встановлено квоти, згідно з якими на 20 російських фільмів, показаних в УРСР, припадало лише шість українських, показаних в РРФСР, а московська репертуарна комісія застерегла за собою право забороняти ввезення стрічок, замовлених ВУФКУ. У відповідь на це ВУФКУ запровадило власну репертуарну політику, відкладаючи російські стрічки «на полицю»  (як це сталося з іконічним на той час «Броненосцем “Потьомкіним”» Сергія Ейзенштейна) або й зовсім відмовляючись брати їх у прокат.

Протягом наступних трьох років ВУФКУ перетворилося на другу за потужністю після самого «Совкіно» радянську кінофірму. 1927 року його керівник Олександр Шуб прогнозував, що найближчим часом Україна вироблятиме близько сотні фільмів на рік. Журнал «Кіно» писав: «Усі фактори говорять про те, що Україна через свої природні, технічні й матеріальні можливості протягом найближчих років стане центром радянської кінематографії». Українські фільми демонструвалися на фестивалях в Італії, Франції, Німеччині, Чехії та Австрії. До того, щоб ВУФКУ здобуло славу «українського Голлівуду», доклався нарком освіти Микола Скрипник: він активно інформував світову кіноспільноту про українські фільми, наголошуючи на тому, що це — не російський продукт.

Зрештою надмірна автономія ВУФКУ стала скалкою в оці централізованого керівництва в Москві. Ще наприкінці 1927 року під час Першої всесоюзної наради з питань кіно пролунало питання про централізацію кінематографу під управлінням єдиного радянського кінотресту — ініціатором був нарком освіти СРСР Анатолій Луначарський. Микола Скрипник і Олександр Шуб опротестували це рішення; на сторінках журналу «Кіно» Шуб висловив обурення, зазначивши, що «встановлення якоїсь одности керування всією союзною кінематографією призведе до руйнування цієї дільниці національної культури, до гегемонії одної кіноорганізації над усіма іншими», — після цієї публікації його звільнили з посади керівника ВУФКУ.

1929 рік став початком кінця ВУФКУ. Відбулися масові кадрові зміни, кіностудії отримали циркуляри, якими влада вимагала ідеологічної точності, культурної революції, комсомолізації та пролетаризації, а також контролю над спільним виробництвом із закордоном. Культурних діячів, що підняли ВУФКУ, проголосили «реакціонерами, знудьгованими за дореволюційним кіно» — згодом багато з них поповнили лави Розстріляного відродження.

9 листопада 1930 року рішенням Вищої ради народного господарства ВУФКУ як українську державну установу було скасовано. На зміну йому прийшов український трест кінопромисловості «Українафільм», що входив до складу «Союзкіно». «Золота доба» українського кіно добігла кінця — на тлі згортання політики українізації панівні позиції посіли російська мова і культура.

Авторка: Ольга Герасименко

Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) постала у Харкові з ініціативи Миколи Хвильового. Існувала з 1926 по 1928 рік, була творчим центром української літератури і чи не найвідомішим угрупованням Розстріляного відродження.

Історія ВАПЛІТЕ розпочалася в січні 1926 року. Засновником і першим головою угруповання став письменник Микола Хвильовий, націонал-комуніст за переконаннями, який стояв на засадах творення нової української літератури шляхом відмови від московського імперіалізму й орієнтації на «психологічну Європу».

Палкий прихильник політики українізації, Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!», що стало важливим дороговказом для ВАПЛІТЕ. Учасники об’єднання мали різні погляди, були членами різних політичних партій і представниками різних напрямів у літературі. Однак їх об’єднувало бажання творити українську культуру, формувати новий образ України, спираючись на здобутки західноєвропейської літератури — і, своєю чергою, збагачуючи їх. Хвильовий і його колеги вірили в необхідність «євразійського ренесансу», важливу роль у якому відіграє українська культура: «Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив “присмерк”, не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу».

До ВАПЛІТЕ належали Михайло Яловий, Аркадій Любченко, Олесь Досвітній, Микола Куліш, Майк Йогансен, Григорій Епік, Павло Тичина, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський, Володимир Сосюра, Юрій Смолич та інші видатні представники української літератури 1920-х років. Більшість із них у 1930-тих роках стала жертвами сталінських репресій: вони вимагали дотримання гасел революції 1917 року, де йшлося, зокрема, про національне самовизначення і свободу народів — а після згортання політики українізації такі погляди були затавровані як буржуазний націоналізм.

Угруповання видало дві збірки: «ВАПЛІТЕ, зошит перший», де містилися статті й заяви, і «ВАПЛІТЕ, зошит другий» — із художніми текстами. У 1927 році виходив друком двомісячник «ВАПЛІТЕ», де публікувалися твори учасників об’єднання, критичні й теоретичні статті, хроніка літературних подій.

