Левко Симиренко

XVII століття – досі Початки археології в Україні 12 травня 1850 року – 13 травня 1850 року Пантелеймон Куліш 18 лютого 1855 року – 6 січня 1920 року Левко Симиренко 1857 рік Засноване товариство Галицької залізниці імені Карла Людвіга 29 червня 1857 року – 30 червня 1857 року Марко Вовчок

Про особистість Пов’язані матеріали Галерея Відео Література

Пов’язані особистості

Діяльність: Наука й освіта
Дата народження: 18 лютого 1855 року
Дата смерті: 6 січня 1920 року
Навігатор: Довге XIX століття

Український помолог і плодовод, обличчя українського садівництва.

Його прапрадід відмовився присягати Катерині ІІ, через що потрапив у кріпацтво. Його батько запровадив на своїх цукрових заводах «народний капіталізм», фінансував видання останнього прижиттєвого «Кобзаря» Шевченка, а дядько підтримував видання українських газет і журналів. Сам же Левко Платонович Симиренко навіки лишив згадку про себе і свій рід у зеленому яблуці, яке увійшло в усі садівничі каталоги під назвою Ранет Симиренка.

Із кріпаків у цукрозаводчики.

Корені роду Симиренків сягають іще козацьких реєстрів Війська Запорозького 1649 року, де зустрічаються прізвища Феска Семеренка та Василя Семеренченка. Чи мали вони відношення до відомих меценатів — невідомо, але достеменно нащадком славного роду стали волелюбні козаки Андрій та його син Степан, які відмовилися присягати Катерині ІІ, через що були «жалувані» кріпаками графині Браницькій.

У Степана Симиренка було троє синів — Хома, Федір та Оксентій. Саме Федір виявився настільки кмітливим і хазяйновитим, що зміг викупити з кріпацтва всю свою велику родину. Одружившись із дочкою колишнього смілянського кріпака Настею Яхненко, він разом із її братами Степаном, Терентієм і Кіндратом заснував фірму «Брати Яхненко-Симиренко», яка в 30-40 роках ХІХ століття стала на півдні Російської імперії провідною за обсягами торгівлі зерном, борошном, живою худобою, шкірами, збіжжям. За визначні заслуги Федору Симиренку та братам Яхненкам у 1832 році було надане звання спадкових почесних громадян Росії — грамоти, що засвідчували це, їм вручив особисто імператор Микола І під час приїзду до Києва.

Із 22 дітей Федора Симиренка вижило лише восьмеро. Найстарший — Платон — здобувши ґрунтовну освіту в найпрестижнішому на той час Паризькому політехнічному інституті, згодом очолив фірму і започаткував на Черкащині (перші заводи були збудовані в Ташлику та Городищі біля Млієва), модерне промислове виробництво цукру-піску та рафінаду, що незабаром стало одним із провідних у Європі. На Платоновому хуторі, вотчині Симиренків, процвітав так званий «народний капіталізм» — тут існували безкоштовні технічне училище та заводська школа, бібліотека, лікарня, крамниця та їдальня. Для робітників були створені всі умови для праці, гарантувався соціальний захист на випадок старості чи каліцтва.

Брати Симиренки прославилися і як меценати – значну частину прибутків вони віддавали на розвиток української культури: книгодрукування, театр, освіту. При чому — без жодного зиску. Платон Симиренко навіть образився на Тараса Шевченка за те, що той поставив на обкладинці «Кобзаря» згадку: «Видано коштом Платона Симиренка».

Активна українофільська діяльність братів Симиренків насторожила уряд Росії, і в 70-х роках було зроблено все, щоб фірма «Яхненки-Симиренки» зазнала краху. В цей час у віці 43-х років помирає Платон Симиренко, лишивши на руках дружини шестеро малих дітей. Одним із них і був майбутня гордість українського садівництва Левко Симиренко.

Каторжанськими стежками

Народився Левко Симиренко 18 лютого 1855 року в селі Млієві (на Платоновому хуторі) на Черкащині в час найбільшого розквіту фірми братів Яхненків-Симиренків. У 1872 році він закінчив приватну гімназію мадам Кнеррі в Одесі і здає іспити до Новоросійського (нині — Одеського) університету. Однак навчання починає не там, а в Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті, а за рік переводиться на природниче відділення Київського університету. Саме тут він серйозно захоплюється ботанікою та хімією.

