Споруда постала в 1900 році, на світанку сецесії в місті, як приватне житло — і тут дотримано «людських» пропорцій висотності.

Додаткові туристичні потяги ще не їздять у напрямку Кропивницького, хоча гурмани вже відкрили для себе це архітектурне Ельдорадо.

На початку ХХ століття підхід до забудови в місті —тоді Єлисаветграді — змінився з домінантно-фонового на акцентний. Акцентні будівлі споруджували на кутах або посеред кварталів, зазвичай вони були трохи вищі та приваблювали око численними деталями.

Ар-нуво — король акцентів — природно став панівним стилем у місті між 1900 і 1910 роками.

Головними конкурентами в боротьбі за замовників були дві відомі постаті: міський архітектор Яків Паученко (1866–1914) та співавтор нового плану міста Олександр Лішневський (1868–1942). Обидва захоплювалися ар-нуво й новими можливостями, які давав розвиток технологій; обидва експериментували з чистим ар-нуво, хоча й тяжіли до еклектики; обидва були прихильниками так званого цегляного модерну.

Найвідоміший із проєктів Лішневського — будинок Барського (вулиця Театральна, 40), де зараз розташований Обласний краєзнавчий музей.

Посеред традиційних рослинних орнаментів, якими прикращено будинок, ховається чимало тварин: змії, пави, сичі. Подейкують, що Лішневський якось побачив на будові кицьку — й увічнив її як декоративний елемент. Окрім звичайної фауни, на фасаді можна побачити ще й медузу — символ долі.

Інтер’єри будівлі еклектично-мінливі: куртуазне рококо в будуарі змінює «опіумний» мавританський стиль у кімнаті для куріння; тепла, апетитна сецесія у вітальні скидається на шлейф ароматів від гарячої страви. Зараз там цікавезні експонати краєзнавчого музею, але завжди можна собі дофантазувати віртуальну реальність.

Автори: Дмитро Горбачов, Ірина Магдиш, Андрій Тараненко

«Дім, як грім!» – так сказав про споруду Сергій Васильківський.

Поєднання традицій і новаторства:

• вальмовий дах — звична форма стріхи української хати — уперше в Полтаві виконано з керамічної (ба більше, полив’яної) черепиці;
• традиційне різьблене дерево для дверей і вікон — і високий цоколь із рожевого граніту;
• глина, скло, деревина сусідять із металоконструкціями, залізобетоном і навіть паровою системою опалення;
• класичні цегляні стіни обличковані керамічними плитками: уперше в Україні в зовнішньому декорі використано майоліку (барвисту полив’яну кераміку). Кричевський спеціально виписав із Німеччини в Опішню (головний центр гончарства на Полтавщині) новітні машини для виготовлення майолікової цегли;
• рослинні й геометричні орнаменти на фасадах і у внутрішньому просторі стилізовані в етнографічній манері, мотиви «дерево життя» і «вазони» — у традиціях народної «іконографії».

Усе мало бути банально й передбачувано в Полтаві, коли тодішнє місцеве самоврядування замовило проєкт нової урядової будівлі Полтавського губернського земства — практично типовий, у ренесансному стилі. Розпочалися роботи, уже були фундамент і стіни першого поверху до підвіконь.

Аж раптом: запальна публічна дискусія, що розпочалася з обурення художника Сергія Васильківського:

«Що ви робите?.. Хіба ж се ратуша, та ще й українська ратуша?.. Навіщо ж будувати таку річ, подивившись на котру, ніхто не скаже, що воно таке? А де ж ви діли історію України, її художню творчість, яку іменно тут на широкому масштабі і можна було б проявити в повній силі?»

Будову зупинили. Оголосили конкурс. Перемогу несподівано здобув ескізний проєкт молодого, ще бездипломного харківського архітектора Василя Кричевського. Потім була успішна піар-акція для проєкту під час відкриття пам’ятника Івану Котляревському, коли до Полтави з’їхалася вся українська інтелігенція, що гаряче підтримала новий архітектурний стиль.

Автори попереднього проєкту не змогли простити молодому зухвальцю Кричевському його перемоги; урешті-решт під тиском він покинув будівництво і поїхав до Києва. За інтер’єри взялися Сергій Васильківський і Микола Самокиш. Так у Залі засідань з’явилися монументальні панно «Козак Голота і татарин», «Вибори полтавським полковником Мартина Пушкаря» і «Ромоданівський шлях», а ще — численні орнаментальні розписи й розетки.

1943 року будинок вигорів під час нищівної пожежі.

Після Другої світової війни його поступово відновлювали, однак із технічними втратами, бо вже не могли виготовити автентичну дахівку. Розписи Зали засідань відтворили лише наприкінці ХХ століття за старими світлинами й ескізами.

Історія цього будинку — не просто етап в архітектурі. Це історія про відвагу сказати, що ми є, що ми маємо своє обличчя, свій орнамент, своє Дерево життя.

