У листопаді 2000 року очільник соціалістичної партії Олександр Мороз із парламентської трибуни звинуватив президента Леоніда Кучму в причетності до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. 

Підставою для цього стали «плівки Мельниченка» — аудіозаписи нібито з кабінету Президента. Микола Мельниченко, майор Управління державної охорони України, таємно встановив диктофон у кабінеті президента Леоніда Кучми й записав його розмови з оточенням; після оприлюднення плівок він мусив піти з посади. Ці події отримали назву «Касетний скандал». 

Георгій Гонгадзе був громадським діячем, активістом і журналістом. У квітні 2000 року він заснував інтернет-газету «Українська правда», де публікував критичні антивладні статті. Стеження за Гонгадзе почалося в червні 2000 року, у липні він написав про це в листі до Генерального прокурора України. Проте реакція на звернення була формальною. 16 вересня 2000 року Георгій Гонгадзе зник, а в листопаді в лісі під Таращею Київської області виявили його обезголовлене тіло. 

15 березня 2008 року в убивстві Гонгадзе визнали винними трьох колишніх працівників Міністерства внутрішніх справ України, суд позбавив їх волі на терміни від 12 до 13 років. У січні 2013 року довічне ув’язнення отримав колишній начальник департаменту зовнішнього спостереження МВС Олексій Пукач за організацію вбивства журналіста. Замовником убивства Георгія Гонгадзе слідство визнало колишнього міністра МВС Юрія Кравченка, який у 2005 році, за офіційною версією слідства, вчинив самогубство двома (!) пострілами в голову. 

Поховали вбитого журналіста аж 22 березня 2016 року в Києві. Причетність Леоніда Кучми до вбивства Георгія Гонгадзе судом доведена не була. 

Спершу, 15 грудня 2000 року, на знак протесту проти свавілля влади на Майдан вийшло близько 50 осіб, але вже на наступний день їх було 10 000, а ще за день — 20 000. Учасники акції «Україна без Кучми» вимагали відставки Президента і зміни системи соціальних, економічних і політичних відносин в Україні. У січні 2001 року відбувся великий мітинг під Верховною Радою. Протестувальникам вдалося домогтися відставки голови СБУ Леоніда Деркача й міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка.

Юлія Тимошенко, яку в грудні 2000 року Леонід Кучма звільнив із посади віце-прем’єра, долучилася до соціального протесту. Утім, її зусилля були спрямовані не так на виконання вимог, які висували протестувальники, як на власний рух до влади. Тодішній прем’єр-міністр Віктор Ющенко акцію не підтримав і навіть засудив. 

9 лютого 2001 року було створено громадсько-політичну ініціативу Форум національного порятунку. Її мета полягала в усуненні від влади Леоніда Кучми як уособлення «кримінального режиму», а також у конституційному обмеженні повноважень президента. Серед засновників були Олександр Мороз і Юлія Тимошенко (13 лютого її заарештують, і вона 43 дні перебуватиме в Лук’янівському СІЗО, з якого буде звільнена 27 березня 2001 року). 

У Шевченківські дні, в березні 2001 року, коли Леонід Кучма збирався покласти квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку, учасники антипрезидентської акції спробували перешкодити йому це зробити, влаштувавши масштабну протестну ходу, яка спричинила жорсткі дії міліції і репресії проти націоналістів з УНА-УНСО на чолі з Андрієм Шкілем. 

Тоді систему змінити не вдалося. Й оскільки соціальні призвідники проблем нікуди не зникли, не минуло і п’яти років, як протести спалахнули з новою силою.

Автори: Валентина Мержиєвська, Павло Артимишин

Леонід Кравчук підписав закон «Про приватизацію державного майна», яким розпочався перехід майна з державної у приватну власність. Фактично приватизація виявилася розкраданням державної власності, яке нікому було спинити.

Після тривалих років планової економіки в 1990-ті Україна поринула в нерегульований вільний ринок. У 1992 році розпочалася широка приватизація державних підприємств у різноманітних галузях: від видобутку корисних копалин і важкої промисловості до багатоквартирних будинків. Зробити умовно «нічию» власність приватною було необхідністю, але ніхто не міг передбачити перебіг цього процесу і його наслідки.

Для приватизації була створена система майнових сертифікатів — ваучерів, які всі громадяни отримали на свою частку державної власності із правом вкласти їх туди, куди вважали за потрібне — скажімо, в акції підприємств. Але більшість людей не уявляла, що робити із сертифікатами. Працівники заводів у найкращому випадку вкладали ваучери в ті заводи, на яких працювали, не оцінюючи перспектив їхньої прибутковості. Невеличка частина людей вкладала ваучери в різноманітні трасти, ваучерні аукціони, сподіваючись на майбутні прибутки. Утім, чимало людей продало свої ваучери за безцінь, а у решти, особливо селян, їх просто виманили ті, хто знали, як ними скористатися. За невелику платню люди об’їжджали своїх односельців і збирали в них ваучери. 

Відбувалася також приватизація нерухомості (будинків, квартир) і землі. 

Унаслідок перерозподілу державного майна з’явилися так звані олігархи — люди, які збагатилися завдяки наближеності до влади. «Великим бізнесом» в Україні на той час називали саме привласнення державних ресурсів завдяки владним важелям. Збагатилися майбутні олігархи, звісно, не від самої приватизації, а від подальшого продажу металів, газу й інших ресурсів. Але олігархи не виникли нізвідки — громадяни зумовили їхню появу своєю необізнаністю і прагненням ситуативної дрібної вигоди. 

