Чорноострівецький палац

Чорноострівецький палац, зображення Наполеона Орди, 1871-1873 років

Селище Чорний Острів поблизу Хмельницького має чимало старих споруд: маєток Пшездецьких, церкву з XVIII століття, ратушу (після пожежі — у стані руїни), костел. До селища приросла благенькими містками Вовча Гора. 

Чому Вовча Гора? Таки пагорб, де колись був ліс, і в ньому таки водилися вовки. А от чому Острів, та ще й Чорний, невідомо. Перша письмова згадка про укріплене містечко біля впадіння Мшанця до Південного Бугу (від 1366 року) датою народження слугувати не може. Занадто несерйозна: поселення набагато давніше.

Історія Чорноострівецького палацу

Був тут замок — спочатку дерев’яно-земляний, пізніше мурований. Перша половина ХІХ століття принесла промисловий розвиток — не без сприяння тодішнього власника поселення, графа Костянтина Пшездецького (1782–1856), маршалка подільської шляхти. Запрацювали цукроварня, броварня, завод із виготовлення дзвонів, майстерні з обробки шкіри, воскобійні. Костянтин колекціонував живопис, відкрив чотирикласну школу, утримував оркестр під керівництвом Луїджі Тоніні. Селян не жалував: примушував працювати навіть у святкові дні.

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Після смерті графа маєток розділили між його трьома синами. Чорний Острів дістався Каролю, але палац на пагорбі Вовча Гора поруч зі старим замком близько 1870 року вибудував інший син, Мечислав. Графу така зоологічна назва не подобалася, тож він перейменував місцевість на Віллагура. Після Мечислава її успадкував його молодший брат, меценат Костянтин (1846–1897), а останнім власником резиденції був його син Стефан Пшездецький (1879–1932), директор Кабінету міністрів і дипломатичного протоколу, посол Польщі в Італії, мальтійський лицар й одинак. Зараз на місці палацу — районна лікарня, але збереглися кілька господарських приміщень маєтку й кінного заводу.

Граф Кароль Пшездецький, що славився своєю скупістю, мав двох дочок: Марію (заміжню за Вінцентом Валевським) і Лауру. Молодша, Лаура, померла на 21 році життя в італійському курортному містечку Торре-дель-Греко. 

Ця сумна історія і тепер не дає спокою кам’янецьким екскурсоводам. Що саме сталося з дівчиною, чому вона почала в’янути на очах і невдовзі померла? Одна легенда говорить про переламаний хребет після невдалої кінної прогулянки. Друга, занадто романтична, — про самогубство від нещасного кохання. Ця точно підстав під собою не має. 

Єдині свідоцтва того часу — вірші. І Лаура, і Кароль римували — поганенько, на рівні графоманії. Але після смерті доньки Пшездецький власним коштом видав двотомник її та своїх творів. У його віршах згадано і похмурі візити лікарів, і призначення нових ліків, і «надії немає!», і останні слова юнки перед смертю — і її спокій перед обличчям неминучого. Отже, хвороба. Але яка? Є ще простір для легенд про найкрасивіший надгробок Поділля.

Тіло Лаури у 1876 році привезла в Чорний Острів нещодавно відкрита гілка Південно-Західної залізниці. Батьки замовили в талановитого скульптора-волиняка Віктора Бродзького, що творив винятково у Ватикані, чотиритонний надгробок з каррарського мармуру. Коли в Чорний Острів прийшла радянська влада, скульптура вижила дивом: її викинули з храму на берег ставка. Єврейська пара Сара й Меднік Розенбліц заховали чотири тонни білосніжного мармуру в… гноївці, перетягнувши надгробок до своєї господи кіньми. Зараз цей надгробок — один з найцінніших експонатів Кам’янець-Подільського музею-заповідника та предмет мрій чорноострівчан. У селищі вірять: якщо вони повернуть скульптуру до Чорного Острова, сюди одразу потягнуться туристи. Ох, якби туристичні потоки можна було формувати так просто! 

У 1898 році вдова Кароля Ельжбета продала Чорний Острів за 736 200 карбованців графині Ігнатьєвій. Ігнатьєва потребувала грошей (чоловік був картярем), тож віддала палац в оренду на сім років донським козакам. Ті успішно перетворили комплекс на напівруїну. 

Резиденція Пшездецьких була влаштована на півострові, який з’єднувався з «великою землею» численними містками і греблею. Там, де стоять сучасні шкільні корпуси, колись був парк, який розбив Діонісій Міклер. Головна алея парку вела до двох палаців. Старішим був класицистичний корпус — він зберігся до нашого часу. Зараз тут музей Леоніда Глібова й музична школа. Не дійшла до нашого часу неоготична вежа, що стояла ліворуч від палацу. На вежі були оглядовий майданчик і годинник, на шпилі майорів родовий прапор Пшездецьких. З другого поверху палацу до вежі вів критий готичний перехід. Після 1870 року для симетрії звели ще одну триярусну вежу — тепер уже праворуч. Біля башти був флігель — тепер на цій сильно перебудованій споруді розміщена меморіальна дошка на честь місцевої поетеси Людмили Кірик-Радомської.

Найціннішим експонатом картинної галереї палацу був «Святий Ієронім» Доменіко Зампірі. Картину близько 1773 року в Італії придбав Міхал Пшездецький. Полотно хотів відкупити король Станіслав Август, але граф картину не продав. З тієї самої італійської подорожі прибули до Чорного Острова «Віднайдення Мойсея» Джованні Тьєполо (оригінал або копія) і «Три царі» венеційської школи.

Найлегендарнішою частиною комплексу був 250-метровий міст з палацу на острівець на ставку, де були альтанки й звіринець, а влітку грав палацовий ансамбль.

Використання палацу та сучасний стан

У чорноострівецькому дворянському повітовому училищі (діяло до 1869 року) з травня 1855 до осені 1858 року викладав історію та географію байкар Леонід Глібов. У містечку він написав пісні «Журба», «Летить голуб понад морем», «Билина», байки «Шпак», «Вівчар» і «Щука». «Щука», написана на основі чорноострівецьких подій, коли містяни жалілися на безчинства Пшездецького, байкаря і погубила. Пшездецький запросив Глібова на розмову: той часто користувався бібліотекою графа. Після розмови Глібов більше ніколи не бував у маєтку, а невдовзі покинув містечко. Вулицю, де мешкав байкар, названо його ім’ям. 

У 1847 році в Чорному Острові тиждень гостював геніальний угорський піаніст і композитор Ференц Ліст. У своєму листі до княгині Кароліни Вітгенштейн у Вороновицю музикант дуже тепло згадував палац Пшездецьких. Тут була написана і вперше виконана знаменита «Угорська рапсодія № 2» — пафосна, велична, горда музика. У вересні 2011 року на стіні палацу встановили меморіальну дошку на честь композитора. 

Авторка: Ірина Пустиннікова