Гуни

Гуни — це союз кочових племен, які поступово просувалися з Азії на захід і дійшли до теренів України в 370-х роках. У V столітті, за правління свого найвідомішого вождя, Аттіли, гуни мали головною ставкою Паннонію (територію сучасної Угорщини), звідки здійснювали походи аж до територій сучасних Франції та Італії. 

Жах зі Сходу

Наприкінці ІІІ століття до Р. Х. сформувався потужний союз племен, що дійшли до нас під назвою хунну (сюнну). Перші згадки про ці племена трапляються в китайських писемних джерелах. Вважають, що формування хунну відбулося на територіях обабіч сучасного кордону Монголії та Китаю, а в період могутності хунну їхня влада поширилася на неозорі простори чи не всієї східної частини Євразійського степового коридору. Вождем об’єднаних хуннських племен був Моду (Маодунь, Моду Чанью). Хуннські археологічні пам’ятки, датовані цим часом, є в Прибайкаллі, Туві, Мінусинській котловині та на Алтаї. Хунну витіснили із цих земель саків (кочівників, спосіб життя і побутова культура яких багатьма рисами нагадувала причорноморських скіфів). 

У той самий час, в останні десятиліття ІІІ століття до Р. Х., хунну також розпочали регулярні набіги на Китай. Вправні хуннські воїни виявилися вкрай складним супротивником для потужної армії Піднебесної імперії. Безпорадність цієї армії в маневреній війні з кочівниками спонукала китайських правителів шукати інших засобів, щоб упоратися зі степовою небезпекою. Саме для захисту від набігів хунну розпочали грандіозний будівельний проект: на зламі ІІІ–ІІ століть до Р. Х. спорудили найстаріші ділянки лінійних укріплень, що згодом будуть з’єднані у Велику китайську стіну. 

Проте суто військові засоби, навіть підсилені фортифікаційним будівництвом нечуваних масштабів, виявилися неспроможними зарадити з хунну. Тож разом із ними застосовували й такі традиційні для зовнішньої політики Китаю важелі, як дипломатичні інтриги, покликані посіяти розбрат у лавах супротивника. Зрештою, саме дипломатія виявилася дієвою. 

У 55 році до Р. Х. держава хунну розпалася на південну й північну частини. Південні хунну визнали верховну владу імператорів династії Хань. Відтоді розпочалася поступова інтеграція південних хунну в структуру Китаю. 20 років по тому імперська армія, чималу частину якої складали саме південні хунну, здійснила переможний похід в землі північних хунну. Імовірно, що саме південні хунну, які були добре обізнані з театром бойових дій і тактикою супротивника (зрештою, вони й самі застосовували подібну тактику), забезпечили розгром північних.

Поразка на полі битви, однак, не спонукала північних хунну піти шляхом своїх південних родичів і визнати зверхність імператорів Хань. Задля збереження незалежності вони мусили мігрувати в західному напрямку, до Західної Монголії і Східного Туркестану (приблизно відповідає сучасному Сіньцзян-Уйгурському автономному району Китаю: це степові обшири, обмежені горами Тянь-Шань з півночі й Паміром — із заходу). Наступна хвиля міграцій, що припала на першу половину ІІ століття після Р. Х., засвідчує просування хунну ще далі на захід і північ — на землі Західного Сибіру й сучасного Казахстану. Археологічні знахідки дозволяють припускати, що на середину — другу половину ІІ століття до Р. Х. окремі групи цих мігрантів просунулися аж до південного Приуралля й навіть пониззя Волги. 

Варто зважати, що не йшлося про суцільний контроль хунну над всіма цими велетенськими обширами або про цілковите витіснення із цих земель попереднього населення. Це були радше різноманітні контакти з цим населенням, і їх спектр варіювався від підкорення владі хуннських очільників до союзів (і, цілком вірогідно, доволі рівноправних). 