Захоплення наукою не відсторонило юнака від участі в студентському русі. Не в останню чергу цьому посприяв і рідний дядько — Василь Симиренко був одним із активних членів «Старої Громади», до якої входили Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Тадей Рильський. Він фінансував видання кількох українських газет і журналів, надавав матеріальну допомогу багатьом діячам української культури: на його кошти здійснювалися етнографічні експедиції Павла Чубинського, відбувалися гастролі театральних труп Михайла Старицького, Марка Кропивницького та Миколи Лисенка, він підтримував історичні дослідження та видання праць Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича та Михайла Грушевського.

На Платоновому хуторі часто переховувалися і революціонери-народники, з якими Симиренко підтримував теплі стосунки: Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб та інші лідери «Народної волі». Для цього була іще й родинна причина – Желябов був одружений з кузиною Симиренка, донькою Степана Яхненка Ольгою (Їльгою).

Не дивно, що студент Симиренко потрапляє під пильний нагляд поліції. Коли у 1878 році з Київського університету виключили понад 150 осіб, Симиренко знову переводиться до Одеси, де і закінчує за рік навчання. Його курсова робота з органічної хімії була визнана вартою вченого ступеня кандидата природничих наук. Ця звістка зустріла Левка Симиренка у Мценській пересильній в’язниці — напередодні закінчення університету він був заарештований, і на випускні іспити його супроводжував із тюремної камери в університет жандармський чин.

Симиренка відправили етапом до Красноярська. В дорозі Симиренко познайомився з відомим письменником Володимиром Короленком (вони були старостами відповідно мценської та вишнєволоцької груп). У Красноярську, де 22 політичних в’язнів, серед яких була і майбутня дружина Симиренка польська революціонерка Альдона Гружевська, лишили на поселення, вони створили свою підпільну організацію, виготовляли фальшиві паспорти для втікачів, складали докладні списки про всіх політичних, кого доля закинула на край світу.

Після вбивства народовольцями Олександра ІІ і страти Андрія Желябова, до рук жандармерії потрапляє список явочних адрес, серед яких фігурує і прізвище Симиренка. Його знову арештовують і відправляють в Іркутську губернію. Тут народжується і помирає від голоду, холоду і хвороб первісток Симиренка. Це змушує Левка Платоновича, а згодом і його матір, прохати про помилування і дозвіл повернутися в Україну. Лише в 1886 році він з дружиною — під гласним наглядом поліції та із забороною покидати межі Київської губернії — таки оселяється в рідній садибі на Платоновому хуторі.

Яблуневий цвіт…

Перші садівничі експерименти Левко Симиренко почав іще в Красноярську. Місцевий золотопромисловець Кузнєцов якраз шукав садівника для своїх оранжерей. І хоча наміри Симиренка в багатьох навіть його друзів викликали скепсис («Цей найприродничніший кандидат наук … збирається переродити сибірську флору, змінити клімат і примусити Сибір родити виноград, персики та абрикоси, не говорячи вже про яблука і груші, яких тут ніколи не було (ціна яблучку з Росії — 10 коп. (одне), а кримське — 15-20 коп. (одне). Само собою наміри знаменитого Садівника з Городища рівноцінні бажанню виростити на вербі груші, але його впертості меж немає», — писав у 1880 році мамі Симиренка друг родини Бєлоконський), незабаром у далекому Сибіру таки з’яляються виноград, ананаси, різні овочі, численні квіти і навіть… пальми. Симиренко почав вирощувати в Красноярську й укривні карликові сади, реконструював міський парк, який і зараз є красою Красноярська. Ці досліди потім лягли в основу широкого впровадження в промисловість плодових культур на карликових підщепах, хоча в той час офіційна садівнича наука взагалі відкидала перспективи карликових садів на території Російської імперії.

