«Безбожна п’ятирічка» — це план заходів, який керівництво СРСР ухвалило 1932 року, щоб викорінити релігію на теренах радянської держави та знищити церкву як інституцію.
Є думка, що особисто Сталін підписав відповідний декрет 15 травня 1932 року, наголосивши, що «до 1 травня 1937 року ім’я Бога має бути забуте на території країни». Однак насправді це гасло походить від громадської організації «Союз войовничих безбожників», що активно насаджувала атеїзм і підтримувала колективізацію, оскільки «її успішний процес пов’язаний із ліквідацією частини церков».
«Союз войовничих безбожників» був заснований ще у 1925 році як «Спілка безбожників», що своєю чергою виникла на базі читачів газети «Безбожник», яка виходила друком з грудня 1922 року по липень 1941 року. Як зазначав дослідник Микита Струве, організація мала чіткий план зі знищення релігії у Радянському союзі, що складався з кількох етапів:
— закриття всіх церков, монастирів, молитовних будинків (1932–1933 рр.);
— ліквідація релігійного й формування атеїстичного світогляду через сімейне виховання й літературу (1933–1934 рр.);
— активна антирелігійна пропаганда державного рівня, особливо серед молоді (1934–1935 рр.);
— зникнення всіх священників із Радянського союзу (1935–1936 рр.);
— викорінення релігії «з найпотаємніших місць» (1937 р.).
Вплив «Союзу войовничих безбожників» значно зріс після XVII Всесоюзної партійної конференції 1932 року, що поставила за мету побудову «безкласового свідомого й активного соціалістичного суспільства», а також «ліквідацію капіталістичних пережитків» — до яких належала і релігія. Хоча союз формально був не партійною, а громадською організацією, він не лише отримав повний карт-бланш на свою діяльність, а й заручився підтримкою таких партійних діячів, як Надія Крупська, Анатолій Луначарський, Микола Бухарін та інші.
Українська РСР мала власну філію «Союзу войовничих безбожників», створену 1927 року, що називалася «Спілка войовничих безвірників». Керована Агітпропом (Управлінням агітації і пропаганди), вона займалася масовою антирелігійною діяльністю, до якої належали атеїстична пропаганда, висміювання й публічне цькування вірян, організація антирелігійних мітингів і виставок. Агітбригади силоміць закривали церкви й монастирі, скидали дзвони з дзвіниць, трощили ікони й палили церковні книги. Розгорнулися широкі репресії проти священнослужителів різних конфесій — їх арештовували, висилали до концтаборів та розстрілювали; їхню долю розділяли віряни, які відмовлялися зрікатися релігії. Одна лише Православна церква під час «безбожної п’ятирічки» втратила 70 єпархій і 95 % храмів.
Розорені приміщення колишніх храмів і молитовних будинків часто перетворювали на музеї атеїзму, культурні установи, складські приміщення, проте значну частину культових споруд було повністю знищено. До прикладу, у Києві планувалося будівництво нового Урядового центру, що мав стати втіленням типової гігантоманії сталінської доби. Задля цього амбітного проєкту (реалізації якого завадила Друга світова війна) було знесено Михайлівський золотоверхий монастир — ця ідея викликала як заперечення мистецтвознавців, так і підтримку деяких діячів культури. Скажімо, Олександр Довженко 1932 року розмірковував: «При вирішенні проблеми будівництва парку культури Михайлівський монастир попроситься “піти”, він віджив свій вік. Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни комусь потрібні. Я думаю, коли ми знесемо Михайлівський монастир, то будівництво парку дасть потрібний ефект». Газета «Соціалістичний Київ» у 1933 році писала: «Києво-Михайлівський собор і монастир, подібно до “Софії” і Лаври, являв собою один із найбільш древніх центрів феодально-церковної експлуатації й мракобісся… Виявилося, що у нас багато різного мотлоху, але мало по-справжньому цінних пам’яток, які заслуговують на збереження і вивчення… Однак, захоплюючись охороною пам’яток церковно-феодальної старовини, ми забуваємо про охорону пам’яток цікавіших для робітничого класу».
Попри масштаби антирелігійної кампанії та зусилля, кинуті на її реалізацію, архітектори «безбожної п’ятирічки» не досягли мети. Перепис населення, проведений 1937 року, показав, що третина міського і дві третини сільського населення досі вважають себе віруючими. Щоби не визнавати невдачі, радянське керівництво ретельно приховувало дані перепису, які було оприлюднено лише після розпаду радянської держави.
Відео