У жодній країні Західної Європи не було прецеденту такого стрімкого розпродажу державної власності. Західний капіталізм мав свої закони й інституції, які його регулювали. А в Україні приватизація фактично перетворилася на розкрадання державної власності, яке нікому було зупинити. Свого піку формування олігархату досягло за часів президентства Леоніда Кучми і за його сприяння. 

Один із найбільших у світі металургійних комбінатів, «Криворіжсталь», виставили на продаж у червні 2004 року. Переможцем торгів став Віктор Пінчук — зять Леоніда Кучми й один із найбагатших бізнесменів країни. Після Помаранчевої революції приватизація «Криворіжсталі» була скасована. Невдовзі її продали на аукціоні у шість разів дорожче. 

Тоні Джадт у книжці «Після війни» пише, що перехід до вільного ринку й демократії у Східній Європі відбувся з жахливими порушеннями, але дивовижно, що відбувся взагалі, оскільки його втілювало покоління, яке ніколи не мало досвіду політичної та економічної свободи.

Автори: Валентина Мержиєвська, Павло Артимишин

Після 1991 року на місці однієї ядерної держави — СРСР — постали чотири (Росія, Україна, Білорусь, Казахстан), що неабияк схвилювало міжнародну спільноту. 

Ядерний арсенал України, на той час третій у світі за розміром, складали 176 стратегічних балістичних ракет і стратегічні бомбардувальники. Ці ракети були міжконтинентальними, націленими на США, а тактичні ядерні ракети, які могли б стримувати агресію сусідніх країн, у перші роки незалежності були вивезені до Росії. Окрім того, «ядерна валізка», яка могла б активувати цей ядерний арсенал, завжди перебувала в Москві. 

1 серпня 1991 року під час відвідин Києва Президент США Джордж Буш-старший у своїй промові у Верховній Раді тоді ще УРСР застерігав українців від «суїцидального націоналізму» й закликав підписати новий союзний договір з СРСР, щоб уникнути югославського сценарію. Насправді Буш-старший прагнув уникнути утворення кількох ядерних держав замість однієї. Цю промову в газеті «The New York Times» обізвали «Chicken Kiev» («Котлета по-київськи», оскільки жаргонною англійською слово chicken, «курча», означає також «боягуз»). 

Під тиском міжнародної спільноти, зокрема США, 5 грудня 1994 року Україна підписала Будапештський меморандум, за яким в обмін на відмову від ядерної зброї отримала запевнення безпеки. Як стало зрозуміло згодом — це не те саме, що гарантії безпеки. 

За відмову від ядерної зброї Україні також надали паливо для атомних електростанцій. У часи економічної кризи і «віялових відключень» електроенергії завдяки цьому вдалося частково погасити борги за газ — і загалом уникнути ізоляції на міжнародній арені.

Автори: Валентина Мержиєвська, Павло Артимишин

Російська Федерація розпочала захоплення Кримського півострова 20 лютого 2014 року, коли в Києві відбувалися найкривавіші сутички Революції гідності Навіть на російській медалі «За повернення Криму» початком операції зазначено саме цю дату. 

Формальним приводом для введення російських військ до Криму стало начебто звернення Віктора Януковича до Володимира Путіна з проханням відновити мир, законність і захистити населення України, проте написане воно було 1 березня. Та й за законодавством України рішення про залучення збройних сил іншої країни може ухвалювати лише Верховна Рада за пропозиції Ради національної безпеки і оборони України (РНБО). 

23 лютого в Севастополі відбувся великий мітинг проросійських сил. Вони закликали не визнавати нову українську владу. Російські ЗМІ публікували безліч матеріалів про «київську хунту» й «порятунок російськомовного населення України від фашистів-бандерівців». 

Спершу на Кримському півострові почали з’являтись озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків (їх називали «зеленими чоловічками»). Їх доставляли на півострів кораблі російського флоту, які нібито патрулювали узбережжя Чорного моря під час Олімпіади в Сочі. У ніч на 27 лютого ці збройні формування захопили Верховну Раду й Уряд Автономної Республіки Крим і встановили на будівлях російські прапори. Далі були захоплені міжнародний аеропорт «Сімферополь», Керченська поромна переправа та інші стратегічні об’єкти, причому частину з них захопили бійці у формі «Беркута». З цього дня Європейський суд з прав людини визначив контроль Росії над окупованим Кримським півостровом. 

Частина українських військових у Криму присягала на вірність народові Криму, підрозділи МВС та СБУ в Криму й Севастополі ігнорували накази з Києва, а тих, хто намагався опиратися, — блокували. 

Російська влада спочатку відмовлялася визнавати озброєних людей російськими військовими, проте пізніше визнала цей факт. 

Український парламент звернувся до керівників держав — гарантів безпеки України щодо виконання міжнародних зобов’язань згідно з Будапештським меморандумом, щоб зупинити агресію з боку Росії проти суверенної України, а також провести денонсування угоди про перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі. Але виявилося, що Будапештський меморандум (щодо ядерного роззброєння) не гарантував захисту територіальної цілісності України іншими державами. 

