Стаття зосереджується на історії псевдонімів, обраних трьома найвизначнішими представниками трьох поколінь галицьких руських українських націоналістів у 1830–1914 роках, а саме Маркіяном (Русланом) Шашкевичем (1811–1843), Теодосієм (Богданом) Дідицьким (1827–1909) та Іваном (Мироном) Франком (1856–1916).
Цю історію можна написати лише на маргінесах великих національних наративів, проте вона вимагає перегляду загальної історії. Формування ідентичності серед галицьких русинів не було змаганням між проукраїнськими та проросійськими орієнтаціями — існувало більш ніж два варіанти, і протягом тривалого періоду українські та російські варіанти могли бути узгоджені в рамках широкого й розпливчастого поняття Русі (як свідчать випадки Руслана і Богдана). Випадок Мирона додає ще один важливий аспект до цієї історії: у змаганні за групові ідентичності інші ідеології, ніж націоналізм, — передусім соціалізм — також сприяли тріумфу українства. Ліві українські активісти, як-от Франко, почали говорити «селянською» мовою не тільки у філологічному, а й у соціальному сенсі. Модерні націоналізми виростали в Галичині у відповідь на виклики західних ідеологій, які, іронічно, часто прибували зі Сходу в результаті політичного та інтелектуального бродіння в Російській імперії.
Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».
