Перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький часопис на теренах Російської імперії. Виходив у 1861–1862 роках у Петербурзі. В «Основі» вперше побачили світ 70 раніше не друкованих творів Тараса Шевченка — так зване «четверте видання Кобзаря».
Значним стимулом для розвитку українського руху в Петербурзі стало повернення Тараса Шевченка із заслання. 1858 року Пантелеймон Куліш звернувся до міністра освіти з проханням про дозвіл на видання нового часопису «Хата». Хоча проєкт «південноросійського журналу словесності, історії та сільського господарства» не містив ніяких політичних декларацій, Куліш отримав відмову — через давнішню участь у Кирило-Мефодіївському братстві; за його словами, міністр відмовив саме йому особисто, однак не заперечував проти самої ідеї журналу.
Роком пізніше Василь Білозерський, теж колишній учасник братства, звернувся до уряду з повторним проханням — і за деякий час отримав дозвіл. Білозерський, який і став редактором нового журналу, припускав, що це сталося завдяки клопотанню деяких петербурзьких росіян. Перший номер часопису під новою назвою «Основа» вийшов у січні 1861 року.
Крім Білозерського й Куліша, у діяльності «Основи» брали участь Микола Костомаров, Ганна Барвінок, Олександр Кістяківський та інші видатні українські просвітники. Хоч журнал був двомовним і декларував прихильність до творів на обох «родинних мовах», однак автори передусім наголошували на необхідності привернути увагу до «практичного значення народної мови у викладанні та проповіді». Костомаров звертався до етнографа Олександра Котляревського з проханням написати «велику, вчену, філологічну роботу, де показати, що “южнорусское наречие” є самобутньою мовою, а не неорганічною сумішшю російської мови з польською».
На сторінках «Основи» вперше були опубліковано низку творів Тараса Шевченка, Леоніда Глібова, Пантелеймона Куліша, Тадея Рильського, Олекси Стороженка, Олександра Лазаревського та інших письменників, мовознавців і науковців. Тут друкувався Іван Білик — старший брат Панаса Мирного, що справив значний вплив на його літературну діяльність. Завдяки «Основі» було впорядковано український правопис — так звана «кулішівка» стала основною нормою тогочасної писемності. Часопис перетворився на своєрідний осередок україністики, у ньому вбачали причину масового пробудження національної свідомості — і побічним ефектом такої популярності стала посилена і небажана увага до журналу з боку російської громади. «Більша частина молодого покоління захворіла українофільством; за що, звичайно ж, слід дякувати “Основі”», — цитує неназваного автора один із поліцейських рапортів.
Є дві основні версії того, чому життя «Основи» виявилося таким коротким. Згідно з однією, справа була в посиленні в уряді антиукраїнських настроїв: у 1862 році масово закривалися українські недільні школи, Павла Чубинського заслали на підставі самих чуток, у рапортах жандармів «Основу» звинувачували у «збуренні непокою» серед простого люду — хоча відкритих репресій проти її творців не було. Інша версія говорить про чвари в редакції і відсутність спільного бачення подальшого розвитку журналу. До прикладу, Михайло Драгоманов коментував це так: «“Основа” замовкла, слід зазначити, не від того, що її адміністрація задушила, а через безлад у редакції». Відомо, що в останні місяці існування журнал потерпав від серйозних фінансових проблем і браку передплатників.
Василь Білозерський, на якого покладали більшу частину провини, вважав, що журнал «зможе існувати лише тоді, коли об’єднає навколо себе всіх українців, зокрема українських поміщиків». Та «Основі» не вдалося досягти цієї мети і стати журналом «всіх українців» — можливо, через те, що одні вважали її аж занадто, а інші — недостатньо радикальною.