16 березня 2014 року на території Криму під наглядом російських військових відбувся «референдум» про статус півострова. Більшість країн світу (окрім Росії, Афганістану, Куби, Сирії, Венесуели, Нікарагуа й Північної Кореї) не визнала результатів голосування на «референдумі». Попри це Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії. Міжнародні організації визнали окупацію Криму незаконною, засудили дії Росії і наклали на неї економічні санкції. 

Кримські татари не визнали російської окупації Криму. Їхнім лідерам Мустафі Джемілєву й Рефату Чубарову заборонили в’їзд на територію Кримського півострова. 

Унаслідок окупації Криму Росією протягом 2014–2022 років (до 24 лютого 2022 року), за приблизними підрахунками постійної представниці Президента України в АР Крим Таміли Ташевої, з півострова змушені були виїхати близько 200 000 осіб. 

Україна подала до міжнародних судів декілька позовів проти Росії. За одним із них 9 травня 2018 року суд у Гаазі присудив Росії виплатити українським інвесторам 159 мільйонів доларів компенсації за збитки через анексію Криму

Авторка: Валентина Мержиєвська, Павло Артимишин

Березень 1917 року став поворотним моментом для Криму: повалення самодержавства в імперії та прихід до влади Тимчасового уряду дали багатьом народам змогу заявити про себе, відродити національні рухи, відновити власні інституції та традиції. Для кримськотатарського народу це була можливість вирватися з-під гніту колоніальної політики, яка з часу окупації Криму 1783 року систематично придушувала будь-які спроби автономії.

Всекримський мусульманський з’їзд і Мусвиконком

Кримські татари швидко почали самоорганізовуватись. Уже 12 березня 1917 року з ініціативи просвітника та журналіста Алі Боданінського в Сімферополі відбулися загальні збори Кримського мусульманського благодійного товариства. Саме тоді було створено тимчасовий мусульманський революційний комітет, до якого увійшли п’ятнадцять найавторитетніших діячів Криму. Цей комітет мав стати першим кроком до відновлення справжнього народного представництва та реального самоврядування.

Найпершим завданням, яке поставив перед собою комітет, було звільнення релігійної сфери від впливу російської адміністрації. Протягом майже півтора століття після окупації Криму кандидатури муфтіїв затверджувала імперська влада. Муфтіїв часто призначали не за духовні чесноти чи довіру громади, а за лояльність і готовність слугувати інтересам колонізаторів.

7 квітня 1917 року в Сімферополі був скликаний Всекримський мусульманський з’їзд. Одним із ключових питань з’їзду було обрання муфтія, який справді відстоював би інтереси своєї спільноти. Завдяки рішучості Алі Боданінського та його соратників вдалося домогтися принципово нового підходу: муфтія мали обирати демократичним шляхом, без зовнішнього втручання.

Комісаром духовного правління та першим демократично обраним муфтієм Криму, Литви, Польщі та Білорусі заочно став 32-річний інтелектуал і політичний діяч Номан Челебіджихан — юрист за освітою і поет за духом, людина, яка уособлювала прагнення до свободи, гідності й самостійності. Невдовзі після обрання Челебіджихан прибув до Сімферополя, де одразу ж узяв участь у засіданнях комісії зі створення Кримського мусульманського виконавчого комітету — Мусвиконкому.

Від моменту створення Мусвиконкому культурне, релігійне, соціальне та політичне життя кримських татар офіційно перейшло під контроль власних органів самоврядування. Це був перший крок до формування національної автономії й відновлення власної державницької традиції, яка в Криму існувала з часів ханства. Утім, кримськотатарська спільнота відчула не тільки політичне піднесення, а й відродження культурної пам’яті. Виникла гостра потреба повернути історичну справедливість: відновити мову, традиції, освіту, релігійні установи, а головне — вибороти право самим визначати власну долю.

Тимчасовий уряд у Петрограді визнав Мусвиконком найвищим представницьким і виконавчим органом кримськотатарського народу. Це було важливим кроком, адже вперше за понад століття кримські татари отримували офіційне право на самоврядування.

Лідери Мусвиконкому здебільшого належали до нової генерації: освічені, прогресивні, багато хто отримав освіту закордоном. Вони поєднували національні ідеї з прагненням демократичних реформ. Чимало з них було революційними демократами, які бачили в революції 1917 року шанс відновити втрачені права й гідність народу. Під керівництвом Номана Челебіджихана розпочалися демократичні перетворення.

У цей час виникають двомовні громадсько-політичні газети — «Міллет» («Народ») і «Голос Криму». Ці видання стали платформами для обговорення політичних і культурних питань, поширення ідей національного відродження, інструментами мобілізації суспільства.

Принципово важливим рішенням стало визнання рівноправності жінок і чоловіків. Кримськотатарські жінки отримали можливість брати участь у громадському житті, створювати власні комітети — надзвичайно сміливий крок навіть за європейськими стандартами того часу.

Збройні сили

Головним завданням на той момент було формування кримськотатарських військових підрозділів. Лідери Мусвиконкому чудово розуміли, що без власних збройних сил будь-яка політична автономія залишатиметься лише теоретичною. Національні військові частини мали забезпечити захист кримськотатарських поселень, підтримати порядок та посилити політичні позиції в переговорах з іншими силами, які боролися за контроль над Кримом.

