Палац у Заліщиках

Історія палацу у Заліщиках

На початку ХІХ століття в Заліщиках існував магнатський двір князя Понятовського. 

4 серпня 1817 року в маєтку зупинявся на нічліг австрійський імператор Франц І. Бруницький нібито дізнався точне розташування і колір меблів в одному з покоїв віденського Шенбрунна і поспіхом взявся облаштувати подібний інтер’єр у себе. І меблі, і гобелени — усе вдалося знайти á la Шенбрунн, щоб потішити монарха. Того це так вразило, що він підтвердив власнику баронський титул у межах всієї імперії (до того титул діяв лише в Баварії).

За іншими даними, це сталося пізніше: не в 1817 році, а в 1852-му, а Франц був не Першим, а Другим. Далі та сама канва: Бруницький відтворив у своєму маєтку інтер’єр Шенбрунна. Цісар за це підтвердив титул. Ця напівлегенда — чи не єдина згадка про інтер’єри палацу в Заліщиках.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Розбудовувати садибу близько 1839 року взявся Леон Антон Бруницький, онук Ігнація. Саме в його часи споруда набула класицистичного вигляду. Польські історики вважають це не реконструкцією, а ремонтом. Вони стверджують, що загальний вигляд палацу мало змінився з часів Понятовського. І таке може бути: стилістично будівля вписується в моду кінця XVIII століття.

Навколо палацу лежав невеликий гарний парк — з теплицями, оранжереями й літнім театром князя Юзефа Понятовського. Раніше від міста парк і палац відділяв білий паркан, а за ним біля Дністра стояла альтанка. У середині ХІХ століття над парком недовго працював ландшафтний дизайнер Северин Лусаковський. З іншого боку парку починався гігантський (дві тисячі гектарів!) фільварок: через Добрівляни аж до Бедриківців.

На початку ХХ століття резиденцію успадкувала красуня Естель. Повне її їм’я — як вантажний потяг з купою вагончиків: Генрієтта Стелла Марія Франциска Матільда Ваттман-Мелькапм-Бюле фон Турнау.

Стильна, яскрава баронеса носила найвишуканіші строї та капелюшки, збирала розкішні меблі, порцеляну й годинники. Але славилася вона в Заліщиках не так колекціями, як відвагою і сильним характером. За діяльність у роки Першої світової війни Франц Йосиф ІІ нагородив її хрестом «За військові заслуги» — Стелла стала першою жінкою з такою нагородою. 

І таки було за що. Коли росіяни підійшли до Заліщиків, вона не втекла, а наказала челяді й міським жителям копати шанці. Нібито й сама потім брала участь в обороні свого «маленького села». Коли поразка вже була неминуча, скочила на коня й вирушила до чоловіка, уже підполковника, який зі своїм підрозділом перебував у Карпатах поблизу Татарова. І там, і пізніше на Мараморощині (сучасна Хустщина) жінка брала участь у принаймні дев’яти боях — увесь час на передовій. 

Поки Стелла билася в Карпатах, заліщицький палац зайняли російські війська. Один з царських генералів узявся вивозити меблі й колекції Турнау до Могилева — як воєнні трофеї. Навіть наказав вибити на предметах свої монограми.

Коли росіяни вчергове відступили за Дністер, Стелла повернулася. Вона була шокована, але з’ясувала, хто конкретно грабував її маєток, — і швидко зібрала групу молодих хлопців з прислуги, з якою і вирушила до Могилева. Там поговорила з дружиною генерала-крадія: «Чоловік пані, хоч походить з гарної аристократичної родини, пограбував мій палац». І таки повернула в рідні пенати певну кількість картин і меблів! Лише для того, щоб у 1939 році мали що грабувати вже більшовики.

Коли старенький цісар вручав Стеллі орден, то попросив так більше не ризикувати. Відповіла: «Там, де чоловік і син, повинна бути також дружина і мати! На коні, зі зброєю в руках я покидала свої Заліщики. Присягаюся, що зі зброєю в руках і верхи знову повернуся додому або загину».

Пані Турнау (пістолет у правиці, у лівій руці гвинтівка, ворог — підстрілений і вже падає) була зображена на обкладинці люблянського журналу «Tedenske Slike» (№ 3 від 1915 року). У матеріалі жінку називали «страшним привидом для російських військових», які вважали 47-річну заліщанку «надприродним лихом».

Саме Стелла фон Турнау облаштувала красивий меморіал жертвам боїв Першої світової війни у Звенячині, на високому буковинському березі Дністра. Тут знайшли спочинок майже 12 тисяч солдатів та офіцерів — цифра, яку важко осягнути й зрозуміти.

У 1919 році в палаці містився уряд Західноукраїнської Народної Республіки на чолі з Євгеном Петрушевичем. Власниця ставилася до нових квартирантів прихильно. Вона взагалі була досить приязною — наприклад, дозволила археологу Юрію Полянському в 1928 році проводити розкопки на території власної цегельні. Полянський, як повідомляла газета «Діло», знайшов там «сліди палеоліту та багате селище мальованої кераміки». А от селяни з сусідніх Добрівлян приязною пані не вважали: за прохід її угіддями без дозволу їх карали. Не грошима — звідки в них гроші? Єгері могли змусити жінку, що порушила правила, зняти хустку й повертатися в село з непокритою головою — той ще сором.

У некрологах у жовтні 1938 року польські газети називали Стеллу «Заліщицькою Жанною д’Арк». 

Використання замку та сучасний стан 

У повоєнні роки в палаці розмістили будинок відпочинку. На той час у парку було ще багато екзотів і могутніх старих дерев. Курортники залюбки фотографувалися біля них.

З 1960 до 1986 року в парку діяв літній театр, де відбувалися концерти популярних виконавців — від Софії Ротару до Іво Бобула. У 1986 році і літній театр, і будинок відпочинку припинили діяльність — нібито після Чорнобильської катастрофи.

До початку ХХІ століття резиденція дійшла у вигляді бідної районної лікарні з пошарпаними стінами. Потім заклад виїхав з аварійної споруди в новенький корпус — і вже понад декаду палац Бруницьких стоїть сумною руїною. Дах тече, ліпнина на фасаді лущиться, як шкіра після засмаги. А парк натомість доглянутий: дитячі гірки, тренажери, туалети, доріжки, освітлення, годівнички для птахів, кілька дубів віком у 300–500 років. Із 45 видів дерев, кущів та ліан, які тут є зараз, 25 вважаються екзотами (ґінкго, софора японська, сосна чорна, тюльпанове дерево тощо). З 2019 року в будинку на місці колишнього літнього театру Понятовських облаштовує свою штаб-квартиру національний природний парк «Дністровський каньйон».

Авторка: Ірина Пустиннікова