Стаття пропонує історичний контекст для порівняння Львова та Донецька, зосереджуючись на урбанізації, ролі прикордонних територій і модернізації.

З погляду урбанізації, ключова різниця між Львовом і Донецьком полягає в тому, що Львів, на відміну від Донецька, має довшу історію і часом мав статус політичної та культурної метрополії. До Другої світової війни обидва міста були багатонаціональними, однак у Донецьку протистояли як імперським, так і національним ідентичностям, і його населення не мало ні класової, ні національної свідомості. Навпаки, гострі міжетнічні конфлікти у Львові в поєднанні зі статусом метрополії робили його містом, яке «націоналізувало», тобто впливало на національну самосвідомість усіх його мешканців.

З погляду теорії модернізації, Львів модернізувався без індустріалізації, тоді як у Донецьку індустріалізація була лише слабко пов’язана з урбанізацією. Спільною рисою для обох міст була невдача спроб культурно гомогенізувати їхнє населення. В обох містах групи жили поруч, але ізольовано одна від одної, як це було нормою в середньовічні часи. Перша та Друга світова війна знищили більшість відмінностей між двома містами і помістили їх в одну державу.

З погляду національного і соціального складу, обидва ставали українськими містами з робітничим класом. Але якщо Львів з 1950-х років став українським містом завдяки сільській міграції, то українці втратили свою більшість у Донецьку на користь росіян, і росіяни стали домінувати в публічній сфері. Спільний політичний інтерес 1990-х років щодо відокремлення від СРСР відтоді був замінений суперництвом.

Різниці між Львовом і Донецьком можуть бути драматичними, але вони навряд чи трагічні. Те, як їх порівнюють, розповідає нам не так про самі міста, як про тих, хто береться за порівняння.

Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».

Проблема діяльності Української Повстанської Армії та збройного підпілля Організації Українських Націоналістів бандерівського спрямування в західних областях УРСР повоєнного часу ще не знайшла повного та об’єктивного висвітлення в історичній літературі.

Комуністична історіографія (і радянська, і польська, й інших країн колишнього соціалістичного табору) зображувала український повстанський і підпільний рух як політичний бандитизм, породження класового опору української «буржуазії» та «куркульства» соціалістичним перетворенням, явище, інспіроване західними спецслужбами. Комуністичні історики часто змагались лише у ступені лайливої епітології на адресу українських «буржуазних» націоналістів. Разом з тим варто визнати, що їхні праці становлять певну фактологічну цінність. У свою чергу для української діаспорної історіографії є характерними ідеалізація та героїзація діяльності ОУН—УПА, гіперболізування масштабів антирадянського збройного руху Опору у західних областях України. Матеріали багатотомного «Літопису УПА» також не дають змоги відтворити правдиву картину повстанського руху в 1945-1946 рр. Вони ґрунтуються на зарубіжних архівах, різноманітних періодичних виданнях ОУН—УПА, себто ретроспектують події однобічно. Поряд з тим на Заході з’явилися перші справді наукові дослідження.

Після виникнення Української незалежної держави історики отримали змогу повноцінно та цілісно відтворити картину подій у другій половині 40-х – на початку 50-х років. В Україні вийшли роботи Ю. Киричука, О. Вагана, І. Біласа, Г. Дем’яна, П. Дужого. Проте дані публікації виконані у діаспорній традиції, перебувають під впливом її загальноприйнятих схем і штампів, значною мірою написані в публіцистичному стилі.

Окремі історики продовжують дотримуватись комуністичних догм і стереотипів. До їх числа слід віднести українського історика з Канади В. Поліщука. Його праці сповнені різноманітних інсинуацій на адресу ОУН—УПА та безпідставних перекручень фактів, які стосуються форм і методів діяльності українського підпільного та повстанського руху.

Низка нових праць з’явилася у польській історичній науці. Загалом польська історіографія відійшла від ідеологічно заангажованих схем. Єдиним винятком є робота Е. Пруса, написана в українофобському дусі. Дослідження Г. Мотики та Р. Внука відтворює діяльність ОУН на українських землях Польщі, тому бандерівський повстанський рух у західних областях УРСР висвітлено схематично і фрагментарно.