Ця політична й соціальна діяльність означала не просто пробудження національної свідомості, а й початок масштабного проєкту — відновлення кримськотатарської державності в нових історичних умовах.

Губернська влада, яка залишалася підконтрольною Тимчасовому уряду, від самого початку сприймала створення кримськотатарських військових підрозділів із підозрою та ворожістю. Чиновники добре розуміли, що поява власної збройної сили істотно посилювала політичні позиції кримських татар і загрожувала адміністративним порядкам, встановленим на півострові.

Щоби послабити національний рух, губернський комісар видав наказ відправити кримськотатарський батальйон на фронт. Формально це виглядало як виконання загальноімперського військового обов’язку, однак справжня мета була очевидною: розпорошити сили татар і знизити їхній вплив у Криму.

Номан Челебіджихан, розуміючи загрозу, виступив перед бійцями з палкою промовою. Він закликав їх відмовитися від наказу й залишитися на батьківщині, захищати свій народ, свою землю й своє право на автономію. Солдати дослухалися до лідера: батальйон залишився у Криму.

Ця непокора викликала люту реакцію влади. Уже за кілька днів, 5 серпня 1917 року, Челебіджихана заарештували. Йому закинули антиурядову агітацію серед кримськотатарських солдатів і підбурення до невиконання військових наказів. Але репресивні наміри уряду натрапили на потужний спротив. Арешт Челебіджихана сколихнув кримськотатарське суспільство: вибухнуло масове обурення, люди вимагали негайного звільнення свого духовного й національного лідера.

Під тиском протестів через три дні Челебіджихана мусили відпустити. Цей інцидент остаточно розірвав крихкі зв’язки між кримськотатарським рухом та російською адміністрацією. До кінця літа 1917 року в Криму почав формуватися не лише соціальний, а й чітко окреслений національний фронт громадянської війни. Дедалі зростала напруга між Мусульманським комітетом і більшовиками, закладаючи підвалини для майбутніх трагічних конфліктів.

З’їзд поневолених народів

Одним із найважливіших союзників кримськотатарського національного руху в цей буремний час стала Українська Центральна Рада. Усвідомлюючи спільність прагнень двох народів — українського та кримськотатарського — до самостійності та національного відродження, лідери обох рухів швидко знайшли спільну мову.

20 серпня 1917 року кримськотатарський Мусвиконком отримав телеграму з Києва. Центральна Рада запросила делегацію кримських татар із десяти осіб узяти участь у З’їзді поневолених народів колишньої Російської імперії. Цей з’їзд став важливою політичною подією, оскільки символізував консолідацію неросійських народів, що прагнули позбутися імперської опіки. Кримськотатарська делегація здобула підтримку своїх вимог: з’їзд офіційно визнав право кримськотатарського народу на територіальну автономію. Цей крок став першим міжнародно-політичним жестом на користь кримськотатарського самовизначення.

Особливо знаковою була позиція голови Центральної Ради Михайла Грушевського, який пообіцяв кримським татарам всебічну підтримку в питанні національного самовизначення. Цей жест солідарності не лише підкреслював політичну близькість двох визвольних рухів, а й заклав основи для майбутньої співпраці між українцями та кримськими татарами.

У відповідь лідер кримськотатарського руху Номан Челебіджихан висловив беззастережну підтримку прагненням українського народу до незалежності. Він підкреслив спільність долі обох народів, що борються за власні права та свободу, і назвав взаємну підтримку запорукою майбутнього миру та добросусідства.

Кульмінацією події стала резолюція, де прозвучали важливі слова: «Крим належить кримцям». В офіційній заяві Центральна Рада звернулася до кримськотатарського народу зі словами поваги й підтримки: «Ми вітаємо вас із Кримом, бо бачимо там життєві сили… Можете керувати Кримом так, як вам заманеться». Ці слова стали символом історичної дружби та політичної солідарності.

Підготовка до Курултаю

14–15 жовтня в Сімферополі відбувся Другий Всекримський з’їзд, на якому постановили скликати перший кримськотатарський парламент, відомий як Курултай. На цьому з’їзді також було затверджено програму національної партії «Міллі Фірка» («Народна партія»), ядро якої сформували перші особи Мусвиконкому, й ухвалено закон, що регламентував порядок Курултаю.

Новина про те, що більшовики повалили Тимчасовий уряд, надійшла до Криму наступного дня після перевороту. Більшість політичних партій і громадських рухів півострова зустріла переворот вороже, звинувачуючи «купку анархістів-комуністів» на чолі з Леніном, Зінов’євом та іншими у прагненні захопити владу обманом, та меншовицько-есерівська Севастопольська рада діяла інакше: вона сміливо й несподівано вирішила взяти владу в свої руки.

Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки та встановила свою владу на території України — включно з північними повітами Таврійської губернії. Вона підтримувала ідею Кримської автономії, адже міські думи, земства та ради півострова не визнали влади ні Леніна, ні більшовицького Раднаркому. У губернських і міських революційних комітетах Криму представники українських організацій діяли в тісній співпраці з делегатами Мусвиконкому.

Завдяки підтримці українських політичних лідерів на початку грудня 1917 року Мусвиконком розпочав підготовку до скликання Курултаю. Голова української губернської ради Андрієвський обіцяв усебічно підтримувати відновлення законних прав кримських татар. Він наголошував, що успіх створення автономного уряду Криму значною мірою залежить від рішучості та активності самого кримськотатарського народу.