Будівля в цифрах:

• > 500 робочих креслень
• 56 400 цеглин
• 986 квадратних і трикутних
• полив’яних плиток
• 15 майолікових гербів полтавських повітів
• 12 майолікових фасадних панно
• 70 000 стрічкової дахівки
• 39 000 плиток білого, синього і зеленого кольорів

Автори: Дмитро Горбачов, Ірина Магдиш, Андрій Тараненко

Історія Хотинської фортеці

Із понад сотні українських замків два — найвідоміші. Луцький замок прикрасив собою 200-гривневу купюру, а Хотинська фортеця стала справжньою кінозіркою. За 60 років своєї кінематографічної кар’єри вона виконувала ролі французької бунтівної Ля Рошелі та укріплень Дубна з «Тараса Бульби», палацу з казок Ганса Крістіана Андерсена та середньовічного форпосту з творів Роберта Луїса Роберта Луїса Стівенсона. Біля неї шикувалися загони лучників Робін Гуда, молдавських гайдуків і гуцулів Захара Беркута.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Яким був форпост на межі Х–ХІ століть, у часи заснування, невідомо. Місце вибрали вдале: на природному фундаменті-скелі, яку оббігає невеликий струмок, поблизу переправи через Дністер. Є версія, що форт створив київський князь Володимир Святославович, коли у склад Київської Русі увійшла частина Буковини. Форт зростав швидко: тут перетиналися торгові шляхи з Києва на Пониззя (майбутнє Поділля) та Придунав’я.

З ініціативи тогочасного правителя Молдавського князівства, амбітного й жорстокого Штефана чел Маре, Стефана Великого. Легенда каже, що він особисто керував реконструкцією твердині. За Штефана розписами вкривали навіть зовнішні стіни храмів — воєвода любив декоративність. Схожий на вишиванку орнамент із червоної цегли, що оперізує хотинську твердиню, з’явився саме в його часи. Стіни 5–6 метрів завширшки й 40 заввишки, з глибокими підвалами-пивницями, звели також за задумом Штефана. Зручно: у прохолодній темряві і провіант не швидко псується, і в’язнів є де тримати.

Господар недарма так старався: фортеця у Хотині зуміла вистояти під час турецького нападу в 1476 році й у XIV–XVI століттях стала однією з резиденцій молдовських правителів. І процвітати б Молдові й Хотину, та не всі державці такі затяті, як святий Штефан. На початку XVІ століття Молдавська держава втратила самостійність, за яку так гаряче боровся чел Маре, і стала васалом його найзапеклійших ворогів: Османської Порти. Замок у Хотині — вже не князівська резиденція: тут стоїть яничарська залога.

Після поразки польського війська у вересні 1620 року під Цецорою, де, зокрема, загинув батько Богдана Хмельницького Михайло Хмель, а сам майбутній гетьман потрапив до турецького полону, Річ Посполиту шматували ворожі загони, грабуючи села й руйнуючи міста. Польща от-от могла капітулювати, а за нею перед нестримними яничарами впала б і решта Європи. У квітні 1621 року султан Осман ІІ на чолі війська рушив на Польщу, та на допомогу полякам прийшли запорожці. У серпні під Хотином розбив табір польський коронний гетьман Станіслав Ходкевич, а 1 вересня до фортеці прибув із загонами Петро Сагайдачний. Уже наступного дня під містом з’явилася турецька армія: 300 тисяч турків, 100 тисяч татар. Самовпевнений султан Осман ІІ жартував: у Хотині в таборі козацькому він буде снідати, а в польському обідати. Що йому вдіють 35 тисяч поляків і 40 тисяч козаків?

Попри всі султанські сподівання, війна тривала п’ять тижнів. У ній полягла майже половина вояків з обох сторін. 8 жовтня 1621 року сторони уклали мир. Задоволений перемогою король надіслав козакам обоз їжі, 48 бочок меду й 24 куфи горілки. А Сагайдачному — окремий дарунок: 12 срібних фляжок зі спеціальною, з лікувальними властивостями, горілкою. На жаль, гетьманові вони не допомогли: від ран, отриманих у Хотині, він помер 10 квітня 1622 року в Києві, на руках дружини Анастасії. Народні пісні, у яких козацький отаман міняє жінку на табак і люльку, не завжди правдиві.

Використання замку та сучасний стан

У наступні століття фортеця не раз переходила з рук у руки. У ній містилися то молдавські гарнізони, то польські, то османські, а з XVIII століття — російські й австрійські. Нові власники розбудовували укріплення, поступово перетворюючи його на масштабний оборонний комплекс. Територія 250 на 1200 метрів, поглиблений рів, понад кілометровий товстезний вал, обмурований тесаним каменем, сім бастіонів і чотири добре захищені брами: Хотин був однією з найукріпленіших фортець Центрально-Східної Європи. Та в 1856 році замок остаточно втратив статус військового об’єкту. Закінчився войовничий етап його кар’єри, почався новий — туристичний, а в ХХ столітті ще й кінематографічний.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Меджибізького замку

Назва «Меджибіж» розшифровується зовсім просто — «межи Бугами»: тут Південний Буг з’єднується зі своєю лівою притокою — Бужком. У середньовіччі місто лежало поблизу двох горезвісних татарських шляхів, Чорного і Кучманського, тож потребувало захисту. Перше місцеве укріплення, про яке ми майже нічого й не знаємо, знищили татари у 1241 році. Князь Ольгерд 1362 року віддав Меджибіж своїм племінникам, князям Коріатовичам, які відбудували фортецю. А на початку XVI століття твердиня вдяглася у камінь.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Замок зводили з цегли, що було певною революцією, адже Поділля багате на природний камінь. На відміну, скажімо, від Волині: там, де свого каменю мало, замки якраз цегляні (згадайте Луцьк). Подрібнену цеглу також домішували до розчину, який використовувався для мурування стін і тинькування. Через це замок набув рожевуватого кольору — відтінку яблуневого цвіту. У сонячні дні, віддзеркалюючись у значно повноводнішому тоді Бузі, фортеця справляла сильне враження. Мальовничості надавали й великі наріжні брили вапняку, із яких виростав замок. У ХІХ столітті романтично налаштовані натури називали замок «Білим лебедем».

