Для української середньовічної історії важливою ознакою тяглості державних традицій було безперервне спадкування в межах однієї династії. Із монгольським вторгненням до Європи у середині ХІІІ століття символом збереження самобутності та певного суверенітету для більшості Галицької, Волинської, частково Подільської земель зі справедливим правом на київський престол та частину інших руських теренів стала династія Романовичів.
Данило і Василько Романовичі залишили по собі достатньо нащадків, щоби сподіватися тяглості династичних традицій. Була надія й на тривання королівського статусу Русі після коронування князя Данила наприкінці 1253 року. Наступним поколінням Романовичів не бракувало спадкоємців, однак рід стрімко обірвався 1323 року: тоді за незрозумілих обставин загинули одразу двоє представників династії — Лев ІІ та Андрій Юрійовичі. Перед елітами королівства Русі постав непростий виклик збереження тяглості правління та легітимної передачі влади, ускладнений монгольським пресингом (який особливо тривожив королів Польщі й Угорщини). Претендентів на престол не бракувало серед сусідніх володарів, які були поєднані з династією Романовичів шлюбними зв’язками.
Із переліку можливих кандидатів вибір упав на неповнолітнього, бо народженого приблизно 1310 року, племінника загиблих Юрійовичів — Болеслава (друге ім’я — Юрій), сина їхньої рідної сестри Марії й мазовецького князя Тройдена. У такому кандидаті були зацікавленими, зокрема, еліти щойно посталого 1320 року королівства Польщі на чолі з Владиславом Локетком. Однак перехід влади «за кужелем» міг виглядати непереконливим для інших претендентів на вакантний престол — наприклад, синів добжинського князя Земовита, народжених від доньки Лева. Певні права, хоч і дещо віддаленіші, на землі королівства Русі мав Владислав Локетек, а потім його син Казимир ІІІ. Титул королів Галичини і Володимирії уживали також володарі Угорщини Карл Роберт і його син Людовик І.
Тож зі смерті останніх Романовичів розпочався кількадесятилітній період перманентних переділів спадщини Романовичів родичами «за кужелем», претендентами за титулами та правом сили і патронату. Це дестабілізувало еліту країни, яка маневрувала між протиборчими силами, вступаючи на службу то до одних, то до інших. Це закрило перспективи для утвердження Галицької митрополії, що постала за Юрія І, і для закріплення королівського статусу Русі, до чого прагнули останні Романовичі. Династична криза, витоки якої сягають 1323 року, завершилася врешті входженням земель згаслої династії до королівства Польщі та Великого князівства Литовського. Третій складник королівства Русі закріпився за молдовськими господарями з родини Мушатів.