Стаття розглядає розвиток української історіографії протягом першого посткомуністичного десятиліття. Аналіз інституційних змін виявляє тенденції до децентралізації академічної продукції та зростання її різноманітності, з одного боку, та до спроб зберегти домінатні позиції колишнього академічного істеблішменту, з другого. Окрема увага присвячена появі тих нових середовищ, які свідомо зосереджуються на теоретичних питаннях у своїх намаганнях змодернізувати історичні дослідження та вийти за межі національної парадигми у писанні історії. Загальний висновок зводиться до того, що незважаючи на те, як багато було зроблено, ще більше залишається зробити. Впровадження ширшого порівняльного контексту — тобто національних історіографій у посткомуністичних країнах Центральної та Східної Европи — веде до більш позитивної оцінки аніж та, котра може бути зроблена на основі лише внутрішнього розвитку української історіографії.
Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».