У кожному разі, хунни контактували з представниками місцевих народів, що розмовляли іранськими й фіно-угорськими мовами, запозичували від них певні риси культури, а натомість передавали власні новації, насамперед — у військовій сфері. 

Гуни в Європі

Протягом ІІІ — першої половини ІV століть у західноазійській ділянці Степового мосту з нащадків як мігрантів, так і субстратного населення склалася нова спільнота. Наприкінці 360-х — на початку 370-х років ця спільнота знов посунула на захід, вдерлася в степи вздовж північних схилів Кавказу, а невдовзі — і в степи Північного Причорномор’я. Саме тоді європейські автори почали писати про жахливих кровожерних кочівників, що звалися гунами. Більшість дослідників вбачає в цьому «гуни» саме переінакшене «хунну», тож надалі в оповіді про європейський період історії цих кочівників називатимемо їх звичним для європейської традиції етнонімом — гуни.

Згідно з писемними джерелами, 375 року гуни вперше потрапляють до Європи. Слід зазначити, що, за тогочасними уявленнями, кордоном між Європою та Азією вважався Танаїс (Дон) і східне узбережжя Меотиди (Азовського моря). Тож «до Європи» в цьому випадку означає насамперед «у межі сучасних кордонів України». Ще пізньоантичні автори оповідали легенду про оленицю, яка показала шлях гунам через брід у Керченській протоці.

Чи оповідка про тварину-провідницю відповідає реальності — велике питання, адже йдеться про доволі поширений в літературі мандрівний сюжет. Сучасник подій Амміан Марцеллін оповідає про перше вторгнення гунів без таких географічних подробиць. З його викладу випливає, що гуни, найімовірніше, форсували Дон, а не Керченську протоку. Причому перехід з Азії до Європи вони навряд сприйняли як знакову подію, оскільки цей маневр був просто ще однією фазою конфлікту з аланами.

Алани

Аланами джерела називають найпотужніший у той період конгломерат сарматських племен, які кочували на степових просторах від Північного Кавказу до Дніпра і навіть далі на захід. 

Археологічні матеріали ІІІ–ІV століть дозволяють припускати, що якісь групи кочівників-аланів жили на степових ділянках між великими ріками Правобережжя, хоч долини цих рік були щільно замешкані осілими землеробами, які залишили по собі пам’ятки черняхівської археологічної культури. Така археологічна картина свідчить про мирне співіснування осілого населення принаймні з тими групами кочівників, які безпосередньо з ним сусідили. Імовірно, племена були пов’язані договорами, що забезпечували мирне сусідство — це випливає з подальшого розвитку подій. 

Вторгнення гунів у землі аланів, як про те оповідають пізньоантичні історики, не призвело до масштабної війни. Уже після перших сутичок значна частина аланів визнала зверхність гунів і влилася до їхнього війська. Встановивши контроль у степу, гуни атакували осілих мешканців Подніпров’я — не лише степової, а й лісостепової його частин. 

Гуни біля римських кордонів

Володіння гунів тепер простягалися аж до кордонів Римської імперії (до Дунаю). Рух гунів на захід у Європі тимчасово припинився. Щоправда, уже в 380-х роках фіксують перші сутички гунів і римлян у Паннонії, або ж Середньодунайській низовнині — степовому краї, розташованому між Карпатами на північному сході, Динарським нагір’ям на південному заході й Альпами на заході. 

У 390-х роках гунам вдалося перебратися через Кавказькі гори й здійснити повномасштабне вторгнення в Закавказзя, Анатолію — вони дійшли аж до Антіохії, столиці римської Сирії. Гуни чинили набіги не лише на римські володіння на Близькому Сході — атакували й стратегічного супротивника римлян у цьому регіоні, державу Сасанідів. Згодом основний вектор гунської військової активності знову повернувся на захід. Гуни посилили тиск на придунайські території і на зламі ІІІ–ІV століть остаточно перенесли свою основну ставку до Паннонії. 

