Чорноминський палац

Історія Чорноминського палацу

Час від часу українськими газетами гуляють заголовки на кшталт «Наша копія американського Білого дому». Це про Чорномин у Тульчинському районі Вінницької області. Добре бути унікальним, але часом схожість із чимось відомим теж може придатися. 

Чорномин, званий у XVIII столітті Розбійною, належав спочатку магнатам Конецпольським, а потім Любомирським і Потоцьким. Другий поділ Речі Посполитої в 1793 році відтяв Південне Поділля на користь ненаситної Російської імперії. Село відійшло до царської казни. На зламі XVIII і ХІХ століть його купив Миколай Чарномський — раніше він служив у Софії Потоцької на посаді розпорядника її маєтків і привласнив шалену суму. Софія вигнала крадія, а той за кілька років знайшов іншу багату шляхтянку, з якою одружився, — а Розбійну на власну честь перейменував у Чорномин. 

Від Миколая Чарномського-старшого резиденція дісталася сину, Миколаю Генрику.

Останньою власницею маєтку до 1917 року була його дочка, графиня Марія Водзицька.

Невдовзі після одруження Чарномський звів красень-палац — близько 1820 року. Придався якраз жінчин посаг. Марія Водзицька розповідала, що архітектором палацу був малознаний італієць Франческо Боффо із Сардинії.

У 1820 році Боффо, який тоді мав 24 роки, дійсно ще був маловідомим. Але в наступні чотири декади він розбудовував Одесу дохідними будинками й керував будівництвом Потьомкінських сходів, Воронцовського палацу, біржі й інших важливих споруд, проєкти яких створювали інші архітектори. 

Архітектурні особливості та перетворення замку

Під палац Боффо обрав найвищий в околиці заліснений горбок. Південний фасад прикрасив портиками. Ще монументальнішим був північний фасад, оточений галереями й іонічними колонами, — саме він нагадує сучасним мандрівникам резиденцію американських президентів у Вашингтоні. Жодного доказу, однак, що Боффо надихався Білим домом, не існує: навряд чи він бував в Америці. Хоч так далеко плавати було й необов’язково: Джеймс Гобан, архітектор Білого дому, звів у Вашингтоні майже точну копію Ленстер-хаусу, резиденції губернатора в ірландському місті Дублін. Гобан тоді, у 1790-х, просто гарно відчув тренди: остаточний відхід від бароко й рококо, курс на класицизм через призму творчості Андреа Палладіо, геніального італійця часів Відродження, що надихався язичницькими храмами античного Рима.

Нічого екстраординарного з погляду архітектури ані в Білому домі, ані в Чорномині немає: це типова споруда в дусі палладіанства. В Україні чимало таких будівель: і костел у Підгірцях на Львівщині, і Бочечки на Сумщині, і симпатичний палац у Микуличині. Через кілька років Боффо візьметься будувати одеський палац для графа Воронцова. З певних ракурсів він теж нагадує Білий дім — тільки ті «певні ракурси» не зображені на доларових купюрах, тож їх не помічають. 

Палладіанська архітектура любить симетрію, уміло підлаштовується під рельєф, а фасади обожнює прикрашати колонами: у Чорномині їх шість з півдня і вісім з півночі, а в Білого дому — відповідно чотири й шість. Кількість вікон теж відрізняється. 

За місцевими бувальщинами, маєток будували з білої лондонської цегли. Дивовижею для місцевих був ліфт. Такі підйомні конструкції для транспортування їжі трапляються і в інших українських маєтках — у Приозерному (Псарах) на Прикарпатті чи Підгайчиках Тернопільської області. У всіх палацах репрезентативні покої (призначені для прийому гостей — їдальні, бальні зали, салони) були розташовані на другому поверсі, а кухні — на першому. Щоб панські гості їли страви гарячими, влаштовували ліфти. 

У палацовому холі були ніші для скульптур та дубові сходи на другий поверх. Центральну частину споруди займала велика бальна зала сірого кольору, на куполі якої були зображені квадрига (четвірка запряжених коней) і три панни, що танцювали в давньогрецькому одязі. Селяни, які бували в залі, вважали фреску зображенням біблійного потопу.

Бібліотека була повністю заставлена шафами: вона містила кілька тисяч томів французькою. З декору палац мав картини, бронзові годинники й світильники, старовинні килими, дві великі китайські вази й кілька чималих японських. 

Використання замку та сучасний стан 

Палац, оточений клумбами з трояндами, стояв посеред велетенського ландшафтного парку, який переходив у ліс: тут росли дуби, ясени, явори, липи. Під розлогим дубом стояла статуя Богоматері — з білого мармуру, італійська. Мармуровою була й скульптура дівчини з книгою в руках. Улітку з оранжереї виносили цитрусові дерева й інші екзоти. Біля резиденції була стара возівня (зараз ми б назвали її гаражем) з колекцією карет, бричок і возів.

За переказами, підземний перехід єднав палац із каплицею-усипальнею. Зараз від ходу лишилися провалля в землі — і легенди про сховані скарби Чарномського. Хоч і сам перехід, здається, не більш як легенда: усипальня була розташована за добрі пів кілометра від будинку. З не-легенд — спогади старожилів, яким бабусі чи дідусі розказували про життя в палаці. Хтось малим бігав «дивитися на панів», інша працювала покоївкою і на свята отримувала в подарунок від управителя то намисто, то відріз тканини. Власники залишили по собі загалом добру пам’ять.

Уже напередодні Першої світової війни славні дні палацу були позаду. Резиденція почала занепадати. Але будівля пережила війни і зараз слугує школою, що вкрай потребує капітального ремонту. Учителі й учні регулярно надсилали листи американським президентам Біллу Клінтону, обом Джорджам Бушам та Бараку Обамі з проханням допомогти з реновацією вашингтонського «близнюка». Президенти листи ігнорували, а з купола бальної зали, яка перетворилася на залу актову, дітям на голови сипався тиньк, оголюючи давні фрагменти фресок. Увесь той час, поки палац працював то сиротинцем, то школою, давні стінописи просто забілювали вапном. 

Авторка: Ірина Пустиннікова