Палац у Вишні

Польські діти ще змалку знають ім’я Александера Фредра, автора чудових комедій, а ще мізантропа, масона, поета й мемуариста. А для українських греко-католиків Фредро не так комедіограф, як дідусь митрополита Андрея Шептицького. І маєток у Вишні носить два ці прізвища — Фредрів-Шептицьких.

Першим задокументованим власником місцевого маєтку був Сцибор. У середині XVIII століття Бенькова Вишня була резиденцією Войцеха Семенського (помер у 1763 році), який мешкав у дерев’яному палаці. Палац пізніше згорів, його руїни існували до початку ХІХ століття. На той час ці землі купила родина Фредрів. Спочатку маєток належав батькам комедіографа, Яцеку й Маріанні, а потім уже самому Александеру. У сім’ї було дев’ять дітей, але вижив він один.

Та в Беньковій Вишні всі ще були живі — і брати, і сестри. Дітлашня обожнювала гратися на обгорілих руїнах старої садиби. Письменник потім згадував, як «стирчали чорні та страшні навіть опівдні комини, з їхніми льохами, скарбницею та комірчиною, де луна дзвеніла крізь склепіння». 

Родина мешкала у флігелі, який облаштувала мати письменника. Фредро ностальгійно згадував найкращі місця на землі: блакитний кабінет, зелену кімнату, вітальню й спальню. Обвита трояндами альтанка в саду, яку всі називали просто «шопа», стала прототипом всіх альтанок у комедіях драматурга. Маріанна Фредро обожнювала працювати в парку: упорядковувала старі клумби, підправляла доріжки, вигадувала композиції з кущів, облаштовувала нові газони. 

Одним із найулюбленіших місць для всіх малих Фредрів був ставок. Тут вони вчилися ловити рибу й плавати на каное до острівця, який здавався зачарованим. Іноді дітлахи бігли в кінець парку, щоб подивитися «на далекі поля, що тягнуться до Рудків, на довгий ланцюг синіх гір, що закривають обрій». Там лежав кінець світу. 

12 січня 1806 року, у сильний мороз, флігель спалахнув від незагашеної свічки. У полум’ї загинула мама. Після смерті Маріанни Яцек Фредро з дітьми переїхав до Львова.

Александер у 16 років, у 1809-му, вступив до армії Варшавського князівства (наскільки це був добровільний учинок, сказати складно), а пізніше служив у війську Наполеона Бонапарта. У 1812 році він брав участь у московській кампанії і Бородинській битві. У 1815-му Наполеон вирушив на острів Святої Єлени, а Фредро — у родинні пенати, до Бенькової Вишні. 1835 року він звів тут великий мурований палац. 

Палац Фредра сильно відрізняється від типових садиб Галичини. Історики мистецтв довго сперечалися щодо його прототипів, але всі версії відкидала онучка драматурга Марія Шембекова. За її версією, проєкт садиби базувався на малюнку будинку, який Александер Фредро випадково побачив у якомусь англійському журналі. Інтер’єри палацу в 1895–1898 роках декорував відомий різьбяр того часу — львів’янин Петро-Віталіс Гарасимович. Багато що з декору збереглося до наших днів.

Найгарніші покої (їдальня і великий салон) були розташовані на першому поверсі, а на другому — бібліотека. В одній з кімнат містився камін, спроєктований Христіаном Пйотром Айгнером — його перевезли з іншої садиби. Між вікнами в салоні стояли ампірні комоди, навпроти — видовжений стіл, величезна канапа, дещо старомодні крісла й стільці, а також маленька софа біля каміна. Із салону можна було потрапити до кабінету із намальованими на на стінах сценами з китайського життя. У їдальні стояли різьблені дубові меблі: буфет, стіл, що розкладався, оббиті шкірою крісла з високими підлокітниками.

Близько 1880 року, уже після смерті Фредра, на стінах їдальні розвісили цикл акварелей Юліуша Коссака, які зображали найвидатніших представників роду.

У кімнаті самого драматурга стояло велике ампірне ліжко на лев’ячих лапах із мідними обручами, а навколо — шість бібліотечних шаф. Частину стін кімнати прикрашали італійські щити, які драматург привіз з Рима та Флоренції у 1824 році. Біля самого ліжка стояла велика дубова скриня, оббита залізом, невеликий стіл і помальоване на чорно бюро-пульпіт. Між вікнами стояв величезний стіл, укритий зеленим сукном, і велике крісло, оббите червоним сап’яном.

Мистецьку колекцію, яка росла протягом ХІХ століття, поділили онуки драматурга. Частина збірки опинилася в Прилбичах, маєтку Шептицьких, а частина — у Сем’яницях, у Шембеків. Ті предмети, які залишились у вишенському палаці, зокрема бібліотека на десять тисяч томів, були знищені в Першу світову війну. Речі, які потрапили до інших маєтків, — уже в Другу.

У парку, що оточував палац, була розташована значно старша за нього офіцина (флігель) — так званий Яцків Двір. Онучка драматурга класифікувала парк як «велетенський і зарослий». Вона пам’ятала старі дерева, що відбивалися у водах річки Вишеньки й ставка, каштанову алею, алею столітніх лип.

Після Александра Фредра Вишню успадкував його син Ян Александер (1829–1891), а потім онук — Андрій Максиміліан Фредро (1859–1898), який теж був літератором. Дітей не мав. Його вдова, Феліція з Щепанських, одружилася вдруге з доктором Александром Скарбкою, а Вишню продала в 1919 році Малопольському сільськогосподарському товариству. Цим фактом нащадки письменника дуже обурювалися. Утім, поки в стінах палацу до початку ХХІ століття містився корпус сільськогосподарського технікуму, за спорудою все ж наглядали, її іноді ремонтували. А зараз… Садибу готували до реставрації, з 6 до 16 вересня 2009 року 11 польських архітекторів провели заміри палацу, але далі справа не пішла. Були плани облаштувати кімнати-музей драматурга, але все обмежилося меморіальною дошкою, яку встановили у 2010-му. 

Місцеві жителі називають палац «Фредро». 

Усередині досі є розкішні стелі з ліпниною, старовинні сходи та п’єци, а ще плакати про те, як вчасно й правильно діагностувати хвороби великої рогатої худоби. Дивний мікс.

Біля головного корпусу стоїть інший — більш скромний, менш помпезний. Романтична башта вінчає флігель — а це саме він. Нижче від тераси головного корпусу вгадується озеро, яке так тішило дітей з родини Фредрів, але зараз воно майже заросло ряскою, тож естетизмом не вразить навіть місцевих жаб. А шкода. 

Авторка: Ірина Пустиннікова