logo
Мій профіль
  • Головна
  • Навігатор
  • Особистості
  • Часострічка
  • Книгарня
Історико-просвітній проект Портал / Особистість / Повоєнний СРСР / Іван Світличний

Іван Світличний icon

1929 Прем’єра фільму «Людина з кіноапаратом» 3 лютого1929 року Створення ОУН 20 вересня 1929 року – 25 жовтня 1992 року Іван Світличний Листопад 1929 року Проголошення курсу на суцільну колективізацію 1930-ті роки Розстріляне відродження
Про особистістьПов’язані матеріалиГалереяВідеоЛітература
Пов’язані особистості
  • Діяльність: Культура
  • Дата народження: 20 вересня 1929 року
  • Дата смерті: 25 жовтня 1992 року
  • Навігатор: Повоєнний СРСР

Український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960–1970-их років —шістдесятництва, репресований. Лавреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1994), лавреат премії імені Василя Стуса (1989).

…Іване Олексійовичу, любий мій, все рідше повертаюся до вас, у минуле. Дедалі рідше, на жаль. Туди, де життя було прозоріше, ясніше, солодше. В табір. Мені завжди щастило із Вчителями. Ще школярем старших класів я познайомився із Ольгою Миколаївною Корчак-Чепурківською, бував у її домі, слухав її розповіді про минуле. Мила, терпляча Ольга Миколаївна ніколи не говорила про себе, про своє зовсім непросте життя. Вона, як тепер я розумію, була з уламків колишньої, європейські освіченої української інтелігенції, не до кінця понівеченої, викошеної радянським режимом. Пізніше вона познайомила мене з легендарною тоді людиною та письменником Віктором Платоновичем Некрасовим. Майже щодня буваючи в його домі, спілкуючись з ним, я отримав від нього так багато і такого важливого, що смію і сьогодні відносити себе до його учнів. А потім, у таборах, був Іван Олексійович Світличний. Мій Вчитель на всі мої часи. Український письменник, європейські освічений інтелігент. Мудрий, теплий, щирий. Ніколи не говорив слів про патріотизм. І нерозділено, гірко любив цю землю, Україну. Тверезо любив, без ілюзій та придиху. Такий був він «буржуазний український націоналіст», який навчив мене всього того, що я вмію робити сьогодні. Насамперед бачити і чути правду. І відрізняти її від фальші. Я повернувся до рідного міста із Сибіру ще в глухі радянські роки, знав, що кожен день життя тут може бути днем ​​нового арешту, але тоді я відчував себе переможцем. Приреченим, самотнім переможцем. Таким мене зробив Світличний, самотній та приречений європеєць. Мій вчитель.

Час покриває патиною деталі. Десь в архівах КДБ зберігаються тисячі сторінок рапортів табірних інформаторів та начальницьких звітів, десь у приватних архівах за кордоном лежать сотні сторінок давно опублікованих та забутих «Щоденників зони ВС 389/35». Але мені не потрібні деталі, цифри, дати. Люблячому серцю не потрібні подробиці, воно пам’ятає головне, найважливіше. Повага, кохання не виникають миттєво. Саме тому вони довговічніші за саму пам’ять. Двадцятишестирічна людина входила до нового життя. Без концертів у філармонії, нічних багать у Коктебелі, милих дівчат, тихих вечорів у читальні академічної бібліотеки. Без колишніх ілюзій та уподобань. Життя виявилося сухішим, страшнішим, однозначнішим. І був страх, і була гіркота.

Табір зустрів мене шоком занурення в історію. Поруч проживали свій двадцятип’ятирічний арештантський термін селянські сини із Західної України та країн Балтії. Тут же знову пристосовувалися до життя старики, які раніше служили в німецькій поліції, а нині – активно «стали на шлях виправлення»… Усі ми їли одну й ту саму гнилу капусту, ходили одним строєм.

