Часострічка

Козацтво — це соціальний феномен, породжений існуванням відкритого степового кордону між осілим землеробським населенням Східної Європи та кочовиками євразійських степів.

Однією з важливих спонук при укладенні Люблінської унії 1569 року й розбудові нової європейської держави — Речі Посполитої — була потреба в організації ефективної оборони краю від войовничих сусідів.

Термін «козацьке бароко» стосується передусім архітектури, адже інші види барокового мистецтва — гравюру, іконопис, літературу (крім літописів) — козацькими не називають. Утім, українська архітектура бароко була не лише козацькою: згадаймо бодай барокову ратушу в Бучачі на Тернопільщині, архітектором якої був Бернард Меретин, скульптором — Йоган-Ґеорґ Пінзель, а фундатором – Микола Потоцький.

Проголошене Гадяцьким договором 1658 року державне утворення на землях Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, що на правах автономії мало увійти до складу оновленої Речі Посполитої як одна з трьох її федеральних частин — поруч із Короною Польською та Великим князівством Литовським.

Право козацького товариства вільними голосами обирати собі старшину — від курінного отамана й до гетьмана — було однією з підставових засад політичної культури українського козацтва: спочатку як маргінальної соціальної групи в Речі Посполитій, а згодом як упривілейованого стану державного утворення із самоназвою Військо Запорозьке.

Інститут гетьманства в політичній системі козацької держави посідав надзвичайно важливе місце: поруч із Генеральною військовою радою він був базовим елементом її інституційної моделі.