Отроківський палац

Шляхтич Ігнацій Сцибор народився в Тарноруді на Збручі чи то в 1749-му, чи то в 1755 році  — і невдовзі осиротів. Вихованням племінника зайнявся бездітний дядько Войцех Мархоцький. Мав 18 сіл, дев’ять тисяч десятин подільського чорнозему, ліси, великі луки. Войцех дав племінникові непогану освіту: відправив до піарської колегії в Золочеві та до єзуїтської у Львові. Далі сирота мав піти у священики, але такої кар’єри не хотів. Виник конфлікт — і дядько віддав юнака на прусську військову службу: або пропаде, або зрозуміє, що таке дисципліна. У війську юнак ознайомився з ідеями Вольтера й Жана-Жака Руссо.

Повернувшись додому капітаном, Сцибор дослужився в Кам’янці-Подільському до майорського чину. Пізніше перебрався до Варшави, де заробляв уроками музики. У 1783 році взяв шлюб зі своєю ученицею Євою Руффо — донькою італійця, що працював у Варшаві королівським кондитером. 

У заповіті 1788 року дядько Войцех Мархоцький писав: «Хоча мій племінник Ігнацій і ставився до мене завжди без поваги і відрізнявся паршивим характером, за що його варто було б позбавити спадщини, все ж я заповідаю йому своє багатство». Документ образив Ігнація. Він подав протест до суду. Войцех, дізнавшись про це на смертному одрі, вирішив скласти контрпротест, та не встиг — помер. У 1790 році Миньковецький ключ перейшов до Сцибора-Мархоцького. І такого поміщика Поділля ще не знало.

Землі графу дісталися прикордонні, між Габсбургами й Романовими. У 1791 році Сцибор-Мархоцький видав конституцію й обгородив маєток прикордонними стовпами з написом «Кордон Миньковецької держави». Один стовп протримався на селянському городі до 1960-х років. На межовому камені були зображені меч, щит, шпага, прапори, гармата й морда лева. 

Граф законом заборонив називати селян холопами й хамами, а 1 січня 1795 року дарував кріпаком волю. Велелюдне віче підписало документ: «Ми, жителі спадкоємних володінь: Мислиборж, Заріччя, Городище, Катеринівка, Антонівка, Гуртківці, Отроків, Хананевка, Притулія, Тимків, Побуйна, Побуянка, Старик, Сивороги, Сеферівка, які складають Миньковецьку державу в Ушицькому повіті Подільської губернії, — зібравшись разом для вироблення і встановлення відомих законів, дійшли висновку, що найвище благо — це воля». 

Садиба Мархоцького була розташована в Отрокові, а столицею квазідержави стали Миньківці. Тут відкрилися школа, аптека, суконна, паперова й каретна фабрики, фабрика анісової олії, цегельний і лакофарбовий заводи, два млини, кілька друкарень. Мархоцький заснував музичну академію — працювали хор та оркестр. У Миньковецькій державі надрукували близько 40 праць — переклади класичної літератури (зокрема, перші переклади польською «Іліади» Гомера та «Гамлета» Вільяма Шекспіра), молитовники, псалми, книги з юдейської етики й кабали. А ще  — розлогі проповіді графа-графомана, не дуже обдарованого літератора. Проповідувати Ігнацій любив і щонеділі зачитував довгі казання в храмах. 

Самоврядне містечко мало бібліотеку з двох тисяч томів. Селяни отримали право на освіту й медицину. У 1804 році ухвалили «Статут землеробів», за яким замість панщини була введена система грошових виплат, а селяни могли перейти в міщанський статус. У Миньківцях працював монетний двір, що друкував власні банкноти з графською печаткою. 

Крім церкви й костелу, у державі було безліч храмів: герою «Одіссеї» Телемаху, богині миру, Вільгельму Теллю, Жану-Жаку Руссо. Подібне нагромадження святинь було в дусі тодішньої магнатської моди на античність. Найчастіше подібними «храмами» називали альтанки та штучні гроти в палацових парках. Та в Мархоцького загравання з античністю було серйознішим: навіть ратуша мімікрувала виглядом під Акрополь. 

На ринковій площі встановили точні ваги — щоб продавці не обважували в крамницях. До містечка запросили двох лікарів, алопата де Герінга й гомеопата Стефані. На прийоми до них приїжджало стільки пацієнтів, що збудували готель. Під час епідемії чуми Мархоцький придбав потрібні ліки й видав брошуру, яка описувала спосіб боротьби з хворобою. Для сиріт звів притулок, де їх навчали ремесел. 

Вищою мірою покарання вважалося переселення до Херсонської губернії, де граф збудував кілька поселень і розводив коней. Наявність херсонських маєтків дозволила марнославному графу називати себе «спадкоємцем земель над Понтом Евксинським». 

