Палац в Алупці

Найвиразнішим прикладом тюдорівської готики в Україні є маєток графа Воронцова в кримській Алупці.

Тут дивовижно гарно. Природа й архітектура поєднані в гармонійному акорді, і щербата вершина Ай-Петрі над псевдозамком російського аристократа теж схожа на замок — але більш могутній і розвалений. І парк в Алупці, з усіма нагромадженнями каміння («хаосами»), — неймовірний. А знизу міріадами бризок пускає веселі бісики Чорне море. 

Господар цього райського куточка, генерал-губернатор Новоросійського краю Михайло Воронцов, був сином посла імперії Романових в Англії. Хлопчик зростав на берегах Альбіону, а повернувшись у 19 років до Росії, брав участь у російсько-турецьких війнах. У тиглі його життя різні візуальні враження змішувалися в довільних пропорціях — звідси цей сплав тюдорівського північного фасаду й східної екзотики південного. 

Воронцов скуповував землі на південному березі Криму. Грошей вистачало, амбіцій теж. Для втілення мрій про казковий замок архітекторів шукав не в Росії (там знайти когось путнього завжди було непросто) — первісний романтичний проєкт створив Едуард Блор, придворний архітектор Георга IV і королеви Вікторії.

У січні 1829 року почалися підготовчі роботи, які раптово перервалися в липні 1831 року: Воронцов, який був у Британії, наказав зупинитися. Здається, граф відчув зміни в повітрі: у моду увійшла готика. Блор, що так ніколи й не побував у Криму, протягом року змінив проєкт, тож у грудні 1832-го на вже закладених раніше фундаментах народився диво-палац. За роботами стежив інший англієць, Вільям Гунт. Виконували задуми архітекторів кріпаки з Володимирської та Московської губерній, що з покоління в покоління займалися різьбою по каменю та його обробкою. Головним будівельним матеріалом виступав дуже твердий магматичний діабаз зеленувато-сірого кольору. Він удвічі твердіший за граніт, а ще страшенно капризує під час обробки: один неправильний рух — і робота коту під хвіст. Це місцевий камінь — діабазові скелі тут слугують і за частину фундаменту. Для будівництва палацу діабаз ретельно шліфували вручну за допомогою примітивних інструментів. 

Як же відрізнявся палац в Алупці від своїх нудних класицистичних попередників! Ніяких суворих колонад і пафосних фризів. Палац неначе тікає від гір, що наступають ззаду, — до моря. Споруду можна читати, наче підручник з історії архітектури: кожен її корпус — ніби крок уперед у розвитку стилів.

От, наприклад, західний фасад, звідки потрапляє до палацу більшість гостей. Це типовий середньовічний європейський замок VIII–XI століть: із зубцями-мерлонами на круглих баштах, вузькими вуличками й високими стінами грубої кладки.

Вузьким проходом між господарськими приміщеннями можна вийти до центрального корпусу. Над головою пропливає легкий місток з чавуну: ним переходили до парадної їдальні придворні музиканти.

Парадне подвір’я одразу заявляє про себе простором. Між годинниковою вежею і східним флігелем красується Ай-Петрі. Широкими очима вікон дивиться на гору північний, тюдорівський, фасад. Він оздоблений вузькими напівколонами з декоративними вершечками-пінаклями. У різьблених деталях часом не зрозуміти, це елемент східної чи західної архітектурної традиції, це мечеть — чи готичний комин.

З кожним кроком у напрямку південного фасаду мандрівник неначе просувається на Схід. Основний декоративний елемент палацу — арка, яка віддзеркалювалась у балюстрадах балконів, повторювалася в кам’яних різьблених решітках, — тут, обличчям до моря, звучить могутнім східним крещендо.

Палац — пуп землі. І неба. І моря. Позаду — гори, попереду — спочатку зелене море парку, а далі хвилі його листя перетворюються на солоні баранці безмежного синього простору.

Є ще гостьовий, бібліотечний і господарський корпуси. Готичну їдальню в господарському корпусі зводили в 1831–1837 роках, а в 1841–1842-му до неї прибудували більярдну. Гостьовий корпус з’явився в 1838–1844 роках, тоді ж, коли і східні флігелі, усі башти палацу, господарські приміщення й парадне подвір’я. Останнім збудували бібліотечний корпус (1842–1846). Земляні роботи при спорудженні південних терас проводили за участю солдат саперного батальйону: без підривів кам’яних глиб такий майданчик був би в горах неможливим.
Улітку 1848 року на центральних сходах встановили фігури левів, виконані в майстерні італійського скульптора Джованні Боннані: один грізно гарчить, другий мирно спить. Оцей мирний став улюбленцем і художників, і — пізніше — фотографів: на початку ХХ століття продавалися десятки поштових карток з його зображенням. 

Парк одразу почали називати шедевром садово-паркового мистецтва. У його Верхній, романтичній ландшафтній частині розташовані зруйновані сходи Малого хаосу й Платанова галявина. Решта території парку — регулярна, французька. Парк тягнеться із заходу на схід на 500 метрів — і на стільки ж з півдня на північ. Загальна площа — 40 гектарів. Посадку дерев почали в 1824 році, цим займався протягом 25 років Карл Кебах. За переказами, Воронцов переманив садівника в сера Вальтера Скотта.

Інший переказ стверджує, що на облаштування парку граф Воронцов витратив удвічі більше коштів, ніж пішло на будівництво й умеблювання самого палацу. Та й часу пішло більше: це лише Карл Кебах працював 25 років, а загалом знадобилося чотири десятиліття, аби розчистити майданчик від кам’яних завалів ще якогось доісторичного землетрусу. Каміння знадобилося — з нього частково зведений палац. 

Кожний поворот кожної алеї, кожну галявину ретельно продумали. Недалеко від входу до парку влаштували Сонячну галявину, засаджену італійськими соснами: вони давали мереживну легку тінь. Рідкісну араукарію можна було побачити біля Платанової галявини.

У парку росло 250 видів дерев і кущів. Одночасно квітли понад дві тисячі троянд. Деякі сорти були створені спеціально для палацу (1829 року — «Алупка» й «Графиня Воронцова»). Кущ жовто-рожевих махрових троянд перед Китайським кабінетом квітне вже 150 років. 

Авторка: Ірина Пустиннікова