Ідентичності індивіда і соціяльних груп відносно сталі, але час від часу змінюються, уточнюються або набуваються протягом життя їх носіїв, особливо під час великих суспільних трансформацій. Найбільш значущі зміни і модифікації старих або конструювання нових ідентичностей (як індивідуальних, так і групових чи колективних) відбуваються тоді, коли суспільство перебуває у стані аномії. Цей стан, докладно описаний ще Е. Дюркгаймом, можна вважати притаманним українському суспільству після розпаду СРСР; він означає руйнацію усталених соціяльних норм, цінностей, лояльностей та ідентифікацій, а також розрив традиційних суспільних зв’язків і докорінну зміну соціяльних відносин. У цій ситуації, притаманній більшості посткомуністичних суспільств, стара ідентифікаційна матриця вже не могла забезпечити інтеграцію особи в суспільне життя або пристосування до нього і починала змінюватися відповідно до нових соціяльних умов. Після розпаду СРСР та соцтабору розвиток країн, що утворилися на їх руїнах, відбувався різними шляхами, хоча так звана радянська спадщина доволі сильно позначалася на їх суспільствах. Свого часу це викликало бум концепцій транзитології та посткомуністичних трансфомацій у західних наукових колах, а також інтенсифікацію відповідних пошуків серед вітчизняних суспільствознавців. Однак нині багато закордонних соціологів – дослідників суспільств колишнього Радянського Союзу доходять висновку, що «перетворення» в Україні, Росії та інших пострадянських країнах закінчилися і протягом останніх років у переважній більшості цих країн сформувалися стабільні політико-економічні системи, які не є ані комуністичними, ані капіталістичними, ані тоталітарними, ані демократичними.
Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».