Довгий час меджибізьку твердиню вважали неприступною. Її жодного разу не змогли взяти штурмом. Однак у XVIII столітті її стратегічне значення як форпосту Східного Поділля поступово відійшло в минуле. Кам’яний велет здавався вкрай старомодним на фоні тогочасних військових споруд — шанців, окопів та бастіонів.

Національний герой двох країн, Польщі та Сполучених Штатів Америки, Тадеуш Костюшко саме в Меджибожі пережив у 1790 році епізод, з котрого виникла популярна в його часи примовка: «Від Людвіки втік до АмерИки, а в Польщі Текля від нього втекла». На Поділлі 47-річний генерал страшенно закохався у 19-річну Теклю Журовську, доньку жидачівського старости. Костюшко квартирував у Меджибожі по сусідству з її родиною. Коли герой прийшов до Юзефа Журовського просити руки Теклі, староста йому відмовив — претендент здався Журовському занадто бідним.

Використання замку та сучасний стан 

У ХІХ столітті деякі фортечні споруди було перебудовано в модному неоготичному стилі. За радянських часів у фортеці розмістили маслозавод. Під час Другої світової війни тут стояв німецький гарнізон. Але до найбільших втрат дійшло, коли після війни міська влада дозволила розбирати замок на будівельний матеріал для зведення райкому партії, селищної ради, окремих садиб. Замок тоді занепав, зіщулився, перетворився на руїну. На щастя, з 1967 року почалося його відновлення, яке триває досі.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Храм Непорочного Зачаття (Городенка)

Історія храму Непорочного Зачаття (Городенка)

Католицький храм, збудований у XVIII столітті у стилі пізнього бароко. Над його оздобленням працював галицький скульптор Йоган-Ґеорґ Пінзель. Пам’ятка архітектури національного значення.

Храм Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці в Городенці (сучасна Івано-Франківська область) будували протягом 1743–1769 років на замовлення магната Миколи Василя Потоцького за проєктом архітектора Бернарда Меретина у співпраці з Йоганом-Ґеорґом Пінзелем. Імовірно, саме цей храм став дебютною спільною роботою двох знаних митців.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Потоцький видав фундаційний акт на спорудження храму і прилеглого монастиря конгрегації театинів 22 серпня 1743 року. Будівельні роботи почались 1745 року, станом на 1754-й були вже майже завершені, однак освятили храм лише у 1760-х роках. 1784 року монастир ліквідували, у його приміщенні відкрили лікарню, а статус храму змінили з монастирського на парафіяльний.

Згідно з описом церковного адміністратора Станіслава Вільчека, у храмі було п’ять вівтарів і близько тридцяти скульптур роботи Пінзеля. У головному вівтарі, щедро оздобленому різьбленням із позолоченого дерева, стояли статуї старозавітних первосвященників Арона й Мелхіседека — імовірно, найбільші постаті, які Пінзель будь-коли вирізьбив; вони були втрачені ще до ХХ століття.

19 червня 1835 року у храмі спалахнула велика пожежа. Полум’я повністю спустошило святиню, перетворивши її на обгорілу руїну — кажуть, воно було таким потужним, що навіть дзвони впали на землю. Святиню відновили за сприяння імператорської родини і львівського архієпископа, однак через два роки її стіни постраждали через сильну бурю. На цьому «кари єгипетські», що впали на Городенку, не завершилися: у 1848 році місто зазнало епідемії холери й пошесті сарани, що призвело до щедрих пожертв на вівтар святого Роха, захисника від мору.

У 1866 році храм пережив велику реставрацію. Кошти на ремонтні роботи виділив ерцгерцог Франц Фердинанд фон Габсбурґ, спадкоємець австро-угорського престолу — його вбивство згодом стане спусковим гачком для початку Першої світової війни.

Використання замку та сучасний стан 

Немов передчуваючи лихоліття ХХ століття, меценат Потоцький, що був фундатором загалом 77 храмів, за життя казав, що особисто покличе на Божий Суд кожного, хто завдасть шкоди його святиням. У роки двох світових воєн храм зазнав значних ушкоджень, проте найбільшої шкоди йому завдала не війна, а радянська влада: у 1940–1980-х роках велична святиня перетворилася на сумний привид себе колишньої. Храм розграбували, цінне начиння вивезли в невідомому напрямку, внутрішній декор практично знищили, із веж спиляли хрести. У різні роки у цих приміщеннях містилася текстильна фабрика, казарми та професійно-технічне училище механізаторів. Спроба радянських архітекторів реставрувати в 1970-х роках «пам’ятку архітектури Української РСР № 249» лише погіршила її стан.

Більшість творчої спадщини Пінзеля, що прикрашала храм, була незворотно втрачена. Мистецтвознавець Борис Возницький зміг урятувати фрагменти головного вівтаря — зараз вони зберігаються у Львівському музеї Пінзеля. У Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття зберігається пошкоджена статуя Доброго Пастиря. Дивом вціліла колона, увінчана скульптурою Діви Марії та прикрашена гербом Потоцьких «Пилява», — вона й сьогодні стоїть перед храмом.

Після 1991 році храм віддали у користування Українській Греко-Католицькій Церкві. Будівля, яка понад сто років не знала належного догляду, сьогодні перебуває в аварійному стані й потребує фахової експертизи та реставрації.

Авторка: Ольга Герасименко

Історія палацу у Лісоводах

Головний місцевий self-made man Григорій Ткачук (1918–1989), син батрака й колишній наймит, невпинним локомотивом тягнув Лісоводи й колгосп «Україна» в комунізм — і в нього майже вийшло. Уже в 1967 році зразково-показову «Україну» нагородили орденом Леніна. Та всесоюзної слави Лісоводам було мало: сільськогосподарські виставки Індії, США, Угорщини, Німеччини не обходилися без продукції «України».

