Засновник роду Романовичів князь Роман Мстиславович належав до волинського відгалуження Мономаховичів. Його батьком був Мстислав Ізяславович, син Ізяслава Мстиславовича, онук Мстислава-Гаральда Володимировича. Матір’ю князя Романа була Аґнєшка — донька польського князя Болеслава Кривоустого і Саломеї з Берґа.
Роман Мстиславович і його нащадки
Як нащадок волинського відламу київських князів, Роман Мстиславович мав повне право на найавторитетніший столичний престол, який і зайняв незадовго до своєї смерті 19 червня 1205 року. Його літописне означення «самодержець усієї Русі» підкреслювало авторитет, вплив, силу не лише в межах вотчинних волинських земель, а й здобутої Галицької, а також Київської. Народжених у його другому шлюбі синів Данила і Василька не всі інші руські князі вважали законними претендентами на спадщину загиблого батька, особливо на її галицьку частину. Адже у другий шлюб князь Роман вступив іще за життя своєї першої дружини Предслави Рюриківни; вона навіть не постриглася в черниці, як це іноді практикувалося у випадку розлучень.
Утім, уся діяльність нащадків Романа Мстиславовича навколо об’єднання його волинських земель, повернення галицьких та опанування Києва була прямим продовженням руських міжкнязівських традицій ХІІ — початку ХІІІ століття. Шляхом умілих дипломатичних кроків, воєн і успішної матримоніальної політики Романовичі поміж 1238–1240 роками зуміли взяти під свій контроль усе, що напередодні смерті належало їхньому батькові. Хоча для князя Данила резиденцією залишався Галич над Дністром, для його молодшого брата Василька — волинський Володимир, здобуття Києва гарантувало занесення старшого Романовича до переліку легітимних київських князів домонгольської доби, як це добре видно із пізнішого допису до «Повісті временних літ». Тобто в особі Романовичів тогочасні церковні кола й інтелектуали вбачали представників розгалуженої руської князівської родини із правом на столичний, найавторитетніший престол.
Проблема монголів
Монгольське вторгнення, проте, призвело до змін у парадигмі розподілу влади на цій території. Спустошливий воєнний похід на чолі з ханом Бату і його воєначальником Субедеєм завершився підкоренням велетенських територій, підвладних ще кілька років тому Романовичам.
Упродовж осені 1240 – весни 1241 року Данило Романович зі своїм сином Левом і галицькими боярами перебував при дворі угорського короля Бели IV, звідки на початку 1241 року рушив на північ, у Польщу, і з часом возз’єднався з рідними й найближчою знаттю. Незабаром сюди прибув з Угорщини і Лев Данилович. Разом вони пересиділи решту 1241 року у віддаленій від маршу монгольської кінноти Мазовецькій землі. Повернувшись у свої землі, вони застали їх частково спустошеними, із великою кількістю загиблого населення, частково непідконтрольними — адже владу за їхньої відсутності перебрали місцеві еліти. «Збирання земель» уже не могло відбуватися без монгольських санкцій, бо номади після завоювань справедливо вважали ці терени підвладними собі. Усі князівські здобутки тепер треба було узгоджувати із ханом Бату. Імовірно, саме так на межі 1242 й 1243 років відбулося з Волинською землею, за яку відповідав князь Василько, а після 1245 року — з Галицькою, закріпленою за Данилом Романовичем.
Питання Києва — матері руських міст — було найзнаковішим. Монголи вирішили не повертати поруйнованої та знелюдненої столиці до рук Данила Романовича, передавши великокнязівський престол представникові іншого відгалуження Мономаховичів-Юрієвичів — володимиро-суздальському князеві Ярославові Всеволодовичу; той, до слова поміж 1236–1238 роками вже був київським князем, як колись його батько — Всеволод Юрійович Велике Гніздо. Ярослав був нащадком Юрія Долгорукого, із яким пов’язані колонізація Залісся та постання впливової князівської родини, що від середини ХІІ століття також претендувала на великокнязівський стіл Києва.
Як Данило Романович у 1238–1240 роках, так і Ярослав Всеволодович у 1243–1246 роках не сидів у Києві. Його постійним місцем резидування був Владімір-на-Клязьмі. З інших тогочасних претендентів на столичний престол залишався колишній чернігівський князь Михайло Всеволодович, якого 1246 року було вбито у ставці Бату; його син Ростислав залишився мешкати в Угорському королівстві як зять короля Бели IV. У кожному разі, відтепер тяглість руських великокнязівських традицій і розподіл княжої влади перебували цілковито в компетенції монголів, з чим заліські князі змирилися, а при дворі Романовичів за часів правління Данила і Василька — не зовсім.
