Наталя Старченко
«Навігатор з історії України. Русь після Русі»
Унаслідок стрімкого просування Золотої Орди на Захід іще недавно могутня Русь, володарі якої родичалися з королівськими династіями Європи, ба — з візантійськими імператорами, мов те розбите дзеркало, розлетілася на окремі фрагменти поміж різних держав та центрів влади. Київ, що зачаровував подорожніх золотими банями церков і підштовхував князів-Рюриковичів до затятих воєн за владу, раптом перемістився із символічного центру на околицю. У тому світі, який карколомно набував нових обрисів, поставали нові осередки влади — світської і духовної.
Традиційний наратив
У популярній історії України цей період загалом належить до темних часів — частково через обмаль джерел на його початку, але передусім через традиційну схему оповіді, яка сформувалася впродовж XIX століття й була остаточно завершена багатотомною «Історією України-Руси» пера Михайла Грушевського.
Початок періоду, щоправда, представлений яскравою сторінкою: Руським королівством у межах Галицької землі та Волині. Далі ж, після смерті у 1323 році останніх його володарів із династії Рюриковичів, правнуків короля Данила, українські землі потрапляють до складу чужих держав — переважно до Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Цей перехід у давнішій історіографії трактували як «окупацію», а в сучасних підручниках описують м’якшим терміном «захоплення». Велике князівство Литовське, щоправда, часто позиціонують як «свою» державу — адже мовою адміністрації та судочинства там була руська (староукраїнська і старобілоруська), а право взорувалося частково на раніші норми. Справжній же гніт українців — соціальний, релігійний, національний — розпочинається, згідно зі старим наративом, після зближення Великого князівства Литовського з Польським Королівством, кульмінацією якого стала Люблінська унія, що об’єднала держави в Річ Посполиту двох народів. Після цього, мовляв, руські еліти спольщуються та покатоличуються, втрачають власну ідентичність на користь польської.
Вся історія цього періоду в радянській історіографії прямувала до Переяславської ради (1654) — «акту возз’єднання двох братських народів», штучно розділених зовнішніми ворогами. В українському гранднаративі доби Незалежності логіка опису подій підпорядкована майбутній визвольній війні під очільництвом Богдана Хмельницького та постанню козацької/української держави. Тому мало не весь цей період називають козацькою добою, починаючи її відлік від перших згадок про грабіжницькі напади козаків у самісінькому кінці XV століття. Такий підхід, у якому певній події підпорядковують усе, що відбувалося до неї, і пишуть історію практично в зворотному напрямку, а явища оцінюють залежно від того, сприяють вони рухові до визначеної мети чи його гальмують, називається телеологічним. Автори цього «Навігатора» спробували переглянути давній наратив, застосувавши в своїй роботі сучасні підходи до історичної оповіді.
Нові питання
Передусім вони поставили питання про те, наскільки коректно оцінювати входження українських земель до інших держав після смерті місцевих володарів як загарбання чи захоплення. Хто в ті часи мав право вирішувати, кому належатиме спорожнілий трон? Чи тільки сила зброї була вирішальною? Власне, чим була середньовічна й ранньомодерна держава і хто її репрезентував?
Не менше питань стосується горішнього «поверху» домодерних суспільств — нобілітету, наділеного широкими політичними повноваженнями. Становий «егоїзм» та експлуатація ними залежних груп населення довгий час були основою пояснювальної схеми минулого. Утім, чи належить судити той час, виходячи зі своїх уявлень про те, як він мав бути влаштований, а чи варто керуватися передусім його власними законами? Врешті-бо всі здобутки демократії, що є невід’ємною частиною сучасного європейського простору, були проголошені та продебатовані саме в домодерний період.
Про ці — і численні інші — питання й розмірковують автори «Навігатора». Після оповіді про Руське королівство та його особливості, володарів, людей обіч них, міста, події, та явища, що так чи так вплинули на майбутнє, левова частка книжки присвячена перебуванню українських земель у складі Великого князівства Литовського й Королівства Польського, а від 1569 року — Речі Посполитої, що об’єднала ці дві держави. Автори розповідають про особливості устрою цих держав, а водночас про ширший світ довкола. Проте безпосередня увага зосереджена на тому, яким було становище українського люду в цих державних утвореннях.
