Барокові ікони Покрови

Заходячи до храму східного обряду, ви, дуже ймовірно, побачите зображення Страшного суду, розташовані на західних стінах; це можуть бути фрески (катакомбний фресковий живопис знає зображення на цю тему ще з IV століття), мозаїки чи картини. Ці ікони зустрічають вірних, які виходять із церкви після Служби Божої, і спонукають замислитися про повсякденну поведінку, нагадуючи, що після земного життя кожен буде суджений за ділами своїми.

Та й навіть якщо ви не звертали уваги на розписи церковних стін, а тільки, наприклад, читали Івана Нечуя-Левицького, то цілком могли запам’ятати образ Страшного суду з його «Старосвітських батюшок і матушок»: «Отець Степан ходив од образа до образа й показував пальцем. В бабинці висів здоровий образ страшного суда, на которому внизу намальовано було червоне пекло. В пеклі світились вищирені здорові зуби якоїсь страшної кінської голови, а між зубами сидів на престолі сатана, з рогами, з білими зубами. В його на руках сидів Юда, неначе маленька дитина. Голова неначе хотіла проковтнути сатану з престолом та з Юдою, але вдавилась, і сатана застряг у самій пельці, зачепився за горлянку високим троном і не міг пройти далі. До голови йшли рядками голі грішники: ткачі з клубками в руках, кравці з ножицями, мірошники з камінням на мотузках, перекинутих через плечі, розпатлані голі відьми, писарі з перами й здоровими каламарями в руках; за ними купа жидів з пейсами, а позад усіх поганяли грішників нагайками рогаті та хвостаті чорти. “Дивіться! — сказав отець Степан, — це я видумав, а маляр намалював”».

Особливий тип ікон Страшного суду виник на початку ІІ тисячоліття у Візантії, а згодом поширився на слов’янські землі, зокрема на Балкани й Русь (тут він з’являється з XIV–XV століття). У XVI–XVII століттях він був переосмислений у греко-католицькій іконописній традиції — що цікаво, з поверненням до базових візантійських зразків. 

Загалом ці ікони ґрунтуються на видіннях пророка Даниїла і євангельських оповідях, на Одкровенні Йоана Богослова та на текстах церковної традиції, серед яких дослідники найчастіше згадують писання Єфрема Сирина, житіє Василія Нового та «Ходіння Богородиці по муках». Їхній сюжет — це друге пришестя Ісуса Христа, Остаточний суд, воскресіння мертвих у плоті, блаженство праведників у раю й пекельні муки, яких зазнають грішники. Неодмінні персонажі — Ісус Христос, Діва Марія, Йоан Хреститель, апостоли, старозавітні праведники, янголи, спасенні і грішники. Ідеться не про якусь одну сцену: ікона розповідна, наповнена подіями, тому постаті на ній повторюються. Ісус може бути зображений водночас і в образі Пантократора на престолі, і в образі Агнця; Діву Марію бачимо як в складі центральної композиції, так і в закритому саду. 

Простір ікони можна умовно поділити на верх і низ (у горішній частині — Бог Отець, Ісус із апостолами; у нижній бачимо долі окремих людей), але якщо відкинути два верхні ряди небесних зображень, то більшого значення набуває поділ на правий і лівий боки: по праву руку Ісуса, який стоїть обличчям до глядача (тобто ліворуч, якщо дивитися на ікону), бачимо майбутню долю праведників, а по ліву — грішників; їх розмежовує звивистий змій, чий хвіст у пеклі, а голова — під Христовим престолом (а точніше, під ногами Адама, який стоїть праворуч від Ісуса). 

Горішній рівень картини можна поділити на два яруси. Найчастіше зображуваний елемент верхнього — янголи, які згортають сувій із зірками й небесними сферами, відсилаючи до Одкровення 6,14: «Небо відійшло, мов книга-сувій звиваний». Крім того, традиційно можуть бути зображені Небесний Єрусалим, за стінами якого насолоджуються блаженством праведники; Господь Сафаоф (іноді двічі: в центрі ярусу як Бог на престолі, а трохи правіше — на тому самому престолі як частина Трійці, з Духом Святим у вигляді голуба й Ісусом Христом у мандорлі); й ангели світла, які скидають у пекло ангелів темряви. Якщо цей останній елемент присутній на іконі, то утворюється начебто обрамлення: з лівого боку (тобто по праву руку Ісуса) до самого низу зображені світлі янголи, які підносять обличчя догори, а з правого — демони, які падають головами донизу. Спрямування добра і зла виразно підкреслене.

Наступний ярус — це Христос Пантократор у сяйві на престолі, обабіч якого схилилися Богородиця і Йоан Хреститель — це прохання про молитовне заступництво за людство. Трохи нижче за них розташовані святі Адам і Єва, перші люди на землі. У дивній перехресній симетрії Адам стоїть з того самого боку, що й Діва Марія, а Єва — що і Йоан Хреститель. Під ногою Адама — голова змія, туловище якого ділить весь низ ікони на два боки, праведний і грішний, а хвіст купається у вогненній річці пекла. Обабіч групи сидять апостоли з розгорнутими книгами, шестеро з кожного боку. За апостолами — ангельська сторожа.