З 1945 року в цьому куточку Городоччини царював культ праці. Про естетику теж думали, але по-селянському: чисто щоб, побілено, вимито, охайно. Тут і зараз катастрофічно чисто (двічі герой соціалістичної праці Григорій Ткачук був би втішений), хоч дороги биті-перебиті. Охайність — найгірша з українських вад, причина втрати десятків пам’яток архітектури, але зараз ми не про це. Ми про підґрунтя лісоводської слави. 

Усе було в соціалістичних Лісоводах: бібліотека і стадіон, великий будинок піонерів і лікарня, зерносклади і корівники, прохолодні ставки і соснові ліси. Дітей з обласного центру на екскурсії привозили — подивитися на комунізм у мініатюрі. Простих туристів не було: не на палац піонерів же їм дивитися, а про інші цікавинки нічого не було відомо. 

І зараз не відомо. І за десять років не буде відомо. Тільки зараз архітектурна цікавинка в селі є, а за десять — може не бути: валиться.

Складно зрозуміти, як у зразковому господарстві, де щороку в будівництво вкладали 1,2 мільйона карбованців, де працювало 15 будівельних бригад, довели до катастрофічного стану найціннішу в історичному плані споруду села — палац Раціборовських-Журовських. 

Те, що будівля хоч якось дотягла до ХХІ століття, — заслуга не Ткачука, а старшого лейтенанта і командира роти 129-ї танкової бригади, уродженця сусідніх з Кам’янцем Ходорівців Бориса Сугери (1921–1943; пізніше прізвище русифікували як Сугеров). Сирота, що рано втратив батьків, у 1937–1939 роках навчався в лісоводській школі колгоспної молоді, а звідти потрапив до Червоної армії. Посмертно став Героєм Радянського Союзу — за кілька героїчних боїв на Курщині в січні-лютому 1943 року. На палаці, який у 1930-ті роки слугував гуртожитком для колгоспної молоді, є меморіальна дошка. 

З 1944 року принаймні до 1950-х у палаці була спальня сиротинця. У ньому виховували дітей, що втратили батьків під час війни. Зараз палац не слугує нічим. Це руїна із забитими вікнами, ледве живим портиком і з тріщинами на стінах. Усередині не краще.

Іронія селянської долі: старий дуб біля палацу має охайну огорожу — дбають, знають, бережуть. Навіть табличку встановили: «Дуб звичайний, посаджений у 1588 р.». Природу цінувати нас всіх у школі вчили. А палаци?

Колись Лісоводи належали Гербуртам — славетному роду будівельників замків на Галичині й Поділлі. Потім були Липинські: багата наречена Домініка Липинська вийшла заміж за Войцеха Раціборовського (1734–1798), якому народила трьох дітей. 

Є діти — треба землі, потрібні маєтки. Войцех Раціборовський докуповує в полковника Грибовського подільські села Вишнівчик і Завадівку. Лісоводи дістаються старшому синові, Людвіку. Його дружина — графиня Олександра з роду Бржостовських. Пара матиме двох доньок — волооку красуню Наталію, яка так і не вийде заміж, і на п’ять років старшу Людвіку, дружину колекціонера й мецената Марцелія Журовського. Марцелій розводив породистих коней і мав у тому неабиякий успіх. Жити йому подобалося в Іванківцях під Бердичевом. 

Архітектурні особливості та перетворення замку

Приблизно в часи Людвіка Раціборовського, наприкінці XVIII століття, у Лісоводах побудували суровий у своїй простоті й не дуже пропорційний палац. Класицизм як він є: портик з чотирма колонами, два поверхи, парковий фасад — на високому підмурку, бо палац на горбку.

Усі репрезентативні приміщення — салони, бальна зала — були доволі великими. Праворуч від холу-вестибюлю розміщувалася бібліотека, далі були спальня і вбиральня. Ліворуч — малий салон і ще одна спальня. Великий салон був восьмикутним, з дубовим паркетом і білими стінами. Далі розташовувалися житлові кімнати господарів, а з іншого боку — велика їдальня. У північно-східному крилі була лише велика бальна зала. Там і зараз якесь велике приміщення, хто його знає — колишній спортзал?

Що за класицистична резиденція без парку? Парк у Лісоводах був площею в кілька гектарів. Зараз на більшій частині його території стоять корпуси аграрного ліцею. Ані липової, ані каштанової алеї навколо палацу не збереглося. Найбільша частина парку тягнулася на південь від панського будинку до ставка. До острівця на ньому вів легкий місток. На острові господарі вирощували квіти.

Серед колег-шляхтичів Раціборовські мали славу добрих господарників. Їхні маєтки приносили дохід, тут грамотно розвивали сільське господарство. Оскільки палац постійно перебував у руках дуже заможної родини, у Лісоводах мало би бути багато старовинних меблів і картин старих італійських і фламандських майстрів. Стару картинну галерею в Іванківцях, де мешкав Марцелій, після його смерті розділили на дві частини. Половина картин потрапила у Лісоводи, інша — у Маків.

Особливими реліквіями палацу вважалися кришталевий келих, подарований останнім польським королем Станіславом Августом Понятовським київському воєводі Юзефу Стемпковському, і золотий кубок авторства данциґського майстра Йоганна Готфріда Шляубітца. У 1987 році келих подарували музею в польському місті Ясна Гура. Кубок зараз в Оттаві у спадкоємців Журовських.

