Монгольське вторгнення до Європи у середині ХІІІ століття — небанальний сюжет середньовічної української історії. Точно відомо, що воно на понад століття змінило геополітичну ситуацію у східній частині континенту. Із впливом номадів тепер були змушені рахуватися усі — насамперед князі сплюндрованих земель на Русі (у межах Київської митрополії), але також володарі латинського світу, православних балканських країн тощо. Їхні землі кочівники пустошили впродовж 1241–1242 років.
У цій ситуації санкцію на правління у своїх землях руські володарі могли отримати лише від хана Бату безпосередньо в Сараї. Для декого з руських князів це була дорога в один кінець. Утім, князеві Данилу вдалося успішно повернутися додому після такої небезпечної подорожі важко прохідним зимовим Степом, що тривала впродовж 1245–1246 років. Він отримав право на правління своїми землями (окрім Києва), але й сповна відчув на собі усі наслідки «татарської честі». Відтепер — проти волі, зате зберігши життя — він став людиною хана, що не могло не турбувати сусідніх короля Угорщини Белу IV та представників династії П’ястів. Загроза монгольського вторгнення, підсиленого військами упокорених князів, знову нависла над країнами латинського світу.
Із політико-правового погляду князь залишався сувереном своїх земель під протекцією (чи то пак наглядом) монголів. Данило Романович щиро намагався позбутися тягаря монгольської зверхності. Прийнявши королівську корону наприкінці 1253 року, він провів успішні бої проти кочовиків у 1256 році та планував хрестовий похід із залученням сил і ресурсів західних союзників. Проте масштабна виправа темника Бурундая 1258–1259 років закріпила монгольський контроль над державою Романовичів аж до середини XIV століття.
Про можливі візити у ставку монгольського хана в Сарай Данилових синів, онуків чи правнуків джерела мовчать. Можливо, статус поїздки 1245–1246 років і досягнуті результати не потребували підтвердження для наступників князя, у яких орда «за замовчуванням» вбачала людей хана. Добре відомо, що чимало ординських походів до країн Європи від кінця 1250-х років volens nolens відбувалося за участі Романовичів. Попри небажання, часом засвідчене джерелами, князі мусили долучатися до воєнних ініціатив номадів. Лише в такий спосіб вони могли вберегти свої землі від нових розорень. Утім, водночас завдяки цьому вони здобували можливість розширювати і свій геополітичний вплив у сусідніх землях — передусім у сусідній Люблінській, східноугорських комітатах, литовських володіннях тощо.
Тому «татарська честь» Данила після поїздки у Сарай мала двоякі наслідки. Вона справді заклала підвалини тривалого монгольського протекторату над землями Романовичів, який, щоправда, був слабшим за монгольський тиск на князів Залісся. Проте, з другого боку, ця ситуація підштовхнула князя до коронації та щільнішого зближення з папством — це давало шанс на зміцнення королівських традицій у його державі та організацію хрестового походу проти номадів, який, утім, так і не відбувся.