Стаття розглядає розвиток української історіографії протягом першого посткомуністичного десятиліття. Аналіз інституційних змін виявляє тенденції до децентралізації академічної продукції та зростання її різноманітності, з одного боку, та до спроб зберегти домінатні позиції колишнього академічного істеблішменту, з другого. Окрема увага присвячена появі тих нових середовищ, які свідомо зосереджуються на теоретичних питаннях у своїх намаганнях змодернізувати історичні дослідження та вийти за межі національної парадигми у писанні історії. Загальний висновок зводиться до того, що незважаючи на те, як багато було зроблено, ще більше залишається зробити. Впровадження ширшого порівняльного контексту — тобто національних історіографій у посткомуністичних країнах Центральної та Східної Европи — веде до більш позитивної оцінки аніж та, котра може бути зроблена на основі лише внутрішнього розвитку української історіографії.

Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».

Стаття зосереджується на історії псевдонімів, обраних трьома найвизначнішими представниками трьох поколінь галицьких руських українських націоналістів у 1830–1914 роках, а саме Маркіяном (Русланом) Шашкевичем (1811–1843), Теодосієм (Богданом) Дідицьким (1827–1909) та Іваном (Мироном) Франком (1856–1916). 

Цю історію можна написати лише на маргінесах великих національних наративів, проте вона вимагає перегляду загальної історії. Формування ідентичності серед галицьких русинів не було змаганням між проукраїнськими та проросійськими орієнтаціями — існувало більш ніж два варіанти, і протягом тривалого періоду українські та російські варіанти могли бути узгоджені в рамках широкого й розпливчастого поняття Русі (як свідчать випадки Руслана і Богдана). Випадок Мирона додає ще один важливий аспект до цієї історії: у змаганні за групові ідентичності інші ідеології, ніж націоналізм, — передусім соціалізм — також сприяли тріумфу українства. Ліві українські активісти, як-от Франко, почали говорити «селянською» мовою не тільки у філологічному, а й у соціальному сенсі. Модерні націоналізми виростали в Галичині у відповідь на виклики західних ідеологій, які, іронічно, часто прибували зі Сходу в результаті політичного та інтелектуального бродіння в Російській імперії.

Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».

Подане нижче інтерв’ю з Євгеном Сверстюком постало під час моєї праці над проектом «Інтелектуальне конструювання нації: приклад Івана Франка», метою якого є написання книжки про життя і діяльність Франка в контексті довготривалого впливу Франкової спадщини на інтелектуальне життя сучасної України. Згідно з логікою проекту, одним із важливих джерел для написання такої книжки мали б послужити спогади, передусім тих українських діячів й інтелектуалів, у житті котрих були епізоди, пов’язані з використанням творів Франка для ширших громадських чи політичних цілей. З Євгеном Сверстюком пов’язаний один з найцікавіших моментів в українській повоєнній інтелектуальній історії: у 1963 р. він був серед організаторів вечора пам’яті Івана Франка у Києві, який закінчився факельним походом — подія абсолютно нечувана як на умови тодішньої радянської дійсності. Підготувати інтерв’ю Євгена Сверстюка до друку мене спонукала, окрім іншого, його цікава і багата на деталі інформація про перші повоєнні роки у Львові і Львівському університеті.

Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».

Найновішим інтерпретаціям формування модерних націй властиве переакцентування з соціологічно- чи політологічно-зорієнтованих підходів на більш культурологічні. Виникнення цього напрямку досліжень пов’язане передусім зі зміною уявлення про те, що таке нація і як вона формується. Раніше вважалося, що національні характеристики — мова, історична пам’ять, територія проживання, народні традиції — існували самі по собі і що лише з появою національного руху вони були використані його лідерами для аргументації культурних і політичних прав своєї нації. Тепер же стверджується, що насправді всі ці характеристики не були заданими наперед, а конструювалися самими національними діячами. Згідно з новою парадигмою, головна увага зосереджується на творенні певних національних символів і міфів, «винайденні традицій», до яких вдаються певні групи модерного суспільства відповідно до потреб національного руху.

Хоча й очікується, що ці нові підходи будуть надзвичайно продуктивними, проте досі ми маємо дуже мало конкретних прикладів їхнього успішного застосування у дослідженні українського національного руху. Одне з пояснень такої ситуації полягає в тому, що ці постмодерністичні інтерпретації є надто теоретичними й абстрактними. Часто історики обмежуються лише декларуванням нових підходів у вступі до своїх досліджень, однак самі дослідження провадять за традиційними методами.

