Замок Сент-Міклош

Історія замку Сент-Міклош

Хоч у Чинадійовому здавна мешкали русини-українці, місцевий замок увійшов у фахову літературу під угорською назвою Сент-Міклош, тобто Святий Миколай. Тут, у вузькій долині річки Латориці неподалік від Руських воріт (перевалу, яким угорські королі водили свої війська на Галичину), потрібен був замок. Стратегічне ж місце! 1264 року Іштван V подарував поселення своєму підданому — магістру Аладару.

Архітектурні особливості та перетворення замку

У XІV столітті впливовий закарпатський рід баронів Перені звів тут сувору муровану твердиню. Йосип Бартош, художник, який дбайливо відроджує та популяризує замок уже майже 20 років, стверджує, що це єдина в Україні твердиня в романському стилі. І справді, лаконічна й компактна, з двома кутовими вежами, таємничими підземеллями й метрової товщини стінами, вона має вигляд по-романському монументальний.

Використання замку і сучасний стан

Замок бачив багато знакових для Закарпаття подій. У 1657 році його сплюндрували польські війська графа Любомирського. Пізніше споруда стала резиденцією сміливої, емансипованої Ілони Зріні. А нинішній власник із задоволенням проведе вас плутаними переходами до кімнат другого поверху зі старовинними склепіннями — покоїв знаменитої дами. Кілька разів зупинявся тут у 1703–1711 роках і син Ілони, затятий борець за незалежність Угорщини Ференц ІІ Ракоці, чиє погруддя демонструють на першому поверсі. Портрети всіх інших власників замку можна оглянути в кількох відреставрованих залах. Серед них були і багатії Шенборни: вони отримали Сент-Міклош у 1728 році як дарунок від австрійського імператора Карла ІІІ. Магнати в 1734 році перебудували комплекс: їм не треба було старомодного замку — воліли б мати тут красивий палац з парком на місці старих валів.

Цю незвичну споруду в часи нацистської окупації німецькі загарбники перетворили на в’язницю. У радянський час замок служив Чинадійовому то сільрадою, то лісгоспом, то військовою частиною, то складом автобази. На початку ХХІ століття твердиня мала дуже втомлений вигляд і потребувала дбайливого господаря. І він знайшовся. Художники Йосип і Тетяна Бартоші вкладають у фортецю і свої кошти, і свою душу. Відроджують парк. Створюють музейну експозицію. А на лицарських турнірах фестивалю «Срібний Татош» чи під час зйомок кліпів популярних закарпатських рок-гуртів вбираються в середньовічні шати — і здаються справжніми аристократами: перетворення руїни на фортецю — учинок безперечно шляхетний.

Як замок освітлювали вночі?

Невже потрібно було щодня обходити всю фортецю й заміняти смолоскипи, які вже відгоріли? Ні. Якщо треба було вийти з кімнати до кімнати чи назовні, брали воскові свічки або масляні лампи із собою. Смолоскипи? Вони мають гарний вигляд на екрані, а в реальності їх дуже незручно використовувати, насамперед просто тримати. А ще смолоскипи сильно димлять (причому в обличчя або на дорогоцінні шпалери й картини!), полум’я в них нестабільне й витанцьовує від кожного порух. Лишати їх на стінах і йти геть? Пожежі не найвеселіший спосіб провести дозвілля. Тому олійні лампи (людство знало їх ще з часів античності) і свічки — кращий вибір. Прості селяни робили їх з тваринного жиру (і вони нещадно диміли!), а от володар замку міг дозволити собі дорогі — зроблені з воску, можливо, ще і з власної пасіки. Замкові кімнати освітлювали світильниками з багатьма свічками — або вогнищем каміна.

Авторка: Ірина Пустиннікова