…На чорному шматочку дерматину – чіткий напис креслярськими літерами: «Світличний», бирка на грудях. Обличчя залишилося у пам’яті пізніше. Чоловік, який здавався мені тоді вельми немолодим (йому було близько п’ятдесяти), уважно спостерігав за новим для себе життям, ходив повільно, довго розмовляв з Антонюком, Горбалем, партизанами-«двадцятип’ятирічниками», з євреями, які сиділи за те, що намагалися захопити літак та доправитися на ньому до Ізраїлю. Не зі мною. Так, так було, Іване Олексійовичу, вам був зрозумілий і тому нецікавий хлопчик, що метушиться, явно шукає простих і нереальних рішень. Перша серйозна ваша розмова зі мною (вірніше, уважне вислуховування мого емоційного монологу) – після етапування на зону Валерія Марченка. Випадково виявилось, що я знаю деяких його київських друзів.

У таборі Світличний був лідером. Обережність, мудрість, здоровий земний розум, великий життєвий досвід якось непомітно для нього самого зробили його людиною, до якої прислухалися всі, чия поведінка в таборі визначалася моральною позицією. Саме так, моральною позицією опору злу та брехні. Адже насправді все було так просто і ясно: істина в екзистенційному поєдинку особистості та тоталітарної держави була очевидною, і ця істина полягала в тому, що наважився висловити вголос хлопчик із казки Ганса Християна Андерсена. Король був голий! Ця істина поєднувала всіх нас, незалежно від національної культури, рідної мови, специфіки особистого досвіду, різниці у віці. Іван Світличний любив та розумів людей, тому й люди довіряли йому.

Мужність, доведений до фанатизму особистий героїзм, конкретна мета необхідні революціонерам. Ми не були ними. Ми не хотіли і не вміли бути ними. Сотні тисяч, мільйони людей у ​​СРСР знали те саме, що знали ми. Але вони мовчали. Ми ж, дивні одинаки, посміли говорити та писати. Ось і вся провина. Інженери, шкільні вчителі, селяни, вчені, заводські робітники прийшли до ГУЛАГу, як правило, без будь-яких політичних амбіцій. І тут, у таборі, ми не жили лише «політикою»… Світличний жив поезією. Перекладав із французької, писав своє, редагував чуже. Встигав прочитувати кілька українських та російських літературних журналів і одразу казав нам: «Обов’язково прочитайте це. Прекрасні вірші». Або «цікаві вірші». Іван любив життя. Дуже любив. В’язниця, табір, етапи – все це було для нього життям, незвичайним, суворим, небезпечним, але – тим самим його власним життям, де навіть в найсіріший похмурий день завжди є привід для радості та жарту. Що таке радість? Лише реакція, відповідь. Спотворене життя радянського зека, тим не менш, було сповнене і радощами, щастям. Ми були щасливі один одним, нашими бесідами на різні теми, нашими книгами. Одному не було місця в цьому дивному житті: планам на майбутнє. Ну, як же було не радіти, не сміятися, коли божевілля ірреальної радянської дійсності з цими вічними її страхом і брехнею залишилося за високими парканами, а тут, поряд з тобою, живуть такі різні люди, які стали тобі близькими та милими своєю дивовижною розпрямленістю, відкритістю . І ти радієш щодня тому, що ти – з ними, що ти, як і вони, кажеш в обличчя кагебісту очевидне, що ти можеш у цьому кутку барака поговорити про французький літературний модернізм, а в іншому – про філософські проблеми біофізики, там, у третьому ряду двоповерхових нар – про давньогрецьку історію. А твоя історія, історія твоєї кафкіанської країни – ось вона, поруч, в обличчях і долях Степана Мамчура та Йонаса Матузевічуса, Василя Підгородецького та Іварса Грабанса.

