Микола Куліш

Микола Куліш походив із бідної селянської родини. Навчався в церковно-парафіяльній школі, де вчителі, побачивши його здібності до науки, організували збір коштів, щоб послати хлопця в Олешківське училище — звідки його, за власними спогадами, кілька разів відраховували «за організацію молодіжних гуртків і неповагу до начальства».

В училищі Куліш організував драмгурток і заробляв на життя репетиторством — це дало змогу вступити до гімназії, якої він, утім, не закінчив: заклад закрили у 1913 році. Він планував здобути вищу освіту в Одесі, однак цим планам завадила Перша світова війна — у серпні 1914 року Куліша мобілізували.

Закінчивши Одеську школу прапорщиків, Куліш потрапив на службу до Харкова. Тут він одружився і став батьком двох дітей. Отримав звання офіцера й вирушив добровольцем на фронт у складі царської армії, але в лютому 1917 року перейшов на бік більшовиків. З 1918 року він працював у сфері народної освіти в Олешках, поєднуючи роботу з організацією «Просвіти» і створенням абетки для неписьменних дорослих.

1922 року Куліш переїхав до Одеси. Тут він написав свою першу п’єсу «97» (1924) і передав рукопис до Харкова. П’єса здобула найвищі оцінки радянських чиновників від культури й дозвіл на постановки в театрі — утім, із певними правками. Режисером першої постановки й виконавцем головної ролі став Гнат Юра; прем’єра вистави «97» відбулась у харківському театрі імені Франка і мала великий успіх, хоча Куліш був незадоволений зміною фіналу п’єси.

1925 року Куліш і сам перебрався до Харкова і з головою поринув у тамтешнє культурне життя. Він вступив у лави ВАПЛІТЕ й розпочав співпрацю з Лесем Курбасом. Сцена театру «Березіль» стала місцем, де якнайповніше розкрився талант Куліша. Разом із Курбасом вони створили чотири постановки: комедію «Так загинув Гуска», трагікомедію «Народний Малахій», сатиричну комедію «Мина Мазайло» і драму «Маклена Ґраса»; загалом же за життя Куліш написав п’ятнадцять п’єс.

Радість від спільної роботи з Курбасом, у якому Куліш відчував однодумця, була затьмарена суспільними змінами, що відбилися на тому, як критики сприймали його творчість. 1929 року цензура остаточно заборонила постановки «Народного Малахія», який і доти стикався з численними труднощами; згодом ця ж доля спіткала «Мину Мазайла».

1933 року Куліш написав свою останню п’єсу «Маклена Ґраса», що стала й останньою постановкою Леся Курбаса. Митці немов передчували наближення лиха: драма вийшла небачено похмурою, чорні костюми акторів і сувора сценографія лише підкреслювали це відчуття. Одразу після виходу «Маклена Ґраса» наразилася на нищівну критику — виставу назвали абсолютно провальною, а Куліша звинуватили у злочинній невідповідності ідеалам пролетарської революції.

Того ж року, мандруючи Херсонщиною, письменник став свідком жахіть Голодомору, що підірвало його віру в революційні ідеали. Радянська влада, зі свого боку, засудила його творчість за «ворожі комуністичному режиму погляди». На першому Всесоюзному з’їзді радянських письменників, що тривав від 17 серпня до 1 вересня 1934 року, Куліша оголосили «буржуазно-націоналістичним драматургом» — тавро, рівнозначне вироку.

У грудні того ж року його заарештували, звинувативши у зв’язках з ОУН та членстві в націоналістичній терористичній організації, до якої також нібито належали Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік, Євген Плужник і низка інших літераторів. Його засудили до 10 років таборів — покарання Куліш відбував на Соловках, в одиночній камері, без права на прогулянки і медичну допомогу.

1937 року справу Миколи Куліша переглянули і ув’язнення замінили на розстріл. Вирок виконали 3 листопада 1937 року в карельському урочищі Сандармох, де обірвалися життя багатьох його друзів і колег — загалом понад тисячі представників української інтелігенції.