
Дитинство
Моє дитинство припало на 1980-ті роки — час, коли Радянський Союз уже тріщав по швах, але ще тримався.
Я народилася в родині кримських татар, які дуже рано повернулися на свою історичну батьківщину — одними з перших, у другій половині 1970-х. Тоді більшість кримських татар іще жила в Середній Азії, куди нас депортували 18 травня 1944 року. Тому про трагедію свого народу я не просто знала — я її відчувала із самого дитинства. Вона жила в мені, звучала в розмовах дорослих, ховалася в поглядах старших, у перешіптуванні на кухні.
Я була єдиною кримською татаркою в дитячому садочку в Євпаторії. І це «єдиною» не було романтичним, скоріше болючим. Виховательки ставилися до мене як до особливої — але не в доброму сенсі слова. Я ніколи не отримувала віршиків на свята, поки мама не втрутилася і не сказала: «Моя дитина знає напам’ять більше віршів, ніж будь-хто з групи». І вона мала рацію.
До школи я пішла вже в Сімферополі — ми переїхали туди до маминої родини. Мені дуже пощастило з першою вчителькою. Але я залишалася «татаркою», і в реаліях радянського Криму це було тавро. Мене не сприймали як дитину, яка може вчитися на відмінно. У середній школі мені часто занижували оцінки — відкрито, безсоромно, бо такою була система.
Довгий час я була єдиною представницею свого народу в класі — аж до 1991 року, коли кримські татари почали масово повертатися додому. Так минало моє дитинство в Криму. Майже щовихідних батьки возили мене в Євпаторію до бабусі й дідуся з татового боку. Як і більшість жителів Криму, ми рідко просто мандрували своїм краєм. Натомість їздили в гості до родичів, які поверталися до Криму й оселялися не в Ялті, не в Гурзуфі й не в Місхорі, а в мальовничих, мало кому відомих селах у долинах Бельбека та Качі. Ми бували в дивовижному селі Кок-Коз (нині Соколине) поблизу Бахчисарая і в старовинному Карасубазарі. І всі ці поїздки відкривали мені інший Крим — живий, глибокий, справжній, той, якого не побачити на листівках.
Справа життя
Інтерес до історії в мене прокинувся ще в дитинстві — з розповідей бабусі про інший Крим, з історичних цікавинок, якими ділився дідусь. Він дуже любив історію і, мабуть, передав мені цю пристрасть.
У нашому домі завжди було багато книжок, але літератури про кримських татар — обмаль. У 1990-х з’явився самвидав — перші саморобні збірки, брошури, видрукувані напівпідпільно. Я пам’ятаю це як ковток живої води.
Тому коли настав час обирати, ким я хочу бути, сумнівів не було: істориком.
«Історик? То це ти будеш учителькою в школі?» — дивувались друзі родини. І справді, наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років професію історика не вважали престижною. Усі навколо вступали на юридичні, фінансові факультети або в медуніверситет. А я пішла на історичний.
І це було усвідомлене рішення. Я навчалась із захопленням, бо щиро любила те, що вивчала: історію, археологію, антропологію, етнографію та суміжні дисципліни. На четвертому курсі я почала публікуватися в газеті «Авдет» («Повернення») — одному з перших друкованих кримськотатарських медіа в Криму. А вже наступного року мене запросили працювати в редакції на постійній основі.
Мій перший великий матеріал був про Помаранчеву революцію — я поїхала до Києва просто в епіцентр подій. Це була моя перша подорож до столиці й перше знайомство з чарівним містом. І так, я тоді вперше уявила: «А якби жити тут…» — та це була тільки мрія. У думках я завжди залишалась із Кримом і не уявляла життя деінде.
Я працювала в «Авдеті» майже десять років, писала передусім історичні матеріали. У березні 2005 року отримала грамоту Верховної Ради України за заслуги перед українським народом.
Потім мене запросили на телеканал «ATR» — керувати власним проєктом «Алтин девір», тобто «Золота доба» Кримського ханства. «ATR» — перший кримськотатарський телеканал; тоді він справді був першим серед усіх ЗМІ Криму й без перебільшень найкращим серед регіональних. Газету я не покинула, а от учителькою так і не стала. Та, попри щоденну роботу, у мені жила інша, давня мрія: стати письменницею. Авторкою історичного роману.