Перша половина V століття стала апогеєм могутності гунів. Вони панували на лівобережжі Дунаю, тож тамтешні варварські племена мусили або визнавати зверхність гунських володарів, або шукати прихистку по той бік кордону Римської імперії. 

У стосунках із Римом гуни то здійснювали набіги й вимагали «виплат за мир», то на запрошення самих римлян брали участь у відсічі черговим нападникам-варварам (найчастіше — германцям) або ж у внутрішніх конфліктах між різними імперськими можновладцями. 

Могутність гунів сягнула піку за часів вождя на ім’я Аттіла (430–450-ті роки). Різноплемінне військо, очолюване «батогом Божим», як прозвали Аттілу, раз по разу вдиралося за Дунай і Рейн, плюндруючи провінції і західної, і східної частин Римської імперії. 

Строкатість гунського війська спонукала пізньоантичних авторів оповідати геть фантастичні історії: мовляв, владі Аттіли підлягають народи до «глибин Азії» на сході й узбережжя Океану (тобто Балтійського моря) на півночі. Навряд чи це було саме так, однак військова потуга дозволяла вождеві тримати в страху і столицю Сходу, Константинополь, і Равенну — резиденцію імператорів Заходу.

451 року війська Аттіли здійснили похід, що сягнув аж західних областей Галлії. Він був у цілому успішним, хоч гунське військо й не спромоглося взяти Авреліан (сучасний Орлеан) — велике місто, що витримало кількамісячну облогу. 

Уже на зворотньому шляху, десь у сучасній Шампані, гунів наздогнала армія, очолювана Флавієм Аецієм, головнокомандувачем усіх військ Заходу. Відбулася славнозвісна битва на Каталаунських полях. Цю битву часто називають «битвою народів», адже під імперськими орлами билися не так римляни, як федерати-германці (насамперед везіготи й франки), а під знаменами гунів теж переважно зібралися германці (зокрема, остроготи й гепіди) та інші центрально- й східноєвропейські варвари. Завдати гунам переконливої поразки імперська армія не спромоглася, однак Аттіла мусив відступити до Паннонії. Уже наступного року його військо вдерлося до Італії, сплюндрувало північні її області й покинуло «колиску імперії» лише через епідемію, що завдавала страшенних втрат у гунському таборі. 

453 року Аттіла раптово помер (найімовірніше — внаслідок інсульту), і його смерть продемонструвала всю крихкість політичної конструкції, вибудованої навкруги харизматичного лідера. Народи, що корилися Аттілі, за лічені роки звільнилися з-під влади його синів і заходилися на власний розсуд опановувати землі Західної Римської імперії. За кілька десятиліть це зрештою призвело до остаточного її колапсу.

Військова міць

Найпершою причиною надзвичайних завойовницьких успіхів гунів була військова міць. Головним секретом їхньої потуги стало те, що гуни залучали до свого війська переможених — вояків тих народів, що визнавали зверхність гунів. А завдяки тому, що військо складалося з багатьох народів і племен, гуни змогли зібрати найкращі військові технології та зброю свого часу. 

У часи активних походів на Захід в гунській армії були керівні посади вищої та середньої ланки, тобто «великі вожді» й «малі вожді». Найвищі керівники гунського війська були родичами або «співтрапезниками» вождя. Контингентами інших народів, що долучалися до війська гунів, керували власні вожді, які формували бойові порядки у власній манері. Тож поєднання різних військових моделей дозволяло варіювати спосіб дій об’єднаного війська в різних бойових ситуаціях.

