Іван Котляревський

Батько Івана Котляревського був дрібним дворянином і служив канцеляристом. Де саме майбутній письменник здобув початкову освіту, не відомо: імовірно, він навчався в парафіяльній школі. Далі була Полтавська духовна семінарія, під час навчання в якій Котляревський цікавився гуманітарними науками, захоплювався театром, зачитувався античною літературою й перекладав тексти з шести мов.

Сім’я юнака була незаможна, тож після навчання йому довелося одразу шукати роботу: Котляревський працював канцеляристом, пізніше учителював у поміщицьких родинах. Саме в цей час він розпочав роботу над «Енеїдою», яка цілком вписувалася в тогочасну літературну моду на переспіви античних текстів.

Протягом 1796–1808 років Іван перебував на військовій службі. Брав участь у російсько-турецькій війні, у складі Сіверського полку здобув кілька нагород і чин штабс-капітана. Хоча письменник і не планував публікувати «Енеїду», робота над нею тривала навіть під час служби у складі Російської імперії; цим текстом Котляревський виразно окреслював свою українську ідентичність та протистояв імперській культурній асиміляції. Одним зі способів такого опору на початку XIX століття було мистецьке замилування «простим» сільським життям, звертання до народної тематики.

Котляревський не збирався друкувати свій текст, але це не перешкодило Максимові Парпурі 1798 року видати його без авторського дозволу в Петербурзі; так само без відома автора — і теж у Петербурзі — 1808 року «Енеїду» надрукував Іван Глазунов. Обидві публікації були повні помилок, що неабияк засмутило Котляревського. 1809-го він за підтримки мецената Семена Кочубея видав власну «Енеїду», що істотно відрізнялася від попередніх публікацій: письменник додав до твору четверту частину, а також відредагував і виправив перші три. На титульному аркуші розмістив заувагу: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий».

Вийшовши у відставку 1808 року, Котляревський повернувся до Полтави, де у 1810-му став наглядачем Полтавського будинку виховання дітей бідних дворян. Ця посада, хоч і не приносила значного заробітку, відповідала його просвітницьким прагненням. Та наближення російсько-французької війни змусило Котляревського покинути роботу. На початку серпня 1812 року він, як офіцер, сформував П’ятий український козацький полк. Хоча письменникові й не довелося брати участі в боях, після поразки наполеонівської армії він виконував військові доручення: двічі їздив до ставки російської армії в Дрездені, а також до Петербурга та Кременчука.

Повернувшись до Полтави, Котляревський занурюється в давню любов до театру: він організовує аматорські вистави, грає комічні ролі в популярних п’єсах. 1816 року його призначають директором Полтавського театру. У цей період з’являються п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які мають чималий успіх у глядачів.

Помітивши неабиякий талант актора-кріпака Михайла Щепкіна, Котляревський допоміг викупити його з кріпацтва. За чотири роки їхньої спільної роботи Полтавський театр став провідним в Україні, проте все одно 1821 року мусив закритися через скрутне матеріальне становище. Після цього Котляревський майже припинив писати, лише доопрацював «Енеїду» — але побачити повне видання поеми йому не судилося. Воно вийшло друком у 1842 році, вже після смерті автора.

Перший пам’ятник Котляревському встановили 1903 року на нині однойменному бульварі в Полтаві, хоча імперська влада довго цьому опиралася. Дозвіл, який чиновники врешті-решт видали, містив умову: напис на постаменті мусить бути російською.

У 1904 році збірник «На вічну пам’ять Котляревському» об’єднав тексти представників різних літературних поколінь. У ньому вийшли, зокрема, вірші «На святі відкриття пам’ятника Іванові Котляревського» Миколи Вороного та «На відкриття пам’ятника першому українському письменникові Іванові Котляревському» Панаса Мирного.

Місто, у якому Іван Котляревський народився і помер, ушановує його численними пам’ятками. Саме тут розташовані літературно-меморіальний музей, музей-садиба та парк імені Котляревського, де розташована його могила.