У важкі похмурі години Іван випромінював упевненість. Ми тяглися до нього, такого ж приреченого, як і самі, з якоюсь підсвідомою надією… У холодному, ворожому світі хотілося ще й ще раз доторкнутися до його інтелекту, його виваженості. І до його песимізму. До теплого песимізму мудрого філософа. Якось прогулюючись зі мною житловою зоною, обговорюючи якісь чергові документи, Іван раптово емоційно сказав, зупинивши мене і дивлячись мені в обличчя: «Слава, не втрачайте нагоди писати. Пишіть у будь-яку вільну хвилину. Вам потрібно писати. Зрозумійте, ви не знаєте скільки у вас залишилося часу. Ніхто з нас не знає, що чекає на нього завтра. Ніхто не знає, коли його розіб’є удар, відмовить пам’ять, відмовить голова. Потім буде пізно. Тим більше, що тут, у зоні, ви не можете планувати своє майбутнє життя. А якщо завтра етап чи новий термін?..»

То була школа під платанами. Мудрий вчитель та учні, які прагнуть знань. Від знань конспірації до знання поетики. І знання, як це все поєднати. В одній голові, в одному дні, в одній хвилині… Ми були щасливі. Так це правда. Ми всі були щасливі нашою щирою дружбою, нашим щирим життям, щасливі нашими віршами, статтями. Навіть нашими голодуваннями. Ми всі. Або майже все. І, якщо уподібнити це суворе життя табору ВС 389/35 духовній академії, то був в цій академії ректор – Іван Світличний.

А потім був останній етап. На заслання. Іван готувався заздалегідь, болісно перебирав накопичені журнали та книги. Центнери журналів та книг. Розумів, із таким вантажем у СРСР на етап не йдуть. Зрештою повідомив нам: «Все, залишив мінімум. Найважливіше”. Як і завжди, Івана забрали раптово. Прийшли троє, сказали: «Світличний, збирайте всі речі та йдіть на вахту». Етап! Іван пішов із ними до каптерці, щоб забрати свій відфільтрований мінімум… Це були картонні ящики, дерев’яні валізи. Десятки. Розгублені наглядачі викликали в зону коня із возом. Завантажились. Ми, німі свідки, стояли віддалік. І, незважаючи на найгостріше почуття болю через те, що Івана забирали від нас, не могли не посміхатися: таких етапів, з конем, зона не знала! …Набагато пізніше був Київ. Київ зі мною та Іваном. Але про це я не писатиму. Не можу.

Автор: Семен Глузман

Ivan Svitlychnyi

Activity: Culture
Date of Birth: September 20, 1929
Date of Death: October 25, 1992
Navigator: Postwar USSR

Ukrainian literary scholar, linguist, literary critic, poet, translator, and activist of the Ukrainian resistance movement of the 1960s–1970s, known as the Sixtiers movement, who was subjected to repression. Laureate of the Taras Shevchenko State Prize of Ukraine (1994) and the Vasyl Stus Prize (1989).

