Ліквідація неписьменності була державною політикою, яку більшовики проводили в 1920–1930 роках, щоби подолати неписьменність серед дітей і дорослих — передусім селян. Її втілювали в життя у примусово-заохочувальному порядку й використовували як інструмент пропаганди.
На початку ХХ століття Україна за рівнем письменності була аутсайдером навіть у європейській частині Російської імперії. За статистикою, яку уклали вже більшовики, станом на 1897 рік письменними було 32,4 % росіян, а українців — лише 13 %. У 1920 році Християн Раковський, революційний діяч, очільник Ради народних комісарів УРСР, у нотатках із подорожі Україною писав: «Населення скрізь посилено вимагає шкіл. Селяни самі віддають будинки поміщиків та ремонтують школи». Одним із перших указів нової влади після встановлення більшовицького режиму було поновлення шкіл, зачинених за денікінців: «Зосередьте всі зусилля на підтримці та зміцненні початкової школи. Відкрийте всі українські школи, що існували раніше. Забезпечте їх навчальними посібниками, паливом і всіма засобами охороняйте приміщення від реквізиції».
21 травня 1921 року Раднарком УРСР затвердив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», якою зобов’язав усе населення республіки віком від 8 до 50 років навчатися грамоти «українською, російською або будь-якою іншою мовою». Постанова передбачала можливість притягати грамотних громадян до навчання неписьменних у формі трудової повинності, однак з оплатою. З 1922 року лікнеп почали називати третім фронтом, а його активістів, відповідно, — «культармійцями»; риси кампанії — масовість і повальна мобілізація на боротьбу з неписьменністю — цілковито відповідали мілітарній риториці. Більшовики використовували метод «батога і пирога»: було кримінальним злочином ухилятися від повинності або ж заважати неписьменним людям відвідувати спеціально створені школи, а от учасники кампанії отримували пільги й заохочення.
Щоб контролювати процеси лікнепу, радянська влада створила Всеукраїнську надзвичайну комісію з ліквідації неписьменності — ВУНКЛН, або ж «Всеукрграмчека». Її очолив Григорій Петровський, що згодом став одним із архітекторів примусової колективізації — і Голодомору. Оскільки метою лікнепу була не просто ліквідація неграмотності, а й пропагандистська робота, нові букварі друкували з ідеологічно вивіреним змістом. Це призводило до спротиву селян — багато хто негативно сприймав, зокрема, агресивну атеїстичну пропаганду.
У роки НЕПу відбулася нетривала лібералізація лікнепу, однак згодом уряд знову повернувся до примусово-заохочувальної системи. Після проголошення курсу на прискорену індустріалізацію темпи ліквідації неписьменності теж мали пришвидшитися — до неї залучили все письменне населення від 16 до 50 років, що мало виборчі права. Тепер це була трудова повинність, якої не оплачували; тим часом учням шкіл для неписьменних надавали привілеї подібні до тих, які мали ударники виробництва: премії, путівки, право на позачергове отримання товарів побуту й харчів.
У 1930-х роках на зміну лікнепівським школам прийшли трикласові школи для дорослих, що пропонували також загальноосвітню програму на рівні початкової школи. Водночас було знижено критерій грамотності: письменною почали вважати кожну людину, що вміла читати по складах і писати власні ім’я та прізвище. Завдяки цьому 1936 року влада бадьоро відрапортувала про письменність 85,3 % українського населення. Того ж року було ліквідовано товариство «Геть неписьменність», що стояло біля витоків лкінепу — мовляв, воно виконало свою роль. Утім, реально подолати проблему вдалося лише після Другої світової війни завдяки впровадженню обов’язкової середньої освіти для дітей.
