Революційні події, що розпочалися вслід за Першою світовою війною і глибоко змінили політичний ландшафт Центральної та Східної Європи, становлять серйозний виклик для кожного історика, який намагатиметься охопити весь складний і багатовимірний характер цього явища. Це особливо стосується української історії. Протягом цього драматичного періоду в Україні відбувалося зразу декілька переплетених і більш-менш одночасних конфліктів.
На жаль, більшості істориків у своїх працях не вдалося відобразити всього складного характеру української політичної кон’юнктури під час революції. Дуже часто історики мають схильність наголошувати або навіть перенаголошувати роль одних конфліктів та ігнорувати значення інших. Наприклад, радянські автори інтерпретували ці події як історію перемоги більшовицького режиму, тобто виключно як частину російської громадянської війни. Відповідно до цього підходу революційні події в Україні розглядалися як просто регіональна версія російської революції. Українська нерадянська історіографія зосереджувалася головним чином на історії українського національного руху, заперечуючи інколи навіть сам факт існування української громадянської війни.
Хоча представники кожної з цих шкіл виявляли глибоку ворожість один до одного, однак вони поділяли одну спільну рису: описуючи революційні події в Україні вони зосереджувалися на історії «соціалістично» чи «національно» свідомих еліт, які намагалися мобілізувати «несвідомі» або «малосвідомі» маси під свої політичні прапори. Успіхи чи поразки революції вимірювалися кількістю людей, яких вдалося мобілізувати тій чи іншій еліті. Парадоксально, але такі «мобілізаційні» інтерпретації були широко прийняті і на Заході серед істориків, які формально не належали до жодного табору.
Інший спосіб мислення демонстрували ті західні історики, які преставляли революцію в Україні як стихійний, анархічний та кривавий бунт мас, що нібито не мали жодної політичної програми і думали тільки про задоволення своїх найбільш безпосередніх соціальних інтересів. Відповідно до такої інтерпретації революція в Україні представлялась як українська версія Жакерії. Цілком очевидно, що ця інтерпретація базувалася на перенаголошуванні останнього з п’яти перелічених конфліктів, тобто селянської війни проти «міських» режимів.
Перебороти такі спрощені підходи та представити історію української революції у всій її складності і цілісності буде дуже складним та амбітним завданням для наступних поколінь істориків. Насамперед це залежатиме від введення у науковий обіг нових історичних джерел і журналів. Однак далеко не останню роль відіграватиме озброєність істориків новими теоретичними підходами та здатність мислити концептуально. Сьогодні неможливо загадувати наперед, якими будуть ці праці. Проте вже тепер можна собі уявити приблизні контури майбутніх інтерпретацій. Ці контури вимальовуються у працях декількох сучасних істориків, котрі закликають до критичного перегляду існуючих парадигм. Ця «ревізіоністська» хвиля у дослідженні революції в Україні появилася наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років і стала особливо відчутною в останні роки.
Стаття була опублікована в часописі «Україна модерна».