Безбожна п`ятирічка.Знищення релігії в СРСР

“Безбожна п’ятирічка” до 1 травня 1937 року ім’я Бога мало бути забуте на території срср

Навігатор з історії України «Світові війни»
378 грн
Соловецький табір спеціального призначення — це найбільший радянський концтабір, збудований на місці колишнього монастиря, закритого 1920 року. У царські часи Соловецький монастир також виконував роль тюрми для політв’язнів — таким чином радянський режим фактично продовжив імперську традицію.
Перші радянські в’язні з’явилися на Соловках ще 6 червня 1923 року. Їх привезли з розташованих неподалік Пертомінського табору й Архангельского пересильного пункту. Вони мали облаштовувати собі житло й готуватися до зимових морозах у зруйнованих пожежею монастирських будівлях.
Через пів року, 2 листопада 1923-го, Рада народних комісарів СРСР видала офіційну постанову про організацію Соловецького табору примусових робіт, за якою всі угіддя, будівлі й майно колишнього Соловецького монастиря переходили в розпорядження Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) — спецслужби, що боролася з «контрреволюцією», «антирадянськими елементами» та іншими «гріхами» проти радянського режиму. Цим документом ОДПУ зобов’язувалося «негайно взятися за організацію праці ув’язнених для використання сільськогосподарських, рибних, лісових та ін. промислів і підприємств, звільнивши їх від сплати державних та місцевих податків і зборів». Постанова була секретною — вийшла під грифом «Публікації не підлягає».
Одним із глобальних проєктів Соловецького табору була «гордість першої радянської п’ятирічки» — Біломорсько-Балтійський канал, урочисто відкритий у 1933 році, на будівництві якого, за різними даними, загинуло до 200 тисяч ув’язнених. В’язні також каторжно працювали на лісозаготівлях, будували залізничні колії та виконували інші важкі роботи в умовах голоду, насильства й суворого північного клімату.
Велику частку ув’язнених на Соловках становили українці: політики, повстанці, партійні діячі, духовенство, представники інтелігенції та митці. Колишня ув’язнена, одеситка Л. С. Рибак-Башкірова, у книжці «Фольклор ГУЛАГу» писала: «У таборах українці кількісно переважали. Про це, зокрема, свідчить фрагмент тексту однієї пісні:
«Гэй, на Ивана, гэй на Купала
Общую яму себе копали
Немки, эстонки, литовки, финки
А в основному украинки».
Від жовтня до грудня 1937 року в карельському урочищі Сандармох відбувалися масові страти в’язнів Соловецького табору — жертви цієї розправи згодом увійшли в українську історіографію як Розстріляне відродження. Серед загиблих були Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Володимир Чехівський, Матвій Яворський, Антін Крушельницький і багато інших видатних українських діячів.
Поширеною в народі назвою Соловецького табору була абревіатура СЛОН, утворена від російського «Соловецкий лагерь особого назначения». 2024 року в Україні вийшов музичний альбом-мюзикл проєкту МУР «Ти [Романтика]», присвячений діячам Розстріляного відродження — у ньому СЛОН постає як зловісна персоніфікація, кровожерлива тварина, що безжально розтоптує своїх жертв. Через масовість вбивств і страт та приховування чекістських злочинів точна кількість жертв СЛОНа залишається невідомою.
Відео

МУР — «С.Л.О.Н.»

