Основна сфера наукових і творчих інтересів:

єврейське мистецтво (історіографія, синагогальна архітектура та розписи синагог, традиційна художня культура, музейництво і створення сучасного візуального єврейського простору), а також монументальне мистецтво і сакральний живопис.

Науково-мистецький доробок:

автор більше 200 монографічних видань і наукових публікацій, що вийшли друком в Україні, Молдові, Польщі, Ізраїлі, Голландії, Словаччині, Словенії, Німеччині, Австрії, Італії та ін. країн, автор-упорядник та куратор мистецьких альбомів і каталогів, учасник більше 130 наукових форумів, шкіл, конференцій, презентацій в Україні, Молдові, Польщі, Чехії, Литві, Австрії, Італії, Німеччині, Ізраїлю, США, Канаді тощо. Головний редактор наукового видання «ХУДПРОМ: Український журнал з мистецтва і дизайну»  , член редакційної колегії низки українських і зарубіжних академічних журналів. Є автором вітражів для синагог, дизайну єврейських культурних центрів, музеїв Голокосту, виставок фотографій, учасник і куратор численних мистецьких проєктів.

Громадська діяльність і визнання:

Голова Академічної ради Української асоціації юдаїки, член Національної спілки художників України, член Спілки дизайнерів України, член Міжнародної асоціації критиків мистецтва AICA, член Європейської асоціації юдаїки.

Лауреат творчої премії міськвиконкому ім. Василя Єрмилова у галузі дизайну (2011), лауреат щорічної Премії Центру єврейського мистецтва Єврейського університету в Єрусалимі (Ізраїль) за видатний внесок у дослідження єврейського мистецтва (2022), має подяку Міністерства культури та інформаційної політики України (2023), Грамоту Харківської обласної ради (2021), Почесний диплом Національної академії мистецтв України (2021), Подяку Харківського міського голови (2011) тощо, а також пам’ятні медалі за участь в реконструкції Харківської хоральної синагоги (2003) та Головної синагоги м. Києва (2003).

Коріння

Я народився в Харкові, який став для мене основою всього – сімейних цінностей і прагнень, професійного становлення та пошуку себе, набуття любові та сенсу існування. Ще в 1930-ті сюди приїхала моя бабуся з чоловіком з Кам’янця-Подільського, що врятувало її від Голокосту. Тут народилися мої діти, стали втілюватись мої ідеї, збиратися цілісний пазл життя. Час мого становлення збігся із бурхливою і романтичною добою української незалежності, нашого відродження. Саме тут, на своїй батьківщині я знайшов себе: коли всі навколо виїжджали з України, мені було чим займатися – навчатися, їздити, досліджувати, відроджувати, займатися справою, яка в старій єврейській громаді була не прийнята, а в сучасній, що тільки народжувалася – просто невідома. Ця справа називалась єврейським мистецтвом. Мені пощастило. Прекрасні вчителі в художній студії, школі, училищі, а згодом і в інституті – нині Харківській державній академії дизайну і мистецтв вклали в мене особливе, мистецьке сприйняття світу. Міцна художня школа й нові виклики часу спрямували мене до того, що пізніше стало дороговказом. Світ єврейського мистецтва відкрив мені дорогу як до минулого, так і до майбутнього, а в географічному вимірі – до усього світу.   

Єврейський Харків

Відродження єврейського життя в Харкові в лихі 90-ті на щастя відвело мене від спокус важкого часу, проте направило в інше поле – несподіваних професійних можливостей. Це поле виявилося справжнім terra incognita. Єврейська пам’ять і спадщина за попередні часи радянського панування і Голокосту була роздерта і забута. Вона трішки підтримувалася в моєї родині, але на рівні міста вже майже ніхто не знав єврейську історію, вже не кажучи про художню традицію. Тоді ще не було професіоналів, то був час ентузіастів. І я крок за кроком відкривав новий простір життя, в якому виявився затребуваним. Все почалося у 1995 році після отримання Гран-прі на Всеукраїнському конкурсі студентських наукових праць за дослідження «Синагога. Юдейський релігійний канон і образотворчі традиції». Торік я також захистив свій диплом художника-монументаліста «Ескізи вітражів “Єврейські свята” для Харківської хоральної синагоги», що був придбаний керівництвом громади. Відтоді й визначилися два напрямки однієї теми, яка цілком захопила мене: дослідництво й творчість. Водночас я почав викладати у своєї альма-матер, спершу як асистент, а зараз – професор, завідувач кафедри монументального живопису ХДАДМ. Але це окрема тема – захоплення роботою зі студентами, своїм мистецьким середовищем, творчістю і наукою. Вона йшла паралельно, не перекриваючи визначеного маршруту.

Захищена у 2001 році кандидатська дисертація «Синагоги України другої половини XVI – початку XX століть як історико-культурний феномен», багаторічна архівна робота з вивчення харківського єврейства, безліч виступів і текстів – від статей до путівника «Єврейський Харків» (2011), що отримав муніципальну премію, дали безцінний науково-видавничий досвід. Його підсилили і творчі проєкти: дизайни Єврейського культурного центру, Харківського музею Голокосту, пізніше – музею «Біль та надія» в єврейській школі та інтерактивного музейного простору в Меморіальному комплексі у Дробицькому яру тощо. На прикладі свого міста я побачив перспективу поєднання цієї теми в дослідницьких, викладацьких і мистецьких проєктах, а також її масштабування на всю Україну і більше.