Використання замку та сучасний стан 

Останнім власником садиби в Лісоводах був випускник Ягеллонського університету Альфред Журовський, який купив також маєтки в Макові й Шатаві — і став одним з найбільших подільських землевласників. На початку ХХ століття життя всієї родини Журовських сконцентрувалося навколо Макова. У Лісоводи родина приїздила лише вряди-годи. Це для нас сьогоднішніх відстань у 62 кілометри здається невеликою, а 120 років тому це був день, як не два, у дорозі. Ніби й недалеко, але часто туди-сюди не покатаєшся. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Масандрівського палацу

Палаців у Криму чимало. На туристську славу Алупки й Лівадії працювала радянська пропаганда, а от Масандра залишалася в затінку. Лише незалежна Україна відкрила для відвідувачів це диво поблизу Ялти.

Ще задовго до побудови тут розкішного замку мандрівники відзначали: «Уся краса — у Верхній Масандрі». Десь внизу хлюпоче чисте море, поруч кличе у затінок Нікітський ботанічний сад, а з паркових терас відкривається панорама Ялти. Геолог Дюбуа де Монпере в 1837 році писав: «В усьому Криму немає іншого виду, який би величчю та своєю красою міг би порівнюватися з видом на Ялтинську долину з Марсандрської дороги». Ні, науковець був грамотним і не помилився: у ті часи місцина називалася саме Марсандрою.

Архітектурні особливості та перетворення замку

У часи, коли палацу ще не було, сюди їхали, щоб побачити руїни давньогрецького монастиря Святого Йоана. Зараз від них нічого не залишилося — хіба джерело Ай-Ян так само дзюркотить з гір. Першим власником Масандри після приєднання Криму до Росії став житель Поділля, французький принц, іспанський гранд і російський контрадмірал Карл Нассау-Зіген (1745–1808). Цей відчайдух, одружений з польською магнаткою Кароліною Годзькою, здобув чотири перемоги над турецьким флотом. За успішний штурм Очакова цариця Катерина ІІ подарувала йому Масандру. Принц лише одного разу побував тут і захоплено писав дружині: «Фруктові сади цієї місцевості можуть дати уявлення про райські сади. Природа тут розкішна». У 1794 році принц покинув Російську імперію. Масандра повернулася в царську казну.

Ще одна непересічна особистість тих часів встигла побувати власницею Масандри: 1815 року її купила Софія Потоцька — та сама, для якої її другий чоловік звів «Софіївку». Масандра так подобалася немолодій уже красуні, що вона мріяла заснувати тут велике місто Софієополь: зі скромністю в магнатки був повний порядок. Та й на піарі зналася: про ще не зведене місто вже повідомляли тогочасні путівники.

Після смерті Софії Масандра перейшла до її доньки Ольги Наришкіної. У 1824 році в маєтку починають закладати парк, який формував відомий парковий дизайнер тих часів Карл Кебах. А ще за чотири роки маєток переходить до Воронцових. Оскільки для прийомів і балів родина мала Алупку, Масандру розумно вирішили зробити місцем тихого сімейного відпочинку.

Господарі дуже обережно поводилися з природою. Тут ніколи не використовували ліс у господарських справах, цінували старезні горіхи й кипариси, дбали про велику луку.

Первісний палац (1829) був спорудою з великими галереями, відкритими свіжому повітрю. До нього вела алея з 900 трояндових кущів. Кажуть, на території парку досі збереглися рослини Кебаха.

Наприкінці 1870-х років палац постраждав від бурі, тож Семен Воронцов наказав збудувати нове, комфортніше приміщення. Проєкт у дусі романтизму розробляв француз Етьєн Бушар. Основний акцент зробили на двох баштах, а кам’яна кладка з великого сірого вапняку створювала ілюзію суворого середньовіччя. У лютому 1880 року почали закладати фундамент, а вже у вересні 1881 року палац звели під дах. Усе йшло чудово, аж раптом архітектор помер. Воронцов намагався знайти заміну Бушару, але невдовзі помер і сам. Палац десять років приречений був стояти недобудованою пусткою, на яку господар витратив 120 тисяч карбованців.

Після смерті Воронцова була плутанина з власниками маєтку, яка завершилася викупом Масандри в 1889 році за 1 874 050 карбованців. Власником став цар Олександр ІІІ (1845–1894). Він бував у Масандрі під час кожного візиту до Криму, а його дружина-німкеня полюбляла гуляти в парку із сином Георгієм, хворим на туберкульоз.

У 1893 році цар замовив архітектору Максиміліану Месмахеру (1842–1906) перебудову палацу. З’явилися додаткові галереї, балкони, скульптурні прикраси. Робота йшла скоро, але… Ну от, знову: у 1894 році помер цар Олександр. А його син, Микола ІІ, уподобав собі Лівадію, а в Масандрі жити не хотів. Та в пам’ять про батька новий імператор вирішив добудувати палац. На старий каркас неначе натягнули новий, багато декорований убір. Споруда почала нагадувати стиль раннього французького бароко часів Людовіка ХІІІ. 

Далеко не всі з 29 скульптур, які прикрашали замковий двір, збереглися. Позолоченого двоголового орла-мутанта на одній з башт видно було навіть з Ялти. Усі жіночі скульптури розташовувалися на південно-західній частині партеру, на яку виходила жіноча частина палацу. А чоловічі — з північного сходу, де були покої імператора.

Ще до того, як турист потрапить до палацу, він обов’язково помітить будівлю в східному стилі. Ні, це не мінарет. Це машинне відділення, зведене найпізніше, коли в моду увійшов модерн. Споруда стала ластівкою нового стилю в Криму. На її зведення витратили 56 913 карбованців.