У 1887 році Симиренко започатковує плодовий розсадник у рідному Млієві, і за кілька років він стає одним із найпотужніших у Російській імперії. Саджанці від Симиренка розходяться на Західний і Східний Сибір, Омськ, Тюмень, Барнаул, Красноярськ, а також до Криму, на Кавказ, Сочі, Сухумі, Баку, Тифліс, Кутаїсі, Єреван, Середню Азію. Лишаючись вірним традиціям меценатства, десятки тисяч саджанців він роздає задарма селянам, які приїжджали до Млієва із сусідніх сіл. Не в останню чергу дякуючи Симиренку Україна, особливо на Київщині та Черкащині, на початку ХХ століття мала розкішні фруктові сади. У самого ж Симиренка у 1912 році, на 25-й рік існування розсадника, у колекційному та маточному садах нараховувалося майже 3000 сортів різних дерев та кущів. По суті, це був грандіозний ботанічний сад, зроблений зусиллями і розумом вченого та його учнів – Симиренко завжди охоче ділився знаннями і навіть організував підготовку кваліфікованих садівників на базі місцевої школи та училища садівництва. Справу батька продовжив і його син Володимир, який став одним із провідних селекціонерів України. На жаль, в 30-ті роки справа Симиренків, як і справа Вавилова, Менделя, Вейсмана, увійшли в конфлікт із теоріями Мічуріна-Лисенка, підтримуваних Системою. Як наслідок – на довгі роки ці імена були стерті з аналів історії та науки.

Левко Платонович долучився і до становлення садівництва в Криму. У 1888 році він дістав дозвіл приїхати сюди на лікування, а натомість пішки обходив усі сади, розробляючи програму досліджень і даючи рекомендації місцевим садівникам. Багаторічні спостереження та експерименти лягли в основу фундаментальної праці «Кримське промислове плодівництво», що побачила світ у 1912 році. Інша його робота — «Помологія» — дійшла до читачів лише в 1960 році, через 40 років після смерті дослідника.

Левка Платоновича Симиренка підступно вбили в рідному домі на Різдвяні свята, через місяць після встановлення більшовицького режиму в Городищі. Багатющий родинний архів Симиренків енкаведисти спалили через 13 років просто на очах у сім’ї під час обшуку і арешту Володимира Симиренка. Наукового керівника першого Всесоюзного інституту південних плодових і ягідних культур після п’ятирічних мук по тюрмах і гулагівських таборах розстріляли у вересні 1938 року. Велика гілка Симиренківського дерева була знищена, як було зруйновано і унікальну українську наукову школу садівництва.

Знищити хотіли і пам’ять, вилучаючи праці вченого з підручників та перейменовуючи Ренет Симиренка у Зеленку Вуда. Після арешту Володимира Симиренка, у 30-50-ті роки ХХ століття войовничі «антисимиренківці» знищили майже всі сорти, створені Симиренком шляхом клонового добору, а заодно і його знаменитий розсадник. Однак, зелене яблуко назавжди зберегло для людей ім’я великого нащадка славного козацького роду, відтепер золотими літерами вписаного в історію України.

Джерело: Український інститут національної пам’яті. «Левко Симиренко. Нащадок роду меценатів»

Levko Simirenko

Activity: Science and education
Date of birth: February 18, 1855
Date of death: January 6, 1920
Navigator: The long 19th century

Ukrainian pomologist and fruit grower, the face of Ukrainian horticulture.

