Палац у Мурованих Курилівцях

Село Чурилівці, назване на честь засновників з роду Чурилів, згадують у документах з другої половини XV століття. Місце тут хороше: на дорозі з Кам’янця до Валахії, на крутих берегах дністровської притоки Жван. У середині XVII століття овдовіла княгиня Зофія Четвертинська, дочка саноцького стольника Миколая Чурила, отримала село в дарунок від батьків, коли збиралася заміж за Казимира Косаковського. Правнук княгині, бездітний Станіслав Косаковський (1721–1761), заповідав усі свої маєтки дружині Катерині з Потоцьких (1722–1803). Катерина славилася гострим язиком і жила переважно в Станіславові (теперішній Івано-Франківськ) і Кристинополі (теперішній Червоноград). А від Курилівців трималася подалі, бо щиро і полум’яно ненавиділа Росію. 

Історія палацу у Мурованих Курилівцях

Коли Поділля в 1793 році увійшло до складу імперії Романових, усі місцеві дворяни мали в Петербурзі підписати homagium — свідчення лояльності новій владі. Немолода вже Катерина не підписала, через що їй загрожували або конфіскація подільських маєтків, або їх примусовий продаж. Знадобилися старі зв’язки родини Потоцьких, які допомогли не втратити абсолютно все. Правда, маєток у 1795 році довелося переписати на бідного шляхтича Станіслава Дельфіна Комара, майбутнього подільського маршалка, який заявив на нього претензію. Так людині майже без грошей дісталися велетенські маєтки — і ось він уже власник 140 тисяч моргів землі і 10 тисяч підданих.

Перед подружжям Комарів постала проблема: маєтків багато, а порядної резиденції немає. Потрібне було місце з історією — обрали Чурилівці-Курилівці, де ще зберігалися рештки оборонної фортеці Чурилів (XVI століття). Руїни до відбудови не надавалися, та новий власник постарався зберегти від замку майже все: високі мури з північної, східної і південної сторін, підземні склепінчасті каземати й ескарп, який дожив до нашого часу — і який у 2018 році об’євроремонтили пінопластом. Із західного боку на початок ХІХ століття залишалися тільки фрагменти підмурків фортеці. У замкових мурів є один секрет: під час їх будівництва не було вжито ніякого розчину чи цементу. Нові рівні каменів з’єднували так, щоб верхній клином заходив у заглиблення нижнього.

Архітектурні особливості та перетворення палацу

У 1805 році Комарі звели на замчищі новий палац, який джерела того часу улесливо називали «подільським Лувром». Поруч стояли старі й нові приміщення, теж кам’яні, завдяки яким до назви «Курилівці» причепилося ще й слово «Муровані». Ця мурована твердокам’яність взагалі характерна для придністровського Поділля, багатого на природний камінь. 

Після антицарського повстання 1830–1831 року родина Комарів назавжди залишила Поділля й оселилася в Римі. Гонората Комар часом навідувалася в курилівські маєтки після смерті чоловіка. Її спадкоємець, старший син подружжя Олександр, бував тут уже нечасто. У 1870 році він продав Муровані Курилівці адміралу Миколі Чихачову. Палац перебудували під потреби Чихачових, але головні риси будівлі збереглися: симетричність, прямокутний план, два поверхи з боку двору і три — з боку парку.

Палац стоїть серед великого ландшафтного парку, закладеного майстром паркового мистецтва Діонісієм Міклером. Уже завдяки своєму розташуванню в глибокому яру Жвана парк мав бути дуже мальовничим. Він є і нині, та годі шукати тут колишню велич. Перед палацом — клумба, біля якої фотографуються місцеві молодята. Зліва від парадного входу — господарський двір. Серед будівель виділяється мурована стайня (за іншими даними — арсенал). Обабіч дверей — маскарони у вигляді жіночих голівок. Збереглося ще два флігелі, вікна одного — готичної форми. Ця споруда раніше мала декоративну вежу з флюгером. У парку колись стояло кілька павільйонів, дотепер є кілька містків (1805), кам’яний стіл і лавиця.

Використання палацу та сучасний стан

У радянський час комплекс використовували військові, зараз тут школа-інтернат. В інтер’єрах збереглися старі п’єци, ліпний декор, а в одній з інтернатівських спалень — мармурові колони (або, що ймовірніше, розписані під мармур). До туристів персонал інтернату ставиться приязно — не бійтеся попроситися всередину. Якщо пощастить, оглянете бібліотеку закладу — там найбільше декору.

Авторка: Ірина Пустиннікова