Лідер кримськотатарського народу Номан Челебіджихан у зверненні «Про владу в Криму» проголосив створення на півострові автономної влади, побудованої на принципах рівності та взаємної поваги, «без гегемонії будь-якої народності над іншою». Він підкреслив, що у зв’язку з новими політичними реаліями питання подальшої долі Криму має вирішувати саме Курултай – легітимний представницький орган кримськотатарського народу.

Перший Курултай кримськотатарського народу

За 134 роки російської окупації колись квітуча й велична столиця Кримського ханства — Бахчисарай — зазнала глибоких змін. Вона перетворилася на невелике повітове містечко, втративши статус і колишню велич. Проте для кримських татар Бахчисарай залишався більш ніж точкою на карті — він був живим символом державності кримськотатарського народу, центром національної пам’яті та духовності, джерелом історичної спадщини, що нагадувала про славне минуле й майбутню боротьбу за відродження.

Саме тому 9 грудня 1917 року Перший Курултай кримськотатарського народу відбувся саме тут, у стінах колишнього ханського палацу. Ця подія стала визначальним і символічним кроком на шляху до відновлення політичної автономії кримських татар та збереження їхньої національної самобутності. Курултай не лише підтвердив прагнення кримськотатарського народу до самоврядування, а й заклав підвалини нового етапу історії — епохи боротьби за права і свободи в умовах буремних політичних змін початку ХХ століття.

Напередодні відкриття Курултаю до Бахчисараю прибуло понад десять тисяч кримських татар із усіх регіонів півострова. Місто буквально ожило: вузькими вуличками, прикрашеними квітами та старовинними фонтанами, розливався багатоголосий гомін. У переповнених кав’ярнях люди палко обговорювали великі політичні зміни, які ось-ось мали відбутися на кримській землі. Атмосфера була просякнута передчуттям історичної події — адже Курултай мав стати символом відродження кримськотатарської державності та підтвердженням права народу на самовизначення.

Підтримати Курултай прибули почесні гості: надзвичайні представники Української Центральної Ради, делегації латвійських організацій, а також інших національних громад і політичних рухів Криму. Їхня присутність свідчила про широку солідарність і повагу до прагнень кримськотатарського народу. Сам Курултай ставав не просто внутрішньою подією, а потужним сигналом для всього регіону та світу про народження нового, вільного Криму.

Вранці 9 грудня до ханського палацу почали прибувати депутати. Порядок і безпеку на підходах до палацу забезпечували ескадронці, які на честь делегатів Курултаю навіть влаштували символічний парад, підкреслюючи урочистість і велич події.

Після молебню в ханській мечеті народні обранці — під звуки військового оркестру та серед піднесеного хвилювання натовпу — організованою колоною вирушили до Зали ради та суду. Засідання відкрили виконанням національного гімну «Ант еткенмен» («Я поклявся»), автором якого був Номан Челебіджихан. Цей гімн звучав як клятва вірності ідеалам свободи й гідності.

Далі прозвучала промова самого Челебіджихана: «Наша нація скликає Курултай не задля закріплення свого панування. Наша мета — працювати рука в руку, голова до голови з усіма народами Криму». Після промови, яка тривала близько двох годин, було обрано президію Курултаю, що означало початок нового розділу в політичному житті кримськотатарського народу.

Над місцем, де мала сидіти президія, вивісили три прапори — блакитний, зелений і червоний. Вони мали глибокий символічний зміст: блакитний символізував націю та історичну єдність кримських татар, зелений — іслам і духовні традиції народу, а червоний — революцію та прагнення до оновлення і свободи. Над цими прапорами височіла золота тарак-тамга ханського роду Ґераїв — сакральний знак державності й безперервності історичної спадщини.

Конституція

Курултай працював із перервами протягом 18 днів, наповнюючи ханський палац обговореннями, дебатами й доленосними рішеннями. За цей час було затверджено гімн і герб, а 14 грудня урочисто ухвалено Конституцію, яка отримала назву «Кримськотатарські основні закони».

Для свого часу Конституція була надзвичайно прогресивною. Однією з найвизначніших статей стала норма про рівноправність чоловіків і жінок. Уперше в історії кримськотатарського народу жінки здобули право голосу на виборах, а також можливість на рівних правах із чоловіками входити до складу національного парламенту та обіймати керівні посади.

Було скасовано всі титули, дворянські стани й інші прояви феодальної ієрархії, що відкривало шлях до формування справді демократичного суспільства, заснованого на принципах рівності, справедливості та гідності кожної людини.

Курултай висловив підтримку ідеї скликання Всеукраїнських установчих зборів та створення демократичної республіки в межах Кримського півострова. Делегати свідомо залишили розв’язання таких питань, як земельна реформа, формування війська та визначення міжнародного статусу, у компетенції Всеукраїнських установчих зборів. Цей крок засвідчив прагнення кримських татар будувати політичне майбутнє Криму в співпраці з демократичною Україною. Демократичні цінності, принципи толерантності та глибока повага до прав інших народів виявилися важливішими за власні вузьконаціональні інтереси кримських татар.

