Хозарський каганат

У 635 році в межиріччі Дону й Волги утворилася Хозарська держава. Первинним ядром цієї держави була хозарська орда — один із численних уламків Західнотюркського каганату. Те, що беки хозарської орди самовільно підвищили свій статус до каганів, було нечуваним політичним зухвальством (це була молодша гілка роду Ашина, її представники навіть теоретично не мали право на такий титул у нормальних умовах). 

Внутрішній устрій Хозарії наслідував зразки тюркських «степових імперій», а в зовнішній політиці хозари послуговувалися вже не раз згаданою моделлю військового підкорення сусідів із подальшим накладанням данини й інтеграцією владних і військових структур підданців у загальну систему каганату. 

У VII–IX століттях влада Хозарії поширювалася на Північний Кавказ, степи між Волгою і Дунаєм, Крим і сусідні землі в лісостеповій та на півдні лісової зон Східної Європи. Столицею Хозарської держави було місто Ітіль (Атіль) у дельті Волги. Точне розташування Ітіля наразі достеменно невідоме. 

Сучасні дослідники називають Хозарський каганат конфедерацією різноетнічних племен. Більшість мусульманських авторів виокремлювали два види хозарів: чорних і білих. Дискусійним і відкритим лишається трактування цих слів. Чорний і білий — це расове визначення чи соціальне? 

Правителі Хозарської держави були представниками однієї з гілок Ашина — розгалуженого роду західнотюркських каганів. Окрім того, давні автори долучали хозарів до тюркської мовної сім’ї, але зазначали, що їхня мова — це не мова тюрків. Натомість дуже схожими, якщо взагалі не однією, є хозарська й болгарська мови.

Верховна влада в Хозарській державі належала кагану. Його заступниками-помічниками були беки (біги, беї). Бек обов’язково мав походити з роду, який правив нині чи принаймні колись. Титул бека давав право претендувати на титул кагана. 

Хозарський стиль життя

На особливу увагу заслуговує хозарський спосіб життя. 

Хозари поєднували життя в кочовищах і містах. Узимку вони жили в містах, а влітку відкочовували до степу. Це визначало структуру хозарських міст. Там були ділянки стаціонарних будівель: дерев’яних, глинобитних чи навіть мурованих, як-от у передгір’ях Кавказу або Криму. У таких будинках мешкали ті, хто займався всілякими міськими справами, насамперед різноманітними ремеслами. Із кварталами стаціонарних будівель сусідили ділянки, призначені для того, щоб ті з хозарських підданих, хто й надалі дотримувався звичного кочового способу життя, мали змогу поставити свої переносні юрти, приїхавши до міста на зимівлю.

Чимала частина хозарських підданих займалася землеробством. Поволі осідали на землі й самі хозари, насамперед представники збіднілих родів, що втрачали худобу — а отже, не мали потреби кочувати.

Хозарів зараховували до напівкочових народів, які мали систему облаштованих стійбищ-кочовищ. Проблема археологічної ідентифікації місць стійбищ полягає ось у чому: навіть якщо кочівники поверталися на ділянку щорічно, але не мешкали там постійно, вони практично не лишали по собі культурного шару. Люди відганяли худобу до певних місць і, поки тварини паслися, займалися рибальством. 

Поступово почали формуватися селища — неукріплені поселення, що, як і кочів’я, були розташовані поблизу річок. На відміну від кочовищ, селища заселяли неодноразово. Люди постійно приходили на те саме місце. Селища виникали в зручних місцях підходу до води. Часто на таких місцях можна знайти залишки життя і більш ранніх народів, археологічних культур (наприклад, скіфів, пам’ятки неолітичного часу тощо). Трапляються два типи селищ: витягнуті вздовж річки й більш-менш правильної округлої форми в плані (якщо дивитися на таке селище зверху). 

Відомі селища як курінного, так і аїльного планування. Курінь — це житло у вигляді шалаша, яке збільшується чи зменшується залежно від кількості людей. Слово «аїл» (від тюркського — «поселення», «стійбище») означало село в народів Сходу. У такий спосіб відбувався перехід від одного до декількох жител, які поступово перетворювалися на селище, тобто аїл. Курінні селища є відбитком родових громад: усі їх мешканці належали до однієї великої родини й вели спільне господарство. Натомість аїльне планування свідчить, що або така велика родина розділялася на менші сім’ї, незалежні одна від одної в побуті й господарюванні, або про те, що кілька великих родин об’єднувалися в більшу громаду. 