Використання замку та сучасний стан 

Уже в 1880-х роках у Масандру могли потрапити всі охочі — варто було лише купити квиток. У 1929–1941 роках тут влаштували туберкульозний санаторій, у 1946-му в палац в’їхав Науково-дослідний інститут виноградарства «Магарач», далі аж до 1 червня 1992 року тут була урядова дача. Коли в Масандрі влаштували музей, експонати звезли із запасників палацу в Алупці. Інтер’єри — лише варіації на тему царських покоїв, хоч деякі речі справді належали колишнім власникам маєтку. А ось внутрішнє оздоблення в залах — автентичне. Для декору було використано дерево різних порід (дуб, горіх, клен, червоне дерево), у коридорах є синьо-білі поливи, стеля прикрашена ліпниною та розписами, а двері — справжні інкрустовані панно. За задумом архітектора кожна нова кімната представляла новий стиль у мистецтві: романський вестибюль, готична їдальня, класицистичний кабінет, більярдна в дусі тюдорівського ренесансу, модернова приймальня цариці, ампірна приймальня царя. Не палац, а підручник з історії культури! А ще майстер мав урахувати забаганки замовника: цар, хоч і був кремезним дядьком, затишно почувався лише в невеликих кімнатах. Найцікавішою видається спальня в дусі рококо. Її ніколи не використовували за призначенням, тому й розмістили тут не ліжко, а гарнітур з майстерні Гамбса, привезений з Малого Лівадійського палацу.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія палацу у Чорториї

Спершу Чортория над Случем була одна, та в ХІХ столітті поселення почало швидко зростати, вибралося на протилежний берег річки, стало таким уже солідним, що його поділили — на Нову і Стару Чорторию. 

Садиба Прушинських-Оржевських (Оревських) розташована в центрі Нової Чорториї, навпроти клубу-магазину — це вулиця Мазепи, 10. Звісно, посеред великого ландшафтного парку. У резиденції вже не одне десятиліття навчаються майбутні аграрії. 

Відомо, що в 1781 році Чорторию придбав бездітний Ігнатій Кордиш. Від нього маєтність успадкувала сестра Францішка, дружина Юзефа Урсина Прушинського. У власності Прушинських село залишалося до 1857 року, коли власники, усі в боргах, продали маєток за 30 тисяч карбованців Оржевським. 

Архітектурні особливості та перетворення замку

Палац з’явився тут на початку ХІХ століття, ще за Прушинських. З того часу мало що збереглося: під час перебудови кінця ХІХ століття споруда отримала той вигляд, який більш-менш непогано зберігся дотепер. Тоді виникли огорожа з гарною брамою з гранітними пілонами, елегантний прибрамний будинок, кілька господарських приміщень. 

Від палацу початку ХІХ століття залишилися тільки деякі частини фасаду й кілька внутрішніх приміщень. Складна будівельна історія споруди позначилася на доволі плутаному плануванні палацу. Знайти стару частину неважко: після реконструкції будинок став двоповерховим, а стара частина так і лишилася одноповерховою. Генерал Петро Оржевський тільки-но в 1897 році цю реконструкцію закінчив — й одразу помер, насолодитися результатом не встиг. Людиною він був непоганою, давав кошти на будівництво школи й лікарні в селі. Його вдова Наталія в Першу світову війну щодня по кілька годин на день працювала в житомирському військовому шпиталі сестрою милосердя. Щоправда, це не вважалося тоді якимось геройством: такий приклад показувала вся аристократія — навіть князівни й княгині допомагали пораненим. Наталія Оржевська, крім того, майже всю війну пробула головою Житомирського товариства Червоного Хреста. 

А в палаці в грудні 1919 року відбулася остання сумна нарада Симона Петлюри з членами уряду й командуванням війська УНР. Крах юної української держави тоді був неминучим. Наступного дня Петлюра виїхав з палацу до Варшави, а напівживою армією поставив керувати Михайла Омеляновича-Павленка. Заступником його був Юрко Тютюнник. 

Кажуть, саме повага селян до княгині Наталії і врятувала маєток у Новій Чорториї від вогню й пограбування. Начебто вона сама в 1920 році віддала палац під сільськогосподарське училище, де навіть викладала німецьку мову. Виселив її з рідних стін Волинський губернський виконком. 

У палаці, модний ще вчора неоренесанс стикається з гостромодним модерном. Фасад, який виходить у парк, взагалі зберіг первинний бароковий вигляд.

Та головне в садибі все ж не фасад. Головне — інтер’єрні цікавинки, які дотривали до нашого часу. Орнаментована підлога, сходи з геральдичним драконом, прикрашені литтям у формі каштанового листя, велетенське дзеркало — скільки пань крутилося тут перед балами, роздивляючись, чи гарно сидить сукня. Далі — сецесійні вітражі. І різьблена дубова стеля. І ще одна стеля, кесонна, з ліпленим фризом із гірлянд у колишньому будуарі (зараз там опудала тварин — пані господарка будуара була б глибоко шокована). І камін тонкої художньої роботи із сірого мармуру з вирізьбленими ангеликами. І кручені спіральні сходи. І… На підлогу ви довго не задивлятиметеся.

До речі, ота кесонна стеля, вкрита орнаментом з рослинними мотивами, настільки нагадує оздоблення стелі в круглій залі палацу в Самчиках, що мимоволі задумуєшся: чи не Самчиками надихалися власники Нової Чорториї? 

Вітражі у дверях маєтку в радянський час просто заляпували фарбою — до цього часу ту фарбу не з усіх скелець вдалося зчистити. 