Основу війська складала кіннота — середня й легка. Важкоозброєної кінноти гуни не мали. Піхотні загони в гунському війську формувалися з представників підлеглих народів, для яких піший бій був звичною справою. Загалом же для кочівника піший бій не вважався за гідний: битися без коня було соромно, не відповідало честі воїна. Кінь був невід’ємною частиною життя гуна від раннього дитинства й до смерті. Як здавалося античним авторам, гуни робили верхи буквально все: билися, укладали різноманітні угоди, радилися між собою, їли і навіть спали. Деякі античні історики порівнювали гунів з міфічними напівлюдьми-напівтваринами — кентаврами. Через вершницький спосіб життя серед європейців навіть побутувала думка, що гуни мають певні вроджені порушення й не можуть нормально ходити. Важливу роль у військовій перевазі над європейцями також відігравали центральноазійські коні, яких тримали гуни. Гун брав коня, а за конем ішли кобила й лошата. Якщо не було що пити, гун доїв кобилу, а якщо не було що їсти — міг зарізати одного зі своїх коней. 

До інженерного забезпечення пересування армії гуни залучали союзників або полонених (почасти ці поняття були тотожними). Військово-інженерна служба була організована за римським взірцем і за безпосередньою участю самих римлян. Гуни для долання річок використовували човни-однодеревки, які збивали між собою цвяхами. Збиті човни для міцності прокладали дошками й збивали ще раз, щоб по цих дошках можна було ходити зверху. Виходив такий собі пліт на човнах або ж, якщо він був довгий, то й повноцінний понтонний міст. 

Якщо ж гуни були змушені зупинятися серед голого поля або оборонятися під час битви, то часто будували укріплення з виставлених по колу возів — табір. У такому таборі можна було ефективно захищатися від ворога, який мав кількісну перевагу, або просто безпечно відпочивати. Цьому прийому гунів, імовірно, навчили їхні піддані германського походження. Принаймні найраніша згадка про побудову табору з возів стосується готів (і найпоширенішим терміном для позначення цього тактичного прийому досі залишається слово «вагенбург»: якби техніку таборування германці запозичили з гунів, імовірно, разом із нею до германських мов прийшло б і тюркське слово). Також цей прийом використовували під час облоги міст. Гуни оточували ворожі міста возами, щоби повністю їх заблокувати й унеможливити втечу захисників.

Гунів відрізняло від сусідніх народів ефективне наступальне озброєння — а саме гунський лук. Він був складеним (композитним), тобто складався з декількох шарів деревини (вона могла бути різних порід, але перевагу віддавали березі). Окрім деревини, у конструкцію кибиті (власне лук без тятиви) могли входити також сухожилля тварин, які вклеювали між дерев’яними прошарками або ж наклеювали поверх дерев’яної основи. Це збільшувало гнучкість, а тому й убивчу силу зброї. Кінці й перехват (місце утримування й накладання стріли) підсилювали роговими та кістяними накладками. Такий лук серед науковців отримав назву «гунського», «гуно-парфянського» або «кумдар’їнського». Такі луки з’явилися в ІІІ–І столітті до Р. Х. у Західному Сибіру. У перших століттях після Р. Х. їх масово виготовляли на Алтаї. 

Стріли трапляються різноманітні. Древка виготовляли переважно з берези, на оперення йшли пір’їни різних птахів. Наконечники стріл виготовляли з кістки, бронзи, а також заліза. Часто конструкція стріл передбачала деталі, які під час польоту мали видавати пронизливий звук: їх додавали, щоб створити додатковий психологічний тиск на ворога, застрашити його. 

Із лука гун міг запустити стрілу на відстань до 230 метрів, а з дистанції в 100 метрів, за свідченнями античних авторів, пробивав обладунки римського воїна. Такі значні відстані дозволяли кінним вершникам не лише уникати безпосереднього контакту із супротивником, а й практично не зазнавати шкоди від ворожої дистанційної зброї, що мала помітно меншу потужність.

Лук став сакральною зброєю, символом влади. У похованнях гунської знаті археологи знаходять так звані «золоті луки» (на звичайні гунські луки робили золоті накладки, а збоку здавалося, що весь лук — золотий). Такий лук могли собі дозволити лише люди з дуже високим суспільним статусом.