У даній розвідці здійснено спробу охарактеризувати діяльність оунівського підпілля та збройних формувань УПА від завершення Другої світової війни до кінця 1946 р. Хронологічні рамки статті зумовлені тим, що саме у цей період бандерівці вели відкриту партизанську війну. Лише з кінця 1946 р. УПА та ОУН перейшли до підпільних, суто конспіративних видів боротьби.

Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».

Ідентичності індивіда і соціяльних груп відносно сталі, але час від часу змінюються, уточнюються або набуваються протягом життя їх носіїв, особливо під час великих суспільних трансформацій. Найбільш значущі зміни і модифікації старих або конструювання нових ідентичностей (як індивідуальних, так і групових чи колективних) відбуваються тоді, коли суспільство перебуває у стані аномії. Цей стан, докладно описаний ще Е. Дюркгаймом, можна вважати притаманним українському суспільству після розпаду СРСР; він означає руйнацію усталених соціяльних норм, цінностей, лояльностей та ідентифікацій, а також розрив традиційних суспільних зв’язків і докорінну зміну соціяльних відносин. У цій ситуації, притаманній більшості посткомуністичних суспільств, стара ідентифікаційна матриця вже не могла забезпечити інтеграцію особи в суспільне життя або пристосування до нього і починала змінюватися відповідно до нових соціяльних умов. Після розпаду СРСР та соцтабору розвиток країн, що утворилися на їх руїнах, відбувався різними шляхами, хоча так звана радянська спадщина доволі сильно позначалася на їх суспільствах. Свого часу це викликало бум концепцій транзитології та посткомуністичних трансфомацій у західних наукових колах, а також інтенсифікацію відповідних пошуків серед вітчизняних суспільствознавців. Однак нині багато закордонних соціологів – дослідників суспільств колишнього Радянського Союзу доходять висновку, що «перетворення» в Україні, Росії та інших пострадянських країнах закінчилися і протягом останніх років у переважній більшості цих країн сформувалися стабільні політико-економічні системи, які не є ані комуністичними, ані капіталістичними, ані тоталітарними, ані демократичними.

Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».

Перша світова війна вплинула на повсякденний досвід мільйонів людей, але цей досвід залишився мало дослідженим через брак джерел, створених пересічними людьми. Наша стаття є спробою розповісти про особистий досвід пересічних людей — луганського офіцера Михайла Григоровича Локотоша (1890–1919 рр.), який воював на фронтах Першої світової війни, та його сестри Ольги (1892 р. народження, домашнє ім’я – Леся). Джерелом відомостей про двох молодих людей з Луганська, повітового міста Катеринославської губернії, є сімейний архів Локотошів, який опублікував їхній родич — Борис Миколайович Локотош (1930–2011 рр.), небіж Михайла Григоровича – під заголовком «Записки штабс-капітана: Документальна повість про майже забуту війну (1914–1918 рр.)». Наразі матеріяли сімейного архіву зберігаються у фондах Музею історії та культури міста Луганська, а в експозиції музею зроблено окрему вітрину, присвячену Михайлові Локотошу.

Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».

