Найновішим інтерпретаціям формування модерних націй властиве переакцентування з соціологічно- чи політологічно-зорієнтованих підходів на більш культурологічні. Виникнення цього напрямку досліжень пов’язане передусім зі зміною уявлення про те, що таке нація і як вона формується. Раніше вважалося, що національні характеристики — мова, історична пам’ять, територія проживання, народні традиції — існували самі по собі і що лише з появою національного руху вони були використані його лідерами для аргументації культурних і політичних прав своєї нації. Тепер же стверджується, що насправді всі ці характеристики не були заданими наперед, а конструювалися самими національними діячами. Згідно з новою парадигмою, головна увага зосереджується на творенні певних національних символів і міфів, «винайденні традицій», до яких вдаються певні групи модерного суспільства відповідно до потреб національного руху.
Хоча й очікується, що ці нові підходи будуть надзвичайно продуктивними, проте досі ми маємо дуже мало конкретних прикладів їхнього успішного застосування у дослідженні українського національного руху. Одне з пояснень такої ситуації полягає в тому, що ці постмодерністичні інтерпретації є надто теоретичними й абстрактними. Часто історики обмежуються лише декларуванням нових підходів у вступі до своїх досліджень, однак самі дослідження провадять за традиційними методами.
Справу ускладнює ще й те, що застосування нетрадиційних методів нерідко вимагає звернення до нетрадиційних джерел. Дана стаття пропонує розглянути один із таких нетрадиційних матеріалів — імена, які давалися дітям при хрещенні. Цей задум виріс з фактографічних досліджень соціальної історії національного руху у Галичині XIX — початку XX ст. Вони виявили цікаву тенденцію — поширення серед тих осіб, які творили провід цього руху, імен давньоруських київських князів Ольги, Володимира та Ярослава. Ця тенденція була виразом свідомих спроб з боку національних лідерів сформувати і поширити серед галицьких русинів нову історичну пам’ять, що мала стати основою для будування нової національної спільноти — українців. Вивчення цього сюжету дає змогу не лише придивитися ближче до механізму маніпуляцій колективними ідентичностями, але й — що не менш важливо — спробувати визначити межі, за якими ці маніпуляції стають неефективними або ж зазнають повного краху.
Стаття була опублікована в часописі ««Україна модерна».