Використання замку та сучасний стан 

На початку ХХ століття за проєктом архітектора Адріяна Прахова в парку біля палацу виросла церква-усипальня. Нібито її інтер’єр розписував знаменитий художник Михайло Нестеров (його розписи відомі всім, хто бував у київському Володимирському соборі). З тильного боку споруди збереглися сходи в крипту. 

Повний старих дерев парк обіцяє несподіваний «Ах!»: неподалік палацу раптом з’явиться оточений водою круглий острівець, колишня «видова гірка». До острівця веде симпатичний опуклий місток. Альтанка, на жаль, не збереглася. У воді спокійно й поважно плавають качки. Їм байдужа архітектура — вони тут живуть. І не вони одні — на території парку розташовано кілька приватних будинків. Садиба мала чимало господарських приміщень, тож,  якщо котресь зараз надається комусь як житло — нічого страшного.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія палацу у Коропці

Був колись Коропець містечком, навіть райцентром був — у 1940–1959 роках. А зараз має скромний статус селища, хоч головна його пам’ятка прикрасила б навіть столицю. 

Людину у всі віки тягне до краси. У Коропці дуже красиво, то й не дивно, що тут селилися ще з часів палеоліту. Перша документальна згадка припадає на 1421 рік. Тоді король Владислав Ягеллончик заснував у Коропці католицьку парафію. У 1453 році Коропець стараннями свого власника магната Миколая Бучацького отримав права міського самоврядування — на понад двісті років. Татари настільки мучили Поділля в XVI–XVII століттях, що люди тікали з цієї плодючої землі, від цієї багатої на рибу ріки. З 1664 року документи знову називали Коропець селом. 

Але ж у селах теж є свої плюси — особливо коли хочеться спокою і тиші. 

Власникам поселення Мисловським гербу Равич — хотілося. Цю фантастичної краси місцину вони купили в дідичів усіх навколишніх земель Потоцьких наприкінці XVIII століття. На початку ХІХ століття вони звели тут невеликий палацик у класицистичному стилі. Це була довга споруда: у центрі двоповерхова з колонадою, по боках — одноповерхова. Сюди приїздили побути в спокої після шумних метрополій Альфред Мисловський з дружиною Геленою з Млоцьких. Він славився своїми скакунами, яких розводив. Її вважали найгарнішою пані Львова. Син родини, Альфред-молодший, у 1893 році продав Коропець графу Станіславу Бадені (1850–1912). 

Це була непроста особистість. Дуже гордий і гоноровий, блискуче освічений (доктор філософії, доктор права), він тонко розумів політичні процеси. Наприкінці ХІХ століття в Галичині буйним цвітом квітло москвофільство — на просування своїх наративів Росія ніколи не шкодувала ні ресурсів, ні часу. Станіслав розумів небезпеку симпатій до Москви — і протидіяв їй, як міг. Він у 1883–1912 роках був послом Галицького крайового сейму від округу Бучач-Монастириська, у 1895–1901 й 1903–1912 роках — маршалком того самого сейму (по-нашому — спікером парламенту). Його позиція була максимально проукраїнська: він вважав, що між поляками й українцями мають завжди бути гарні відносини, а ще — що русинам Галичини потрібно мати більше депутатів у представницьких органах влади. Це викликало спротив у багатьох галицьких можновладців. 

Архітектурні особливості та перетворення замку

Отже, Станіслав Бадені купив Коропець, оглянув палацик — і почав його цілковиту перебудову. Проєкт реконструкції в стилі віденського ренесансу виконав хтось зі знаних львівських або віденських архітекторів. Хто саме — невідомо, але споруда настільки вишукана й гарно спланована, що це мав бути хтось реномований.

Роботи зі зведення двоповерхового маєтку були завершені в 1906 році. Новий палац у Коропці — споруда в класично-синкретичному стилі з багатими ліпленими геральдичними атрибутами, серед яких між рушниць і мисливських ріжків почесне місце займав і барельєф із зображенням перехрещених коси й ціпа. Такого точно більше на жодній панській резиденції не побачиш!

Більшість мистецьких колекцій родини Бадені зберігалася в їхніх маєтках у Радехові та Буську, так що в Коропці було небагато цінних старовинних меблів і картин. Лише в бальній залі стояв різьблений стіл у стилі Людовіка XVI та в модринових шафах зберігалася нехай і нова, але велика бібліотека. У 1914–1920 роках палац було сильно пошкоджено: видерто портрети польських королів, що вкривали верхню частину стін зали в три ряди. Це були копії, виконані Марселем Машковським з відомих робіт Яна Матейка. Росіянам польські монархи муляли очі. Крім того, вони познімали навіть віконні рами й двері. Родина Бадені в міжвоєнний період встигла відновити палац. 

Ландшафтний парк навколо палацу розбили на початку ХІХ століття. У часи Бадені його значно розширили. Площа парку сягала понад 200 гектарів. Автором реконструкції був відомий ландшафтний архітектор, творець Стрийського парку у Львові Арнольд Рерінґ. Білі містки з’єднували береги річечок Коропчика й Млинівки, що текли через парк. Був також став, а над ним — оранжерея й теплиці. У парку росли каштани, клени, срібні тополі, дуби, липи, ясени, плакучі верби, два великі тюльпанові дерева. До 1939 року парк старанно доглядав штат із 30 садівників. 

А потім з Тернопільщиною трапився Радянський Союз. Панській розкоші вже не було місця — у палаці розмістили навчальний заклад. З часом красива споруда і зовсім сховалася за рядами нових корпусів: у маєток заїхав обласний ліцей-інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Як є нові сучасні корпуси, то старим можна знехтувати. І нехтували так старанно, що дах, критий ще за графа, почав протікати — а це найшвидший шлях до смерті будівлі. У 2013 році впав купол палацу. А ще за рік, у вересні 2014-го, обвалилися й перекриття між першим і другим поверхами центральної і правої частин будівлі.