Директорія і Кримська Демократична Республіка

18 грудня Курултай постановив створити Директорію — кримськотатарський національний уряд. До її складу війшли п’ять керівників, яких називали «директорами»: президент (Номан Челебіджихан), міністр зовнішніх і військових справ (Джафер Сейдамет), міністр освіти (Амет Озенбашли), міністр фінансів та вакуфу, тобто фондів мусульманської громади (Сетджеліл Хаттат) і міністр у справах релігії (Амет Шукрі).

Директорія взяла на себе відповідальність за загальне керівництво всіма політичними, соціальними та культурними справами кримськотатарського народу. Одним із перших кроків уряду став публічний осуд агресивної війни Раднаркому на чолі з Леніном проти Української Центральної Ради.

За підсумками роботи Курултаю було проголошено створення Кримської Демократичної Республіки.

На жаль, республіка проіснувала недовго. Уже на початку 1918 року вона не витримала натиску більшовицького терору та була придушена збройними силами радянської влади. Однак навіть коротке її існування стало яскравим свідченням рішучості кримських татар відстоювати своє право на свободу, демократію та державність.

Культура й освіта

Ще до початку Курултаю в Криму почалося активне культурне й освітнє відродження. 16 листопада 1917 року в стінах Ханського палацу в Бахчисараї урочисто відкрився перший національний кримськотатарський музей. Його директор призначили етнографа й мистецтвознавця Усеїна Боданинського. Цей музей одразу став не лише культурним, а й політичним осередком, у якому формувалася нова національна свідомість, зберігалася та осмислювалася багата спадщина кримських татар.

У листопаді 1917 року на базі історичного Зинджирли медресе в Бахчисараї було створено Кримськотатарський педагогічний інститут імені Менґлі Ґерая. Заклад очолили Якуб Кемаль та інші відомі діячі, які прагнули виховати нове покоління вчителів — носіїв просвітницьких ідей і національного духу. Одночасно відкрився Національний художній технікум, який мав стати осередком розвитку кримськотатарського мистецтва та традиційних ремесел.

У Сімферополі запрацював революційний для свого часу жіночий учительський інститут, засновником якого був Алі Боданинський. Цей заклад не лише давав кримськотатарським жінкам доступ до освіти, а й відкривав шлях до активної участі в суспільному житті.

Більшовики і влада рад

Нові культурні й освітні інституції символізували масштабну трансформацію кримськотатарського суспільства: від збереження спадщини до формування прогресивного, демократичного та освіченого майбутнього.

Проте 1918 року перемогу на півострові здобули більшовики. Номана Челебіджихана заарештували й розстріляли без суду. Попри більшовицькі гасла рівності та братерства, кримським татарам не виявилося місця в нових структурах: їх відсторонили від влади й позбавили права впливати на політичну долю рідного півострова.

У 1921 році було створено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі РСФРР. Формально державними мовами республіки проголошувалися російська та кримськотатарська, що на перший погляд здавалося кроком до збереження національної ідентичності кримськотатарського народу. І в перші роки існування республіки справді відбулося пожвавлення національного життя: відкривалися кримськотатарські школи, працював театр, виходили газети кримськотатарською мовою, відроджувалися культурні й освітні ініціативи.

Утім, цей підйом виявився недовговічним. У 1937 році почалася хвиля сталінських репресій, яка накрила кримськотатарську інтелігенцію, духовних і культурних діячів, учителів, письменників. Репресії знищили ті крихкі паростки національного відродження, які кримські татари виборювали протягом десятиліть, і заклали підґрунтя для подальших трагедій, що чекали на народ у ХХ столітті.

Авторка: Гульнара Абдулаєва

Розвиток кириличного друкарства тісно пов’язаний з іменем Івана Федоровича, а з дванадцяти відомих його друкарських праць сім побачили світ в Україні — у Львові й Острозі.

1572 року Іван Федорович прибув до Львова й організував друкарню, в якій на замовлення православних братчиків міста від лютого 1572 року до лютого 1573 року видрукував «Апостол», який донедавна вважали першою надрукованою в Україні книжкою.

Видання містить традиційний церковнослов’янський виклад «Діянь і послань апостольських» у варіанті, вперше надрукованому 1564 року в московській друкарні Івана Федоровича й Петра Мстиславця. Утім, львівський «Апостол» трохи відрізняється: наприкінці замість офіційної післямови в ньому подана «Повість откуду начася и како совершися друкарня сія». Ці автобіографічні матеріали Федорович дібрав, аби підвищити соціальний престиж друкарства, розкрити його значення для суспільства і популяризувати видавничу діяльність, котра була на той час незвичним явищем.

Друкар пише, що в Москві йому з колегою довелося зазнати переслідувань, і підкреслює, що у Львові йому надали підтримку й захист. Першодрукар наголошує, що ним керує не прагнення збагачення, а можливість сіяти «духовні зерна». Він виправив деякі помилки попереднього видання, наблизив текст до правописного варіанту, який був у вжитку в Україні.

Художнє оформлення львівського «Апостола» також урізноманітнилося. На початку вміщено герб литовського гетьмана Григорія Ходкевича в ренесансній рамці, на звороті титульного аркуша зображено апостола Луку. На звороті останнього аркуша — друкарська марка Івана Федоровича: картуші, обрамлені ренесансним орнаментом з гербом Львова і особистим знаком друкаря. Загалом відомо про понад 90 примірників львівського «Апостола».

У 1574 році Іван Федорович надрукував у Львові ще одну книжку — перший у східнослов’янських народів «Буквар», який став зразком для пізніших посібників початкового навчання не тільки в Україні, а й у всій Східній Європі.