Навігатор з історії України «Світові війни»
378 грн
Література

Перший п’ятирічний план, або ж перша п’ятирічка, був списком економічних цілей СРСР, який склав особисто Сталін у 1928 році. Спираючись на свою концепцію побудови соціалізму в одній окремій країні, він прагнув «наздогнати і перегнати західні держави» шляхом форсування промисловості, без огляду на об’єктивну реальність.
Однією з передумов п’ятирічки було загострення міжнародних відносин — зокрема, 1927 року Велика Британія розірвала дипломатичні відносини з радянською державою. Це викликало у більшовиків страх перед імовірним нападом країн Заходу на СРСР і спонукало до швидкої індустріалізації для збільшення військової потужності. Ще однією причиною було зростання внутрішньої політичної опозиції та невдоволення серед радянських громадян — зокрема, серед селянства на тлі масового голоду 1920-х років. Щоби протистояти ймовірним зовнішнім і внутрішнім загрозам, Сталін проголосив курс на стрімкий розвиток важкої промисловості.
Перший п’ятирічний план офіційно стартував 1 жовтня 1928 року, однак уже наступного року на XVI конференції ВКП(б) його підкоригували, кинувши на потреби індустріалізації всі сили й ресурси. Щоб виконати ці нереалістичні плани (за п’ятирічку важка промисловість СРСР мала збільшити виробництво на 350 %), потрібно було спершу побудувати нові промислові об’єкти та переорієнтувати ресурси на їхні потреби. Програми, не потрібні для важкої промисловості, просто викреслили з бюджету, щоб вивільнити фінансування; цей перерозподіл призвів до дефіциту товарів першої необхідності, зокрема їжі. Були введені продуктові картки, скасовані лише 1935 року.
Особливої шкоди п’ятирічка завдала селянству. Щоби збільшити кількість робітників на заводах і підняти врожайність (знов-таки, для отримання коштів на промислові програми), радянська влада заборонила приватну власність і запровадила примусову колективізацію на селі, що фактично зробило селян рабами колгоспів. Почалося полювання на «куркулів» — селян, що чинили опір новій політиці; наприкінці ж 1929 року було оголошено, що «куркулі мають бути ліквідовані як клас». Внаслідок неконтрольованої й агресивної колективізації плани з постачання продуктів були зірвані, наслідком чого своєю чергою став Голодомор 1932–1933 років.
У погоні за виконанням плану п’ятирічки радянський режим активно використовував працю в’язнів. Цим він вбивав одразу двох зайців: розправлявся з інакодумцями й отримував дармову робочу силу. Розвивалася система виправно-трудових таборів, куди переводили карних злочинців із в’язниць, а також кидали все нових політичних в’язнів, засуджених часто надумані злочини проти радянської держави.
Хоча пропаганда подавала виконання п’ятирічного плану як героїчний подвиг радянського народу, насправді уряд не міг упоратися з індустріалізацією без допомоги іноземних спеціалістів і технологій «ворожого Заходу» (які подекуди просто крали, видаючи за власні здобутки). Радянський союз активно наймав спеціалістів з США: скажімо, фірма американського промислового архітектора Альберта Кана спроектувала для СРСР 521 обʼєкт, а загальна вартість контрактів із нею становила близько двох мільярдів доларів. Залучали також інженерів і будівничих із Німеччини, причому ця співпраця не припинилася й після приходу до влади Адольфа Гітлера: станом на 1935 на радянську промисловість працювало 1729 німецьких фахівців.
У січні 1933 року Сталін урочисто проголосив, що п’ятирічку виконано, та ще й у коротший термін — за 4 роки і 3 місяці. Згідно з офіційними даними, план із виробництва важкої промисловості був виконаний на 108 %, виплавка чавуну зросла на 88 %, сталі — на 37 %, видобуток вугілля — на 81 %, виробництво цементу — на 94 %, випуск верстатів збільшився майже в 10 разів, автомобілів — у 30. П’ятирічка принесла Сталіну успіхи на міжнародній арені: наприклад, американський журналіст-пропагандист Волтер Дюранті, горезвісний фанатичним запереченням Голодомору, у 1932 році отримав Пулітцерівську премію за висвітлення п’ятирічки, а 1933 року США офіційно визнали Радянський Союз як державу. Водночас радянське населення, що опинилося у заручниках індустріалізації, сплатило за це злиднями, голодом, кров’ю і мільйонами людських життів, а планова економіка, закладена в ті часи, стала бомбою уповільненої дії, що зрештою призвела до розпаду Союзу.

