Велике переселення народів

Великим переселенням народів називають рух давніх племен і народів у ІV–VII століттях, спричинений, зокрема, кліматичними змінами. Унаслідок цього процесу утворилося те «обличчя» європейського континенту, яке ми знаємо сьогодні.

Шлях на схід

Численні сучасні дослідники вважають початковим етапом доби Великого переселення народів гунський період — порівняно невеликий (звісно, в історичному вимірі) відтинок часу, від середини 370-х до середини 450-х років. Саме тоді перестав існувати звичний тогочасним європейцям світ, у якому від Британських островів до Аравійської пустелі безроздільно панував Рим. Мешканці Європейського Барбарикуму — земель поза межами Римської імперії, окреслених потужними прикордонними укріпленнями лімесів уздовж Рейну та Дунаю, — більше не прагнули статусу «друзів і союзників римського народу» і не взорували на римський культурний зразок.

Імпульс гунського вторгнення від самого початку спонукав багатьох жителів Східної та Центральної Європи до вимушених мандрівок на тисячі кілометрів. Візіготи від берегів Дністра дісталися аж до узбережжя Біскайської затоки, дорогою відвідавши Італію та приголомшивши увесь цивілізований світ нечуваним зухвальством: вони тричі брали в облогу сам Рим. Остання з цих облог (410 року) завершилася взяттям і розграбуванням Вічного Міста. 

Сучасники були переконані, що ця подія однозначно свідчить про кінець часів, а Блаженний Августин відгукнувся на неї своїм головним твором — «Про місто Боже». Його суть зводиться до тези про неодмінне падіння всіх «градів земних», навіть таких могутніх, як Рим, і можливість порятунку для людей лише в «граді Божому», себто в християнській вірі. 

До речі, Августин дожив до ще однієї знакової події, прямо пов’язаної з агресивними мігрантами зі східної частини Європи. Останні тижні свого життя він провів в облозі. Його рідне місто Гіппон Регій (тепер — Аннаба в східній частині узбережжя сучасного Алжиру) облягали війська вандалів та аланів, яких очолював король вандалів Гейзеріх. 

Напередодні вторгнення гунів до Європи вандали мешкали в теперішніх Малопольщі та прилеглих до неї землях української Галичини. Уже на самому початку V століття вони відіграли провідну роль у коаліції варварських племен, що прорвали Рейнський лімес, сплюндрували Галлію, а невдовзі опинилися аж в Іспанії, де панували протягом близько двох десятиліть. 

Наприкінці 420-х років вандали скористалися внутрішніми чварами римських можновладців, щоб опинитися в Африці, яка в ті часи була житницею всього Заходу імперії. Намісник Африки Боніфацій, шукаючи союзників у протистоянні з уже відомим нам Флавієм Аецієм, сам запросив вандальське військо і забезпечив йому безперешкодну переправу через Гібралтарську протоку. Цікаво, що невдовзі по цій переправі Боніфацій порозумівся зі своїми політичними супротивниками і навіть намагався переконати вандалів повернутися до Іспанії. Однак варвари відмовилися від цієї пропозиції і за кілька років бойових дій витіснили з Африки останні римські гарнізони. На близько століття колишній імперський діоцез Африка перетворився на Королівство вандалів і аланів.

Тогочасні варварські королівства були здебільшого так званими лімітрофами, тобто прикордонними державами-супутниками по варварський бік кордонів імперії — як от королівства остроготів і везіготів, розташовані на території сучасної України. Однак уже на середину V століття чимало з цих королівств, скориставшись формальним дозволом римських імператорів, «переїхало» в межі імперії. Там вони перетворилися на культурно-територіальні автономії на землях імперських провінцій. Варвари номінально залишалися в статусі федератів, які дедалі менше зважали на центральну владу й часто не поспішали виконувати свій головний обов’язок: боронити імперію від зовнішніх загроз. Показово, наприклад, що везіготи долучилися до відсічі походу Аттіли на Галлію лише тому, шо гуни створили безпосередню загрозу їхнім володінням в Аквітанії. Ба більше, везіготи всіляко спонукали імперське військо до такої відсічі. 

У різних варварських королівствах взаємодія мігрантів-варварів із місцевим романізованим населенням провінцій відбувалася за різними моделями, проте про гострі конфлікти не йшлося за жодної з них. За буремних часів варвари, які приходили не просто пограбувати й рухатися далі, а мали намір оселитися в певній провінції, часто здавалися місцевим меншим злом порівняно із владою Риму. Прибульці перебирали на себе військові функції, а натомість вимагали порівняно незначних податків на утримання цього війська. Це влаштовувало провінційну еліту, яку складали переважно землевласники, що потребували спокою задля ефективного господарювання. Тож роль імперської адміністрації та імперського війська як захисників від зовнішніх загроз у природний спосіб зійшла нанівець — тепер цей захист надавали варварські королі та їхні армії. 