Справу ускладнює ще й те, що застосування нетрадиційних методів нерідко вимагає звернення до нетрадиційних джерел. Дана стаття пропонує розглянути один із таких нетрадиційних матеріалів — імена, які давалися дітям при хрещенні. Цей задум виріс з фактографічних досліджень соціальної історії національного руху у Галичині XIX — початку XX ст. Вони виявили цікаву тенденцію — поширення серед тих осіб, які творили провід цього руху, імен давньоруських київських князів Ольги, Володимира та Ярослава. Ця тенденція була виразом свідомих спроб з боку національних лідерів сформувати і поширити серед галицьких русинів нову історичну пам’ять, що мала стати основою для будування нової національної спільноти — українців. Вивчення цього сюжету дає змогу не лише придивитися ближче до механізму маніпуляцій колективними ідентичностями, але й — що не менш важливо — спробувати визначити межі, за якими ці маніпуляції стають неефективними або ж зазнають повного краху.

Стаття була опублікована в часописі ««Україна модерна».

Якщо сприймати події 1989–1991 рр. у Центрально-Східній Європі як кінець XX ст. (в історичному, а не календарному сенсі), то сучасні дослідники післявоєнних десятиліть української історії мають справу із завершеною добою, що вимагає свого узагальнення. Це стосується рівною мірою й української історіографії. Розпад СРСР, зникнення Української РСР та постання на її місці незалежної України різко змінили політичну кон’юнктуру, в якій розвивалася українська історична наука. Старий поділ між радянською й еміграційною історіографією поступово зникає, і в розвитку досліджень історії України у пострадянські роки як на Сході, так і на Заході, спостерігається щораз більше паралелей і подібностей. Зокрема, це засвідчує майже повне зникнення марксистського напрямку та вихід української немарксистської історіографії за вузькі рамки колишнього двоподілу на народницьку та державну школи.

У міру того, як стара доба відходить у минуле, історіографи одержують вигідну часову перспективу для неупередженої оцінки розвитку української історичної думки у XX ст. Під цим оглядом особливо цікавим і важливим джерелом є листування Івана Лисяка-Рудницького та Романа Роздольського — чільних представників й одних з останніх епігонів державницького і марксистського напрямів. Незважаючи на засадниче розходження світоглядних позицій обидвох істориків, що неодноразово проглядає у самому листуванні, та різницю поколінь (звідси надзвичайно шанобливе звертання І. Лисяка-Рудницького до свого старшого колеги), вони у своїх листах спокійно й неупереджено обговорили цілий ряд першочергових питань новітньої історії України

Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».

Революційні події, що розпочалися вслід за Першою світовою війною і глибоко змінили політичний ландшафт Центральної та Східної Європи, становлять серйозний виклик для кожного історика, який намагатиметься охопити весь складний і багатовимірний характер цього явища. Це особливо стосується української історії. Протягом цього драматичного періоду в Україні відбувалося зразу декілька переплетених і більш-менш одночасних конфліктів.

На жаль, більшості істориків у своїх працях не вдалося відобразити всього складного характеру української політичної кон’юнктури під час революції. Дуже часто історики мають схильність наголошувати або навіть перенаголошувати роль одних конфліктів та ігнорувати значення інших. Наприклад, радянські автори інтерпретували ці події як історію перемоги більшовицького режиму, тобто виключно як частину російської громадянської війни. Відповідно до цього підходу революційні події в Україні розглядалися як просто регіональна версія російської революції. Українська нерадянська історіографія зосереджувалася головним чином на історії українського національного руху, заперечуючи інколи навіть сам факт існування української громадянської війни.

Хоча представники кожної з цих шкіл виявляли глибоку ворожість один до одного, однак вони поділяли одну спільну рису: описуючи революційні події в Україні вони зосереджувалися на історії «соціалістично» чи «національно» свідомих еліт, які намагалися мобілізувати «несвідомі» або «малосвідомі» маси під свої політичні прапори. Успіхи чи поразки революції вимірювалися кількістю людей, яких вдалося мобілізувати тій чи іншій еліті. Парадоксально, але такі «мобілізаційні» інтерпретації були широко прийняті і на Заході серед істориків, які формально не належали до жодного табору.

Інший спосіб мислення демонстрували ті західні історики, які преставляли революцію в Україні як стихійний, анархічний та кривавий бунт мас, що нібито не мали жодної політичної програми і думали тільки про задоволення своїх найбільш безпосередніх соціальних інтересів. Відповідно до такої інтерпретації революція в Україні представлялась як українська версія Жакерії. Цілком очевидно, що ця інтерпретація базувалася на перенаголошуванні останнього з п’яти перелічених конфліктів, тобто селянської війни проти «міських» режимів.

Перебороти такі спрощені підходи та представити історію української революції у всій її складності і цілісності буде дуже складним та амбітним завданням для наступних поколінь істориків. Насамперед це залежатиме від введення у науковий обіг нових історичних джерел і журналів. Однак далеко не останню роль відіграватиме озброєність істориків новими теоретичними підходами та здатність мислити концептуально. Сьогодні неможливо загадувати наперед, якими будуть ці праці. Проте вже тепер можна собі уявити приблизні контури майбутніх інтерпретацій. Ці контури вимальовуються у працях декількох сучасних істориків, котрі закликають до критичного перегляду існуючих парадигм. Ця «ревізіоністська» хвиля у дослідженні революції в Україні появилася наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років і стала особливо відчутною в останні роки.

Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».

Є дві великі новини стосовно націоналізму в Україні. Одна погана і одна добра. Погана зводиться до того, що націоналізм НЕ ВІДІГРАЄ ВЕЛИКОЇ РОЛІ в Україні. Добра звучить так само, тільки наголос ставиться на інші слова: націоналізм не відіграє великої ролі В УКРАЇНІ.

Проблема з короткими тезами полягає в тому, що вони вимагають довгих роз’яснень. Інакше існує ризик, що їх погано зрозуміють. Це стосується двох вище наведених тверджень. Коли я говорю, що націоналізм НЕ ВІДІГРАЄ ВЕЛИКОЇ РОЛІ в Україні, я, звісно, не вважаю, що він не відіграє ЖОДНОЇ ролі. Те, що це не так, засвідчують гострі дискусії навколо націоналізму в Україні. Існує багато політиків, учених та інтелектуалів, як в Україні, так і поза нею, котрі серйозно стурбовані, що в Україні замало або, відповідно, забагато націоналізму.

Замість цих дискусій, я пропоную спуститится поверхом нижче і подивитися, наскільки сильним чи слабким є націоналізм у самому суспільстві. Знову ж таки, хочу застерегтися, що я не заперечую ролі і значення дискурсивних практик. Мушу тут повторити банальну думку, котра, однак, в українських умовах часто забувається і тому потребує частого нагадування: світ ніби існує двічі, an sich і fur sich, у речах й у наших головах. Більшість досліджень націоналізму в Україні зосереджується лише на одній половині нашого українського світу— власне на тому, як певні політичні й інтелектуальні середовища намагаються активізувати чи деактивізувати націоналізм fur sich, як певну політичну ідеологію. Серед тих, хто займається Україною, навряд чи лишився хоча би один історик, літературознавець, політолог, чи економіст, який хоч би раз не торкнувся цієї теми. Але, наскільки я знаю, мало хто серйозно намагався визначити співвідношення націоналізму «наверху» із силою національних почуттів «знизу», і таким чином визначити сенс чи безсенсовність націоналізму взагалі.

Стаття була опублікована в часописі «Дух і літера».

У лекції відомий український історик, професор ЛНУ ім. Івана Франка та УКУ, Почесний професор НаУКМА аналізує спадок Помаранчевої революції у історично-порівняльному контексті. Відповідно до цієї перспективи, ключовим питанням у Помаранчевій революції є Україна як модерний продукт.

Доки переможна еліта буде брати владу заради влади, а не заради модернізаційних стрибків, доти Україна приречена на повільну еволюцію, якщо не стагнацію.

Повний текст лекції доступний в електронній бібліотеці НаУКМА.

У статті досліджується генеза ідеї політичної самостійності України на основі аналізу історії «України irredent’и» Юліана Бачинського.

Наприкінці довгого ХІХ століття природне право кожного народу на самовизначення стосовно українців вважалося настільки нереальним, непотрібним та надуманим, що трактувалося з боку панівних класів панівних націй як «австрійська», «німецька» або «польська» інтрига. В основі такого ставлення до «южнорусского сепаратизма» («мазепинства») лежать не лише геополітичні міркування, але й певний стереотип у суспільній психології, стереотип меншовартості усього українського, який до кінця не вижитий ще й тепер.

Зрозуміло, що за таких умов українцям потрібні були особливі енергія, вміння і прагнення, щоб довести своє право на окремішнє існування. І при цьому не лише сусідам, а передусім самим собі. (Застережуся одразу, що тут маю на увазі лише ідеологічну сторону справи, а не практичну, тобто побудову суверенної національної держави. Остання ще й досі залишається актуальною метою українського руху.) Формування ідеї політичної самостійності України мало справді революційне значення. Воно було пов’язане з такими драматичними подіями, особистими колізіями та гострими сутичками між різними українськими і неукраїнськими силами, що, напевно, можна написати цілий напівпригодницький роман, а не лише наукове дослідження. Але полишаючи те, що належить робити письменникам, хочу запропонувати спробу наукового аналізу проблеми генези ідеї політичної самостійності в українському русі.

Стаття була опублікована в часописі «Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність».

Стаття аналізує формування світогляду молодого Івана Лисяка-Рудницького (1919–1984). Аналіз проводиться на основі недавно знайдених щоденників за 1931–1937 рр. Вказується, зокрема, що деякі з головних ідей його історичної есеїстики, як-от намагання синтезувати в українській історії Захід і Схід, сформувалися вже у підлітковому віці. Тільки вони були сформовані не так у відповідь на політичні реалії чи під впливом історичних праць, як з інтенсивного читання художньої літератури.

Стаття була опублікована в часописі «Наукові записки УКУ».