Чітко відстежити хронологію появи аїльних селищ неможливо, оскільки для цього не напрацьовано необхідної джерельної бази. Найімовірніше, цей процес пов’язаний із тим, що у VIII столітті хозари взяли під контроль торговельні шляхи. Отже, можна говорити не про зміну одних поселень іншими, а про те, що поселення одного часу відображали більш і менш складні суспільні відносини. 

Каганат охоплював лісостепові й степові землі. У степу були поширені кочів’я, а в лісостепу, переважно по берегах річок, розташовані постійні поселення. Останні «заходили» далеко в степ берегами Сіверського Дінця й Оскола (на 100–150 кілометрів південніше від кордону лісостепу зі степом). Унікальним є землеробський мікрорегіон у дельті Дону. Тут були побудовані й функціонували поселення з кріпосними стінами: Правобережне Цимлянське городище, Камишівське городище, а згодом — фортеця Саркел. 

Салтівська археологічна культура

На території України найбільшим укріпленням VIII–X століть є Верхньосалтівське городище, або ж Салтівська фортеця (північ сучасної Харківської області, недалеко від державного кордону). Вона стала однією з частин ланцюжка хозарських фортець у басейні Сіверського Дінця. 

Про існування старих укріплень на Дінці було відомо давно. Ще московські картографи, складаючи мапи Української лінії вздовж Сіверського Дінця у XVII столітті, позначали старі укріплення, які можна було використати з військовою метою. У другій половині XVIII століття, коли Російська імперія поступово захоплювала Кримське ханство, городища втратили своє стратегічне значення.

Салтівська фортеця стала взірцевою для салтівсько-маяцької (салтівської) археологічної культури, яку традиційно ототожнюють із хозарськими укріпленнями в регіоні. Серед матеріальних залишків салтівсько-маяцької культури виокремлюють специфічні типи зброї (шаблі, палаші), кераміки тощо. Певна відмінність у речах, які знаходять у пам’ятках, є між степовим і лісостеповим варіантом салтівської культури. 

Публікації результатів палеогенетичних досліджень останніх десяти років дозволяють археологам робити припущення про життя поліетнічної спільноти на фортецях Дінця. Хозари здійснювали політичне керування, але етнічний склад самої спільноти був строкатий. Однозначно можна стверджувати, що люди, чиї залишки життєдіяльності пов’язують із салтівською культурою, мали азійський тип обличчя. Мешканці фортець називали себе аланами, хозарами, болгарами тощо, і в їхніх жилах текла кров жителів Центральної Азії та Кавказу.

Хозарія релігійна 

Первісно хозари були язичниками, як і всі тюркомовні народи. Вони шанували різноманітних божеств, верховним із яких був Куар — бог блискавки. Серед хозарів, як і серед усіх ранньосередньовічних азійських кочівників, був поширений культ коня. 

У ранньому середньовіччі релігійне питання постало особливо гостро. На Заході формувалася християнська цивілізація. У цей час на Близькому Сході в VII столітті з’являється нова потужна релігія — іслам. Завдяки діяльності пророка Мухаммада і його послідовників іслам активно поширюється з Близького Сходу світом. Не став винятком і Хозарський каганат. 

У 642 році мусульманська армія підійшла до стін хозарського Беленджера (територія сучасного Дагестану). Оборонці міста на голову розбили арабське військо. Ця битва стала першою в майже столітньому протистоянні хозарів з арабами — боротьбі за контроль над основними проходами через Кавказ. Зрештою, 21 серпня 722 року Беленджер захопили й розграбували мусульмани. Армії арабських полководців і раніше періодично здійснювали рейди на північ від хребтів Великого Кавказу. Але після того як хозари остаточно втратили контроль над так званими Дербентськими воротами (проходом вздовж каспійського узбережжя), арабські походи стали регулярнішими й масштабнішими.

У 737 році арабське військо підійшло до стін міста Ітіля. Хозари зазнали поразки. Умовою капітуляції було прийняття ісламу хозарським каганом. Каган формально прийняв іслам, і арабське військо повернулося до Закавказзя. Утім, іслам не став державною релігією Хозарського каганату, хоч давні автори згадували про численних мусульман у державі. Археологічні дослідження виявили численні поховання мусульман на пам’ятках салтівсько-маяцької археологічної культури. Найвідоміші такі поховання знайдені на Сидорівському городищі біля Слов’янська (Донецька область).

