Масандрівський палац

Палаців у Криму чимало. На туристську славу Алупки й Лівадії працювала радянська пропаганда, а от Масандра залишалася в затінку. Лише незалежна Україна відкрила для відвідувачів це диво поблизу Ялти.

Ще задовго до побудови тут розкішного замку мандрівники відзначали: «Уся краса — у Верхній Масандрі». Десь внизу хлюпоче чисте море, поруч кличе у затінок Нікітський ботанічний сад, а з паркових терас відкривається панорама Ялти. Геолог Дюбуа де Монпере в 1837 році писав: «В усьому Криму немає іншого виду, який би величчю та своєю красою міг би порівнюватися з видом на Ялтинську долину з Марсандрської дороги». Ні, науковець був грамотним і не помилився: у ті часи місцина називалася саме Марсандрою.

У часи, коли палацу ще не було, сюди їхали, щоб побачити руїни давньогрецького монастиря Святого Йоана. Зараз від них нічого не залишилося — хіба джерело Ай-Ян так само дзюркотить з гір. Першим власником Масандри після приєднання Криму до Росії став житель Поділля, французький принц, іспанський гранд і російський контрадмірал Карл Нассау-Зіген (1745–1808). Цей відчайдух, одружений з польською магнаткою Кароліною Годзькою, здобув чотири перемоги над турецьким флотом. За успішний штурм Очакова цариця Катерина ІІ подарувала йому Масандру. Принц лише одного разу побував тут і захоплено писав дружині: «Фруктові сади цієї місцевості можуть дати уявлення про райські сади. Природа тут розкішна». У 1794 році принц покинув Російську імперію. Масандра повернулася в царську казну.

Ще одна непересічна особистість тих часів встигла побувати власницею Масандри: 1815 року її купила Софія Потоцька — та сама, для якої її другий чоловік звів «Софіївку». Масандра так подобалася немолодій уже красуні, що вона мріяла заснувати тут велике місто Софієополь: зі скромністю в магнатки був повний порядок. Та й на піарі зналася: про ще не зведене місто вже повідомляли тогочасні путівники.

Після смерті Софії Масандра перейшла до її доньки Ольги Наришкіної. У 1824 році в маєтку починають закладати парк, який формував відомий парковий дизайнер тих часів Карл Кебах. А ще за чотири роки маєток переходить до Воронцових. Оскільки для прийомів і балів родина мала Алупку, Масандру розумно вирішили зробити місцем тихого сімейного відпочинку.

Господарі дуже обережно поводилися з природою. Тут ніколи не використовували ліс у господарських справах, цінували старезні горіхи й кипариси, дбали про велику луку.

Первісний палац (1829) був спорудою з великими галереями, відкритими свіжому повітрю. До нього вела алея з 900 трояндових кущів. Кажуть, на території парку досі збереглися рослини Кебаха.

Наприкінці 1870-х років палац постраждав від бурі, тож Семен Воронцов наказав збудувати нове, комфортніше приміщення. Проєкт у дусі романтизму розробляв француз Етьєн Бушар. Основний акцент зробили на двох баштах, а кам’яна кладка з великого сірого вапняку створювала ілюзію суворого середньовіччя. У лютому 1880 року почали закладати фундамент, а вже у вересні 1881 року палац звели під дах. Усе йшло чудово, аж раптом архітектор помер. Воронцов намагався знайти заміну Бушару, але невдовзі помер і сам. Палац десять років приречений був стояти недобудованою пусткою, на яку господар витратив 120 тисяч карбованців.

Після смерті Воронцова була плутанина з власниками маєтку, яка завершилася викупом Масандри в 1889 році за 1 874 050 карбованців. Власником став цар Олександр ІІІ (1845–1894). Він бував у Масандрі під час кожного візиту до Криму, а його дружина-німкеня полюбляла гуляти в парку із сином Георгієм, хворим на туберкульоз.

У 1893 році цар замовив архітектору Максиміліану Месмахеру (1842–1906) перебудову палацу. З’явилися додаткові галереї, балкони, скульптурні прикраси. Робота йшла скоро, але… Ну от, знову: у 1894 році помер цар Олександр. А його син, Микола ІІ, уподобав собі Лівадію, а в Масандрі жити не хотів. Та в пам’ять про батька новий імператор вирішив добудувати палац. На старий каркас неначе натягнули новий, багато декорований убір. Споруда почала нагадувати стиль раннього французького бароко часів Людовіка ХІІІ. 

Далеко не всі з 29 скульптур, які прикрашали замковий двір, збереглися. Позолоченого двоголового орла-мутанта на одній з башт видно було навіть з Ялти. Усі жіночі скульптури розташовувалися на південно-західній частині партеру, на яку виходила жіноча частина палацу. А чоловічі — з північного сходу, де були покої імператора.

Ще до того, як турист потрапить до палацу, він обов’язково помітить будівлю в східному стилі. Ні, це не мінарет. Це машинне відділення, зведене найпізніше, коли в моду увійшов модерн. Споруда стала ластівкою нового стилю в Криму. На її зведення витратили 56 913 карбованців.

Уже в 1880-х роках у Масандру могли потрапити всі охочі — варто було лише купити квиток. У 1929–1941 роках тут влаштували туберкульозний санаторій, у 1946-му в палац в’їхав Науково-дослідний інститут виноградарства «Магарач», далі аж до 1 червня 1992 року тут була урядова дача. Коли в Масандрі влаштували музей, експонати звезли із запасників палацу в Алупці. Інтер’єри — лише варіації на тему царських покоїв, хоч деякі речі справді належали колишнім власникам маєтку. А ось внутрішнє оздоблення в залах — автентичне. Для декору було використано дерево різних порід (дуб, горіх, клен, червоне дерево), у коридорах є синьо-білі поливи, стеля прикрашена ліпниною та розписами, а двері — справжні інкрустовані панно. За задумом архітектора кожна нова кімната представляла новий стиль у мистецтві: романський вестибюль, готична їдальня, класицистичний кабінет, більярдна в дусі тюдорівського ренесансу, модернова приймальня цариці, ампірна приймальня царя. Не палац, а підручник з історії культури! А ще майстер мав урахувати забаганки замовника: цар, хоч і був кремезним дядьком, затишно почувався лише в невеликих кімнатах. Найцікавішою видається спальня в дусі рококо. Її ніколи не використовували за призначенням, тому й розмістили тут не ліжко, а гарнітур з майстерні Гамбса, привезений з Малого Лівадійського палацу.

Авторка: Ірина Пустиннікова