Умань

Місто розкинулося по обидва боки річки Уманка. Історично це межа Поділля та Наддніпрянщини. Для багатьох людей Умань асоціюється з Національним дендрологічним парком «Софіївка», чи з Коліївщиною, з іменами Гонта й Залізняк або зі святкуванням хасидами Рош-га-Шана (Нового року). Та в історії міста є ще чимало захопливих деталей.

Козацька доба

Історію міста виводять від 1616 року. Згадка про Умань (Uman) є у справі про повернення селян, які втекли до міста від свого пана.

Місто належало Валентію Олександру Калиновському, який 1609 року став власником «Уманської (Гуманської) пустині». Тривалий час вважали, що саме Калиновському «Гуманська пустинь» зобов’язана масовим заселенням та освоєнням території. Однак місто, ймовірно, існувало вже в ХVІ столітті.

Калиновський, як хазяйновитий господар, збудував замок і посприяв розвитку торгівлі, зокрема з ринками країн Західної Європи, бо ж сам був зацікавлений в економічному розвитку своїх володінь. За різними підрахунками, ця територія охоплювала від тисячі до чотирьох тисяч кілометрів квадратних. До того ж, Калиновський об’єднав під своєю владою й інші землі Брацлавщини, які його рід контролював до подій Визвольної війни під проводом Богдана Зиновія Хмельницького.

1629 року в місті вже нараховувалося 1067 димів («дим» — форма податку, який стягували з однієї хати, тобто з одного вогнища); 362 з них належали Мартину (Марціну) Калиновському, 705 — Адаму Калиновському.

На середину ХVІІ століття в Умані жило 9600 осіб, які сплачували податки. Місто було одним із найбільших населених пунктів Брацлавського воєводства.
Умань у першій половині ХVІІ століття межувала з Диким полем, із його неозорими степами, тож була укріпленим містом. А ще — важливим торговим осередком. Етнічний склад цих територій був досить-таки строкатим: тут мешкали українці, євреї, поляки, вірмени. Уманщину активно колонізувала польська шляхта: заселені землі, офіційно названі у польських джерелах «пустошами», перерозподілялися між заможними польськими родами, а королівські чиновники масово скуповували власність дрібного й середнього панства. Це прискорило монополізацію земель; формуванню великих латифундій також сприяли шлюбні зв’язки між заможними родами.

Визвольна війна

Історичні документи не раз згадують Умань у контексті подій Визвольної війни 1648–1657 років. Наприклад, у травні 1648 року козаки під проводом Хмельницького, розгромивши польське військо у битві під Жовтими Водами, полонили Мартина Калиновського, який був власником Умані та низки навколишніх містечок. У листі шляхтича Кохана від 5 червня 1648 року вказано, що Калиновського поранено та взято в полон — і козаки погоджуються його відпустити за умови, що Умань буде навічно їхньою.

Саме місто наприкінці травня й у червні 1648 року перебувало під контролем повстанців. На той час воно вже було впливовим козацьким осередком, мало зв’язки із Запорозькою Січчю. Аж до 1775 року на Січі проіснував Уманський курінь — один із 38 куренів козацької вольниці.

Після перемоги в Корсунській битві наприкінці травня 1648 року Богдан Хмельницький зупинився під Білою Церквою. Протягом семи тижнів до нього долучилося понад двадцять тисяч війська й ханська орда. На історичну арену вийшли, зокрема, полковники Максим Кривоніс та Іван Ганжа (Ганджа), які безпосередньо пов’язані з історією Умані. На захід від Білої Церкви Хмельницький послав п’ять полків під очільництвом Кривоноса. Два полки, Вінницький та Уманський, стояли південніше. Уманський полк на чолі з Ганжою був одним із перших, що вступили в бій за самостійну Українську державу навесні і влітку 1648 року, ставши на шляху Яреми Вишневецького.

Та повернімося до історії самої Умані. Обороноздатність міста посилилася після утворення Уманського полку, який, за реєстром 1649 року, формували 14 сотень, названих за своїми центрами: Уманська, Маньківська, Кочубіївська, Цибулівська, Романівська тощо. У 1654 році місто мало три фортеці, які робили його неприступною твердинею. Місто також відігравало роль ресурсної бази й постачало козацьке військо всім необхідним.

Компромісний характер Зборівського договору 18 серпня 1649 року не влаштовував остаточно ні короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира, ні Військо Запорозьке. Через це нерідко виникали прикордонні конфлікти, що зачіпали й Уманський полк. Тут перетиналися інтереси різних сторін: держави Хмельницького, Речі Посполитої, Кримського ханства, Московської держави, Молдавської держави… Коли в серпні 1650 року Хмельницький оголосив мобілізацію, її осередком стала саме Умань. Місто встояло під час нападу польських військ весною 1654 року й татарських — 1657-го. Утім, суперечки довкола Умані були не тільки міжнародні, іноді вона ставала каменем спотикання й у відносинах українських гетьманів: зокрема, 1674 року Уманський полк перейшов на бік гетьмана Івана Самойловича.

У серпні-вересні 1674 року, після тривалої облоги та штурму, османський загін на чолі з пашею Кара-Мустафою здобув-таки місто-фортецю. Багато містян загинуло, частина потрапила в полон до османів. Умань була майже повністю знищена, але з часом відновилася. На жаль, історичні свідчення про міське життя наприкінці ХVІІ — на початку ХVІІІ століття дуже фрагментарні й не дають змоги сформувати цілісне уявлення про цей період. Відомо принаймні, що це було скромне сотенне містечко.

