У статті досліджується генеза ідеї політичної самостійності України на основі аналізу історії «України irredent’и» Юліана Бачинського.
Наприкінці довгого ХІХ століття природне право кожного народу на самовизначення стосовно українців вважалося настільки нереальним, непотрібним та надуманим, що трактувалося з боку панівних класів панівних націй як «австрійська», «німецька» або «польська» інтрига. В основі такого ставлення до «южнорусского сепаратизма» («мазепинства») лежать не лише геополітичні міркування, але й певний стереотип у суспільній психології, стереотип меншовартості усього українського, який до кінця не вижитий ще й тепер.
Зрозуміло, що за таких умов українцям потрібні були особливі енергія, вміння і прагнення, щоб довести своє право на окремішнє існування. І при цьому не лише сусідам, а передусім самим собі. (Застережуся одразу, що тут маю на увазі лише ідеологічну сторону справи, а не практичну, тобто побудову суверенної національної держави. Остання ще й досі залишається актуальною метою українського руху.) Формування ідеї політичної самостійності України мало справді революційне значення. Воно було пов’язане з такими драматичними подіями, особистими колізіями та гострими сутичками між різними українськими і неукраїнськими силами, що, напевно, можна написати цілий напівпригодницький роман, а не лише наукове дослідження. Але полишаючи те, що належить робити письменникам, хочу запропонувати спробу наукового аналізу проблеми генези ідеї політичної самостійності в українському русі.
Стаття була опублікована в часописі «Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність».