Феномен варварських королівств поширився здебільшого в західній частині імперії. Тож не дивно, що в певний момент авторитет центральної влади настільки впав не лише у провінціях, а й у самій Італії, що Одоакр 476 року без жодного спротиву позбавив Ромула Августула трону й проголосив себе королем. Колиска імперії перетворилася на ще одне варварське королівство, яке формально визнавало верховну владу імператорів Сходу, однак не відчувало потреби в подальшому існуванні імператорів Заходу.

Під час Великого переселення народів гуни почали рух на захід, стимулювавши інші народи до переміщень. Це не було чимось нечуваним — подібні хвилі міграцій відбувались і раніше, але саме гунська навала закарбувалася в пам’яті сучасників як чи не вселенська катастрофа. Тож саме так вона й описана в джерелах, а жах перед доти не баченими варварами назавжди залишився в подальшій історичній традиції — навіть попри те, що слідом за гунами тим самим простором одна за одною прокочувалися наступні хвилі кочівників. 

Велике переселення народів відіграло також вирішальну роль в історії давніх слов’ян. Гуни розгромили готів, які були найгрізнішою силою на українських землях у першій половині І тисячоліття. У ІV столітті готи вели боротьбу проти предків слов’ян, які мешкали на північ від зони готського панування, та внаслідок Великого переселення народів основним ворогом готів стали гуни. Отже, ті слов’яни, які жили на сучасних українських теренах, після нашестя гунів лишились у більшості. Зі зменшенням впливу германських племен у Східній та Центральній Європі давні слов’яни почали розселятися. 

Велике розселення слов’ян

У середині V століття гунська держава розпалася, відкривши шлях слов’янам — насамперед на південь. У районі дельти Дунаю археологи знаходять пам’ятки, на яких пеньківські й празькі риси змішані з ромейськими та дакськими речами. Тут жило, вочевидь, змішане слов’янсько-дакське населення, яке стояло на кордоні Візантії.

У першій половині VI століття слов’яни (анти і склавини) перейшли тодішній кордон із Візантією — річку Дунай. Візантійські імператори намагалися боротись зі слов’янами, однак ця боротьба була приречена на провал — імператори мусили дозволити слов’янам селитися в межах імперії. 

Існує навіть версія, що сама назва «слов’яни» є кабінетним терміном, яким візантійці позначили цих «нових північних варварів». Слов’яни, згідно з цією версією, народилися «в тіні візантійських фортець». Однак, як слушно зазначив Любор Нідерле, чеський історик-славіст, археолог, етнограф і дослідник слов’янської старовини, етимологія назви «слов’яни» не є остаточно розв’язаною науковою проблемою.

Від VI століття пам’ятки празької культури з’являються вгору по Дунаю на сучасних чеських, словацьких, польських і німецьких землях. Північно-західною межею поширення слов’ян є річка Ельба в Центральній Німеччині. 

Археологічні знахідки, які свідчать про розселення слов’ян на південь і захід, розподілені нерівномірно. На Балканах типових зразків ранньосередньовічної слов’янської матеріальної культури порівняно небагато. Натомість у середній течії Дунаю і його верхів’ях слов’янська археологія знову є. Такий феномен свідчить про пластичність і швидкість перейняття матеріальної культури. Коли слов’яни потрапили на Балкани, то отримали доступ до кращих речей (порівняно з тими, які робили самостійно) і, без сумніву, взяли їх у вжиток. Тому сліди життя ранньосередньовічних слов’ян на Балканах визначають переважно за топонімікою. 

Слов’яни формувались у колі варварських, нецивілізованих народів, що й зумовило порівняно низький рівень їхнього технічного розвитку. Попри те, що слов’яни доволі успішно змагались у військовій міці з візантійцями, вони не могли протистояти їм у якості облаштування побуту, стилі життя, культурі. Балканський ландшафт був геть незвичним для слов’ян, тож не дивно, що вони швидко переймали перевірені століттями способи пристосування до цього простору, з якими їх знайомило місцеве населення. 

Слов’яни мали неабиякий асиміляційний потенціал, завдяки якому поширили свою культуру. На Південних Балканах матеріальну культуру слов’ян витіснила розвиненіша, але вони зберегли культуру духовну, а також мову.