У ранньомодерну добу заможне православне міщанство, захищене магдебурзьким правом, знаходило важелі лобіювання своїх інтересів, боронило права через звернення до міських судів і впливало на суспільне життя через мирянські організації, створювані при церквах, — братства. До братств приймалися всі православні незалежно від національності, соціального походження чи майнового стану. Перше братство започаткували 1449 року львівські міщани при церкві Успіння. Згодом ці організації розповсюдилися по всій Правобережній Україні.

Перші братські школи — у Вільні та Львові — отримали королівський дозвіл ще 1584 року. Загалом в Україні протягом XVII століття діяло близько тридцяти братських шкіл, зокрема в Рогатині, Перемишлі, Кам’янці-Подільському, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кременці. 

У Києві на початку XVII століття після періоду занепаду виникло аж два культурні осередки — у Києво-Печерській лаврі й на Подолі. Останнім опікувалося братство, засноване 1615 року при Богоявленському монастирі на землях, які подарувала волинська шляхтянка Галшка Гулевичівна, дружина мозирського маршалка Степана Лозки. Вважають, що вона пожертвувала свій двір на Подолі на заснування монастиря, школи і притулку для прочан. Оригінальних дарчих документів не збереглося, а вшанування Галшки як фундаторки Києво-Могилянської академії доволі пізнє, що дає підстави ставити під сумнів достовірність цих подій. 

Братська школа в Києві почала діяти 1615 року. Будівля школи збереглася, її вважають найстарішою на Подолі; нині це Музей Києво-Могилянської академії. Перші заняття відбувалися в хаті на дві половини, згодом були збудовані спеціальні навчальні корпуси. 

Першим ректором став уродженець села Бірча під Перемишлем Іван Борецький (згодом у монашестві Йов, київський митрополит). Його змінив Мелетій Смотрицький. До організації школи долучилися провідні тогочасні інтелектуали: Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Олександр Митура, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький. 

У 1620 році до Київського братства вступив гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний зі всім Запорозьким кошем, приймаючи на себе обов’язок опіки над школою.

Навчальна програма школи орієнтувалася на досвід Львівської та інших братських шкіл, а також Острозької академії. Більшість учнів становили шляхетські і міщанські діти. Однак школа мала всестановий характер, у ній навчалися діти як заможних, так і бідних батьків, а також сироти. Вивчали Закон Божий, церковнослов’янську мову, арифметику, граматику, катехизм, історію Старого й Нового Завітів.

Напередодні реформи київської освіти Братську школу спіткало лихо: восени 1630 року в Києві лютувала «морова хвороба», про що сказано в передмові Тарасія Земки до «Цвітної Тріоді», виданої в Лаврській друкарні 1631 року. Тож із серпня 1630 року до квітня 1631 року школа була закрита, учнів розпустили, а заняття поновилися лише 2 грудня 1631 року з малочисельною групою учнів.

1632 року Братська школа об’єдналася з Лаврською, перетворившись на вищий вищий навчальний заклад — Києво-Могилянську колегію (з 1659 року — академію).

«Безбожна п’ятирічка» — це план заходів, який керівництво СРСР ухвалило 1932 року, щоб викорінити релігію на теренах радянської держави та знищити церкву як інституцію.

Є думка, що особисто Сталін підписав відповідний декрет 15 травня 1932 року, наголосивши, що «до 1 травня 1937 року ім’я Бога має бути забуте на території країни». Однак насправді це гасло походить від громадської організації «Союз войовничих безбожників», що активно насаджувала атеїзм і підтримувала колективізацію, оскільки «її успішний процес пов’язаний із ліквідацією частини церков».

«Союз войовничих безбожників» був заснований ще у 1925 році як «Спілка безбожників», що своєю чергою виникла на базі читачів газети «Безбожник», яка виходила друком з грудня 1922 року по липень 1941 року. Як зазначав дослідник Микита Струве, організація мала чіткий план зі знищення релігії у Радянському союзі, що складався з кількох етапів:

— закриття всіх церков, монастирів, молитовних будинків (1932–1933 рр.);

— ліквідація релігійного й формування атеїстичного світогляду через сімейне виховання й літературу (1933–1934 рр.);

— активна антирелігійна пропаганда державного рівня, особливо серед молоді (1934–1935 рр.);

— зникнення всіх священників із Радянського союзу (1935–1936 рр.);

— викорінення релігії «з найпотаємніших місць» (1937 р.).

Вплив «Союзу войовничих безбожників» значно зріс після XVII Всесоюзної партійної конференції 1932 року, що поставила за мету побудову «безкласового свідомого й активного соціалістичного суспільства», а також «ліквідацію капіталістичних пережитків» — до яких належала і релігія. Хоча союз формально був не партійною, а громадською організацією, він не лише отримав повний карт-бланш на свою діяльність, а й заручився підтримкою таких партійних діячів, як Надія Крупська, Анатолій Луначарський, Микола Бухарін та інші.

