Голодомор (1932–1933)

Репресивні дії, що були спрямовані на знищення заможних селян і придушення українського національного руху.

Колективізація, що розпочалася на зламі 1920-х і 1930-х років, була скасуванням приватної та запровадженням державної власності на землю, інструменти для обробки землі й худобу. Головна причина колективізації полягала в потребі купувати обладнання для великих заводів і фабрик за кошти з продажу збіжжя. Колгоспники мали забезпечити своєю працею індустріалізацію країни. Утім, результати її перших років не задовольняли радянську владу. Не всіх селян вдалося залучити в колгоспи. Хлібозаготівлі залишалися нестабільними.

Індустріалізація економіки потребувала дедалі більше грошей від продажу зерна за кордон.  У 1932–1933 роках мали запустити Дніпрогес, будувати металургійні заводи на Сході України.

У 1932 році радянське керівництво вирішило жорстко контролювати виконання плану хлібозаготівель в Україні. В УРСР прибула надзвичайна комісія на чолі з В’ячеславом Молотовим і запровадила надзвичайний стан.

Була введена політика натуральних штрафів, вилучення насіннєвого, фуражного та продовольчого фонду колгоспів. Натуральні штрафи забирали продуктами: м’ясом, картоплею тощо.

7 серпня 1932 року прийняли закон про охорону соціалістичної власності, який люди назвали «Законом про 5 колосків». За крадіжку колгоспного майна передбачали суворі покарання, аж до розстрілу з конфіскацією майна.

Харчі вилучали з неабиякою жорстокістю, раптовими обшуками, заохоченням наклепів (той, хто вказував на приховане зерно, отримував частину вилученого). Харчі, які не забирали, — знищували, обливали карболовою кислотою, втоптували в багно, а посуд для приготування їжі розбивали.

Колгоспи та цілі села, які не виконували плани хлібозаготівлі, записували на «чорні дошки», за якими позбавляли постачання усіх промислових товарів, зокрема гасу, сірників і солі. Тобто якщо хтось і мав їжу, то не мав можливості її приготувати.

Часто хлібозаготівлі очолювали немісцеві партійці або студенти-добровольці та місцева біднота. Такі бригади їздили розкуркулювати цілі села, які начебто приховували збіжжя від потреб робітничого класу в місті. Влада видавала їм офіційне розпорядження на такі дії. А от внутрішній дозвіл вони отримували під впливом пропаганди, яка зображала куркулів як людей другого сорту та класових ворогів, що мають бути знищені. А в умовах граничної бідності і голоду селяни справді втрачали людську подобу.

На відміну від голоду 1921–1923 років, Радянський Союз не визнав факт критичної ситуації, тому ніякої міжнародної допомоги не було. Будь-які заяви про голод в Україні серед міжнародної спільноти СРСР сприймав як наклеп. Притому сталінське керівництво продовжувало експортувати хліб закордон. Необхідно було отримувати гроші для розбудови радянської економіки.

На кордонах територій, що голодували, виставляли загороджувальні загони. Вони мали затримувати селян, що намагалися втекти від голоду в міста, де діяла карткова система з розподілення хлібу. У 1932 році запровадили внутрішні паспорти для містян. Селянам паспортів не надавали, щоб вони не могли виїхати із села і покинути колгоспи. По суті, це було запровадження нового кріпосного права — селян прикріпляли до землі, тільки цього разу це була колгоспна земля.

Потягом 1932–1933 років в Україні, за різними оцінками істориків, від голоду загинуло від 3,5 до 8 мільйонів осіб.

Деякі люди, які пережили голод, не могли згадати цілі місяці життя — настільки травматичними були ці події. Від голоду у людей відбувалися глибокі зрушення психіки та слабшали природні інстинкти. Втрачалися родинні зв’язки і турбота батьків про дітей. Спершу приходила байдужість до смерті, а згодом — і до людоїдства. Зникла похоронна обрядовість, була знищена церква. Люди не мали сил ховати і навіть плакати за померлими.

Голодомор зламав опір селянства до колективізації і посилив його переселення у міста. Після безпосереднього знищення селянства землю не було кому обробляти. Тому спустошені регіони заселили росіянами — і цим ще більше розмили українську національну ідентичність.

Починаючи з ХІХ століття, голод час від часу траплявся у східних і південних степових регіонах через посухи і більшу залежність від зерна. Але в 1932–1933 роках найбільша смертність була в Київській та Харківській областях. Це нетипова ситуація для цих регіонів, бо окрім зерна, селяни традиційно вирощували тут городину, а ліси були багаті грибами та ягодами. Від голоду найбільше постраждали регіони, де раніше чинили найбільший опір більшовикам, а згодом колективізації.

Голодомор 1932–1933 років був штучним, зумовленим лише політичними цілями та спрямованим проти українського селянства. На той час селяни становили в Україні більшість населення, тому саме селянська ідентичність була національною. А міська — радянською, пролетарською.

Термін «геноцид» створив Рафал Лемкін — польський та американський юрист. Він вважав Голодомор в Україні саме геноцидом, оскільки це явище передбачало знищення не лише окремих осіб, а цілої культури та нації.

28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», у якому назвала його геноцидом українського народу. Станом на 2018 рік це визнали 18 країн світу.

Автори: Валентина Мержиєвська, Олександр Маєвський, Ігор Цеунов