Навігатор з історії України «Світові війни»
378 грн
Література

1430 року король Владислав-Ягайло надав у Єдльні, а 1433-го підтвердив у Кракові привілей, яким проголошувалася особиста недоторканність усієї шляхти Королівства Польського: надалі ані король, ані його урядники не могли нікого ув’язнити без судового вироку (neminem captivabimus nisi iure victum). Привілей також закріплював заборону конфіскації маєтків без вироку суду. Умовою надання привілею була згода шляхти на обрання наступником на троні малолітнього сина Владислава-Ягайла — майбутнього Владислава ІІІ (Варненчика).
Наданню привілею передував невдалий Брестсько-Куявський сейм 1425 року, на якому король відмовився від запропонованих шляхтою домовленостей, практично аналогічних Єдлнинському привілею. Через п’ять років ситуація сприяла поступливості Ягайла: великий князь литовський Вітовт готувався отримати від імператора Священної Римської імперії корону. А це могло як суттєво змінити стосунки між двома членами Кревської унії, так і розширити число потенційних кандидатів на трон після смерті польського короля.
Водночас Владислав-Ягайло урівняв у правах усю шляхту королівства, зокрема з «руського домену» — особистої королівської власності. «Руський домен» охоплював частину земель держави Романовичів, або Руського королівства, яка потрапила до рук польського короля Казимира III в результаті війни між претендентами на Русь після смерті її володаря Юрія Тройденовича 1340 року. Казимир ІІІ титулувався «господарем Руської землі», а його намісники — «старостами Руської землі». У кінці XIV століття до королівського домену увійшло й Поділля.
Казимир ІІІ і його спадкоємці не поспішали з правовою уніфікацією цих теренів, адже місцеві бояри-шляхта були обтяжені значною кількістю зобов’язань щодо володаря: данинами, послугами щодо забезпечення королівського двору й утримання замків, службою урядникам, які представляли на місцях центральну владу. Тим часом коронна шляхта після Кошицького привілею 1374 року — першого договору короля з його привілейованими підданими — значно розширила свої свободи. Її зобов’язання щодо володаря обмежувалися військовою службою в разі зовнішньої загрози та сталим податком із нерухомості (два гроші з лану/волоки землі). Тож завданням для руської шляхти якраз і було досягти прав решти коронної «братії».
Унаслідок Єдлнинського привілею невелика різниця у правах все-таки зберігалася: руська шляхта до смерті Владислава-Ягайла мала сплачувати податок вівсом. Проте й після смерті короля в 1434 році їй довелося поборотися за свої привілеї. Польський хроніст Ян Длугош записав, що вистачало тих, хто виступав проти поширення прав, здобутих польською шляхтою, на руських сусідів по королівству. Утім, юний Владислав ІІІ уже невдовзі після коронації здійснив батькову обіцянку, і від його привілею 1434 можна говорити про правову рівність усієї шляхти Польського королівства.
Хоча Русь, що складалася з Руського, Подільського та Белзького воєводств, і не мала в Королівстві Польському автономії (ба більше, формально навіть входила до складу Малої Польщі), однак у тогочасній свідомості вона поставала як окрема провінція Польського королівства поруч із Малою та Великою Польщею. Примітно, що правник Якуб Пшилуський у своєму зібранні прав Королівства Польського, укладеному 1533 року, окремо виділяє права князівства Руського, а чи землі Руської. Про свою Русь, яка сягає коренями окремої держави в минулому, говоритиме й Станіслав Оріховський.
Шляхта колишнього «руського домену короля» ще не раз продемонструє стійкість в обороні своїх «свобод і вольностей», зберігаючи окремішність і не раз виступаючи на сеймах із власною програмою. Із її середовища, починаючи з 1520-х років, вийде низка лідерів шляхетського руху за серйозне реформування Королівства Польського (так званий Екзекуційний рух).
Авторка: Наталя Старченко
Література
Найдавніша з відомих козацьких січей Великого Лугу була заснована в 1570–1580-х роках на великому й захищеному острові Томаківка в межах сучасного міста Марганець, неподалік від острова Хортиця. Вона проіснувала до 1593 року.
Бартош Папроцький, розповідаючи про поїздку на Запорожжя польського шляхтича й гетьмана Самійла Зборовського, згадує урочище «Томаківський острів» як підвищену частину землі поміж боліт, плавнів і невеликих річок правобережжя Дніпра. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан відвідав Томаківку в 1630-х роках і описав її як острів діаметром до третини льє (тобто трохи понад кілометр), майже круглий, дуже високий, що здіймається у вигляді півкулі, геть покритої лісом: «Якщо стати на його вершині, то видно весь Дніпро від Хортиці аж до Тавані». Польський письменник та історіограф Мартин Бєльський, зазначав, що тут «здавна низові козаки мешкають, яко ж їм стоїть за найміцніший замок».
Вдала географічна позиція, дванадцять неприступних річкових порогів і складна мережа водних перешкод навкруги справді робили Томаківку привабливою локацією для козацтва — «рицарів-людей», яких тут мешкало близько трьох тисяч. Козаки ще раніше селилися на теренах Великого Лугу, але саме на острові Томаківка виникла перша відома нам Запорозька Січ у формі організованого укріплення.
Об’єднавши розрізнені козацькі поселення, Січ швидко стала потужною військово-політичною організацією. Цьому сприяло як значне зростання кількості козаків на той час, так і долучення до козацтва шляхетних землевласників. До того ж польський король Стефан Баторій, намагаючись підкорити волелюбних запорожців, теж мимоволі сприяв посиленню і об’єднанню їх на Січі.
Тутешні порядки були демократичні. Козаки спільно обговорювали проблеми на січових зборах, де, щоб ухвалити рішення, його мала підтримати переважна більшість січовиків. Уся старшина, починаючи від курінних отаманів, була виборною.
Запорозька Січ на Томаківці тримала під контролем чималі терени аж до Канева й Черкас. Козаки тут вільно вели перемовини навіть із королівськими посланцями, які, до речі, ставилися до них із видимою повагою. Січовики були знаними майстрами військової справи, особливо славлячись як стрільці. Приповідка «поки жити, поти боротись» не втрачала для них актуальності: постійні сутички з османськими військами нечасто давала запорожцям перепочинок.
Січ на Томаківці була зруйнована 1593 року, коли татари напали на неї, поки основні козацькі сили були відсутні. Відтак козаки перебралися на 30 кілометрів униз по Дніпру — на острів Базавлук.
Минули століття, і при спорудженні Каховського водосховища у 1950-х роках острів Томаківка був частково затоплений. Однак на цьому його історія не завершилася. Уночі 6 червня 2023 року російські окупанти підірвали Каховську ГЕС, і Великий Луг знову став сушею. Цілком можливо, що в історії Томаківської Січі ще будуть написані оновлені розділи та відкриті нові цікаві деталі.
Авторка: Ірина Максименко
Відео