Ви довідаєтеся, як руська шляхта Польського Королівства виборола однакові права з рештою «братів по стану» і стала одним із найактивніших учасників політичного процесу в державі: скажімо, добилася від короля Сигізмунда І Старого права обирати його наступника всім загалом, а водночас вплинула на реформування королівства. Чи розчинилася шляхта руських земель (трьох воєводств — Руського, Подільського і Белзького) серед решти упривілейованих мешканців Польської Корони? На це питання в «Навігаторі» відповість за себе і за свій «народ» політичний діяч, філософ і письменник Станіслав Оріховський — одна з найяскравіших особистостей тогочасного інтелектуального видноколу.
З другого боку, яким було становище Київщини, Волині та Брацлавщини у Великому князівстві Литовському? Ці землі на південній околиці жили своїм життям: підтримували високий рівень самоврядності, визначали власні потреби та клопоталися про їх задоволення перед великим князем. Місцева шляхта заявить про себе як окремий народ зі своїми правами на Люблінському сеймі 1569 року, відокремившися від решти привілейованих мешканців Великого князівства Литовського, а водночас і від шляхти Королівства Польського. Цьому прислужаться привілеї, яких русини доб’ються від короля й учасників Люблінського сейму — гарантії їхньої окремішності, що закріплять непорушність кордонів, рівність православних і католиків, наявність непорушного права, руську мову як мову суду й адміністрації. Про цю подію, одну з найцікавіших і найважливіших у періоді, детально йтиметься в «Навігаторі».
Життя в європейському просторі
Українська шляхта, перебуваючи майже двісті років у складі двох різних держав і об’єднавшись допіру в Любліні, миттєво впізнала «своїх». Про це свідчать згадки в різноманітних текстах, де поруч із Великою та Малою Польщею (двома провінціями Польського Королівства) з’являється Русь у складі шести воєводств (а інколи й значно ширше). Те, що руська шляхта відстоювала свої права, формуючи водночас концепт «третього члена Речі Посполитої», дозволяє говорити про ранньомодерне українське націєтворення в Речі Посполитій. І хай читач, привчений до думки, що нації постають в кінці XVIII — на початку XIX століття, не дивується: чимало європейських істориків скептично ставиться до цих модерних теорій, а натомість вказує на ознаки, які виразно засвідчують активний процес творення націй у Європі принаймні з початку XVI століття.
Належність українського минулого до європейського простору закріплена низкою маркерів, серед яких — магдебурзьке право, себто санкціоноване королем самоврядування в більшості міст на українських землях. Угорський інтелектуал Єно Сюч, шукаючи ознак, які дозволили би промаркувати кордони Європи, зупинився саме на наявності самоврядних одиниць в різних станах, які назвав «острівцями свободи». Українські землі, поза сумнівом, потрапляють до цього простору свободи; вони були його кордоном, межуючи на сході з Московським царством, де повну владу над життям і майном своїх підданих незалежно від їхнього статусу мав цар-самодержець.
Українські міста мали свої особливості. Вони, за окремими винятками, не відгороджували мурами громади, що різнилися правами, належали до різних конфесій чи станів, мали різне етнічне походження. Місто ставало простором людської взаємодії, спонукаючи співмешканців до формування традицій прийняття Іншого попри відчутні різниці. Не лише конкуренція й конфлікт, через які ми звикли оцінювати міське життя, а передусім солідарність і взаємодія визначали антропологічну атмосферу цього простору. Активне економічне життя, культурні новації, освітні осередки, корпоративні зібрання, політичні інституції — місто творило цивілізацію.