His great-great-grandfather refused to swear allegiance to Catherine II, because of which he fell into serfdom. His father introduced “people’s capitalism” at his sugar factories and financed the publication of Shevchenko’s last lifetime “Kobzar,” while his uncle supported the publication of Ukrainian newspapers and magazines. Levko Platonovych Simirenko himself forever left a memory of himself and his lineage in a green apple, which entered all horticultural catalogs under the name Reinette Simirenko.
From serfs to sugar manufacturers.
The roots of the Simirenko family go back to the Cossack registers of the Zaporozhian Host of 1649, where the surnames of Fesko Semerenko and Vasyl Semerenchenко are found. Whether they were related to the famous patrons is unknown, but the freedom-loving Cossacks Andriy and his son Stepan certainly became descendants of the glorious family; they refused to swear allegiance to Catherine II, because of which they were “granted” as serfs to Countess Branicka.
Stepan Simirenko had three sons — Khoma, Fedir, and Oksentiy. It was Fedir who turned out to be so resourceful and industrious that he was able to buy his entire large family out of serfdom. Having married Nastia Yakhnenko, the daughter of a former Smila serf, he, together with her brothers Stepan, Terentiy, and Kindrat, founded the firm “Yakhnenko-Simirenko Brothers,” which in the 1830s and 1840s became the leading company in the south of the Russian Empire in terms of trade in grain, flour, live cattle, hides, and corn. For outstanding achievements, Fedir Simirenko and the Yakhnenko brothers were granted the title of hereditary honorable citizens of Russia in 1832 — the charters certifying this were presented to them personally by Emperor Nicholas I during his visit to Kyiv.
Of Fedir Simirenko’s 22 children, only eight survived. The eldest — Platon — having received a thorough education at the most prestigious Paris Polytechnic Institute at the time, later headed the firm and initiated modern industrial production of granulated sugar and refined sugar in the Cherkasy region (the first factories were built in Tashlyk and Horodyshche near Mliiv), which soon became one of the leading in Europe. On Platon’s khutir (homestead), the patrimony of the Simirenkos, the so-called “people’s capitalism” flourished — here existed a free technical school and a factory school, a library, a hospital, a shop, and a canteen. All conditions for work were created for the workers, and social protection was guaranteed in case of old age or injury.
The Simirenko brothers also became famous as patrons of the arts — they gave a significant part of their profits to the development of Ukrainian culture: book publishing, theater, and education. Moreover — without any financial benefit. Platon Simirenko was even offended by Taras Shevchenko for putting a note on the cover of the “Kobzar”: “Published at the expense of Platon Simirenko.”
The active Ukrainophile activity of the Simirenko brothers alarmed the Russian government, and in the 1870s, everything was done to ensure the failure of the “Yakhnenko-Simirenko” firm. At this time, at the age of 43, Platon Simirenko died, leaving six young children in the hands of his wife. One of them was the future pride of Ukrainian horticulture, Levko Simirenko.
Along convict paths
Levko Simirenko was born on February 18, 1855, in the village of Mliiv (on Platon’s khutir) in the Cherkasy region during the period of the greatest prosperity of the Yakhnenko-Simirenko brothers’ firm. In 1872, he graduated from Madame Knerri’s private gymnasium in Odesa and passed exams to the Novorossiysk (now Odesa) University. However, he began his studies not there, but at the Saint Petersburg Institute of Technology, and a year later he transferred to the Natural Sciences Department of Kyiv University. It was here that he seriously became interested in botany and chemistry.
His passion for science did not keep the young man away from participating in the student movement. Not in the least, this was facilitated by his own uncle — Vasyl Simirenko was one of the active members of the “Stara Hromada” (Old Community), which included Mykhailo Drahomanov, Pavlo Zhytetsky, and Tadey Rylsky. He financed the publication of several Ukrainian newspapers and magazines, provided material assistance to many figures of Ukrainian culture: at his expense, Pavlo Chubynsky’s ethnographic expeditions were carried out, the theatrical tours of Mykhailo Starytsky, Marko Kropyvnytsky, and Mykola Lysenko took place, and he supported historical research and the publication of works by Mykhailo Drahomanov, Volodymyr Antonovych, and Mykhailo Hrushevsky.
Revolutionary Narodniks, with whom Simirenko maintained warm relations, often hid on Platon’s khutir: Andriy Zhelyabov, Dmytro Lyzohub, and other leaders of “Narodna Volya” (People’s Will). There was also a family reason for this — Zhelyabov was married to Simirenko’s cousin, Stepan Yakhnenko’s daughter Olha (Ilha).
It is not surprising that student Simirenko came under strict police surveillance. When in 1878 more than 150 people were expelled from Kyiv University, Simirenko transferred back to Odesa, where he finished his studies a year later. His coursework in organic chemistry was recognized as worthy of the academic degree of Candidate of Natural Sciences. This news met Levko Simirenko in the Mtsensk transit prison — on the eve of graduating from the university, he was arrested, and a gendarme official accompanied him from the prison cell to the university for his final exams.
