Є дві великі новини стосовно націоналізму в Україні. Одна погана і одна добра. Погана зводиться до того, що націоналізм НЕ ВІДІГРАЄ ВЕЛИКОЇ РОЛІ в Україні. Добра звучить так само, тільки наголос ставиться на інші слова: націоналізм не відіграє великої ролі В УКРАЇНІ.
Проблема з короткими тезами полягає в тому, що вони вимагають довгих роз’яснень. Інакше існує ризик, що їх погано зрозуміють. Це стосується двох вище наведених тверджень. Коли я говорю, що націоналізм НЕ ВІДІГРАЄ ВЕЛИКОЇ РОЛІ в Україні, я, звісно, не вважаю, що він не відіграє ЖОДНОЇ ролі. Те, що це не так, засвідчують гострі дискусії навколо націоналізму в Україні. Існує багато політиків, учених та інтелектуалів, як в Україні, так і поза нею, котрі серйозно стурбовані, що в Україні замало або, відповідно, забагато націоналізму.
Замість цих дискусій, я пропоную спуститится поверхом нижче і подивитися, наскільки сильним чи слабким є націоналізм у самому суспільстві. Знову ж таки, хочу застерегтися, що я не заперечую ролі і значення дискурсивних практик. Мушу тут повторити банальну думку, котра, однак, в українських умовах часто забувається і тому потребує частого нагадування: світ ніби існує двічі, an sich і fur sich, у речах й у наших головах. Більшість досліджень націоналізму в Україні зосереджується лише на одній половині нашого українського світу— власне на тому, як певні політичні й інтелектуальні середовища намагаються активізувати чи деактивізувати націоналізм fur sich, як певну політичну ідеологію. Серед тих, хто займається Україною, навряд чи лишився хоча би один історик, літературознавець, політолог, чи економіст, який хоч би раз не торкнувся цієї теми. Але, наскільки я знаю, мало хто серйозно намагався визначити співвідношення націоналізму «наверху» із силою національних почуттів «знизу», і таким чином визначити сенс чи безсенсовність націоналізму взагалі.
Стаття була опублікована в часописі «Дух і літера».