Говорячи сьогодні про Європу як певний зразок для наслідування, ми часто забуваємо, що вона була ним далеко не завжди, особливо для мешканців Речі Посполитої. «Аби у нас не стало так, як у Франції», — можна було почути від тих, хто вважав, і часто небезпідставно, саме себе взірцем для інших. Скажімо, коли Європа виганяла чи поступово витісняла євреїв зі свого простору, саме Річ Посполита стала для них прихистком. Коли Європа вирізала людей, які насмілювалися вірити інакше, у Речі Посполитій ухвалювали акт Варшавської конфедерації, що мав гарантувати її мешканцям релігійний мир; цей пункт містився і в договорі з королем, дотримуватися якого присягою обіцяли всі обрані володарі Речі Посполитої. Сюди стікалися втікачі від релігійних утисків із решти Європи. Реформація стала важливою частиною нашої історії, водночас суттвєво затримавши процес католицького домінування, пов’язаного з періодом конфесіоналізації церков після Тридентського собору. А що ж із Берестейською унією, як її трактувати в межах цих ширших процесів? Про це, як і про ранішу історію Київської митрополії, читачка теж зможе дізнатися з «Навігатора». Вона почує зокрема голоси тих, хто стверджував: руський народ — поліконфесійний, головне — походження, спільна історія, територія та право.
Соціальне розмаїття
Політичної культури, що закладалася в Польському Королівстві та розквітла в Речі Посполитій, стосуватиметься окремий розділ «Навігатора». Ідея договору з обраним володарем та, ширше, договірний характер будь-якої влади; верховенство права над усіма громадянами, включно з королем; право на опір володареві, що порушує умови договору; важливість голосу кожного, зокрема забезпечення інтересів меншості через пошуки компромісу, — ось неповний перелік засад цієї унікальної політичної культури, що лежить в основі світогляду та цінностей сучасних українців. Водночас тут знайдеться місце й для розмови про рицарську культуру, спільну для нобілітету всієї Європи, з її увагою до питань честі, публічними оголошеннями про помсту, викликами на поєдинок і механізмами примирення, що передбачали зважування кривд, привселюдні перепрошення винуватця та його добровільну згоду на ув’язнення, а водночас — обов’язок скривдженого по-християнськи вибачити кривдникові. Не оминемо розмови й про судочинство, яке було лише частиною примирення сторін конфлікту.
А що ж із найупослідженішою, і найчисленнішою, категорією населення — селянами, яких, згідно зі старою історіографією, нещадно визискували феодали? Із «Навігатора» ви дізнаєтеся, чому термін «кріпацтво», який українська історіографія запозичила з реальності Російської імперії XIX століття, не відповідний до реалій ранньомодерної Речі Посполитої. Автори пояснять, як жило тогочасне селянство, скільки мало худоби в господарстві, скільки землі обробляло, який відробіток був передбачений на користь власника землі за використання нерухомості, як реагували селяни на спроби пана змінити ці умови; а водночас розкажуть, наприклад, про срібні ґудзики на селянському жупані та англійське сукно, з якого шили вбрання.
Про козацтво в цьому тексті йтиметься як про мілітарну спільноту на кордоні, що, перебуваючи в сірій зоні, часто недосяжній для держави, виробляє свій спосіб життя та власну вояцьку культуру. Козаків намагається «одомашнити» Річ Посполита; вони трансформуються з воїнів-жовнірів спочатку в наймане військо, а згодом у квазістан, що усвідомлює свої потреби та претендує на станові права. Автори спиняться на тому, як козаки, стаючи частиною руського народу й оборонцями православної руської віри, декларують політичні вимоги як головні — хоча йдеться часто по факту про суто станові потреби. А завершиться «Навігатор» роздумами про причини повстання під очільництвом Богдана Хмельницького та про те, чому його найкоректніше називати козацькою революцією.
Часострічка періоду
Пізнє середньовіччя. Русь після Русі
До розділуДержава Романовичів – це династія, яка правила Московією з кінця XIV століття до початку XVII століття. Під їхнє керівництво Московія перетворилася на могутню імперію. Тяглість до руської традиції проявлялася у збереженні та розвитку православ’я, культури, мови та інших аспектів російського життя.
Монгольське вторгнення на Русь і країни Європи в середині XIII-XIV століття – це період завоювання та руйнування, спричинений Монгольською імперією під керівництвом Чингісхана та його нащадків. Воєнні походи Монголів призвели до серйозних змін у політичній, соціальній і культурній сферах на тих територіях.