Де була Січ у різні часи?
Література

Свято Трійці. Початок червня 1775 року. Щойно закінчилася російсько-турецька війна, яка тривала впродовж 1768–1774 років. Українські запорозькі козаки, що воювали разом із російськими військами, роз’їхалися із Січі після тривалоих боїв.
Останні російські військові на чолі з генерал-поручиком Петром Текелієм покинули Крим і вирушили на північ, до імперської столиці, але за наказом Катерини ІІ відхилилися від логічного курсу, щоб оточити своїх же вчорашніх союзників — військо запорозьке. Кількість російських військових перевищувала 100 тисяч, тоді як на Січі лишалося близько трьох тисяч воїнів.
Ліквідація Запорозької Січі була ретельно спланована. Ініціювала її сама імператриця на придворній раді у травні 1775-го. Текелій, очоливши війська, вирушив «найскорішим маршем», щоби ніхто не встиг попередити козаків, які не очікували подібної зради. Катерина ІІ пояснювала цей учинок розгоном «кубла пияк», «потворного елементу», що тільки й коїв злочини. Вона сформулювала просту причину, яка в офіційних документах звучала би «благородно» поруч із «виконанням обов’язку перед Богом, імперією й людством».
Про те, що здобута в російсько-турецькій війні перемога належала також запорожцям, не було жодної згадки. Січ трактували суто як загрозу, небезпечне місце, мешканці якого вчинили найбільший, на думку імператриці, злочин: «завели власні звичаї», непорушні закони, почали обробляти землі новоутвореної Новоросійської губернії. Не менш злочинною Катерина вважала й наявність шкіл і церкви на Січі. Подібне «бунтарство» вона прийняла за особисту образу.
Зруйнування Січі відбулося швидко: рада ухвалила скласти зброю, щоб урятувати козацькі сім’ї. Старшини добре пам’ятали різанину в Батурині, де московити винищили все місто включно з немовлятами і старими людьми. Більшість козацької верхівки вислали до Сибіру. Петра Калнишевського відвезли до сумнозвісного Соловецького монастиря, де йому дозволили виходити на свіже повітря лише тричі на рік. Останній отаман Запорізької Січі прожив 112 років. Тільки за два роки до смерті його, уже напівсліпого старця, помилували в межах загальної амністії. Через стан здоров’я й поважний вік Петро Калнишевський лишився ченцем при монастирі, де й закінчилося його життя.
Петро Текелій за ліквідацію Січі 10 липня 1775 року отримав орден Святого Александра Невського (одну з найпочесніших імперських нагород «за труди й Вітчизну») і маєток у власність.
Уже на початку 1780-х імперія стала перед новою воєнною загрозою, у зв’язку з чим у 1779 і 1780 роках Катерина видала нові маніфести, «запрошуючи» козаків повертатися на службу. Та охочих пристати на пропозицію не знайшлося.
Історик Дмитро Яворницький у книзі «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» відзначав серед основних причин ліквідації Запорозької Січі глибокий конфлікт між імперською владою, тенденцією до загарбання нових територій та демократичним січовим устроєм, який на той час уже не просто був воєнною необхідністю, а оформився у підвалини до відновлення української держави. Російська армія зруйнувала осередок демократії, вчинивши те, що й досі їй вдається найкраще: розграбувавши майно козаків і забравши до столиці імперії документи, клейноди, зброю, аби згодом знову обернути її проти українців і перекручувати історію на свій лад.
Авторка: Анастасія Теплякова