Під владою Речі Посполитої

Умань належала до Брацлавського повіту Брацлавського воєводства Речі Посполитої. У 1726 року вона стала власністю графа Станіслава Потоцького, який отримав місто від Гелени Морштин (уродженої Калиновської). До 1832 року Умань залишалася маєтком роду Потоцьких і торговим центром Східного Поділля, де збували сільськогосподарську продукцію та поташ, який виробляли шляхом спалення соняшникових стебел. Поташ використовували як добриво, а також у миловарінні та виробництві скла.

1732 року маєтки успадкував Францішек Салези Потоцький, який отримав прізвисько «малий король на Русі». У цей час розпочалося будівництво величної уманської фортеці (роботу завершили 28 березня 1761 року) з двома брамами: Новоміською та Раківською. Брами були увінчані вежами, на яких стояли гармати. З двох боків місто оточувала річка Уманка; з третього — захищав глибокий яр. Передмістя, тобто Нове місто, від Старого відокремлювали безводний яр і земляний вал, оточені дубовим частоколом. У місті були монастир і школа при ньому, католицькі і православні храми, синагога, ратуша, магнатський палац і гарнізон; діяли ремісничі гільдії й точилася жвава торгівля. У місті мешкала значна єврейська громада, яка там оселилася ще в часи польської колонізації краю. 1760 року було підтверджене Магдебурзьке право, отримане ще 1663-го.

Однак невдовзі на місто чекали нові історичні зрушення, пов’язані з гайдамацькими повстаннями. У червні 1768 року до Умані наблизилося військо гайдамаків на чолі з Максимом Залізняком. Шляхта вислала проти нього полк під проводом уманського сотника Івана Гонти, який перейшов на бік повстанців. Гайдамаки здобули Умань 21 червня 1768 року й отаборилися поблизу міста. Рада повстанців обрала Залізняка гетьманом, а Гонту — полковником.

7 липня 1768 року російські війська оточили повстанський табір, схопили керівників і роззброїли їхні загони. Решту гайдамаків розбила в боях до травня 1769 року. Після жахливих тортур Гонту стратили, а Залізняка й інших учасників повстання засудили до тілесних покарань і до заслання на каторжні роботи в Сибір. Ще 1968 року в Умані заклали камінь для будівництва пам’ятника Максиму Залізнякові й Івану Гонті, однак встановили пам’ятник аж 21 листопада 2015 року.

ХІХ століття

Після Другого поділу Речі Посполитої 1793 року Умань залишилася приватним володінням Потоцьких у складі Брацлавського намісництва. За два роки стала центром повіту, а з 1797-го ввійшла до Київської губернії. Тут активно розвивалися ремесла й торгівля, з’явилися скляний і цегельний заводи. Протягом 1796–1802 років неподалік від міста був розбудований парк «Софіївка», що став візитівкою і туристичним магнітом Умані. Після того як Олександр Потоцький підтримав польське повстання 1830–1831 років, його майно конфіскували й передали в управління Київської казенної палати. Сам Потоцький емігрував до Італії.

У середині ХІХ століття на зміну спонтанним і доволі хаотичним проєктам забудови прийшло чітке міське планування: «Положення про влаштування міста Умані» 1842 року. Невдовзі був складений план розвитку Умані. 1859 року до Умані перевели Головне училище садівництва. Місто доволі швидко розросталося, а вийшовши в 1860–1861 роках із-під юрисдикції військових поселень, стало типовим для того часу повітовим центром Київської губернії. Тут з’явилися банкові та фінансові установи, товариства, навчальні заклади. Було активне театральне життя, на початку ХХ століття уманці познайомилися з кінематографом. На зламі ХІХ і ХХ століть проведено залізницю, водогін, але не вдалося втілити в життя проєкт трамвайної колії. З 1914 року почала працювали електростанція. На 1915 рік у місті мешкало близько 50 тисяч осіб.

З травня 1920 року в Умані запанувала радянська влада. 1923 року Умань стала районним центром: спочатку Київської, а з 1954-го — Черкаської області. Радянський період історії — цілком типовий для міст України цього часу.

Сучасність

Умань — це один із центрів хасидизму, містичного руху в юдаїзмі. У жовтні 1810 року тут був похований цадик Нахман Брацлавський, духовний лідер хасидів. Відтоді місто стало паломницьким центром для хасидів із усього світу.

У місті розташований один із найстаріших музеїв Черкаської області — Уманський краєзнавчий музей, який заснував у листопаді 1917 року і першим очолив археолог і мистецтвознавець Петро Курінний; тут зберігається понад 50 тисяч експонатів.

Іще одна міська цікавинка — Василіанський Свято-Покровський монастир, збудований 1784 року, із мережею підземних ходів ХVІІ–ХVІІІ століть. За легендами, там заховані скарби гайдамаків. Уваги заслуговують також Уманська картинна галерея (колишній католицький храм Успіння Богородиці, пам’ятка архітектури національного значення), пішохідні світломузичні фонтани на площі Соборності й комплекс фонтанів «Перлина кохання», а ще — фентезі-парк «Нова Софіївка».

Авторка: Оксана Сморжевська