“…Ivan Oleksiiovych, my dear friend, I return to you, to the past, less and less often. More and more rarely, unfortunately. Back there, where life was more transparent, clearer, sweeter. To the camp. I was always fortunate with Teachers. While still a high school student, I met Olha Mykolaivna Korchak-Chepurkivska, visited her home, and listened to her stories about the past. Gentle, patient Olha Mykolaivna never spoke about herself or about her far from easy life. As I now understand, she was one of the fragments of the former European-educated Ukrainian intelligentsia, not entirely mutilated and exterminated by the Soviet regime. Later, she introduced me to the then legendary man and writer Viktor Platonovych Nekrasov. Spending almost every day in his home and talking with him, I received from him so much that was important that I still dare to consider myself one of his students. And then, in the camps, there was Ivan Oleksiiovych Svitlychnyi. My Teacher for all my years. A Ukrainian writer, a European-educated intellectual. Wise, warm, sincere. He never spoke words about patriotism. Yet he loved this land, Ukraine, bitterly and indivisibly. He loved soberly, without illusions or pathos. Such was this ‘bourgeois Ukrainian nationalist’ who taught me everything I know how to do today. Above all, to see and hear the truth. And to distinguish it from falsehood. I returned from Siberia to my native city still during the bleak Soviet years, knowing that every day there could become the day of a new arrest, yet at that time I felt like a victor. A doomed, lonely victor. Svitlychnyi made me such — a lonely and doomed European. My teacher.
Time covers details with patina. Somewhere in the KGB archives, thousands of pages of reports by camp informers and supervisors are preserved; somewhere in private archives abroad lie hundreds of pages of the long-published and forgotten ‘Diaries from Camp VS 389/35.’ But I do not need details, figures, or dates. A loving heart does not need particulars; it remembers what is essential, what matters most. Respect and love do not arise instantly. That is why they outlive memory itself. A twenty-six-year-old man was entering a new life. Without concerts at the philharmonic, night bonfires in Koktebel, charming girls, or quiet evenings in the reading hall of the academic library. Without former illusions and preferences. Life turned out to be drier, more frightening, more unequivocal. There was fear, and there was bitterness.
The camp greeted me with the shock of immersion into history. Beside me were peasant sons from Western Ukraine and the Baltic states serving their twenty-five-year prison terms. Here, too, old men who had once served in the German police were once again adapting to life, now actively ‘taking the path of correction’… We all ate the same rotten cabbage and marched in the same formation.
…On a black piece of leatherette was a neat inscription in drafting letters: ‘Svitlychnyi,’ a tag on his chest. The face remained in my memory later. A man who then seemed to me rather elderly (he was around fifty) carefully observed his new life, walked slowly, spoke at length with Antoniuk, Horbal, partisan ‘twenty-five-yearers,’ and Jews imprisoned for attempting to hijack a plane to reach Israel. Not with me. Yes, that is how it was, Ivan Oleksiiovych: the restless boy seeking simple and unrealistic solutions was understandable to you and therefore uninteresting. Your first serious conversation with me — or rather your attentive listening to my emotional monologue — took place after Valerii Marchenko was transferred to our camp. By chance, it turned out that I knew some of his Kyiv friends.
In the camp, Svitlychnyi was a leader. Caution, wisdom, practical common sense, and vast life experience somehow imperceptibly made him a man to whom everyone listened — everyone whose behavior in the camp was determined by a moral position. Yes, precisely a moral position of resistance to evil and lies. In reality, everything was simple and clear: the truth in the existential duel between the individual and the totalitarian state was obvious, and that truth was what the boy in Hans Christian Andersen’s fairy tale dared to say aloud. The king was naked! This truth united all of us, regardless of national culture, native language, personal experience, or age difference. Ivan Svitlychnyi loved and understood people, and therefore people trusted him.
Courage, personal heroism elevated to fanaticism, a concrete goal — these are necessary for revolutionaries. We were not revolutionaries. We neither wished nor knew how to be them. Hundreds of thousands, millions of people in the USSR knew the same things we knew. But they remained silent. We, strange loners, dared to speak and write. That was our entire guilt. Engineers, schoolteachers, peasants, scholars, factory workers came to the Gulag, as a rule, without political ambitions. And here, in the camp, we did not live by ‘politics’ alone… Svitlychnyi lived through poetry. He translated from French, wrote his own works, edited those of others. He managed to read several Ukrainian and Russian literary journals and would immediately tell us: ‘You must read this. Wonderful poems.’ Or: ‘Interesting poems.’ Ivan loved life. He loved it deeply. Prison, camp, transports — all of this was life for him: unusual, harsh, dangerous, but still his own life, where even on the grayest and gloomiest day there is always a reason for joy and humor. What is joy? Merely a reaction, a response. The distorted life of a Soviet zek was nevertheless filled with joys and happiness. We were happy with one another, with our conversations on every topic imaginable, with our books. Only one thing had no place in this strange life: plans for the future. How could one not rejoice or laugh when the madness of the unreal Soviet reality, with its eternal fear and lies, remained beyond the tall fences, while here beside you lived such different people who had become dear to you through their astonishing openness and integrity? And every day you rejoiced that you were among them, that like them you could tell a KGB officer the obvious truth to his face; that in one corner of the barrack you could discuss French literary modernism, and in another the philosophical problems of biophysics, and there among the double bunks the history of ancient Greece. And your own history, the history of your Kafkaesque country, was right there beside you in the faces and destinies of Stepan Mamchur and Jonas Matuzevičius, Vasyl Pidhorodetskyi and Ivars Grabans.
During difficult and gloomy hours, Ivan radiated confidence. We were drawn to him, as doomed as we ourselves were, with some subconscious hope… In the cold and hostile world, one wanted again and again to touch his intellect, his balance, and even his pessimism. The warm pessimism of a wise philosopher. Once, while walking with me through the residential zone and discussing some new documents, Ivan suddenly stopped and said emotionally, looking straight into my face: ‘Slava, do not lose the opportunity to write. Write in every free moment. You must write. Understand, you do not know how much time you have left. None of us knows what awaits tomorrow. None of us knows when a stroke will strike, when memory will fail, when the mind will fail. Then it will be too late. Especially here, in the zone, where you cannot plan your future life. What if tomorrow brings a transfer or a new sentence?..’
It was a school beneath the plane trees. A wise teacher and students striving for knowledge. From the knowledge of conspiracy to the knowledge of poetics. And the knowledge of how to combine all this — in one head, in one day, in one moment… We were happy. Yes, it is true. We were all happy in our sincere friendship, our genuine lives, happy in our poems and articles. Even in our hunger strikes. All of us. Or almost all. And if one were to liken the harsh life of Camp VS 389/35 to a spiritual academy, then Ivan Svitlychnyi was the rector of that academy.
And then came the final transfer. Into exile. Ivan prepared in advance, painfully sorting through accumulated journals and books. Hundreds of kilograms of journals and books. He understood that in the USSR one does not go on a prison transport with such baggage. At last he informed us: ‘That’s it, I’ve left the minimum. The essentials.’ As always, Ivan was taken away suddenly. Three men came and said: ‘Svitlychnyi, gather all your things and report to the checkpoint.’ A transfer! Ivan went with them to the storage room to collect his carefully filtered minimum… These were cardboard boxes, wooden suitcases. Dozens of them. Bewildered guards summoned a horse and cart into the camp zone. They loaded everything up. We, mute witnesses, stood at a distance. And despite the piercing pain of Ivan being taken away from us, we could not help smiling: the camp had never seen a prison transfer with a horse before! …Much later there was Kyiv. Kyiv with me and Ivan. But about that I will not write. I cannot.