Невдовзі основною релігією верхівки Хозарського каганату став юдаїзм. Існує кілька версій щодо того, чому хозари обрали саме його.

• «Офіційна» версія викладена в листі хозарського царя Йосифа до кордовського халіфа: хозарський цар Булан (у юдаїзмі Сабріель, що означає дослівно «Бог — моя надія») мав видіння янгола, після чого прийняв юдаїзм. Це сталося в середині VIII століття. Правителі Візантії та Арабського халіфату, дізнавшись про те, що хозари прийняли монотеїзм, відправили своїх посланців, щоб переконати Булана перейти до їхньої віри. Ставлячи запитання, хозарський цар зміг досягти того, щоб християнин визнав: юдаїзм кращий за іслам. Водночас мусульманський посланець погодився, що юдаїзм кращий за християнство. Так хозари лишилися в юдаїзмі.
• Єврейська версія, викладена в Кембриджському документі, пов’язана з тим, що етнічні євреї проникли до Хозарському каганаті й поширилися на його землях.
• Мусульманську версію описують арабські середньовічні автори, згадуючи присутність єврейських спільнот в основних великих містах хозарів.
• Християнська версія подій викладена в житії святого Костянтина. Вона відрізняється від «офіційної» лише однією деталлю: відправляли посольство до хозарського правителя щодо вибору віри у 850-х роках, а не в VIII столітті. 

Отже, питання реального проникнення юдаїзму в усіх сферах життя каганату лишається відкритим. Чи переважна більшість хозарів були юдеями, чи це стосувалося тільки політичної еліти, а також окремих груп купців — не відомо. Так чи так, у ІХ столітті на українських і суміжних землях були поширені юдаїзм та іслам. 

Руський каганат

Такі історики, як Чанад Балінт, Омелян Пріцак та інші, вважають, що в ІХ столітті західний кордон Русі проходив західніше від Києва. Принаймні про такий кордон сказано в листі хозарського правителя Йосифа. Власне, чи це безпосередньо Хозарія, чи землі, з яких хозари лише збирали данину, остаточно не зрозуміло. Автор «Повісті временних літ» повідомляв про те, що деякі слов’янські племена платили данину хозарам. 

Омелян Пріцак вважав, що Київ був хозарським містом, поляни — хозарами, а рання Русь — Хозарським каганатом. 

Такі висновки базуються насамперед на документі з бібліотеки Кембриджського університету, відомому як «Київський лист». У ньому викладене прохання єврейської спільноти Києва допомогти у справі викупу одновірця, купця Якова, із боргової кабали. Останнім у цьому документі є слово, написане давньою рунічною тюркською мовою. Воно означає «я прочитав (це)». Омелян Пріцак тлумачить це слово як резолюцію представника хозарської адміністрації в Києві. 

Про активну економічну присутність хозарів у Києві свідчать і масові знахідки арабських монет. Арабські куфічні дирхеми з території сучасного Ірану стали звичним платіжним засобом для Києва того часу. 

Хозари, безперечно, мешкали в Києві. Можливо, слов’янські племена платили їм данину. А от чи була в Києві хозарська адміністрація і чи ця земля була повноцінною складовою Хозарського каганату — питання відкрите. 

Хозарський міф козаків

Зі становленням козацтва у XVI–XVIII століттях виникає фантастичний хозарський міф. Згідно з ним, козаки ведуть своє походження від хозарів, або ж «казарів». У козацьких літописах хозари представлені як місцевий слов’янський народ, який був відомий давнім грекам і римлянам. У перспективі цього міфу козацтво постає як лицарська спільнота, що з давніх-давен стояла на обороні Європи від набігів варварських племен Сходу. 

Уявлення про хозарський міф можна знайти в літописі Григорія Граб’янки, у Конституції Пилипа Орлика, в «Історії русів» тощо. 

Творення таких міфів було звичним для тих часів. Майже кожна владна еліта вигадувала міф про своє старовинне походження, щоб у такий спосіб відділити себе від посполитих (звичайних) людей. Наприклад, литовська еліта вважала, що походить від античних римлян, польська шляхта — від королівських сарматів.

Хозарський козацький міф виник як наслідування сарматського міфу Речі Посполитої — і як протиставлення йому водночас. Він був потрібен для утвердження козацької «одвічності» на українських землях. Хозарський міф походження козаків історичними фактами не підкріплений. 

Автор: Ігор Цеунов, Євген Синиця