Справа життя

З кінця 90-х пішло-поїхало: конференції, школи, виставки, проєкти, викладання…. Вітражі, розписи, фотографії, експедиції студентів, численні наукові розвідки, відкриття й розчарування, та знов надії й захоплення. Тут було все: мандри Україною, Європою, Ізраїлем і Південною Америкою, дивовижні зустрічі, детективні історії розшуку і отримання матеріалів, фантастичні сюжети, за якими можна було б писати книжки й знімати фільми (до речі, фільми такі знімалися). Спочатку був радий будь-яким публікаціям, пізніше насолоджувався запахом типографської фарби в глянцевих і наукових журналах, каталогах і окремих виданнях, де бачив свої розвідки в кольорі, потім в електронних форматах тощо. Окремим викликом ставало подання статей до авторитетних закордонних журналів, на кшталт Ars Judaica, Images, RIHA Journal тощо, що ставало для мене справжньою науковою школою і об’єднувало зі світовою фаховою спільнотою.

З часом виокремлювалися і певні напрямки, де пріоритетом ставали дослідження єврейських пам’яток українськими мистецтвознавцями у 1920-ті – початку 30-х років, бо майже всі науковці були репресовані, а їхні праці знищені або заархівовані. Поступово я виводив на світ напрацювання своїх попередників, реабілітуючи їхні постаті і внески. Окрема пристрасть – сакральне мистецтво і синагогальні розписи, які я розшукував по усьому світові. Ще століття тому важко було уявити синагогу в Галичині без настінного малярства, а за отримання подібного замовлення конкурували досвідчені єврейські і християнські митці. Але згодом ця традиція разом з її носіями була стерта нацистами та забута як помпейські розписи. Розуміння того, що твоя праця надає голос минулому – людям, спільнотам, величезній традиції тощо, – призводить до усвідомлення своє роботи як певної місію, яка надихає і відкриває додаткові джерела сили. Таке відчуття було до 24 лютого 2022 року, таким воно залишається й дотепер, але з певними доповненнями після початку російського вторгнення.

Війна та рух до Києва

Початок війни розірвав життя на «до» та «після», але змусив зосередитися на найважливішому: родині, користі батьківщині, збереженні справи життя. За кілька днів після початку масованого обстрілу Харкова ми виїхали з дітьми на захід. Відстань, яку можна було б проїхати у мирний час за світловий день, ми долали майже тиждень. Ми їхали знайомою та улюбленою Україною, колишньою смугою єврейської осілості та єврейськими містечками – штетлами, в яких я часто бував як мандрівник і дослідник. Проте тоді ми рятувалися в цих краях як біженці, і я жадібно фотографував вулиці в Умані та єврейські надгробки в Меджибіжі, розуміючи, що завтра сюди може прилетіти російська ракета. Цей час для нас, як і всіх українців відкрив інший вимір життя, і я гостро відчував, як в цих містах колишнього панування хасидських цадиків, саме вони опікуються нами. Про це писав у своєму есеї, коли вже приїхали до Львова.

Саме у Львові прийшло розуміння того, що все, що залишилося з тобою і є реальним життям, яке має продовжуватися. Моя величезна домашня бібліотека стала недоступною. Лишень ноутбук і невеличкий зовнішній диск зберегли для мене всі «файли пам’яті» і напрацьовані матеріали. З цього й почалася нова історія. Через кілька місяців ми переїхали до Києва, ближче до дому, помилково чекаючи на швидке закінчення війни.

Ще наприкінці 1990-х років Київ став для мене другою батьківщиною, що дав мені справжній професійний поштовх. Тут стояли мої вітражі в синагогах, тут я влаштовував свої виставки, сюди приїжджав до своїх вчителів, друзів та учнів, постійно бував у відрядженнях у Міністерстві освіти і науки України. Кожний раз користався можливістю попасти в музеї чи архіви, поспілкуватися з героями моїх наукових романів, стати через століття їх адвокатами…

Війна звернула увесь світ в бік України, відтоді й з’ясувалося, що мої власні напрацювання стали цікавими для широкого міжнародного загалу. На різних онлайн-майданчиках Європи, Ізраїлю і Америки я розповідав про єврейську спадщину України, минули здобутки й сучасні виклики. Саме із Києва зі своїми колегами ми відкрили дві ретроспективні виставки «Світло відродження. Вітражі для відновлених синагог України» і «Український штетл. Повернення до місця сили. Фотографічні мандри колишніми єврейськими містечками» у Нью-Йорку, які зараз мандрують всією Україною. Саме тут зі своїми колегами з Української асоціації юдаїки у 2024 році нам вперше вдалося зробити міжнародну конференцію з єврейської мистецької спадщини України в Чернівцях, на яку зібралися провідні дослідники єврейського мистецтва з десяти країн.

Життя продовжується, а з ним наукові, видавничі і виставкові проєкти. Справ багато, як спогадів і мрій. З-поміж численних нагород і відзнак є три, які нагадують мені славні часи минулого і водночас завдання на майбутнє. Це пам’ятні медалі за участь в реконструкції хоральної синагоги в Харкові та Київської синагоги на Подолі (обидві 2003 р.), а також отримана під час війни щорічна Премія родини Наркісів Центру єврейського мистецтва Єврейського університету в Єрусалимі за видатний внесок у дослідження єврейського мистецтва (2022). Для мене це новий рівень відповідальності за ті теми й сюжети української арт-юдаїки, що чекають свого часу і мають бути відкриті світові.