На початку нового тисячоліття, що ознаменувало складний час формування правової української держави, особливого значення набуває поглиблене вивчення народної культури, яка у ХХ столітті продемонструвала вияви національної єдности, стійкости та пам’яті. У світовій історії цей період назавжди пов’язуватимуть із найбільш потужними суспільно-історичними зрушеннями, демографічними катастрофами, масштабними людськими смертями та стражданнями. Тому фольклористичні пошуки та дослідження творів, які є одним із способів відображення у колективній свідомості драм Першої світової війни, національно-визвольних змагань 1918–1919 рр., екзистенційних катаклізмів Голодомору 1932–1933 рр. та Другої світової війни, від 1990-х років стали, вочевидь, актуальними і на сьогодні вже мають вагомі здобутки. Зауважимо, що впродовж останніх двох десятиліть українські народознавці цілеспрямовано збирають першоджерельний матеріял та вивчають надбання усної словесности, яка є своєрідним художнім літописом знакових історичних подій ХХ століття, що відновило на політичній мапі Европи Україну і її народ, показавши їх крізь призму драматичних досвідів двох тотальних війн. Першою з цієї обширної теми стала новаторська монографія Романа Кирчева «Двадцяте століття в українському фольклорі» (Львів, 2010), у якій автор обґрунтовано сформулював завдання нагальної потреби об’єктивного змалювання цілісної картини української усної словесности, що виникла у передреволюційний час та страхітливу добу сталінського та гітлерівсько-нацистського тоталітаризмів, які поставили на кін питання національного «захисту і утвердження свого бути». Засадничою вважаємо думку Кирчева про те, що всі екзистенційні виклики, події і переживання страшної доби глибоко проникли в найширші верстви українського суспільства, позначилися в його свідомості і діях, а отже, повинні були відповідно відгукнутися і в народній творчості. У контексті цього концептуального твердження продуктивним вважаємо філософський аспект висвітлення проблеми відображення у фольклорі боротьби особи й колективу за своє існування, коли «вміння виживати ставало мистецтвом» (Ярослав Грицак). Тому метою нашої студії вважаємо критичну оцінку джерел і праць, які дають наукову інтерпретацію фольклорного матеріялу першої половини ХХ ст., а також комплексний огляд жанрового, ідейно-тематичного спектра фольклорних новотворів про Першу світову війну в контексті структурно-семантичного, концептуального їх аналізу. Виходимо з того, що процес складної творчої роботи суб’єкта фольклорного простору пов’язаний із формуванням опорних понять (концептів, «констант», «поетичних домінант»), з допомогою яких вербалізується не тільки інформативна складова колективних знань українців про першу тотальну війну, яка має різні означення («австрийська» переважно для респондентів із західноукраїнських теренів, «міколаївська вуйна», «германська» — відповідно для північно-західних та центрально-східних реґіонів України), але й те, що менш досліджене в українській фольклористиці, а саме психологічний портрет війни у мітопоетичній картині світу українців.

Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».

Існує багато варіянтів написання історії Першої світової війни. Основою цієї журнальної дискусії став круглий стіл «Як писати історію Першої світової війни», що підсумовував Міжнародну конференцію «Перша світова війна: український вимір» (відбулася у Львові 12–14 вересня 2014 року), а точніше — виступ доктора Гвідо Гаусмана під час цього круглого столу. Питання, порушені в його промові, створили тематичне ядро Форуму, де експертів, які не брали участі в конференції, запросили висловити свої думки. У цьому розділі відомі історики дискутують на такі теми, як: співвідношення наднаціональних (міжнародних і транснаціональних) європейських і глобальних перспектив вивчення Першої світової війни; насильство як центральна нова тема її історіографії; специфіка «нової військової історії» та вивчення взаємодії між фронтом і тилом як одна з її основних цілей; дослідження Першої світової війни як війни і трагедії, а з другого боку — як генератора політичних можливостей і умов для формування національних держав.

Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».

Протягом ХІХ ст. у Центральній та Східній Европі національні оперні і драматичні театри стали важливими осередками націєтворення і політичної мобілізації населення. Подібно до інших европейських міст театри у Львові були предметом національної гордости, ознакою громадської консолідації, платформою для висловлювання політичних ідей. Водночас співіснування кількох різних національних театрів — польського, єврейського та українського — перетворило театри на місця змагання і конкуренції. У центрі цього протистояння було намагання української громади оскаржити домінування польської культури в місті. Однією з найбільших передвоєнних кампаній, які вели українці, була кампанія збирання коштів на будівництво українського театру. Його нова модерна будівля, що її планували українці, повинна була змістити центр культурного життя міста з Гетьманських валів, де основною домінантою був польський Міський театр, у новий район міських буржуазних вілл, що його збудувало архітектурне бюро українського архітектора Івана Левинського. Однак з початком Першої світової «культурні війни» за символічне утвердження національних громад у міському просторі втратили своє початкове значення. Близькість Львова до зони бойових дій і вибіркова національна політика російської окупаційної влади змінили динаміку міжнаціональних зв’язків.