Меч, як і лук, мав певне сакральне значення для гунів. Гунські мечі відомі за писемними джерелами — як і археологічні знахідки клинків у похованнях гунських воїнів. У джерелах ідеться про те, що гуни використовували два типи мечів: довгі дволезові (ensis) й короткі однолезові палаші-тесаки (semispata). Археологи знаходять мечі, які відповідають цим критеріям, але часто такого типу мечі супроводжують і не суто гунські поховання. Адже зброя загалом, а особливо ручна наступальна, на кшталт мечів, не має чіткої етнічної прив’язки. Меч часто є трофейною річчю і за час свого існування може змінити кілька власників. Тому чітко визначити приналежність меча вкрай важко.

Дистанційною зброєю в гунів були не лише лук і стріли, а також ласо, або аркан. Гуни кидали ласо піднятою правою рукою, спершись на щит. Метою було скинути супротивника з коня і потім, за обставинами, або захопити ворога в полон, або вбити. Ласо кріпили до сідла чи до поясу вершника за допомогою спеціального блока-грузила. У ранньосередньовічних писемних джерелах трапляються згадки про ласо, яке використовували «за готським звичаєм», але безпосередньо для готів воно не типове. Найімовірніше, вони перейняли ласо від гунів. 

Захисне спорядження складалося зі щитів, шоломів, а також обладунків, переважно так званого «м’якого» — з кількох простьобаних шарів тканини, повсті або шкіри, які лише іноді доповнювали металевими елементами. 

Гуни увійшли в історію як одні з найбільших завойовників. Вони віддавали перевагу швидкому стрімкому бою. Намагалися атакувати першими, посипаючи своїх супротивників градом стріл, тримаючи вороже військо на дистанції і не вступаючи в рукопашний бій, — так бій закінчувався з найменшими втратами для самих гунів. Ця тактика впродовж понад тисячі років була традиційною для кочівників, основу війська яких складали кінні стрільці. Однак саме композитні луки гунського типу зробили її максимально ефективною. 

Завдяки перевазі у військовій силі гуни змогли перемогти аланів та готів і стали найпотужнішою силою Південно-Східної і Центральної Європи в кінці ІV — у першій половині V століття. За правління найвідомішого гунського вождя Аттіли армія зазнала реформування. 

Джерельний голод

Гунський імпульс призвів до докорінних змін не лише в Західній Європі й Подунав’ї — не менш значущі перетворення сталися і в Східній Європі, насамперед на межі Лісу та Степу. Тут, без жодного сумніву, відбувалися не менш карколомні мандрівки народів і не менш чудернацькі взаємодії між мігрантами й автохтонами. Однак нам відомо хіба що про окремі епізоди цих драматичних подій: зона панування гунів протягом значної частини V століття була своєрідним бар’єром, що відділяв землі сучасної України від найближчих письменних народів. Та й військова активність гунів визначала фокус уваги пізньоантичних авторів: вони описували конфлікти з головними супротивниками, гунськими царями та їхніми підданими, а те, що відбувалося далі на сході, не було для них таким уже важливим.

Нам залишаються переважно археологічні джерела, і вони доволі промовисті: матеріальна культура мешканців просторів Причорномор’я і прилеглих до них з півночі територій саме протягом гунського періоду радикально змінилася. Аналіз цих змін дозволяє впевнено констатувати, що тогочасні мешканці півночі України швидко просувалися на південь і захід. 

До кінця гунського періоду остаточно затухає традиція археологічних культур провінційно-римського типу (черняхівської, культури карпатських курганів) — їх заміщують старожитності празько-корчацької і пеньківської археологічних культур. Тобто злам античної доби й раннього середньовіччя має цілком наочне матеріальне втілення і в Східній Європі. Шкода лише, що археологічні матеріали не дозволяють достеменно розуміти, які конкретно військово-політичні події та соціальні перетворення призвели до серйозних змін у предметному світі мешканців Східної Європи кінця IV–V століть.

Автори: Ігор Цеунов, Євген Синиця