Вишнівецький палац

У 1395 році колишній новгород-сіверський князь Дмитро Корибут заклав на правому березі річки Горині форпост, який татари повністю зруйнували 1494 року. Дмитро, син могутнього Ольгерда, онук легендарного Гедиміна, був імовірним родоначальником династії князів Вишневецьких. Його син, Федько Несвизький (Федір Несвіцький), зачне ще один великий волинський рід — Збаразьких. А прізвищем Вишневецький уперше назве себе прапраправнук Дмитра, Михайло Збаразький, на початку XVI століття. 

Історія місцевого замку починається саме з нього. Відновлювати стару твердиню, що перетворилася на згарище, князь не став — узявся наприкінці XV століття зводити новий замок на схилі лівого берега Горині. Його вигляд можемо лише уявляти: жодного зображення, на жаль, не збереглося.

Князь, бравий вояк і переможець битви під Лопушним, щось таки розумів в архітектурі, бо хоч нова твердиня і стояла неподалік від Чорного шляху, та кримчаки її жодного разу за понад 70 років не взяли — або про це не лишилося свідчень. За століття містечко, що тулилося до замку й розвивалося під захистом його стін, доросло до значного торговельного центру Волині. 

У 1577 році фортуна повернулася до замку спиною: і його, і містечко зруйнували татари. Від нападу Вишнівець оговтувався п’ять років. Та нічого, відновився: Еріх Лясота, посол австрійського імператора Рудольфа ІІ, занотував у 1594 році, що «Вишнівець — досить значне місто із замком». 

Місто, може, і значне, а от із замком на початку XVII століття час було вже щось робити: розвиток артилерії не давав шансу високим баштам. Близько 1640 року навколо замку вирили рів, збудували чотири міцні бастіони й кілька равелінів. 

Далі почався вже й геть чорний період у замковій біографії. Волинь не потрапила в підпорядкування Порти, як сусіднє Поділля, та легше від того не було: від 1649 до 1675 року місто руйнували вісім разів. За ці поневіряння Ян Собеський звільнив Вишнівець від сплати податків на 12 років. З чого їх було платити, зі згарищ?

1720 року останній з роду Вишневецьких, князь Михайло-Серватій, перебудував замок на палац, умістивши все, що потрібно, у простір між старими бастіонами. Є версія, що сам магнат, який трохи вивчав архітектуру, нову резиденцію і спланував. Він був освіченою людиною і шаленим бібліофілом. Окремий розділ у його бібліотеці займали книги з театрального мистецтва: у резиденції був власний театр.

Класицистичний палац, окраса Волині і в наші дні, складається з кількох об’ємів, об’єднаних у симетричну композицію з ризалітами, яка утворює курдонер з партерним парком.Ризаліт — це частина споруди, яка виступає за основну лінію фасаду по всій її висоті. А курдонер — урочистий красивий двір перед головним фасадом палацу або якоїсь важливої державної споруди. Це від французького «cour d’honneur» — «почесний двір». Справді, площа перед вишнівецькою резиденцією і велика, і гарна — з її підстриженим газоном і доріжками, які з неба нагадують велетенську мішень. 

На захід від палацу найзірковіший з паркових архітекторів свого часу Діонісій Міклер (так сполонізувалося шотландське прізвище МакКлер) розбив на двох терасах парк. Як правило, зелені насадження оточують панські резиденції зусібіч, але у Вишнівці таке провернути було неможливо: палац стояв на стрімкому березі ріки. 

Михайло-Серватій мав аж трьох дружин — і жодного спадкоємця. По його смерті в 1744 році маєтність перейшла до Мнішеків. Чудова картинна галерея (лише князівських портретів нараховували понад 600, крім того, було 40 картин на історичну тематику), інтер’єри в стилі пізнього рококо, колекції посуду, зброї та меблів робили резиденцію у Вишнівцях найгарнішою на Волині. Дах був вкритий блакитною керамічною плиткою — екзотичним матеріалом для наших теренів.

Стіни замкових покоїв укривали панелі з цінних порід дерева або шовк із вишивкою золотими та срібними нитками. Були й кімнати з покриттям із керамічних плиток. На стелях — барокові плафони з ліпним декором. Обігрівали маєток високі п’єци й каміни у французькому та італійському стилях.

1750 року доля ще раз продемонструвала, що вміє іронізувати: князь Ян Кароль Вандолін з Мнішеків одружився із троюрідною онукою Михайла-Серватія, Катериною. Родина мешкала у Вишнівці, який князь дуже любив. Він звіз сюди цінні речі й частину бібліотеки зі свого замку в Ляшках Мурованих на Львівщині. Колекції доповнили цінні збірки скла, скульптур, карт, сервізів. За оборону комплексу відповідали чотири великі й чотири малі гармати. 

Спадкоємець Яна Кароля, граф Михайло Єжи Мнішек, продовжив докладати зусиль до створення найрозкішнішої резиденції Волині. Син Михайла, Єжи Кароль, теж опікувався палацом, але це вдавалося йому гірше. Починалася довга епоха занепаду комплексу. Уже син Єжи Кароля, Андрій, покинув Волинь заради Парижа, а маєтність продав. З 1852 до 1913 року Вишнівець змінив дев’ять власників. Один з них, російський генерал Павло Демидов, намагався повернути комплексу колишню пишність. Комплекс реставрував архітектор Владислав Городецький — автор київського Будинку з химерами. 

А далі — Перша світова війна. У палаці 1915 року розмістили штаб 25-го корпусу 11-ї російської армії. Ще за п’ять років, у часи Української Народної Республіки, тут був штаб Симона Петлюри, а в роки Другої світової війни квартирувало гестапо. Під час воєнних дій у 1944 році палац і сусідній кармелітський костел майже повністю згоріли. Того самого року костельні руїни розібрали. 

Статус пам’ятки архітектури резиденція отримала аж у 1963 році. До 1970-х її реставрували — щоб розмістити професійно-технічне училище й будинок культури. Ці установи пропрацювали до 2007 року. Палац величенький — місця вистачило ще й шкіргалантерейній фабриці й бібліотеці. Зараз це об’єкт заповідника «Замки Тернопілля», у якому працює музей. 

У вишнівецькому палаці бували Іван Мазепа, Микола Костомаров, Оноре де Бальзак, Юліуш Словацький, Леся Українка. 

Авторка: Ірина Пустиннікова