Українська РСР мала власну філію «Союзу войовничих безбожників», створену 1927 року, що називалася «Спілка войовничих безвірників». Керована Агітпропом (Управлінням агітації і пропаганди), вона займалася масовою антирелігійною діяльністю, до якої належали атеїстична пропаганда, висміювання й публічне цькування вірян, організація антирелігійних мітингів і виставок. Агітбригади силоміць закривали церкви й монастирі, скидали дзвони з дзвіниць, трощили ікони й палили церковні книги. Розгорнулися широкі репресії проти священнослужителів різних конфесій — їх арештовували, висилали до концтаборів та розстрілювали; їхню долю розділяли віряни, які відмовлялися зрікатися релігії. Одна лише Православна церква під час «безбожної п’ятирічки» втратила 70 єпархій і 95 % храмів. 

Розорені приміщення колишніх храмів і молитовних будинків часто перетворювали на музеї атеїзму, культурні установи, складські приміщення, проте значну частину культових споруд було повністю знищено. До прикладу, у Києві планувалося будівництво нового Урядового центру, що мав стати втіленням типової гігантоманії сталінської доби. Задля цього амбітного проєкту (реалізації якого завадила Друга світова війна) було знесено Михайлівський золотоверхий монастир — ця ідея викликала як заперечення мистецтвознавців, так і підтримку деяких діячів культури. Скажімо, Олександр Довженко 1932 року розмірковував: «При вирішенні проблеми будівництва парку культури Михайлівський монастир попроситься “піти”, він віджив свій вік. Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни комусь потрібні. Я думаю, коли ми знесемо Михайлівський монастир, то будівництво парку дасть потрібний ефект». Газета «Соціалістичний Київ» у 1933 році писала: «Києво-Михайлівський собор і монастир, подібно до “Софії” і Лаври, являв собою один із найбільш древніх центрів феодально-церковної експлуатації й мракобісся… Виявилося, що у нас багато різного мотлоху, але мало по-справжньому цінних пам’яток, які заслуговують на збереження і вивчення… Однак, захоплюючись охороною пам’яток церковно-феодальної старовини, ми забуваємо про охорону пам’яток цікавіших для робітничого класу».

Попри масштаби антирелігійної кампанії та зусилля, кинуті на її реалізацію, архітектори «безбожної п’ятирічки» не досягли мети. Перепис населення, проведений 1937 року, показав, що третина міського і дві третини сільського населення досі вважають себе віруючими. Щоби не визнавати невдачі, радянське керівництво ретельно приховувало дані перепису, які було оприлюднено лише після розпаду радянської держави.

Соловецький табір спеціального призначення — це найбільший радянський концтабір, збудований на місці колишнього монастиря, закритого 1920 року. У царські часи Соловецький монастир також виконував роль тюрми для політв’язнів — таким чином радянський режим фактично продовжив імперську традицію.

Перші радянські в’язні з’явилися на Соловках ще 6 червня 1923 року. Їх привезли з розташованих неподалік Пертомінського табору й Архангельского пересильного пункту. Вони мали облаштовувати собі житло й готуватися до зимових морозах у зруйнованих пожежею монастирських будівлях.

Через пів року, 2 листопада 1923-го, Рада народних комісарів СРСР видала офіційну постанову про організацію Соловецького табору примусових робіт, за якою всі угіддя, будівлі й майно колишнього Соловецького монастиря переходили в розпорядження Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) — спецслужби, що боролася з «контрреволюцією», «антирадянськими елементами» та іншими «гріхами» проти радянського режиму. Цим документом ОДПУ зобов’язувалося «негайно взятися за організацію праці ув’язнених для використання сільськогосподарських, рибних, лісових та ін. промислів і підприємств, звільнивши їх від сплати державних та місцевих податків і зборів». Постанова була секретною — вийшла під грифом «Публікації не підлягає».

Одним із глобальних проєктів Соловецького табору була «гордість першої радянської п’ятирічки» — Біломорсько-Балтійський канал, урочисто відкритий у 1933 році, на будівництві якого, за різними даними, загинуло до 200 тисяч ув’язнених. В’язні також каторжно працювали на лісозаготівлях, будували залізничні колії та виконували інші важкі роботи в умовах голоду, насильства й суворого північного клімату.

Велику частку ув’язнених на Соловках становили українці: політики, повстанці, партійні діячі, духовенство, представники інтелігенції та митці. Колишня ув’язнена, одеситка Л. С. Рибак-Башкірова, у книжці «Фольклор ГУЛАГу» писала: «У таборах українці кількісно переважали. Про це, зокрема, свідчить фрагмент тексту однієї пісні:

«Гэй, на Ивана, гэй на Купала 

Общую яму себе копали 

Немки, эстонки, литовки, финки 

А в основному украинки».

Від жовтня до грудня 1937 року в карельському урочищі Сандармох відбувалися масові страти в’язнів Соловецького табору — жертви цієї розправи згодом увійшли в українську історіографію як Розстріляне відродження. Серед загиблих були Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Володимир Чехівський, Матвій Яворський, Антін Крушельницький і багато інших видатних українських діячів.

Поширеною в народі назвою Соловецького табору була абревіатура СЛОН, утворена від російського «Соловецкий лагерь особого назначения». 2024 року в Україні вийшов музичний альбом-мюзикл проєкту МУР «Ти [Романтика]», присвячений діячам Розстріляного відродження — у ньому СЛОН постає як зловісна персоніфікація, кровожерлива тварина, що безжально розтоптує своїх жертв. Через масовість вбивств і страт та приховування чекістських злочинів точна кількість жертв СЛОНа залишається невідомою.