Важливо, що болгари, тюрки за походженням, прийняли слов’янську мову й культуру, тобто стали слов’янами, а угорці — ні, хоч обидва народи були кочовими, осілими в одному регіоні. Є різноманітні версії, чому так сталося. Найпоширеніша з них така: те, що угорці поселились у степовій Середньодунайській низовині, дозволило їм зберегти свій стиль життя — із кочівництвом і тваринництвом. Болгари ж осіли в невластивій для них гористій місцевості, тому зазнали асиміляції: більшою мірою від слов’ян і меншою — від греків. І коли йдеться про слов’ян та угорців — це розмова передусім про культуру й стиль життя, але аж ніяк не про кров. Свій потужний асиміляційний потенціал слов’яни пізніше реалізували в Русі. 

Кліматичні зміни

Велике переселення народів було зумовлене ще й кліматичними змінами. 

Останні десять тисяч років клімат на Землі був порівняно сталим. 12 тисяч років тому почав відступати льодовик і почався голоцен — нова геологічна епоха міжльодовиків’я, у якій людство живе й зараз. Геологічною ознакою голоцену є формування чорнозему, що свідчить про теплий клімат. Цей клімат сприяв пишній рослинності, що була початковою ланкою харчового ланцюжка для численних тварин — не лише травоїдних, а й хижаків.

Утім, протягом голоцену траплялися порівняно короткочасні (і не такі масштабні, як у періоди зледенінь) коливання середньорічних температур. Почергово змінювали одне одного потепління (оптимуми) і похолодання (песимуми). Протягом І століття до Р. Х. — ІІ століття після Р. Х. кліматологи виокремлюють римський кліматичний оптимум. Саме на цей час припало розширення Римської імперії. Клімат тоді був схожий на сучасний. 

Похолодання, яке прийшло згодом, поступово наростало протягом IІІ–V століть, його пік припав на першу половину VІ століття, а загалом прохолодний період тривав приблизно до середини VIII століття. Різниця в температурі була незначною: становила приблизно на 1–1,5 °C нижче від сучасної. 

Здавалося б, на що може вплинути така невеличка відмінність? Але в цей час відбулися значні зміни в рослинному світі Європи. Збільшився об’єм льодовиків Альп: вони забирали в себе прісну воду, у горах почали зникати джерела, льодовики давали меншу кількість талої води, придатної до пиття. Межа альпійських лісів опустилася приблизно на 200 метрів. Як наслідок, скажімо, римська дорога в горах у районі Валь-ле-Бен зробилася непрохідною. Альпи стало набагато важче переходити, була пошкоджена стала система комунікації. Римське військо опинилось у скрутнішому становищі, аніж у ті часи, коли захоплювало землі на північ від Альп. 

Незначна, на перший погляд, зміна клімату спричинила зменшення кількості врожаїв по всій Європі, а це відбилося на рівні дитячої смертності й смертності літніх людей. Як наслідок, населення Європи невпинно скорочувалося: за приблизними оцінками істориків — з 20 до 10 мільйонів осіб. Для суспільства, де основним джерелом поповнення державної скарбниці були саме податкові визискування з аграрного сектора, це було катастрофою. Рим просто втратив змогу утримувати військо, розмір якого дозволяв би захищати довгі кордони й контролювати завойовані території. 

На території України в цей час мала збільшитися частка лісів — вони мали значно розширитися на південь, особливо долинами річок. Разом з лісами просувались і лісові жителі — слов’яни. Зменшення степу зменшило ареал життєвого простору для кочовиків. Крім того, зміна клімату спричинила посухи в цій кліматичній зоні. Такі процеси стали однією з головних причин, що дала поштовх Великому переселенню народів: кочові племена в пошуках нових пасовиськ змушені були переселитися на нові території, а цим запустили ланцюг переселень зі Сходу на Захід. Іншим напрямком міграцій був рух із Півночі на Південь. Готи, прийшовши з півночі в перших століттях після Р. Х., стають першим народом, що мешкав одночасно в усіх кліматичних зонах України (степу, лісостепу й лісах). Безумовно, це стало можливим через унікальні кліматичні умови, які склались у той час.

Кліматичні зміни були довготривалим процесом, часто непомітним за життя однієї людини. Тодішні римські автори не надто усвідомлювали їх, але бачили наслідки, які вони приносили, — послаблення армії та Риму. Рим, який здавався «вічним містом», центром європейської цивілізації, виявився безсилим проти природних катаклізмів. Людина, побудувавши цивілізації за часів античності, однаково залишалася залежною від природних процесів — хай йдеться про зменшення середньорічної температури «лише» на 1 °C. 

Отже, кліматичні зміни руйнували традиційну економіку, що своєю чергою впливало на соціальні процеси. Зміна клімату змусила великі людські групи шукати собі нового місця в цьому світі. Цілі народи зрушили з місця, і цей рух супроводжувався асиміляціями, культурними обмінами, знищеннями етносів — аж до геноцидів окремих племен чи спільнот.

Автори: Ігор Цеунов, Євген Синиця