Це звучить, може, не дуже страшно, але яка ж це катастрофа! Палац до початку ХХІ століття зберігав чимало цікавого в інтер’єрах. Тут були вишукані вітражі, дзеркала, ліпнина. Найбільше ж постраждала так звана «королівська» овальна бальна зала, прикрашена панелями темного дуба, з кольоровим паркетом. Усе перетворилося на руїну через нерозуміння цінності архітектурних пам’яток.

Використання замку та сучасний стан 

Уже десятиліття Коропець благає на різних рівнях: допоможіть урятувати палац! Помирає! Та нема порятунку. Кошти, які потрібні на сякий-такий ремонт, навіть не реставрацію, узяти державі ніде. А споруда без даху завалиться швидко. І роботи ж було — лише залізти на дах і поправити кілька листів шиферу. Не захотіли, не зацікавились, навіщо це треба. 

До речі, гроші на відновлення тоді ще не настільки поруйнованого даху в Коропці були передбачені в програмі збереження культурної спадщини Тернопільської області ще 2011 року. Та сама програма мрійливо планувала у 2013–2015 роках повністю відреставрувати палац. Суми, які потрібні для відновлення палацу зараз, є в десятки разів більшими.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія палацу у Червоному 

Засновником поселення вважали брестсько-литовського воєводу Яна Остафія Тишкевича. Наприкінці XVIII століття маєтність купили Лесницькі, одна з них, Гелена Юстина, отримала містечко як посаг, коли вийшла заміж за Францішка Ксаверія Грохольського. Їхній правнук, Адольф Грохольський збудував тут неоготичну резиденцію. Її оточували сади й парк загальною площею 58 гектарів. Найромантичнішим місцем парку була альтанка на острівці одного зі ставків.

Згідно із заповітом Адольфа Грохольського, який помер у 1863 році, Червоне мало дістатися його другій дружині Ванді. Але вдова невдовзі після смерті чоловіка (і після антицарського повстання, коли репресії проти етнічних поляків посилилися) виїхала за кордон, а Червоне продала українському підприємцю Миколі Терещенку.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Невідомо, хто був архітектором триповерхового палацу та інших споруд маєтку. У палаці були велетенська театральна зала й вестибюль, викладений білим мармуром. У бальній залі висіли дві венеційські люстри. У багатьох кімнатах були мармурові каміни, стіни прикрашала цінна колекція голландських майстрів. Усе це, як і привезені з Італії мармурові статуї, дісталося Терещенку. Терещенки розбудували палац, особливо з боку саду.

З ХІХ століття і до наших днів Червоне знають в усій околиці завдяки цукровому заводу. Напевно, він виник ще за Грохольських. 1852 року ще один український підприємець, Іван Харитоненко, орендував місцевий цукрозавод і завод у селі Улянівка. До того він лише продавав цукор, а тепер став його ще й виробляти. Примха долі: цукровня в Червоному ледве не довела Харитоненка до банкрутства. Тут спалахнула пожежа, у якій згорів і завод, і вся продукція.

А вже Терещенки зуміли вигідно для себе використати цукровий бум, що охопив наші терени в середині ХІХ століття. Родина прославилася не лише грішми, але й меценатством і любов’ю до мистецтва. Про життя Терещенків у Червоному розповідає музей на другому поверсі адміністративного корпусу цукрового заводу, тільки от вхід туди — за перепустками. Особливо багато в музеї експонатів, пов’язаних із життям Федора Терещенка. Двадцятирічним другокурсником Київської політехніки він одружився з графинею Беатріс Кейзерлінг. У часи авіабуму Федір захопився авіаконструюванням. Був членом Київського товариства повітроплавання. Так Червоне у 1909 році побачило перший літальний апарат — французький аероплан «Блеріо ХІ». Далі в Червоному з’явилася й авіамайстерня, де працювали 25 робітників. Уже того самого року юний Терещенко збудував свій перший літак. Під злітну смугу пристосував вигін для худоби.

У 1913 році майстерні в Червоному отримали перше військове замовлення — літак «Терещенко № 5 біс». Напередодні Першої світової війни в Червоному випускали по два літаки на місяць. З 1915 року це вже був аеропланний завод. Невдовзі його евакуювали до Києва.

У боях Першої світової авіація брала активну участь. Багато літаків зазнавали пошкоджень. У 1917 році Федір Терещенко очолив потяг-майстерню з ремонту літаків. Після Жовтневого перевороту і палац, і завод у Терещенка відібрали.

Використання замку та сучасний стан 

У перші радянські роки в маєтку певний час розміщувався сиротинець для безпритульних дітей. Кажуть, волелюбні малюки повтікали з панських покоїв, а палац ще й підпалили. Та пожежа 1928 року стала початком довгого шляху в безодню руїни. Інтер’єри було втрачено назавжди.

Далі тут було професійно-технічне училище. Коли наприкінці ХХ століття воно переїхало в нову будівлю, палац швидко занепав і перетворився на руїну. Фонтан з трьома напівоголеними граціями з-під резиденції перенесли під селищну раду, а сам палац віддали під жіночий православний монастир. Черниці розвели тут курей і розбили клумби, але спорудою не цікавилися зовсім — і вона продовжувала занепадати. Лише в серпні 2023 року Господарський суд Житомирської області повернув садибу Грохольських-Терещенків у державну власність. Але черниці поступатися не хочуть.

Авторка: Ірина Пустиннікова