Ключова постать, яка ще могла вплинути на ситуацію — київський митрополит. Упродовж 1240–1245 років митрополія не мала очільника, бо попередній владика грек Йосиф або помер в обложеному Києві у грудні 1240 року, або завчасно покинув кафедру. Відтак справу висвячення нового митрополита, як останній легітимний князь Києва домонгольський часів, взяв на себе Данило Романович, пославши на затвердження до Вселенського патріарха в Нікею Кирила. Усе це збіглося в часі з виїздом самого князя Данила до Бату й визнанням монгольського протекторату.
Шанс на тяглість
Підтримка нового київського митрополита, сусідніх європейських володарів (насамперед короля Угорщини і низки польських князів), а також римського папи давала шанс зберегти тяглість руської держави і Церкви під владою родини Романовичів — і без монгольського ковпака. Вочевидь, на цьому тлі постала ідея надання князеві Данилові королівську корону й титул «короля Русі» (яким у листуванні римський папа Інокентій IV називав його ще з 1240-х), за що Данило отримував гарантію перепідпорядкування руської церкви зі збереженням грецького обряду — такої собі греко-католицької форми унії ХІІІ століття — а також збройної допомоги в боротьбі з монголами.
Титул «короля Русі» та можлива подальша інституалізація «королівства Русі» за європейськими взірцями свідчили про тяглість руських традицій, доповнену західним теологічним і монархічним змістом. У схожий спосіб королями стали володарі Сербії, інституалізувавши і зберігши королівство до кінця XIV століття. Коронація Данила Романовича — причому за участі всіх церковних архієреїв — відбулася під кінець 1253 року, а з 1254 року в джерелах уже знаходимо термін «королівство Русі». Однак інституційно це королівство так ніколи до кінця й не оформилося. Від середини 1250-х років цьому стояв на заваді монгольський тиск. Нове вторгнення монголів 1258–1259 років призвело до знищення укріплень міст Романовичів; король Данило знову пересидів цю загрозу в Угорщині, а із його смертю до справи продовження королівських практик ще довгий час не поверталися. А головне — київський митрополит Кирило ІІІ остаточно покинув двір Романовичів, перебравшись до Владіміра-на Клязьмі, де резидували київські князі-ставленики монголів. Так було покладено початок церковному відособленню цих територій від держави Романовичів, черговий представник якої, Юрій І Львович († 1308), у 1302–1303 роках подбав про створення нової Галицької митрополії.
Держава Романовичів як неінституалізоване королівство Русі й Галицька митрополія як нова церковна інституація мали забезпечити тяглість руських державних і церковних традицій на теренах, які менше відчували контроль монголів, аніж землі Залісся, Києва, Чернігова тощо. Утілитися повною мірою цьому проєктові не вдалося, бо київські митрополити не сприйняли ідеї виходу з-під свого канонічного впливу єпархій Галицької митрополії (Галич, Перемишль, Володимир, Луцьк, Турів, Холм, а згодом — Полоцьк, Чернігів, Брянськ, Смоленськ, Білгород). У першій половині XIV століття не раз точилися гострі канонічні суперечки з долученням Вселенського патріарха, які нерідко послабляли впливи галицьких владик.
Не кращою була ситуація в міждинастичних відносинах, бо 1323 року почергово відійшли в засвіти двоє «князів і дідичів королівства Русі»: Андрій і Лев ІІ Юрійовичі. Рід Романовичів припинив існування «за мечем», а згодом — і «за кужелем». Однак термінологія, що стосувалася його володінь — «Руська земля», рідше «королівство Русі» — виразно свідчила про тяглість руських традицій. Вони нікуди не поділися, коли частину спадщини Романовичів прибрав до рук король Польщі Владислав ІІ Ягайло, адже титулувався він також господарем і дідичем Руської землі. Не стояли осторонь і споріднені з Романовичами великі литовські князі, зокрема Любарт (князь Луцький і Володимирський), Свидригайло (великий князь Литовський і Руський) та інші. До 1772 року королі Польщі були легітимними спадкоємцями руських традицій за титулатурою, династичним правом, в тому числі визнаним елітами краю.