Нижче маємо ярус, уже розділений на праведників і грішників: це народи, які йдуть на суд. Спасенні стоять по праву руку від Христа, прокляті — по ліву. Праведників часто зображають у чернечому, священицькому чи князівському вбранні, і серед них можна впізнати конкретних святих; тимчасом шати грішників часто мають національне забарвлення. Іноді над їхніми головами можна побачити написи, які пояснюють, хто це: німці, турки, ляхи, ефіопи, русь тощо. У центрі ярусу — янголи з сувоями; можна уявити, як вони виконують розподіл люду за Господнім судженням, звіряючись зі списками. Бюрократичного ефекту цій сцені додає ще й те, що ангели стоять біля столу — вівтаря, на якому лежать знаряддя Страстей Христових, а деколи ще й розгорнута Книга буття, в якій записані всі людські вчинки. З-під вівтаря спускається рука, яка тримає терези. Вони висять між звивинами зміїного тіла, поруч із ними стоять оголені постаті (це традиційне зображення душ), а довкола змагаються янголи світла й пітьми. На жаль, добрим ангелам не завжди вдається визволити людей із бісівських лап, і нижче можна побачити, як демони женуть до пекла групи оголених людей.

Після цього виразний поділ на яруси зазвичай закінчується, залишається тільки протиставлення правого й лівого, праведного і грішного. 

«Праведний» бік ікони — це бік райський. Один із традиційних сюжетів, які тут пишуть, — це закритий сад, або ж вертоград: «Садок замкнений, моя сестра-дружина, садок замкнений, криниця під печаттю» (Пісн 4, 12), — де Богородиця сидить на престолі між янголами, розкривши руки перед грудьми. Традиційно вертоград символізує чистоту Марії — і в контексті ікони Страшного суду це зображення може нагадувати про один зі шляхів праведності. Поруч із мініатюрою Діви Марії бачимо іще одну дорогу до неба: розкаяного розбійника, який увірував у Христа, і тепер ангел супроводить його на небеса, рукою вказуючи на напрям руху. Ще одна неодмінна частина райського боку — лоно Авраамове, тобто старозавітні праотці, які сидять, іноді разом з іншим праведниками, в райському саду; у ранніх версіях ікони лоно Авраамове й закритий вертоград не розділені. Щоправда, дістатися райського саду не так уже й просто: він відмежований від решти простору міцними воротами, перед якими стоїть апостол Петро з ключами. До нього підходять праведники, які ось-ось зможуть долучитися до сонму блаженних.

На іншому боці ікони ситуація не така радісна. Там розгортаються апокаліптичні події, кипить вогненна ріка й мучаться в пеклі душі грішників. Утім, між контрастними картинами раю і пекла є посередник — прив’язаний до стовпа «милостивий блудник», позбавлений вічних мук за милосердя, проте не допущений до вічного блаженства через блуд. Його ситуація нагадує стан язичницьких душ, змушених вікувати в лімбі «Божественної комедії» Данте, і так само не викликає заздрощів.

Два кола, зображені по ліву руку Христа, створюють своєрідну візуальну симетрію з вертоградом і сценою з добрий розбійником, але тут ідеться не про шляхи до пекла — вони детально прописані нижче, біля зображень пекельних мук, — а про апокаліптичні картини: видіння пророка Даниїла та Йоана. В одному з кіл розташовані четверо звірів: троє з них мають вигляд земних лева, ведмедя й леопарда, а от четвертий, «страшний, жахливий і надзвичайно сильний», не схожий «ні на одного із звірів, що були перед ним, і мав десять рогів» (Дан 7, 7); ці звірі символізують чотири нечестиві царства, які «настануть на землі» (Дан 7, 17), але будуть погублені: Вавилонське, Македонське, Перське і Римське. Друге коло розповідає про землю й море, які віддають мерців. Земля формами трохи скидається на Австралію; в її центрі сидить жінка, яка, власне, й уособлює землю, а ще одну символічну жінку можна побачити в морі. Їх оточують вигадливі звірі, птахи й риби, які випльовують тих, кого пожерли, та менш виразні постаті воскреслих людей.

Правий (якщо орієнтуватися на погляд глядача) бік ікони затоплений вогненним потоком, образ якого походить із «Ходіння Богородиці по муках». У нього занурені численні потвори, грішники й навіть сам сатана, який сидить верхи на велетенському звірі. Під вогненним потоком зображене царство сатани, де в окремих «відділеннях» душі зазнають індивідуально підібраних для них мук, найчастіше підписаних для кращого розуміння того, що саме й за що вони переживають: скрегіт зубів, геєнну огненну, морок, сніг, смолу, червів невсипних; за убивтсва, крадіжки, богохульство, брехню, блуд, гнів, лінощі тощо.

Розглядати ікони Страшного суду можна довго, і в них є численні елементи, здатні викликати жах. Проте створені ці образи не для того, щоб налякати (чи принаймні не тільки для того): вони покликані наштовхнути на думки про те, що людина робить тут і тепер, у цьому світі, і не впасти у відчай, а щиро розкаятися. Цьому допомагають і умиротворені образи небесного блаженства, і застережна постать милостивого блудника, який зробив недостатньо, і — особливо — деталізовані пояснення щодо пекельних мук.

Авторка: Галина Глодзь