Володимир Антонович

Володимир Антонович — нащадок польських шляхтичів, історик, археолог, етнограф, професор Київського університету Святого Володимира й один із зачинателів «Київської громади» — був тією постаттю, яку можна вважати творцем самого концепту «Нова Україна».

Українцем Антонович став за політичним вибором, коли в Київському університеті з представників шляхти Київської, Волинської і Подільської губерній створив першу українську «Громаду», перейшовши до неї з польської гміни. Як «зрадникові польського народу», Володимиру Антоновичу влаштували публічний шляхетський суд. На закиди в зраді польської національності надрукував 1862 року знамениту статтю «Моя сповідь», що стала маніфестом для повернення спольщених українських землевласників до праці на користь українського народу. На шляхетському суді Володимир Антонович заявив, що нікого не зраджує, а повертається до служіння народові, серед якого виріс.

У 1863–1880 роках Антонович був редактором Київської археографічної комісії. Під його редакцією вийшло вісім томів «Архіву Південно-Західної Росії». Під його керівництвом комісія видала низку архівних документів, що заперечували твердження поляків і росіян про споконвічну належність українських земель до цих імперій. З 1878 року й до самої смерті був професором історії Київського університету.

Розвиваючи думку Миколи Костомарова про федеративний устрій Давньої Русі, Володимир Антонович силами наукової школи в Київському університеті почав досліджувати історію кожної окремої землі, де згодом постала Україна литовсько-польського часу, у руську добу. Його цікавили передусім ті землі, які заселяв давньоруський етнос. Київське князівство студіював Михайло Грушевський, Волинську землю — Павло Іванов, Подільську — Никандр Молчановський, Галицьку — Микола Дашкевич і Іван Линниченко, Сіверську — Петро Голубовський і Дмитро Багалій, Переяславську — Василь Ляскоронський, Турово-Пінську — Олександр Грушевський. Доводячи історію земель до ХІV століття, учні Антоновича показували зв’язок історії староукраїнських князівств з часами литовської України-Русі.

З провалом спроби створити в Києві осередок наукового й громадського життя навколо Південно-Західного відділу географічного товариства й вимушеним науковим відрядженням за кордон у 1881 році Володимир Антонович звернув увагу на Галичину й необхідність українсько-польського порозуміння. Воно дало б змогу перетворити Галичину на центр розвитку й плекання загальноукраїнської культури.

Саме Володимир Антонович разом з Олександром Кониським почав розглядати Галичину як інтегральну частину української історії, і йому належить початок соборницької акції між Наддніпрянською і Наддністрянською Україною.

Завданням України Антонович вважав накопичення культурних й інтелектуальних сил, які зможуть поставити вимоги культурної і політичної автономії. Історична школа Володимира Антоновича заперечувала значення держави як сили, в українських умовах ворожої до національних потреб, протиставляючи земельній аристократії, еліті ХVІ–ХІХ століть, народні маси як ту потугу, яка сама із себе народить нову еліту й здобуде автономні права для України.

З іншого боку, Володимир Антонович не протиставляв людину праці заможній людині й не висловлювався на користь соціалістичних перетворень суспільства. Недарма такі майновиті українці, як Василь Симиренко, Всеволод Рубінштейн, Вільям Беренштам, вважали Володимира Антоновича найбільш вартою довіри людиною в українському русі. Революційним замірам галицьких радикалів Володимир Антонович протиставив лоялізм, легальність і культурний еволюціонізм, віру в мирне відвоювання України в сусідніх держав з імперською менталітетною традицією.

Саме Володимир Антонович розпочав формувати прошарок проукраїнських шкільних учителів історії: більшість його учнів після закінчення університету влаштувалася працювати в гімназії. У другій половині свого життя Володимир Антонович відновив приватні лекції з історії України, читаючи їх на своїй квартирі для освіченої публіки, яка не мала спеціальної історичної освіти. Метою цих заходів було плекання серед інтелігенції елементів національної історичної пам’яті. Передусім такій меті були присвячені два курси: історія українського козацтва й історія Ірландії.

Історію козацтва Володимир Антоновичем уявляв як питомо українську, на відміну від полонізованої історії західного Поділля, Волині, Галичини, де залишалася шляхетська влада й не поширився полковий і гетьманський устрій. Цей курс, законспектований слухачами і виданий у 1897 році в Чернівцях під назвою «Бесіди про часи козацькі», був на підросійській Україні й у Галичині першим науково-популярним нарисом історії, який активно використовували в освітніх цілях.

Історія Ірландії була першим компаративним курсом історії двох спільних за національним розвитком регіонів Європи. У ньому Володимир Антонович порівнював історичну долю і взаємини ірландців і англійців, українців і росіян. Однак слід зауважити: думка Антоновича, що мова не є обов’язковим елементом національної приналежності, згодом була покладена в основу культурно-історичного виховання в російській школі Наддніпрянщини, де забороняли навчання українською мовою.

Володимир Антонович вважав еволюційний розвиток єдино можливим вибором для України. І з перспективи часу не мають вигляду слушних давні докори йому в культивуванні «культурництва» замість революційності.

Як речник ідей українського соборництва, Володимир Антонович утілював їх на практиці разом з Олександром Кониським й Олександром Барвінським. Вони змогли паралелізувати відродження в Галичині й Наддніпрянщині, дійти згоди щодо спільної мови, єдиних духовних цінностей і однакового розуміння української історії.

Він підготував цілу школу українських істориків, що називалася документалістською школою Володимира Антоновича й налічувала понад сотню людей. Серед його учнів були найвизначніші історики України кінця ХІХ — початку ХХ століття: Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Орест Левицький, Микола Дашкевич, Іван Каманін та інші. Недарма Володимира Антоновича близькі до нього люди називали Пасічником (його «громадівське» псевдо), цінуючи його як збирача «бджіл» — нових учених і громадських діячів, які згодом у спільній праці дадуть «мед» — розвинуту всеукраїнську культуру. 

Автор: Ігор Гирич