Палац у Лісоводах

Головний місцевий self-made man Григорій Ткачук (1918–1989), син батрака й колишній наймит, невпинним локомотивом тягнув Лісоводи й колгосп «Україна» в комунізм — і в нього майже вийшло. Уже в 1967 році зразково-показову «Україну» нагородили орденом Леніна. Та всесоюзної слави Лісоводам було мало: сільськогосподарські виставки Індії, США, Угорщини, Німеччини не обходилися без продукції «України».

З 1945 року в цьому куточку Городоччини царював культ праці. Про естетику теж думали, але по-селянському: чисто щоб, побілено, вимито, охайно. Тут і зараз катастрофічно чисто (двічі герой соціалістичної праці Григорій Ткачук був би втішений), хоч дороги биті-перебиті. Охайність — найгірша з українських вад, причина втрати десятків пам’яток архітектури, але зараз ми не про це. Ми про підґрунтя лісоводської слави. 

Усе було в соціалістичних Лісоводах: бібліотека і стадіон, великий будинок піонерів і лікарня, зерносклади і корівники, прохолодні ставки і соснові ліси. Дітей з обласного центру на екскурсії привозили — подивитися на комунізм у мініатюрі. Простих туристів не було: не на палац піонерів же їм дивитися, а про інші цікавинки нічого не було відомо. 

І зараз не відомо. І за десять років не буде відомо. Тільки зараз архітектурна цікавинка в селі є, а за десять — може не бути: валиться.

Складно зрозуміти, як у зразковому господарстві, де щороку в будівництво вкладали 1,2 мільйона карбованців, де працювало 15 будівельних бригад, довели до катастрофічного стану найціннішу в історичному плані споруду села — палац Раціборовських-Журовських. 

Те, що будівля хоч якось дотягла до ХХІ століття, — заслуга не Ткачука, а старшого лейтенанта і командира роти 129-ї танкової бригади, уродженця сусідніх з Кам’янцем Ходорівців Бориса Сугери (1921–1943; пізніше прізвище русифікували як Сугеров). Сирота, що рано втратив батьків, у 1937–1939 роках навчався в лісоводській школі колгоспної молоді, а звідти потрапив до Червоної армії. Посмертно став Героєм Радянського Союзу — за кілька героїчних боїв на Курщині в січні-лютому 1943 року. На палаці, який у 1930-ті роки слугував гуртожитком для колгоспної молоді, є меморіальна дошка. 

З 1944 року принаймні до 1950-х у палаці була спальня сиротинця. У ньому виховували дітей, що втратили батьків під час війни. Зараз палац не слугує нічим. Це руїна із забитими вікнами, ледве живим портиком і з тріщинами на стінах. Усередині не краще.

Іронія селянської долі: старий дуб біля палацу має охайну огорожу — дбають, знають, бережуть. Навіть табличку встановили: «Дуб звичайний, посаджений у 1588 р.». Природу цінувати нас всіх у школі вчили. А палаци?

Колись Лісоводи належали Гербуртам — славетному роду будівельників замків на Галичині й Поділлі. Потім були Липинські: багата наречена Домініка Липинська вийшла заміж за Войцеха Раціборовського (1734–1798), якому народила трьох дітей. 

Є діти — треба землі, потрібні маєтки. Войцех Раціборовський докуповує в полковника Грибовського подільські села Вишнівчик і Завадівку. Лісоводи дістаються старшому синові, Людвіку. Його дружина — графиня Олександра з роду Бржостовських. Пара матиме двох доньок — волооку красуню Наталію, яка так і не вийде заміж, і на п’ять років старшу Людвіку, дружину колекціонера й мецената Марцелія Журовського. Марцелій розводив породистих коней і мав у тому неабиякий успіх. Жити йому подобалося в Іванківцях під Бердичевом. 

Приблизно в часи Людвіка Раціборовського, наприкінці XVIII століття, у Лісоводах побудували суровий у своїй простоті й не дуже пропорційний палац. Класицизм як він є: портик з чотирма колонами, два поверхи, парковий фасад — на високому підмурку, бо палац на горбку.

Усі репрезентативні приміщення — салони, бальна зала — були доволі великими. Праворуч від холу-вестибюлю розміщувалася бібліотека, далі були спальня і вбиральня. Ліворуч — малий салон і ще одна спальня. Великий салон був восьмикутним, з дубовим паркетом і білими стінами. Далі розташовувалися житлові кімнати господарів, а з іншого боку — велика їдальня. У північно-східному крилі була лише велика бальна зала. Там і зараз якесь велике приміщення, хто його знає — колишній спортзал?

Що за класицистична резиденція без парку? Парк у Лісоводах був площею в кілька гектарів. Зараз на більшій частині його території стоять корпуси аграрного ліцею. Ані липової, ані каштанової алеї навколо палацу не збереглося. Найбільша частина парку тягнулася на південь від панського будинку до ставка. До острівця на ньому вів легкий місток. На острові господарі вирощували квіти.

Серед колег-шляхтичів Раціборовські мали славу добрих господарників. Їхні маєтки приносили дохід, тут грамотно розвивали сільське господарство. Оскільки палац постійно перебував у руках дуже заможної родини, у Лісоводах мало би бути багато старовинних меблів і картин старих італійських і фламандських майстрів. Стару картинну галерею в Іванківцях, де мешкав Марцелій, після його смерті розділили на дві частини. Половина картин потрапила у Лісоводи, інша — у Маків.

Особливими реліквіями палацу вважалися кришталевий келих, подарований останнім польським королем Станіславом Августом Понятовським київському воєводі Юзефу Стемпковському, і золотий кубок авторства данциґського майстра Йоганна Готфріда Шляубітца. У 1987 році келих подарували музею в польському місті Ясна Гура. Кубок зараз в Оттаві у спадкоємців Журовських.

Останнім власником садиби в Лісоводах був випускник Ягеллонського університету Альфред Журовський, який купив також маєтки в Макові й Шатаві — і став одним з найбільших подільських землевласників. На початку ХХ століття життя всієї родини Журовських сконцентрувалося навколо Макова. У Лісоводи родина приїздила лише вряди-годи. Це для нас сьогоднішніх відстань у 62 кілометри здається невеликою, а 120 років тому це був день, як не два, у дорозі. Ніби й недалеко, але часто туди-сюди не покатаєшся. 

Авторка: Ірина Пустиннікова