Готи

Готи були східногерманським народом, що прийшов на українські терени з Південної Балтики. Готські племена стали першим народом, який мешкав одночасно в усіх кліматичних зонах України (степу, лісостепу й лісах).

У ранньосередньовічному Подніпров’ї мешкали представники різних народів, однак провідною військово-політичною силою регіону в ІV столітті були готи, а точніше, відгалуження цього германського народу, зване в джерелах остроготами або грейтунгами (зараз ми частіше називаємо їх остготами). Саме остроготи, очолювані королями з роду Амалів, підкорили своїй владі строкате населення регіону.

Далі на захід, уздовж Дністра та обабіч Східних Карпат (тепер це території України, Молдови й Румунії), панували везіготи (або ж тервінги; зараз найчастіше звані в літературі вестготами). Їхніми очільниками були королі з роду Балтів. Їхній владі корилися представники інших племен, не лише германських, а й дакійських, нащадки скіфів й мешканців античних міст Причорномор’я, предки слов’ян тощо. 

Зона панування обох гілок готів, як вважає переважна більшість науковців, окреслює ареал поширення пам’яток черняхівської культури, яку ще промовисто визначають як «культуру провінційно-римського кола». Творцями й носіями цих старожитностей були всі народи, що визнавали (у багатьох випадках — вимушено) владу готських королів. Своєю яскравістю ці старожитності завдячують насамперед тогочасним високим технологіям, які східноєвропейські варвари запозичили з практик римських провінцій. Найголовнішою серед цих технологій було використання для оранки так званого важкого плуга, що дозволяло експлуатувати чорноземні ґрунти. Стабільні врожаї, навіть попри кліматичні негаразди, відчутні вже наприкінці ІІІ — на початку ІV століть, забезпечували не лише міцну осілість і демографічне зростання. Вони були запорукою стійкого попиту на ремісничу продукцію (високоякісний гончарний посуд, складні ковальські вироби, вишукані ювелірні прикраси, скляні вироби тощо) — як місцевого виробництва, так і завезені з провінцій імперії. За такі товари елементарно було чим розплачуватися. 

Якісний керамічний посуд, виготовлений за допомогою гончарного кола, є своєрідною візитівкою черняхівської археологічної культури. Ваза з могильника Військове на Дніпропетровщині та глеки з могильника Косанове на Вінниччині й Жовнине на Черкащині демонструють не лише вправність майстрів-гончарів, а й намагання естетизувати навіть звичайні вжиткові речі.

Згадане «економічне диво» базувалося не лише на технологічних новаціях і жвавій торгівлі. Чималу частину статків — насамперед військової верстви — складали «федератські стипендії». 

Федератами називали варварські народи, які укладали договір-фоедус з Римською імперією. Передусім він передбачав зобов’язання не зазіхати на кордони імперії, ба більше — захищати їх від набігів інших варварів. Виконання цих зобов’язань щедро оплачували грошима, товарами, дипломатичними послугами тощо. Готи мали статус федератів від кінця ІІІ століття, тож не дивно, що у ІV столітті їхні королівства пережили «золоту добу» (а сучасні археологи констатують, що на цей час припадає розквіт черняхівської археологічної культури). 

У цьому контексті прикметно, що поселення черняхівської археологічної культури буквально всіяні римськими срібними динаріями, що виконували роль міжнародної валюти (на кшталт доларів США чи євро сьогодні). Найімовірніше, що ними користувалися саме готи, які посідали важливе місце в цьому поліетнічному суспільстві. Звісно, реальну історичну ситуацію не можна просто схематизувати до рівня «черняхівці = готи». Але на основі фактів (зокрема, великої кількості динаріїв) науковці й говорять про панівий статус готів у спільноті «черняхівців».

Гребінці та кістяна привіска-амулет (так звана «палиця Геракла) з поховань могильника Коблево на Миколаївщині.

Рогові гребінці – звична знахідка на пам’ятках черняхівської культури. Вони трапляються не лише в жіночих, а й у чоловічих похованнях. Довге волосся та бороди були атрибутами високого статусу воїнів багатьох германських племен, зокрема готів. Тож не дивно, що догляд за волоссям був важливим, а виготовлення предметів для такого догляду — розвиненою ремісничою галуззю.

У писемній традиції згадана «золота доба» відбита як час правління Германаріха, «найкращого з остроготських королів», який прожив чи не понад сто років і був наймогутнішим тогочасним правителем Східної Європи. Щоправда, Германаріх мав конфлікт з володарями везіготів. І цей розбрат, на думку тогочасних письменників, чимало сприяв успіху гунів, що атакували володіння Германаріха в останній рік його правління.

Візантійський історик готського походження Йордан (його предки були в першій хвилі переселенців «за Дунай», які осіли в провінції Фракія, поблизу сучасного болгарського міста Нікопол) подає ім’я гунського вождя в 370-х роках — Баламбер. Щоправда, Йордан писав свій твір майже через двісті років після подій кінця ІV століття, тож сучасні історики переважно сходяться на думці, що людини з таким ім’ям не було або ж ідеться про злиття декількох осіб в одну.

Гуни доволі швидко здолали спротив остроготів. Германаріх чи то наклав на себе руки, чи то помер «від смутку» (що не дивно для літньої людини). Чимала частина його підданих врятувалася втечею, але багато хто підкорився владі гунів. 

Переможні гуни посунули далі на захід, наводячи жах уже на везіготів, які спочатку готувалися до відсічі, але зрештою змушені були шукати прихистку в передгір’ях Карпат. Під тиском гунів готи й самі рушили на захід і випросили в римлян дозволу оселитися в межах імперії, на правому березі Дунаю. Розпочалася тривала одіссея Центральною та Західною Європою, яка за століття завершилася для везіготів на Піренейському, а для остоготів — на Апеннінському півостровах (території сучасних Іспанії та Італії відповідно). 

Утім, апокаліптична картина, змальована сучасниками подій (і надмірно драматизована в описах пізніших авторів), навряд чи відповідала дійсності. Археологічні дані дозволяють упевнено стверджувати, що ми не маємо слідів суцільної руїни ані в Криму, ані в Степу, ані на північніших територіях. Життя в багатьох поселеннях тривало й далі протягом ще щонайменше кількох десятиліть після гунської навали. 

Пара двохпластинчастих застібок-фібул і пряжка з поховання могильника Суми-Сад. Вироби таких форм характерні саме для кінця IV — першої половини V століття, тобто гунського періоду. Подібні знахідки підтверджують, що пам’ятки черняхівської культури функціонували ще доволі тривалий час по вторгненню гунів у Східну Європу та військової поразки готів. Срібло, з якого виготовлені ці деталі одягу, до речі, свідчить про доволі високий статус їхньої власниці.

Автори: Ігор Цеунов, Євген Синиця