Фортеця в Хусті

Головна туристична принада Хуста — розвалини фортеці на Замковій горі. З цього укріплення, колись іще дерев’яного, починалося середньовічне місто. У камінь замкові стіни одяглися тоді, коли про більшість українських фортець і не йшлося: укріплення зводили за наказами угорських королів у 1090–1191 роках. У ті часи фортеця панувала над околицею, стоячи на абсолютно лисій горі. Сьогодні ж розгледіти залишки стін важко: у битві природи і замку природа відчутно перемагає, хоча розвалини й час від часу чистять від заростей.

Руїни, які можна побачити зараз, походять не з ХІ століття: у 1242 році замок зруйнували ординці Батия. Та пізніше твердиню відбудували, щоб захищати соляний шлях по Тисі. У кінці XIV століття власник замку Іоанн Перені повчав сина: «Сіль без Хуста, а Хуст без солі не варті нічого».

У XVI столітті замок перейшов до Трансильванського князівства й був суттєво зміцнений. Коли в 1660 року турецьке військо увійшло в Мараморощину (так називається місцевий край), яничари не насмілилися брати Хуст, а відправили в замок делегацію. У її складі був турецький дипломат Евлія Челебі. Він написав про хустську фортецю: «висота її башт сягає небес».

1706 року трансильванська знать на чолі з князем Ференцем ІІ Ракоці зібралась у фортеці та проголосила незалежність свого князівства від імперії Габзбургів. Ейфорія тривала недовго: за п’ять років епідемії, дезертирство у війську та загальний хаос доконали карпатську державу.

Замок складався з верхнього та нижнього дворів. На верхньому містилися житлові будинки, господарські споруди (була навіть корчма) і колодязь завглибшки 160 метрів — найглибший замковий колодязь в Україні. Утім, щось із ним виявилося не так, тож у нижньому дворі були ще й великі резервуари для дощової води. А ще — житлові споруди, каземати, в’язниця та церква. Мав замок конюшні, кузню, пекарню та кухню. На півдорозі між укріпленням і підніжжям гори стояла вартова брама, від якої у фортецю нібито вів підземний хід.

У замку зберігали стільки пороху, що потрібні були відразу дві порохівні. Це мілітаристське багатство розірвалося грандіозним феєрверком під час небаченої бурі 3 липня 1766 року. Після першого удару блискавки запалав дах укріплення, другий налякав замковий гарнізон, третій влучив у порохівню. Дісталося і корчмі, і будинку коменданта, і дзвіниці — вони потонули у грандіозному вибуху, який перетворив форпост на руїну. Усю першу половину XVIII століття замок ремонтували, приводили до ладу — а тут таке. Руйнування були настільки масштабними, що дістатися замкового двору можна було лише драбиною: в’їзна брама перетворилася на купу каміння. 1773 року Йосип ІІ, майбутній імператор Священної Римської імперії, стоячи посеред мальовничих руїн, вирішив облишити це місце. У 1776 році королівський гарнізон назавжди покинув стару фортецю, а камінь із замку пішов на спорудження храму в центрі міста.

Авторка: Ірина Пустиннікова