Simirenko was sent by exile stage to Krasnoyarsk. On the way, Simirenko met the famous writer Volodymyr Korolenko (they were the elders of the Mtsensk and Vyshny Volochok groups, respectively). In Krasnoyarsk, where 22 political prisoners, including Simirenko’s future wife, Polish revolutionary Aldona Grużewska, were left for settlement, they created their own underground organization, forged passports for escapees, and compiled detailed lists of all political prisoners whom fate had cast to the end of the world.
After the assassination of Alexander II by the Narodovoltsi and the execution of Andriy Zhelyabov, a list of safehouse addresses fell into the hands of the gendarmerie, among which Simirenko’s name appeared. He was arrested again and sent to the Irkutsk Governorate. Here, Simirenko’s firstborn was born and died from hunger, cold, and disease. This forced Levko Platonovych, and later his mother, to petition for a pardon and permission to return to Ukraine. Only in 1886 did he and his wife — under open police surveillance and with a ban on leaving the borders of the Kyiv Governorate — finally settle in his native estate on Platon’s khutir.
Apple blossom…
Levko Simirenko began his first horticultural experiments back in Krasnoyarsk. Kuznetsov, a local gold miner, was just looking for a gardener for his greenhouses. And although Simirenko’s intentions caused skepticism in many, even his friends (“This most natural candidate of sciences … is going to regenerate the Siberian flora, change the climate and force Siberia to bear grapes, peaches and apricots, not to mention apples and pears, which have never been here (the price of an apple from Russia is 10 kopecks (one), and a Crimean one is 15-20 kopecks (one). Naturally, the intentions of the famous Gardener from Horodyshche are equivalent to the desire to grow pears on a willow tree, but there are no limits to his stubbornness,” family friend Belokonsky wrote to Simirenko’s mother in 1880), soon grapes, pineapples, various vegetables, numerous flowers, and even… palm trees did appear in distant Siberia. Simirenko also began to grow sheltered dwarf orchards in Krasnoyarsk and reconstructed the city park, which remains the beauty of Krasnoyarsk even now. These experiments later formed the basis for the wide introduction of fruit crops on dwarf rootstocks into industry, although at that time official horticultural science completely rejected the prospects of dwarf orchards on the territory of the Russian Empire.
In 1887, Simirenko established a fruit nursery in his native Mliiv, and within a few years, it became one of the most powerful in the Russian Empire. Saplings from Simirenko spread to Western and Eastern Siberia, Omsk, Tyumen, Barnaul, Krasnoyarsk, as well as to Crimea, the Caucasus, Sochi, Sukhumi, Baku, Tiflis, Kutaisi, Yerevan, and Central Asia. Remaining faithful to the traditions of philanthropy, he distributed tens of thousands of saplings for free to peasants who came to Mliiv from neighboring villages. Not in the least thanks to Simirenko, Ukraine, especially in the Kyiv and Cherkasy regions, had luxurious fruit orchards at the beginning of the 20th century. Simirenko himself in 1912, on the 25th year of the nursery’s existence, had nearly 3,000 varieties of various trees and shrubs in his collection and mother orchards. In essence, it was a grandiose botanical garden created by the efforts and intellect of the scientist and his students — Simirenko was always eager to share knowledge and even organized the training of qualified gardeners on the basis of the local school and school of horticulture. His son Volodymyr, who became one of the leading breeders of Ukraine, continued his father’s work. Unfortunately, in the 1930s, the work of the Simirenkos, like the work of Vavilov, Mendel, and Weismann, entered into conflict with the theories of Michurin-Lysenko supported by the System. As a consequence, for many years these names were erased from the annals of history and science.
Levko Platonovych also contributed to the establishment of horticulture in Crimea. In 1888, he received permission to come here for medical treatment, and instead, he walked through all the orchards on foot, developing a research program and giving recommendations to local horticulturists. Years of observations and experiments formed the basis of the fundamental work “Crimean Industrial Fruit Growing,” which saw the light of day in 1912. Another work of his — “Pomology” — reached readers only in 1960, 40 years after the researcher’s death.
Levko Platonovych Simirenko was treacherously murdered in his own home during the Christmas holidays, a month after the establishment of the Bolshevik regime in Horodyshche. The NKVD agents burned the extremely rich family archive of the Simirenkos 13 years later, right in front of the family’s eyes during the search and arrest of Volodymyr Simirenko. The scientific director of the first All-Union Institute of Southern Fruit and Berry Crops, after five years of torment in prisons and GULAG camps, was shot in September 1938. A large branch of the Simirenko family tree was destroyed, just as the unique Ukrainian scientific school of horticulture was ruined.
They also wanted to destroy the memory by removing the scientist’s works from textbooks and renaming Reinette Simirenko to Wood’s Green. After the arrest of Volodymyr Simirenko, in the 1930s-1950s, militant “anti-Simirenkoists” destroyed almost all the varieties created by Simirenko through clonal selection, and at the same time his famous nursery. However, the green apple forever preserved for people the name of the great descendant of the glorious Cossack family, from now on written in golden letters in the history of Ukraine.