Організація від самого заснування привернула увагу радянських чиновників, які вбачали в ній небезпечні ідеологічні тенденції. Ще у квітні 1926 року особисто Сталін вказав на Хвильового як на джерело антиросійських настроїв в Україні — у відповідь на це московське та республіканське партійне керівництво поспішило публічно розкритикувати письменника. Його іменем навіть назвали одну з течій так званого націонал-ухильництва всередині комуністичної партії — «хвильовізм».

Відчуваючи загрозу, Хвильовий публічно зрікся своїх «помилкових» поглядів, однак це не врятувало ВАПЛІТЕ від скорої ліквідації. 28 січня 1928 року було конфісковано вже надруковане нове число журналу, де містилася, зокрема, друга частина роману Хвильового «Вальдшнепи», який зазнав особливо агресивних атак радянських критиків. Після цього ВАПЛІТЕ змусили до «самоліквідації». Члени об’єднання деякий час по тому гуртувалися довкола альманаху «Літературний ярмарок» (1928–1930) і організації «Пролітфронт» (1930–1931), однак через тиск партійних органів ці спільноти теж мусили «саморозпуститися». Колишні ваплітяни стали одними з перших жертв масштабних сталінських репресій. Багатьох із них засудили до таборів, а згодом — розстріляли в карельському урочищі Сандармох.

Авторка: Ольга Герасименко

Напрям в українському художньому мистецтві 1910–1930-х років. Назву отримав на честь засновника — художника-монументаліста Михайла Бойчука. Був оголошений глибоко ворожим соціалістичній культурі; більшість робіт бойчукістів знищені.

Можна вважати, що бойчукізм розпочався, коли Михайло Бойчук заснував у Парижі майстерню неовізантійського мистецтва — «Renovation Byzantine». Спираючись на класичну естетику Візантії, Русі й раннього Ренесансу, художник формував власний, самобутній проєкт українського мистецтва. Характерними ознаками його стилю стало використання давніх технік — він навіть послуговувався темперою замість олійних фарб.

Група перших бойчукістів брала участь у паризьких виставках під гаслом відродження візантійського мистецтва, однак проголошувала, що це лише тимчасовий етап: «Ми постільки є школою візантійського відродження, поскільки наша культура перебувала під її впливом. “Неовізантизм” — це лише термін для полегшого розуміння; в кінцевому рахунку ми маємо на це право. У себе вдома називатимемося інакше».

Перехід від паризького «Renovation Byzantine» до українського монументалізму, який і було охрещено бойчукізмом, тривав протягом десяти років. У грудні 1917 року в Києві постала Українська академія мистецтв (сьогодні — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), при якій відкрили школу монументалізму. Бойчука обрали професором академії; у 1920-х роках його студенти-однодумці — Василь Седляр, Оксана Павленко, Сергій Колос — почали відкривати власні майстерні.

Наприкінці 1925 року в Києві виникла Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ), що об’єднувала представників різних течій і груп. АРМУ проголошувала консолідацію творчих зусиль на ниві сучасного мистецтва, яке відповідало би ідеології пролетаріату, а також рівність між ужитковим і образотворчим мистецтвом. Поступово чільне місце в ній посіли бойчукісти, які — надихаючись не тільки новими ідеями, а й середньовічними підходами до ремесла, — прагнули поєднати мистецтво й побутові речі, перейти від станкового живопису до творення середовища.

Для самого Бойчука принциповою була відмова від участі у виставках: він вважав найкращими майданчиками стіни будівель та інші елементи громадського простору, де мистецтво бачитимуть маси людей, для яких воно і постало. Бойчукісти створили понад десяток монументальних ансамблевих розписів, зокрема — Луцьких казарм у Києві, санаторію імені ВУЦВК на Хаджибейському лимані й Будинку преси імені Михайла Коцюбинського в Одесі, Червонозаводського театру в Харкові.

Однак на зміну революційній романтиці й утопічній вірі у соціалістичні ідеали 1920-х прийшла доба сталінського терору. Бойчукізму не знайшлося місця у світі, де партія офіційно проголосила соцреалізм як основний творчий метод. Бойчукістів звинуватили у пропаганді буржуазно-куркульської стихії, націоналізму й формалізму і проголосили їхню творчість ворожою радянському устрою. 1937 року Михайла Бойчука і його дружину, художницю Софію Налепинську-Бойчук, заарештували й розстріляли; та сама доля спіткала й більшість його учнів. Монументальні розписи бойчукістів були знищені — до наших днів збереглася лише невелика кількість ескізів, малюнків і малих робіт.

Авторка: Ольга Герасименко