Author: Semen Gluzman

Зміст

Автор Семен Глузман
Експерт Ярослав Грицак
Експерт Ярослав Грицак
Детальніше
попередня Євген Коновалець
наступна Процес Спілки визволення України

Відео

promo

Згадуючи Івана Світличного. ДТРК Культура, 2009 р.

promo

Іван Світличний. Невідоме з історії

promo

Степан Процюк? ТВОРЕЦЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. ІВАН СВІТЛИЧНИЙ.

img

Любомир Гузар. Спогади (подарункове)

(0)

1200 грн

Детальніше Додати в кошик
img

Любомир Гузар. Спогади

(0)

406 грн

Детальніше Додати в кошик

Долучайтесь до клубу поціновувачів історії!

Отримуйте інформацію про літературні події та прем'єри

instagram
Facebook
YouTube

Оформити підписку на щомісячний дайджест найцікавіших історичних статей та новинок літератури:

    logo

    Співпраця:

    +38 067 131 39 48 info@portalbooks.com.ua
    • Головна
    • Навігатор
    • Особистості
    • Часострічка
    • Книгарня
    • Мапа сайту
    Видавничо-освітній проєкт “Портал”. Всі права захищено.  © 2009 - 2026

    Увійти до особистого кабінету

    Увійдіть, аби мати змогу зберігати до закладок.
    Через SMS-підтвердження:

    Через Email-підтвердження:
    Зареєструватись