Я жила цим із дитинства: уявляла героїв, відчувала епоху, бачила сцени, що ніколи не потрапляли до підручників. І якось ця мрія збулася. У 2007 році вийшов мій перший роман «Шагін Герай», присвячений останньому кримському ханові. Це було не просто письменницьке досягнення — це була зустріч із історією Криму на глибшому, художньому рівні.
2012 року вийшла моя книжка «Золота доба Кримського ханства», а вже наступного, 2013-го, — «Битви з історії Кримського ханства».
Усе змінив 2014 рік. Із початком окупації Криму я, як і тисячі інших, опинилася перед складним вибором, і за кілька місяців його таки зробила: виїхала до Києва.
Невдовзі телеканал «ATR» також евакуювався з окупованої території, і я змогла продовжити роботу в столиці. Редакція нашого каналу була частинкою дому, адже журналісти, режисери, оператори здебільшого були з Криму. Тоді ми з командою запустили особливий проєкт: подорожували Україною в пошуках слідів кримських татар. І саме тоді я по-справжньому відкрила для себе всю глибину й незламність нашої країни.
У Києві я продовжила писати. У 2020 році вийшла друком моя монографія «Кримські татари: від етногенезу до державності», у 2021-му — книжка «25 відомих кримських татар», у 2024-му — «Історія Криму: коротка оповідь великого шляху».
Та мрія про історичні романи живе й далі. Я хочу, щоб поряд із науково-популярною та публіцистичною літературою з’являлись і нові художні твори —про історію Криму, про долі, про силу пам’яті. Бо інколи саме художнє слово здатне донести правду глибше, ніж будь-який архів.
Поступово моя діяльність лише розширювалася. У мене вийшло чимало історичних статей, зокрема у французьких та польських виданнях — це була моя спроба розповісти світові про Крим і кримських татар мовою, яку він готовий слухати.
Я створила чимало історичних телепрограм, більшість із яких вийшла в ефірі «ATR»— телеканалу, який сам по собі став частиною нашої новітньої історії.
Деякий час я працювала в історичному проєкті «Тугра» на «Крим.Реалії» — ще один важливий майданчик, який давав можливість говорити правду про минуле й сьогодення рідного півострова.
Нині я працюю в державному підприємстві «Кримський дім», веду його сторінки у Фейсбуці й Інстаграмі. Моя любов до історії не залишилася осторонь: я створюю відеоролики, рілси, короткі формати для «Моментів історії» — проєкту, який відкриває сторінки кримського минулого сучасній аудиторії.
У мене також є власний Ютуб-канал, де я ділюся тим, що надихає найбільше: історією Криму, багатогранною, драматичною, маловідомою, а для багатьох — і зовсім незвіданою.
Проєкти:
2021 рік. «Шлях/Yol» — мультидисциплінарний проєкт про історію і культуру кримських татар, нерозривність історико-культурних зв’язків материкової України й півострова Крим. Його реалізує ГО «Ель Чєбєр» за підтримки Українського культурного фонду, Українського інституту та Кримського дому.
Зайнятість у проєкті — історикиня, консультантка.
2023 рік. «Zincir/Ланцюг — ланки пам’яті» — культурно-мистецький проєкт, що сприяє міжкультурному діалогу, популяризації історії та культури корінних народів України: кримських татар, караїмів, кримчаків. Філософія проєкту базується на слові «zincir», або «ланцюг», що складається з ланок. Цей міцний ланцюг символізує ідентичність народу.
Зайнятість у проєкті: кураторка аудіовізуального проєкту «12 міфів про Крим».
2024 рік. Друковане видання «Календар пам’ятних дат кримськотатарського народу» за підтримки Європейського фонду за демократію.
Статті
Abdulayeva Gul’nara. Crimean Government of Suleiman Sulkevich. Relations with the Polish Republic // Rozbite Imperium, pp. 25-31. Warszawa, 2017.
Абдулаева, Г. Военное дело в Крымском ханстве / Г. Абдулаева // Qasevet, 2010. – № 37. — С. 84.
Абдулаева, Г. История Монетного двора в Крымском ханстве / Г. Абдулаева // Qasevet, 2008. – № 33. – С. 2–8.
Абдулаєва Г. Кримські аскери – завжди готові! / Г. Абдулаєва // Воїн Світла, 2020. – № 13. – С. 4–9.