Розглядаючи театральне життя крізь призму взаємодії театральних митців і менеджерів з владою і міською буржуазією під час російської окупації, ця стаття є спробою продемонструвати, що польський національний проєкт переміг у місті вже у перший рік війни задовго до фактичної перемоги у польсько-українській війні 1918–1919 років. У нових умовах війни і окупації польській громаді вдалося зберегти тяглість культурних інституцій і панівне становище польської культури. Натомість зародки українського інституційного життя не змогли витримати викликів воєнного часу. Окрім того, закриття у перші тижні окупації єврейського приватного театру Гімпеля, що був одним із важливих осередків театру ідиш в передвоєнній Европі, призвело до маргіналізації єврейської культури і утвердження одноосібного домінування польської культури у Львові.

Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».

Голод 1932-1933 років в Україні знищив мільйони людей. На думку багатьох дослідників (і не лише українців, а й зарубіжних спостерігачів), його створили штучно і використали, аби послабити національні прагнення українців. Одним із найважливіших наслідків Голоду стало те, що політичні лідери в Росії та Україні почали дедалі більше відчувати потребу «зміцнювати» Радянську Україну в містах і селах. Невдовзі після того, як у липні 1933 року вчинив самогубство Микола Скрипник, який уособлював радянську політику українізації, Микола Попов, тодішній секретар ЦК Компартії України, підкреслив цю потребу на доповіді перед діячами партії в Харкові:

«Завдання підняти наше сільське господарство неможливо виконати, не виправивши попередньо помилок, допущених у національному питанні, не вигнавши буржуазних націоналістів із лав нашої Партії, з радянських культурних та сільськогосподарських закладів, колгоспів та інших установ, не мобілізувавши всю Партію на боротьбу з націоналізмом, не працюючи ще більше, щоб виховати народ у дусі інтернаціоналізму».

Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».

Питання так званої «пацифікації» та ставлення до неї такої особистости як митрополит Шептицький стосується дуже серйозних проблем історії східноевропейського реґіону міжвоєнного періоду.

Митрополит Греко-Католицької Церкви опинився в епіцентрі цієї трагічної і складної події та став для української спільноти символом надії на справедливість; його голос привертав увагу міжнародної громадськости та Апостольського престолу. Коли влітку 1930 р. Галичиною прокотилася зааранжована членами ОУН, переважно студентською та учнівською молоддю, хвиля саботажних акцій, котрі найчастіше відбувалися у вигляді підпалів майна, сільськогосподарського майна, скирт зібраного збіжжя, польська преса, особливо народно-демократичного спрямування, почала звинувачувати митрополита А. Шептицького в організації підпалів та саботажів або щонайменше в заохоченні до саботажних дій. Такі безглузді твердження не на жарт стривожили нунціятуру в Варшаві, секретар котрої (Карло Колі) повідомив про це державний секретаріят Римської курії 10 жовтня 1930 р. Ватиканський дипломат передусім звертав увагу державного секретаря на те, що значно збільшилася кількість підпалів і саботажних актів в основному в Галичині, але й в інших реґіонах Польщі також.

Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».

Серед історій, що часто розповідають про Центрально-Східну Європу, є анекдот про людину, якій випало жити у кількох різних державах, не покидаючи рідного міста. Ця історія добре пасує Львову, де з 1914 року донині змінилося вісім політичних режимів. Ті декілька сотень львівських сімей, котрим пощастило пережити війну, залишитися у місті і — що важливо — зберегти за собою передвоєнне помешкання, могли б розказати ще одну історію: про те, як вони спромоглися жити на різних вулицях, не виїжджаючи за межі своєї квартири. У Львові є лише кілька вулиць, що з дев’ятнадцятого століття зберегли свою первісну назву. Більшість тих назв мінялася з кожною зміною влади. За частотою і масштабом перейменування вулиць Львів може претендувати на звання чемпіона серед великих міст у цій частині світу — а можливо, й на всьому євразійському континенті взагалі.

Стаття була опублікована в часописі «Дух і літера».