П’ятничанський замок-палац

Віки тому, там де проходив Кучманський шлях, яким татари сунули на Поділля, — і вже тоді, у 1543 році, в описі вінницького замку дяк Лев Патейович Тишкович згадав: «В П’ятничанах а в Демидівцях, і маєтках Мишка Степановича стоїть десять чоловік, котороє імєніє П’ятничани отець його Степан вислужив на Господарю Його Милості за небіжчика Князя Костянтина…»

Друга документальна згадка стосується вже 1569 року, коли Лазар Дешковський, син брацлавського хорунжого Богдана, віддав П’ятничани своєму дядькові Семену. Від бездітного Семена вони перейшли до його племінника Федора Ободовського, чия правнучка вийшла за Міхала Грохольського гербу Сирокомля — так П’ятничани дісталися роду, з яким будуть пов’язані найдовше. На кошти Міхала в 1760 році у Вінниці звели костел і монастир домініканців, а в єзуїтському костелі з’явилися кілька вівтарів та амвон. 

А в самих П’ятничанах він узявся будувати замок-палац. Не власними руками, звісно, — на будівництві працювали татарські й турецькі полонені. Це було житло, але з міцними стінами, залізними гратами на вікнах, вежами, стрільницями і подвійною брамою. Що поробиш: віками люди зі статками будували собі замки — і змінити цю традицію в одну мить було непросто. 

У результаті вийшов одноповерховий квадратний замочок з кутовими двоярусними вежами: можна і жити, і тримати оборону. Трохи далі стояли дві приземкуваті башти. Від них тягнулися вали й рови, які оточували фортечний майдан у кілька сотень метрів завдовжки. Ще одна башта піднімалася в місці завороту валу й рову. Склепінчаста в’їзна брама довершувала образ фортеці. 

Так і стояв посеред села набурмосений маєток, аж поки онук і тезка його першого власника, теж Міхал Грохольський (1765–1833), узявся до його реконструкції. Не так він, як його дружина Марія: любителька розкоші погано почувалася в суворих стінах замку. Спочатку вона наказала перебілити всі покої — створити хоч би ілюзію світла в похмурому комплексі. Тоді взялася за зовнішні зміни.

До будинку прибудували ще один поверх і два бічні павільйони. Старий дерев’яний флігель, у якому часом зупинялися гості, пересунули глибше в сад (так, дерев’яні споруди часом не просто рухали — перевозили до інших сіл, як-от дерев’яні церкви, це було звичною практикою). З’явилися нові стайні, майданчик для возів і карет, майстерні, голуб’ятня. 

Замкові покої прикрашав картинами художник Жевицький — він дещо перебільшив свій талант і сподівань господарів не виправдав. Через такі негаразди наступний власник Генрик Грохольський вирішив особисто вигадувати орнаменти й малюнки, спираючись на мотиви, взяті з альбомів фресок. 

Від середини ХІХ століття аж до приходу більшовиків п’ятничанський маєток стояв без змін. Попри перебудови, головний корпус садиби до нашого часу зберіг риси суворого прямокутного замку. Саме так його й називали Грохольські — Замок.

Бічні павільйони не збереглися, проте палац досі піднімається масивною глибою серед старих паркових дерев. 

Грохольські були могутнім родом з кількома гілками. Їм належали також маєтки у Стрижавці та Вороновиці — обидва населені пункти розташовані неподалік від Вінниці. Жителі і П’ятничан, і Стрижавки принаймні до середини ХХ століття ще згадували, як яскраво графи святкували різдвяні свята. За два тижні до 24 грудня управитель стрижавського маєтку заходив до сільської школи й запрошував старших дітей прийти із санчатами до палацу на другий день свят. Дворецький видавав дітям карнавальний одяг, золотисті і сріблясті каптури на голови та прості музичні інструменти — сопілки й губні гармонійки. До палацу в Стрижавці під’їжджав графський екіпаж, запряжений четвіркою коней. До нього чіплялися своєрідним поїздом санчата: спершу графських дітей, потім — сільських. Граф з дружиною сідав в екіпаж, і за командою маршалка всі діти починали грати на сопілках та гармоніях. Кавалькада виїжджала з маєтку — і по льоду замерзлого Південного Бугу вирушала до п’ятничанського палацу. У П’ятничанах розчервонілих веселих дітей запускали у вестибюль погрітися і вручали кожному мішечок з ласощами. Після цього вервечка санчат знову тягнулася на Буг, повертаючись до Стрижавки. 

Не всі спогади були такими райдужними. Клуночок з печивом і горіхами раз на рік не сильно впливав на те, як до графів ставилися дорослі селяни: вони Грохольських не любили. Фільварки й економії спалахували підозріло часто. 

Після Жовтневого перевороту, коли на Поділля прийшов хаос, Грохольські виїхали до Польщі. Пробачити заколотникам втрату маєтків і розграбування родинних гнізд вони не змогли. У лютому 1925 року газета «Більшовик Полтавщини» переповіла бувальщину, як до графині Грохольської прийшли представники Товариства допомоги політичним в’язням і попросили матеріально допомогти ув’язненим більшовикам. Графиня відповіла, що сама надішле подарунки. За кілька днів дотрималася слова, подарувавши в’язниці 800 нових кайданів.

Авторка: Ірина Пустиннікова