Якось Мархоцький потягнув до суду юнака, який сватався до його дочки. Вирок був таким: «Сміливець, який підняв очі на дочку Сциборів, образив у ній всіх миньковецьких дівчат, але помста їх не може бути кривавою. Нехай зберуться всі, у кожної по зеленій гілочці в руці, нехай відкриють в’язницю винуватця і плюють на нього з погордою, нехай виженуть його за кордони держави». Вирок виконали. 

Мешканцям Миньковецької держави подобалося свято Церери, яке збігалося з обжинками. Збиралися з навколишніх сіл дівчата, вбрані в біле й прикрашені золотими колосками пшениці. Вони були почтом Церери, роль якої виконувала одна з дочок Сцибора. Процесія обходила поля. Дівчата несли крісло з Церерою, співаючи гімни вдячності. Закінчувалося дійство учтою, співом і танцями.

У 1811 році інспектувати цю частину римо-католицької єпархії прибув з Кам’янця-Подільського єпископ Францішек Лукас Мацкевич — Сцибор-Мархоцький запросив його до свого маєтку для вінчання доньки. Зустрічав гостя він біля прикордонних стовпів із жезлом в руці й одягнений в тогу. Після пишного вітання граф запропонував «верховному жерцеві» пересісти на тріумфальну колісницю. Колісницю з троном під балдахіном везли чотири воли з позолоченими рогами, а одягнені амурами дівчатка кидали під копита квіти. Єпископа цей карнавал нервував, але він змовчав. 

Наступна зустріч графа та єпископа призвела до конфлікту. Овдовілий Мархоцький закохався в юну сусідку, та з’ясував, що його власний син таємно обвінчався з красунею в місцевому костелі. Розлючений граф конфіскував з костелу все церковне начиння. Священик поскаржився єпископу. Мацкевич заборонив поміщику втручатися в церковні справи й нагадав і про поганські свята, і про незаконні проповіді графа. Шляхтич доводив, посилаючись на французьких просвітителів, що кожен християнин може проповідувати в подільських костелах, тому що священники тут малограмотні. У Мацкевича увірвався терпець — він домігся заборони Мархоцькому проповідувати і вшановувати античних богів. Де там! Щойно закінчилася жнива, як у Миньковецькій державі знову славили Цереру.

У 1812 році почалася Франко-російська війна. Подільське дворянство було зобов’язане доставити до Варшави обоз із продовольством. Справу доручили Мархоцькому. Він упорався блискуче, а як нагороду випросив для себе новий титул — Dux et Redux (у дуже вільному тлумаченні з латини — «той, хто зібрав експедицію, яка потім успішно повернулася») — і відтоді не приймав паперів, у яких його так не називали.

15 серпня 1816 року багатотисячний натовп збирався в поле для чергового вшанування Церери. Поліція спробувала припинити дійство. У сутичці загинуло двоє людей Мархоцького. Графа заарештували й відправили до Кам’янця. Родичі визволили немолодого бунтівника, але той невдовзі знову відслужив молебень. Цього разу архієпископ поскаржився царю. Редукс завдав контрудару: написав монархові пояснення. Олександр І звільнив поміщика від судового рішення, а через рік, після довгої особистої розмови з Мархоцьким, наказав усім відчепитися від старого. Більше ніхто не чинив перешкод ані святам Церери, ані сатурналіям. 

1827 року граф помер і був похований у фамільному склепі в Притулівці. Могила не збереглася. Миньковецьку державу успадкував син — і навіть збирався керувати нею за батьковими законами, але після польського антицарського повстання на початку 1830-х років усі маєтки конфіскували. Друкарня закрилася, свята Церери пішли в небуття. «Що не день, зникають сліди панування Редукса в Миньковецьких ярах, падають пам’ятники, дичавіють сади. Діти розпорошилися в далеких краях. Одна пам’ять Мархоцького збереглася на Поділлі як легенда, яка з уст до уст до наступних поколінь дійде», — закінчував спогади про дивака Олександр Пшездецький. 

У травні 2012 року в будиночку в центрі Миньківців дунаєвецький краєзнавець Володимир Захар’єв відкрив приватний музей Ігнація Сцибор-Мархоцького з центром мархоцькознавства. 

В отроківському палаці в радянські роки був свинарник. З 2007 року маєток відроджує львівський винахідник, фізик і бізнесмен Ігор Скальський. Зараз палац став готелем. А пан Ігор вкладає чимало коштів і старань у реставрацію ще одного палацу — резиденції Нафтула Когана в стилі неорококо у Вищеольчедаєві на Вінниччині. 

Авторка: Ірина Пустиннікова