«Навігатор з історії України. Світові війни»

Міжвоєнний «Навігатор» розповідає про дуже короткий хронологічно, проте вкрай насичений подіями період української — і світової — історії. За 31 рік відбулися дві глобальні кровопролитні війни, масові геноциди, примусові виселення народів тощо. На 300 сторінках «Навігатора» вмістилися розповіді про передумови Першої і Другої світових воєн, їхній перебіг і наслідки для світу, про розпад імперій і революційні хвилі, про особливості тоталітарних режимів і виклики міжвоєнного періоду. У книжці розглянуто політичне формування України в часи екстремального насильства і становлення самобутньої української модерної культури, яку в 1930-х роках спробувала знищити репресивна радянська машина, а ми в 2020-х наново відкриваємо для себе. 

Автори звертають особливу увагу на становлення й поширення міфів — зокрема міфу про «вітчизняну» війну і самостійну радянську перемогу над нацизмом, катастрофічні наслідки якого нам доводиться відчувати й сьогодні.

Час великих змін

Україна як модерна нація народилася у вогні війни та революції. Період народження становить окремий розділ в українській історії. Умовно його рамки означені 1914–1945 роками: Від початку Першої світової війни до завершення Другої.

Про цей період можна говорити в різний спосіб. Скажімо, зосереджувати увагу на окремих процесах та явищах — національно-визвольних змаганнях, ґенезі та утвердженні більшовизму, нацистській окупації, на Голодоморі, Голокості, Волинській різанині, депортації, колаборації та спротиві. Із другого боку, можна сприймати всі ці події та явища у взаємозв’язку, як частини пов’язаної історії, об’єднаної однією темою — модернізацією. Обидві світові війни та революція були наймасовішим вторгненням модерності у світ українських сіл, єврейських штетлів, кримсько-татарських поселень і привели до майже повного знищення традиційного суспільства.

І в серці цих процесів лежало насильство. Наше розуміння модернізації часто дуже антисептичне; коли ми говоримо про модерність, то зазвичай маємо на увазі явища та процеси, які полегшили людське життя й зробили його комфортнішим: появу потягів та інших модерних засобів комунікації, прогрес медицини, розвиток освіти. Але всі ці новотвори були продуктами другої хвилі глобальної модернізації, яка припала на наймирніше в європейській історії «довге» ХІХ століття. Натомість перша хвиля, котра почалася в 1492 році, та третя, початком якої став 1914 рік, мали виразно насильницький характер.

Травми епохи

Україна народилася у вогні війни та революції. А це означає, що вона відповідно має родові травми воєнного і революційного насильства.

Перша травма пов’язана з матеріальними шкодами. На момент проголошення української незалежності в 1991 році в Україні було важко знайти родину, власність у якій переходила би з рук у руки протягом трьох поколінь — від діда і баби до батька й матері, від батька й матері до сина та дочки. Збереглися лише поодинокі речі: стара пожовкла фотографія, вишита сорочка зі скрині, музичний інструмент. Майже немає випадків, щоби по родинній лінії впродовж трьох поколінь передавали головний сімейний капітал — будинки, коштовності, акції чи грошові заощадження. Кожне покоління мусило фактично починати з нуля.

Матеріальні втрати були наслідком двох світових воєн. Але головний удар по власності припадає на час колективізації селянських господарств. Унаслідок неї докорінно змінилося ставлення до власності взагалі. Досить сказати, що в традиційному селі до крадіжок ставилися дуже гостро. Злодіїв карали, часом жорстоко, особливо якщо йшлося про крадіжку худоби — тоді могли забити до смерті. Пояснення цієї звичаєвої норми просте: у суспільстві, що перебуває на грані виживання, крадіжка коня чи корови могла означати голодну смерть для сім’ї. Після колективізації, коли приватна власність зникла, крадіжки стали нормою. Українські приказки: «Не вкрадеш — не проживеш» або: «Україна — рідна мати, що вкрадеш, те й будеш мати» походять із радянських часів. Логіка цих приказок проста: оскільки держава нас обікрала й обкрадає, то ми маємо право або й навіть святий обов’язок відповісти їй тим самим.

Наступний наслідок — поширення корупції. Звичайно, корупція — явище складне і має багато причин. Але фактом є те, що найкорумпованіші країни — це нерідко країни, які зазнали в минулому найбільшого насильства. Що й зрозуміло: корупція за таких умов стає частиною стратегії виживання. Незалежна Україна «славиться» корупцією. Наскільки довгий слід суспільства екстремального насильства — залишається лише здогадуватися.

Але найбільша травма України має соціально-демографічний характер. Війни призвели до величезних втрат серед усіх груп населення. Були, однак, групи, які пропорційно зазнавали втрат найбільше: чоловіки призовного віку, євреї та середній клас. Відбувався «дарвінівський добір навпаки»: від репресій і на фронті найперше гинули найактивніші, найчесніші, найінтелігентніші, найпрацьовитіші. Виживали пристосуванці, які не виявляли активної позиції, були соціально апатичними. Один зі свідків розкуркулення в українському селі казав: «Людей вислали, самі людішки осталися».

Війни і революції 1914–1945 років позбавили українське суспільство найактивнішої частини. Таким суспільством було легше правити й маніпулювати. Українці не були схильні довіряти одне одному, довіра рідко коли виходила за межі родини й кола найближчих друзів. Дослідження показують, що брак довіри був однією з головних рис поведінки українців під час німецької окупації. Але українське суспільство перебувало в цьому стані ще задовго до того, як німці прийшли в Україну в 1941 році. Дезінтеграція суспільних зв’язків почалася ще під час Першої світової війни та революції, а смертельного удару по них завдав радянський терор 1930-х років.

Від цієї епохи нам залишилася «довга тінь минулого» — коли, за словами французької приказки, «мертвий тримає живого». Для багатьох українців ця тінь може слугувати виправданням їхніх невдач. Але в тих, хто не хоче в них застрягти, тим сильнішим має бути бажання це минуле подолати.

(Фрагмент із книжки Ярослава Грицака «Подолати минуле: Глобальна історія України»)